— Славко? — подивився на нього вражено.— Та ви що? Та ніколи в світі!.. І не Артур почав говорити про диктатуру, а ви... Отож розкажіть мені, бо я тут не дотумкую, передам Артурові — от і всі проблеми! Я тільки спробував побудувати логічний умовивід. Може, десь і Артур спробував побудувати такий умовивід, не знаю, я принаймні такого не чув,— то це вже антирадянщина? До речі, він дуже любить читати книжки про Велику Вітчизняну війну і космонавтів. Просто без ума від цього й нам набридає!..
І знову зазвучав у моїй свідомості батьків голос: “Не говори з ними багато, бо вскочиш, запам’ятай,— це не люди!”
У мене в’їдалися холодні, як п’явки, очі: чи вловлює він, думав, що я з нього кепкую? Здається, з гумором у нього нормально, але чи не переграю я? Однак ту ідіотську фразу про війну і космонавтів я начебто промовив із належним пафосом, імітованим, на мій погляд, цілком натурально.
— А що це ти за книжки хотів у бібліотеці замовити? — недбало спитав він.
— Ви й це знаєте? — спитав я заскочено.— Звичайні книжки.
— Ну, одна з них незвичайна.
— Спенсер чи Брандес?
— Ні, та, інша.
— Записки ВУАН?
— Так. Це антирадянська книжка.
— Але змилуйтесь! — вигукнув я.— Вона вийшла в радянський час і в радянській Академії наук!
— Вийшла в той час, коли в Академії засіли вороги радянської влади. Тепер це заборонена книжка. Що тебе там цікавило?
— Хотілося подивитися, що воно таке, та й цікавила мене стаття про українського поета Івана Манжуру.
— Він у двадцяті роки жив — як ти його назвав?
— Манжура,— відповів я.— А жив у дев’ятнадцятому столітті. Це поет-бурлака.
— А звідки ти взнав, що та стаття є в тій книжці?
— З бібліографії — це просто,— мовив я.
— А чому назвався не своїм іменем? Як ти назвався?
— Бобчинський Акакій Акакійович.
— Чому саме так?
— Ну, це два відомі гоголівські літературні герої, працівник бібліотеки мав би те знати.
— Хохмив?
— Зрозумів, що та почвара книжок мені все одно не замовить.
— До речі, ми можемо допомогти тобі замовити ті книжки.
— Вже інтерес пропав,— сказав я.
— Даремно! Коли ти чесна радянська людина, мав би з нами дружити, а не йоршитися.
— Як це дружити?
— Ну, в чомусь допоміг би нам, а щось ми тобі. Могли б допомогти, наприклад, вернутись у школу, а не сидіти в цій ямі. Потім в інститут тобі треба — ти ж недурний хлопець.
— А з мого боку? — спитав я.
— Про це можна буде поговорити окремо.
— Не варт,— сказав я і додав довірчо: — А знаєте, мені в цій ямі, як назвали, подобається. Отак ганяю тачку й думаю: грію квартири стільком людям.
— Хохмиш?
— Цього разу не хохмлю,— сказав я серйозно.— Справді так думаю. А з вами дружити, кому б я тепло давав?
— Радянському народу,— сказав він.— Подумай!
— Не варт,— сказав я.— Ліпше при своїй простоті залишуся в цій ямі.
— Ну, дивись! — сказав, недобре всміхаючись і зводячись, він.— А коли передумаєш, ось тобі мій телефон.— Він подав мені папірця.— І ще одне: про нашу розмову нікому ні слова, зрозумів? Ні батьку, ні матері, ні друзям. Це не прохання, а вимога.— Голос його став залізний, а мертві очі впали мені на обличчя.
Пішов, попрощавшись, а я знеможено впав на сидіння — був повністю вичерпаний і мав таке почуття, ніби цілий день борсався у смердючій клоаці. Сидів закостенілий, і мозок мій гарячково працював, перепускаючи через себе щойно перебуту розмову. Ні, я вів себе, здається, правильно: жодної інформації йому не дав і твердо відмовився бути сексотом, водночас засвідчивши свою лояльність. Очевидно, добре, що не відпирався, коли зайшло про мої відвідини бібліотеки, вони мене з доносу діккенсівського героя таки вичислили — це невелика проблема. Зрештою, я й раніше знав,— це сказав мені батько,— що бібліотеки в першу чергу під їхнім наглядом, вони вивчають, хто що читає і так виходять на вільнодумців; батько навіть казав, що за бібліотечними абонементами за Сталіна садили.
