Але Полоз і не думав чекати рішення Котика. Не озираючись більше, він підійшов до залізної драбини, яка вела вгору, у вітер, у темряву, міцно вхопився за неї, підтягся обома руками і швидко поліз туди, де під самим верхом гойдалися темні й важкі швелери.
Помалу, часто спиняючись, добре вибираючи точки опори, ліз Полоз угору. Він вибирав моменти, коли затихав вітер, щоб ворухнутися вільніше, потім втискався у холодні дзвінкі ферми і пережидав удар. Прожектори ясно освітлювали його постать, і поруч з важким холодним залізом він здавався зовсім немічним і крихким.
Котик забув про мороз. Міцно затиснувши руки, він дивився, як Полоз перебирався з ферми на ферму, добираючись до розгойданих швелерів. Котику стало страшно. Страшно і соромно. Він сам добре не міг зрозуміти, чого він соромиться, але страх був сильніший навіть за це почуття.
А Полоз уже досяг самого верху. Там кінчалися переплетені багато разів тонким залізом стіни і починалися легкі трикутні ферми даху. На цих фермах і висіли швелери. Зблизька вони здавалися і справді страшними. Вони гойдалися в різні сторони, інколи майже торкаючись один одного. Спинити їх рух було нелегко.
Нагорі вітер лютував ще дужче, і Полозові довелося прив'язати себе до рейки, щоб мати вільні руки. Коли він ліз сюди, у нього визрів план, який здавався здійсненним без особливих труднощів. Зараз від цього плану не залишилося і сліду. Справді, тонкий канат не міг спинити могутнього руху заліза. Швелери майже досягали стін у своєму польоті. Чекати було ніколи. Треба було зараз же вирішувати і негайно діяти, а що робити, Полоз не знав.
Він глянув униз, немов шукаючи поради, і побачив одиноку постать Василя Котика. Він стоїть там, унизу, і, мабуть, сміється над безглуздими задумами виконроба Полова. Віл не поліз за ним і, мабуть, правильно зробив, бо він тут все одно нічого не зможе зробити.
Але довго розмірковувати над цими проблемами Полоз не міг. Треба було діяти або злазити на землю, бо пальці вже ставали негнучкими і обличчя перестало відчувати уколи сніжинок.
І Полоз почав. Обережно розмотав з руки довгий тонкий канат і прив'язав один кінець його до двотаврової балки стіни. Другий кілець з великою петлею він хотів перекинути через швелер, заплутати петлею за трос і спинити рух. Обережно приміряючись, намагаючись не виставляти всього тіла під вітер, розпочав він цю роботу. Тричі кидав він канат, і тричі вітром відносило його набік. Кинув учетверте, і канат обмотався довкола троса. У ту ж мить швелер гойднувся до дальшої стіни цеху. Канат швидко біг слідом, але довжини не стало, він натягнувся, задзвенів перетягнутою струною а луснув біля руки Полоза. Тепер, майже торкаючись обірваним кінцем землі, він гойдався по цеху.
Тоді Василь Котик схопився з місця. Спотикаючись, ледве не падаючи, провалюючись між засипаними снігом дошками, він бігав, намагаючись схопити обірваний кінець, і, спіймавши, переможно крикнув:
— Єсть!
Крик його потонув у вітрі, а канат натягнувся і дзвенів, як розчалка на учбовому літаку, коли машина іде в піке. Котик бігав по землі в такт руху швелера, стримував його, і з кожним коливанням розмахи ставали все меншими і меншими. Тепер швелери натикалися один на другий, залізо гриміло у морозному повітрі дзвінко, розкотисто, і здавалося, що це б'ють на сполох.
Нарешті швелери спинилися. Вони висіли тепер недалеко від Полоза, але в руках у нього був тільки маленький обривочок, і закріпити їх він не міг. Тоді Котик швидко підбіг до скрині, з якої Полоз брав канат, обмотав собі біля пояса найміцнішого і, вже ні хвилини не думаючи про страх, поліз туди, де на залізній фермі, охоплений вітром і морозом, стояв виконроб Полоз.
Котик ліз угору, хапаючись, поспішаючи, не думаючи про те, куди ставити ноги, за що вхопитися руками, усім тілом потрапляв під удари вітру, спинявся на мить і все-таки ліз. Рукавиці його попадали на землю. Він не звернув на це уваги і помітив тільки тоді, коли залізо стало прилипати до долонь.
