— Ну, а про що ми з пою говоритимемо? — хвилювався Юрій.
— Там, на місці, видно буде, — відповів директор. — Заздалегідь нам ніякої розмови заготовляти не треба.
Вони з'явилися у лікарні ранком і довгенько чекали, поки їх приймуть. Нарешті прийшов професор — сивий, уже літній чоловік, з глибоко запалими, але дуже добрими очима. Він сів поруч зі своїми відвідувачами на диван і довго розпитував про колишнє життя Ганни, ніби намагався знайти там щось нове, досі невідоме.
— Ну що ж, — нарешті сказав він, — спробувати, мабуть, таки треба. Не знаю, чи буде від того велика користь, але шкоди по буде напевне. Ходімо.
Відчуваючи, як тремтять у нього коліна і щось стискає горло, рушив Юрій Крайнєв з професорового кабінету. Трохи зблідлий Валенс вийшов останнім.
— Прошу, — сказав професор, підводячи їх до дверей палати.
Юрій спинився, не в силі зробити жодного кроку. Зараз мусило трапитися саме те, чого він чекав так довго і уявити собі не міг. Як це все буде? Якою стала Ганна? Чи впізнає вона його?
Тисячі таких запитань обсіли Юрія Крайнєва, і для того щоб на них відповісти, треба було наважитися і зайти.
— Пропру, — повторив професор, відкриваючи двері і широким рухом запрошуючи Юрія і Валенса.
Відступати вже було неможливо. Юрій зробив крок уперед.
У білосніжній палаті, залитій ясним промінням сонця, на стільці, теж пофарбованому білою фарбою, який стояв недалеко від вузенького ліжка, сиділа Ганна Ланко.
Її довгі, тонкі пальці повільно рухалися, перебираючи китичку на поясі теплого халата. Вона не звернула і найменшої уваги на гостей — так, наче їх взагалі не існувало на білому світі.
Юрій Крайнєв закам'янів на порозі, розглядаючи Ганну. Він часто мріяв про неї, ще частіше бачив її уві сні, але такою уявити свою наречену не міг. Щось змінилося в її обличчі, а що саме, зразу зрозуміти неможливо.
Ні, воно не стало менш вродливим, це тонке виточене лице. Може, навіть навпаки — краса його стала яснішою, викінченішою. Змінилися тільки очі. Раніше вони нагадували величезні зелені смарагди, кришталево-прозорі, сяючі, а тепер чомусь помутніли, стали невиразними. Цей новий вираз очей до невпізнання змінив обличчя.
Так тривало кілька довгих, важких хвилин. Юрій не міг примусити себе зробити крок уперед. Незнайомою, дивно чужою була ця жінка, що так байдуже сиділа біля ліжка, повільно ворушачи довгими випещеними пальцями.
Мовчання і непорушність вже явно затяглися, і тоді Крайнєв наважився. Стримуючи хвилювання, важко ступаючи по підлозі, яка раптом ніби розм'якла, він підійшов ближче до Ганни.
Професор і Валенс залишилися стояти біля дверей, споглядаючи.
Юрій підійшов, спинився біля самісінького стільця, глянув в очі Ганні, і вона подивилася на нього теж. Як хотілося в цю мить Крайнєву схопити це обличчя в долоні, припасти губами до рожевих, таких рідних губ… Може, саме так і слід було б зробити, але ніхто нічого не міг підказати Юрію Крайнєву, а сам він не наважився.
Ганна дивилася на нього спокійно, бездумно. Для неї Крайнєв був одним з багатьох людей, які заходять до палати і зникають без сліду; ніякого почуття не відбилося в зіницях її мутно-смарагдових очей. Вона дивилася на Крайнєва так, як розглядають невідому річ, яка не знати чому раптом з'явилася поруч тебе.
— Я повернувся до тебе, Ганно, — тихо, але дуже виразно сказав Юрій.
Тільки один Валенс міг знати, як важко було його другові вимовити ці слова, якого страшного напруження волі коштували вони.
Ганна ніяк не реагувала на голос Крайнєва. Дивилася вона так само застигло, байдуже. Невідомо навіть було, чи може вона щось взагалі побачити чи почути. Крайнєву стало невимовно страшно: невже так і не знайдеться засобу якось вплинути на Ганну? Невже він навіки втратив свою кохану?
— Давайте вийдемо, — тихо сказав професор Балансу. — Може, буде краще, коли вони залишаться вдвох.
Вони вийшли так тихо, що Крайнєв навіть не помітив цього.