Він лаявся, лізучи вгору, лаяв вітер, сніг, мороз, лаяв люто і смачно, задьористо,і неповторно і все-таки ліз.
Коли він став поруч Полоза і вхопився за зігнуту, немов застиглу руку виконроба, сили його вже приходили до кінця. Задубілий Полоз помалу розмотав товстий мотуз.
А навкруг них божевільна свистопляска вітру і снігу досягла своєї найбільшої сили. Повітря йшло густою масою, воно навалювалося, як вода, і двоє людей на висоті тридцяти п'яти метрів над землею не могли довго опиратися цій силі. Але вони змагалися, прив'язували себе на мить до залізних рейок, потім перелазили на друге місце, намагалися заховатися від ударів вітру і ще встигали міцно, надійно кріпити швелери. Ці двоє протиставляли силі хуртовини спою волю, вміння, вони вміли перемагати, мусили перемоги, і перемагали.
І коли роботу було закінчено, раптом відчули вони і двадцятиградусний мороз, і вітер, і біль ранок від поздираної шкіри на руках. Тільки тепер відчули вони, як важко було виконати цю роботу. Сили вже зовсім залишили їх, коли вони спускалися на землю. Кожної хвилини здавалося, що ось-ось вітер святкуватиме перемогу над ними, зірве і кине на землю.
І вони спускалися поволі, часто зупиняючись і допомагаючи один одному. Не було ні страху, ні радості, була тільки напружена, як трос на вітрі, увага і єдине бажання: вирватися із смертельних обіймів вітру, стати на тверду землю.
Вони злізли, і поземка здалася їм зовсім не холодною після підхмарного вітру. Помалу рушили вони до виходу з кузні, знесилені і стомлені вкрай.
Кілька чоловік бігло їм назустріч. Розбурканий дзвоном швелерів сторож встиг подзвонити до виконроба кузні і чергового по будівництву. Зараз вони зустрічали Полоза і Котика.
Полоз хотів пройти, не звернувши ували на цих людей, але його зупинили. Виконроб кузні, інженер Гучко, став йому на дорозі. Обличчя його, напівзакрите сивуватими вусами, почервоніло від злості.
— Хто вам дав право порядкувати на чужих дільницях? — вигукнув він.
— Поредайте своєму виконробові, — процідив крізь зуби Полоз, (йому було важко ворушити замерзлими губами), — що він роззява, коли не просто сучий син.
З цими словами він відсторонив Гучка і швидко пі-шоп з цеху. Котик рушив слідом. За кілька хвилин вони вже стояли біля під'їзду будинку, де жив Полоз, і, лунко тупаючи ногами об цемент, струшували сніг. Виконроб запросив Котика зайти погрітися, і той не відмовився, хоч почував себе і не дуже зручно.
Вони промерзли до кісток, і тому теплінь кімнати здалася особливо приємною.
— Ось що нам потрібно, і то негайно, — вигукнув Полоз, витягаючи з шафи пляшку з прозорою рідиною. Він пішов шукати хліба і закуски, а в цей час Котик роздивлявся житло свого начальника. Полоз за мить повернувся з тарілкою, де виднілася якась рибка, поставив її на стіл, витяг виделки, і вони налили чарки. Він саме підніс свою до рота, коли хтось сильно постукав у двері.
— Зайдіть, — крикнув Полоз, не випускаючи з рук чарки.
Двері прочинилися, і висока жінка у сірій сукні стала на порозі кімнати.
— За твоє здоров’я, Віро Михайлівно, — сказав Полоз замість привітання, встав, підняв чарку, глянув через неї на світло, а потім помалу, смакуючи, слідом за Котиком випив її до дна.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Віра Михайлівна зайшла до кімнати і міцно зачинила за собою двері. Якусь мить погляд її затримався на кремезній постаті Котика.
— П'єш, — трохи примруживши око, глянула вона на Полоза.
— Гріюсь, — в тон їй відповів виконроб, намагаючись збагнути, що привело до нього начальника будівництва в такий пізній час. Вона жила в цьому ж будинку, поверхом вище, і заходила до нього лише двічі чи тричі. В її присутності Полоз завжди ніяковів або, навпаки, щоб приховати ніяковість, ставав трохи розв'язним і навіть грубуватим. Потім сердився сам на себе і клявся завжди зберігати повну байдужість, але при першій же зустрічі все повторювалося знову.