— Чому не дають обідати, я хочу їсти, — несподівано чітко і виразно сказала Ганна.
Юрій аж здригнувся, почувши ці слова. Він ледве міг пізнати цей голос; звучав він приглушено, змінено, ніби з гучномовця.
— Невже ти не впізнаєш мене, Ганно? — запитав він.
Вона мовчала, не почувши чи просто не зваживши на його слова. Крайнєв підійшов ще ближче, присунув другого білого стільця, сів проти Ганни, взяв її за руки, подивився в очі. Ганна дивилася на нього спокійно, жодна думка не промайнула в її зіницях.
— Ганно, це я, це я, Юрій, — повторював одні і ті ж слова Юрій, ніби намагаючись пробудити ці невиразні помутнілі очі.
Ганна мовчала. Їй було абсолютно байдуже; вона просто не розуміла, хто сидить перед нею. Жодна згадка не ожила в її мозку.
Юрій узяв її за плечі, наблизився очима до її очей, ніби намагався увійти зором у глибину цієї важко пораненої, скаліченої душі. Ганна зараз майже лежала в його обіймах, і байдужість її, якась ніби відчуженість усього тіла була страшною до нестями.
Крайнєву раптом захотілося покликати когось на допомогу. От ще мить, і він сам збожеволіє від страху і одчаю. Але він нікого не покликав, знову сів на стілець проти Ганни, все ще не втрачаючи надії якось пробудити ці помутнілі зеленкуваті очі.
— Ганно, невже ти все забула? — гарячково, напружено говорив він. — Невже ти забула наші зустрічі, забула, як ми прощалися з тобою? Невже ти більше не любиш мене?
Він і сам розумів, що говорить не те, що слід говорити, але інших слів не знаходив. З кожною миттю на серці йому ставало все важче, а надія на одужання Ганни почала згасати.
— Невже ти і пісеньку нашу забула, нашу прощальну пісеньку?
І він тихо-тихо заспівав пісню, яку так часто доводилося йому наспівувати в ті далекі щасливі часи.
«Їхав козак на війноньку, прощай, казав, дівчинонько» — тихо-тихо зазвучало у білій палаті.
Вже ні в що не вірячи — ні в одужання Ганни, ні в можливість щастя на цьому світі, — наспівував пісню Крайнєв і все дивився в Ганнині очі, не в силі відірвати погляду.
І Ганна, яка досі сиділа на своєму стільці обм'якла, опущена, слухаючи пісню, несподівано випросталася і сіла рівно. Це було так дивовижно, що Крайнєв аж відсахнувся і перестав наспівувати, але пісня з палати не зникла. Тепер її ледве чутно, не голосом, а тільки диханням співала Ганна. Вираз її обличчя не змінився, але пісня лилася з уст, і Юрію здалося, ніби якась думка з'явилася у її погляді…
Зайшов професор, мить послухав, як співає Ганна. Зацікавлення і подив промайнули в його очах.
— Щось змінилося, — тихо сказав він, — і це, в усякому разі, добре.
— Ти впізнаєш мене, Ганно? — все ще не втрачаючи надії, запитував Крайнєв.
Смарагдові очі були такі самі байдужі. Юрій знову схопив Ганну за плечі.
— Пізнаєш?
— Пустіть! Пустіть, — раптом закричала і забилася в його руках Ганна, — пустіть!
Вона металася по палаті, вирвавшись з рук Крайнєва, і кричала, ніби їй і справді загрожувала смерть.
— Вийдіть, — наказав професор і покликав санітарів.
Крайнєв слухняно вийшов і в кабінеті професора сів поруч Валенса, чекаючи повернення лікаря. Той повернувся не скоро, але в погляді його Валенс прочитав задоволення.
— Щось таки змінилося, — сказав лікар. — Не будемо робити поспішних висновків, але всяка зміна в такому стані — це вже добре.
— Мені можна буде приходити до неї щодня? — запитав Юрій.
— Не знаю, чи можна буде щодня, — відповів лікар, — але завтра я таки попрошу вас прийти.
Похмурий, сумний повернувся Крайнєв до інституту.
Валенс не турбував його. Інженер узявся до роботи, намагаючись знайти забуття, а воно не приходило. Думки весь час поверталися до білої палати, і все перед очима ввижалася Ганна на білому стільці, яка невидющими очима дивиться на Крайнєва і тихенько співає. Це видовище було страшним, болючим. Від однієї такої згадки можна було збожеволіти.
Другого ранку Крайнєв з'явився в лікарню змучений, аж почорнілий від безсонної ночі.
— Ну, знаєте, — сказав лікар, — коли отак реагувати на відвідини, то невідомо, кого раніше доведеться класти до лікарні — Ганну Ланко чи вас.
Крайнєв нічого не відповів ні на ці слова, ні на привітну посмішку.
— Що з нею? — запитав він.
— Гадаю, що хвору Ганну Ланко вдасться врятувати, — твердо сказав лікар. — Ваші вчорашні відвідини не минули даремно. Зараз у неї дуже висока температура. Мабуть, вам не слід до неї заходити.
— Ні, слід, — перекопано сказав Крайнєв.
— Можливо, так, — погодився лікар, — спробуємо.
Вони знову зайшли до палати, де в ліжку лежала Ганна. На тихий скрип дверей вона поворухнулася, глянула на Юрія Крайнєва і раптом закричала:
— Не хочу! Не хочу!
— Це я, Ганно, це я, — кидаючись до хворої, проговорив Крайнєв.
Важке ридання в цю мить вирвалося з грудей Ганни Ланко. Воно ніби корчами зводило все її тіло, стискало груди.
— Не хочу, — все ще чулося крізь ридання.
Потім настала тиша. Заснула хвора чи знепритомніла — Юрій зрозуміти не міг.
— Я побуду з нею тут, — попросив він.
— Ні, — відповів лікар, — це тільки зашкодить, але завтра приходьте неодмінно.
Крайнєв знову пішов з лікарні, не знаючи, на що йому слід сподіватися.
А наступного ранку лікар сказав, твердо дивлячись в очі Юрія Крайнєва:
— Будемо говорити чесно, Юрію Олександровичу. Якщо організм витримає таке нервове потрясіння, яке йому зараз доводиться переживати, якщо витримає цю лихоманку і температуру, то я майже певен, що Ганна Ланко одужає.
— Мені можна до неї?
— Ні, я сам попрошу вас прийти, коли буде можна.
Цілий тиждень марно приходив до лікарні Крайнєв. Цілий тиждень у відповідь на всі прохання лікар тільки хитав головою. Нічого не можна було сказати певного про здоров'я Ганни Ланко. Але одного ранку, вже на другому тижні, лікар, ще вагаючись, сказав:
— Давайте спробуємо до неї зайти.
Знову несучи в грудях майже оніміле серце, зайшов Юрій у знайому палату. На великій білій подушці чітко вирізнялося бліде обличчя Ганни. Як же воно змарніло, схудло, ніби спалила його пропасниця…
Юрій підійшов ближче, став біля ліжка. Ворухнулися довжелезні вії, розкрилися очі. Ганна дивилася на нього, ніби щось пригадуючи, щось дуже давно забуте, далеке…
— Ти? — несподівано тихо і кволо сказала вона. — Це ти?
— Я, Ганно, я, — поспішив відповісти Юрій, але вії вже знову опустилися, обличчя здригнулося і застигло.
— Що з нею? — схопився Крайнєв. — Вона заснула?
— Ні, знепритомніла. Для неї це надто велике напруження. Зараз ми її приведемо до нам'яті, але вам сюди довгенько не можна буде заходити. Одне тільки можу вам сказати: тепер я вже певен цілком — вона одужає. І навіть досить скоро одужає.
Лікар говорив чистісіньку правду, але багато в чому ще помилявся: Ганна одужувала не так скоро, як хотілося Юрію Крайнєву. Повільно, повільно, ніби загальмовані, починали працювати нерви, поверталася пам'ять, з'явилася усмішка.
І вперше побачивши цю усмішку і повіривши в одужання, Крайнєв упав перед ліжком на коліна і сказав:
— Ганно, коли б ти знала, яка ти мені дорога!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Поїзд покидав Севастополь. Помалу попливли назад вікна вокзалу, і приглушено стукнули на першому стику рейок колеса. По довгому жовтому коридору, встеленому пружною доріжкою, Марина дійшла до свого купе. Відчинила двері, зайшла і тихо опустилася на диван.
За вікнами пробігали темні тунелі, урвища гір, непрозора вода зеленої бухти. Швидкий поїзд Севастополь — Ленінград мчав на північ. У затишному вагоні прямого сполучення сиділа Марина, і глибока туга хмарою облягала її серце. Підводитися, розкладатися, влаштовуватися зручніше для далекої дороги пс хотілося.