А Віра Михайлівна не виділяла Полоза серед інших інженерів. Завжди стримана і спокійна, вона, як і всіх, зустрічала його посмішкою, вміла вимагати роботу, скупо і рідко хвалила.
— Сідай, Віро Михайлівно, — Полоз підсунув, до столу ще одного стільця, — сідай, гостею будеш. Ми по-простому, по-холостяцькому…
— Мене дивує, — сказала Віра Михайлівна, не звернувши жодної уваги на запрошення Полоза, — мене дивує, чого це ти завжди намагаєшся встряти не в своє діло. Що, тобі мало роботи на своїй дільниці?
Полоз здивовано підвів брови. Мовчки розвів руками. Віра Михайлівна поморщилася.
— Ти прийшов з армії, а дієш так, ніби не маєш уявлення про дисципліну чи порядок.
— Може ти скажеш мені, що трапилося?
— Коли ти ще раз втрутишся в роботу інженера Гучка, то твоє прізвище стоятиме в наказі поруч з доганою. Зрозумів?
Полоз мовчки підвівся. Обличчя його стало зовсім нерухомим, дивно суворим. Дві вертикальні зморшки окреслили куточки губ. Дивлячись на Віру Михайлівну, він підшукував потрібні слова, але всі вони чомусь зараз здавалися непридатними. Обурення стискало горло.
— Цікаво мені знати, де я втрутився в його роботу?
— Де? Це, Полоз, негідно серйозної людини — наробити дурниць, а потім удавати з себе наївного хлопчика.
— Віро Михайлівно, або тип мені скажеш, чого хоче від мене Гучко, або ми раз і назавжди припинимо цю розмову.
Соколова похитала головою.
— П'ять хвилин тому до мене дзвонив Гучко. Очевидно, всі свої подвиги ти проробив разом із цим товаришем? Нічого сказати — обидва відзначилися. І навіщо вам треба було чіпати той настил?
Котик встав із свого стільця. Віра Михайлівна, висока жінка, поруч із цими двома велетнями здавалася зовсім тендітною і крихітною.
— Який настил? — нахмурився вкрай здивований Полоз, — Нічого не розумію…
— Не розумієш? Навіщо тобі треба було лізти на кузню, скидати монтажний настил? Ви що, обидва п'яні були?
Полоз і Котик нарешті зрозуміли: замість подяки Гучко обвинуватив їх мало не в шкідництві. Важкий кулак Котика, як гиря, упав на стіл.
— Сучий син! — не витримав він і раптом, сам злякавшись своєї сміливості, замовк, знітився і відступив до стіни.
— Архипадлюка, — намагаючись бути спокійним, підтвердив Полоз. — Це він, товаришу Котик, вирішив нам подякувати. А ми старалися…
— Так от, я думаю, ти зважиш на нашу розмову. Мені не хотілося б сваритися з тобою, Полоз.
Виконроб пройшовся по кімнаті. Треба було якось виправдатися, а слів не знаходилося. На Гучка навіть обурюватися було не варто, але Соколова мусила знати правду.
— Ну, ходімо на кузню, — несподівано м'яко і вільно сказав він, оглядаючись на Котика.
Той мовчки кивнув головою.
— Чому ж так негайно, ми й завтра встигнемо, — всміхнулася Соколова.
— Ні, ми підемо зараз.
Полоз сказав це настільки стримано і сухо, що Віра Михайлівна здивовано глянула на нього і погодилася.
— Коли вам обом так хочеться, ми підемо на кузню зараз.
Сказавши ці слова, вона рушила до дверей, біля порога спинилася і озирнулась:
— Я зараз повернуся. Вдягайтеся.
Котик глянув на Полоза, йому зовсім не хотілося знову іти у хугу, підставляти обличчя під ножі вітру, але коли справа обертається так несподівано, то начальнику будівництва треба довести чисто все. Тут сумнівів бути не може.
Віра Михайлівна з'явилася на порозі, одягнута у жовте, туго підтягнуте широким паском шкіряне пальто. Натягаючи рукавички, вона спинилася біля дверей.
— Ну, ходімо. Ви готові?
— Готові, — буркнув Полоз.
До того як замкнути двері, він окинув поглядом кімнату. Чайник кипів на вікні. Білий струмінь пари вихоплювався з тихим свистом з дірочки в кришці. Порізана рибка лежала на тарілці. Від гарячої батареї опалення здіймалося вгору повітря і тихо гойдало фіранку над вікном. Полоз з жалем зачинив двері.
На вулиці його чекала приємна несподіванка — великий автомобіль начальника будівництва стояв біля під'їзду. Соколова сіла поруч з шофером і наказала їхати до кузні.
Вітер нітрохи не стишився. Машину кидало на несподіваних кучугурах.
Вони блискавично швидко виростали на дорозі, і з такою ж швидкістю вітер зганяв їх на обочини. Пролітали крижані сніжинки і в світлі фар здавалися краплинами розтопленого металу. Котик був глибоко переконаний, що шофер уже давно загубив дорогу, але машина пружно, ніби уткнувшись у велику кучугуру м'якого снігу, зупинилася біля ажурних каркасів кузні.
Соколова відкрила дверці і вийшла. Полоз і Котик вискочили теж. Втрьох вони пройшли на кузню. Стисло, ніде не розповідаючи про самого себе, а весь час говорячи «ми», розказував Полоз. Віл говорив про страшну силу розгойданих швелерів. Про скинутий вітром настил і обірваний канат. Про перетягнуті троси і божевільну лють вітру.
Віра Михайлівна дивилася вгору, де під напором повітря ледве помітно тремтіли важкі швелери. Не вірилося, щоб у таку погоду хтось міг туди дістатися. Але жовтий, новий, зав'язаний кількома вузлами канат виднівся угорі. У словах Полоза не було і крихти неправди. Інженер Гучко брехав, намагаючись приховати власну недбалість.
Віра Михайлівна уявила собі Полоза там, нагорі, під ударами вітру і снігу і здригнулася. Інженер Полоз, на якого вона ніколи не звертала особливої уваги, несподівано став дорогим і рідним.
Це незвичне почуття трохи здивувало начальника будівництва, але Соколова нічим не виявила його і сухо промовила, коли Полоз закінчив розповідати:
— Дуже прошу мене пробачити. Ви зробили справді героїчну роботу, і вам обом слід тільки дякувати. Але вдруге я просила б тебе, Полоз, не ризикувати ні життям робітників, ні своїм.
Соколова повернулася і, легко ступаючи по морозному хрусткому снігу, пішла до машини. Полоз ї Котик рушили за нею. Знову перед фарами машини замиготіли блискучі сніжинки. Уперто проривалася машина крізь сніг і вітер. Спинилися біля сорок восьмого барака, і Котик вийшов. Він навіть радий був позбавитися такого високопоставленого товариства.
Мовчки вийшли Соколова і Полоз біля свого під'їзду, не глянувши одне на одного, йшли сходами вгору. Дивовижно короткими здавалися прольоти. На площадці другого поверху Полоз зупинився. Соколова спинилася теж. Вона добре розуміла обурення Полоза, і раптом те ж саме почуття, яке так здивувало її там, на кузні, з'явилося знову. Зараз воно не здивувало. Це була могутня і справді радісна хвиля.
Проте нічого незвичайного не трапилося.
— Я прошу пробачення, Полоз, — Віра Михайлівна потисла простягнену руку, — не сердься.
Голос здригнувся. Соколова швидко відняла руку і пішла вгору.
Полоз уважно слухав її кроки. На третьому поверсі стукнули двері. Стало тихо. Хвилин п'ять закладав маленького ключика у добре видну дірочку замка.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Місяць минав за місяцем, багато часу збігло з того дня, як Юрій Крайнєв повернувся з німецького полону, а лікарі все ще не дозволяли йому побачити Ганну. Надто небезпечною могла бути така спроба, і ніхто не міг поручитися, принесе вона користь чи шкоду.
Тільки один Валенс не поділяв побоювань медиків.
— Це для неї були б найкращі ліки, — часто говорив він, вислухуючи схвильовану розповідь Юрія про категоричну заборону побачення.
А для Крайнєва це зволікання вже ставало нестерпним. Він мусив бачити свою кохану, не могла ж, справді, його поява завдати їй якоїсь шкоди. Не вірив він у цій справі лікарям. Тут він цілком поділяв думку Адама Олександровича: треба просто піти до Ганни! Не може від того стати їй гірше!
І ось, нарешті, після довгих вагань, побоювань і застережень, лікарі дозволили побачення..
— Ми підемо разом з вами, Адаме Олександровичу, — сказав Крайнєв, — так, мабуть, буде краще. Десь в глибині душі мені трохи страшно — ніяк я не можу уявити собі Ганну хворою.
— Добре, — відразу ж погодився Валенс, розуміючи свого друга. — Підемо разом.