Так сиділа вона на дивані, згадуючи події останніх днів. Тут було що згадати. Юрій Крайнєв кількома словами про марність зроблених винаходів збив, сплутав, розламав усю лінію її життя…
Але згодом, заспокоївшись, Марина почала розуміти, що інакше не міг вчинити Юрій Крайнєв. Інколи приходила думка про те, що йому навіть слід подякувати. Справді, він же врятував її від продовження нікому не потрібної роботи.
Проте почуття подяки до Юрія Крайнєва не могла знайти в своєму серці Марина. У почуттях її, у думках панував неймовірний хаос, і сама розібратися там вона не могла.
Найбільш образливим і болючим здавалося тс, що на якийсь час вся робота її мусила залежати від Крайнєва. Справді, коли вона почне винаходити щось нове, ще далі удосконалить свого літака, то де гарантія, що в інституті, де працює Юрій Крайнєв, вже давно не зробили подібних винаходів.
Вихід із цього становища, звичайно, був. Треба просто їхати до Києва, з'явитися до Крайнєва і ставати на роботу під його керівництвом.
Ні! Тисячу разів ні! Вона поїде в Ленінград і знову візьметься за роботу. Вона винайде нові конструкції і нові принципи…
«А потім виявиться, що все це вже давно винайшов Крайнєв», впліталося в її думки.
Хоч би було з ким порадитися, комусь розповісти. І, як на зло, в купе вона зовсім одна, тільки дзеркало дивиться із стіни холодною прозорою глибиною.
Марина взяла портфель, відкрила його і витягла креслення літака. Шматки паперу, помережані тонкими лініями, лягли на диван. У них було втілено життя, і думки, пориви фантазії і холодний розрахунок великого інженера. Скільки часу прожила Марина, ніби дитину, виношуючи свій проект!! от тепер все це виявилося неоригінальним і непотрібним.
Марила відкинула креслення у куток дивана і встала. Вагон похитувало. Поїзд уже проминув гори і тепер мчав до Сімферополя. За вікном миготіли дерева, чагарники і сірі, набряклі хмари. Відчинила двері і вийшла в коридор. Там теж було порожньо, тільки за склом дверей тамбура неясно вимальовувалась постать провідника.
Марина повернулася в купе, накинула на плечі пальто і знов рушила до дверей. На порозі озирнулася. Великою купою лежали на дивані креслення. Гірко всміхнулась. День тому вона нізащо в світі не залишила б і на мить ці папери. Як дивовижно швидко змінюється все.
Вийшла в коридор, зачинила двері і, погойдуючись в такт ударів коліс, пройшла в сусідній вагон, де містився ресторан. І там, вечеряючи за маленьким столиком, Марина ніяк не могла заспокоїтися. До неї щось говорили сусіди, вона відповідала машинально, не цікавлячись, яке враження справляє її відповідь. Так само машинально розплатилася і рушила назад до свого вагона. Вона діяла, ніби сновида або дуже хвора людина.
Біля дверей свого купе спинилася, хвилину постояла в коридорі, притулившись чолом до холодного скла, потім помалу обернулася і відчинила двері в купе. Біла купа паперу її креслення зникла з кутка дивана. Зате у кріслі біля вікна сидів чоловік у військовій формі.
Марина здригнулася від несподіванки, зайшла у купе, зачинила двері і ввімкнула верхнє світло. Чоловік усміхнувся, глянувши на обличчя Марини. Сидів він у вузькому кріслі, міцний і підтягнутий. Виски його сріблилися сивиною. Ромби виднілися на петлицях комірця.
— Це ваші папери лежали тут, на дивані? — спитав він, і усмішка раптом зникла з його твердо окреслених уст.
Марина раптом відчула себе маленькою дитиною, яка нашкодила і зараз дуже боїться кари. Проте яке діло військовому до цих паперів? Чи не йому вона має складати звіт?
— Так, це були мої креслення, — осміліла Марина. — Ви їх кудись прибрали?
— Я проглянув їх і склав у ваш портфель. Оскільки я розумію, це були дуже важливі креслення, і ви…
— Були важливі, — заперечила Марина.
— І ви припускаєтеся величезної помилки, залишаючи їх отак у відкритому купе.
— Не думаю.
— Ці креслення нагадали мені роботи Крайнєва. Хіба ви не знаєте, що всі роботи з цієї галузі мусять бути цілком таємними?
— Всі, крім цих.
Військовий уважно глянув на Марину, потарабанив довгими тонкими пальцями по столику, ще раз глянув і всміхнувся.