Усе в мені дрібно тремтіло, бо в час розмови я був неймовірно напружений, а зараз відходив. Одне лише тішило: про братство наше мова не заходила, очевидно, вони про це нічого не знали. Але відтепер ми всі — під недремним оком, і це також доконаний факт. І незвідь-чому мені захотілося раптом стати зовсім маленьким, отакою мишею, щоб шугнути в нірку, зачинитися там чи сховатися, затулити лапками вуха й сидіти тихенько, бо наді мною пролетів чорний, холодний і нещадний смерч. Цей смерч без жалю і вагань може закинути мене у прірву, і ніхто про те не довідається і не поспівчуває. Я вів себе, правда, трохи визивно, і це навряд чи сподобалося нечистій силі, що послала до мене свого темного янгола. З другого боку, саме так мені було легше боронитися. У руці в мене світліла смужка паперу, я зирнув на неї: написано Іван Іванович і ряд цифр. Устав, відчинив дверці печі й кинув папірця у гогітливий вогонь. Вогонь пожер його миттю, метнувши в глибину печі клаптик сажі. Я зачинив дверці і знову сів. Бракувало повітря, я дихав розтуленим ротом. Було мені тоскно й самотньо, а дітися нікуди. Нікуди дітися метеликові, нашпиленому на голку і який тільки й може, що махати крильми, сподіваючись злетіти. Але нашпилені метелики не злітають. Нашпилені метелики висихають у маленькі опудала, і крила їхні навіки стають здубілі.
15
Перше, що вчинив, розповів про ці відвідини Артуру, Славку та Ларисі — ми зібралися цього разу у Славка. Виявилося, що подібна розмова була вже і з Славком, розпитували його про мене й Артура і теж натякали, що ми вели антирадянські розмови, хоч конкретних звинувачень, окрім питання: над ким у нас диктатура пролетаріату, не було. Артур напружив пам’ять і згадав, що говорив він те у школі, здається, задавав подібне запитання учителеві історії.
— Отже, в нас гуманітарні вчителі — сексоти,— виснував він.
— А чи не нюшка це за братством? — спитав я.
— Довідаємося,— мовив Артур.— Тепер черга за мною і Ларисою. Думаю, вони засікли наші сходини в кочегарці, туди вони, по-моєму, підключать підслуховувальну апаратуру. Збиратися не покинем, але розмови — невинні.
— А мені як себе вести? — спитала Лариса.
— Вдавай дурочку,— відповів Артур.— Ти це вмієш чудово.
Лариса незвідь-чому почервоніла. Сиділа, як завжди, поруч зі мною, поклавши руку мені на плечі, ніби я й не прохав її перестати гратись у цю гру, що ми, мовляв, парочка.
— Тобто хочеш сказати, що я дурочка?
— Оце вже ні! — сказав Артур і зирнув на неї трохи ніжніше, ніж треба було.
Лариса такі речі сікла на ходу. Зокруглила очі, підкинула брівки і щільніше притислася до мене. Я хотів вивільнитись із тих обіймів, але не міг. Отак не міг рухнутися — і все! Клята Лариса!
— Слухайте, в мене є план. Давайте будемо вдавати, що ми компашка найнижчого сорту. Влаштуємо в кочегарці танці, обмажемося, як чорти, вугіллям і будемо бацати. По-сучасному бацати і Славко зуміє.
— Я вже не зумію,— цього разу почервонів Славко.— Тоді вони нам припишуть аморалку.
— Аморалка — це щось менше, як політика,— сказала Лариса.
— Наскільки мені розказував дядько,— мовив Славко,— їхня улюблена провокація: робити політичних морально ущербними, щоб скомпрометувати.
— Жаль! — зітхнула Лариса.— А це була б картинка. Нудики — і бацають, як чортенята!
Хлопці позирнули на неї трохи здивовано: при такій розмові вона ще й жартувала.
— Вдаватимемо, що нічого не сталося,— мовив Артур.— Так, ніби Славко і він,— показав на мене,— нам нічого не розказували, що їм і наказано. Але як тільки вони почнуть знову допити, відразу ж сходимося і докладно все обговорюватимемо. Треба конче довідатися, що вони знають і що нюшать.
На цьому ми розійшлися. Артур пішов окремо, а ми з Ларисою трохи згодом.
— Знову вдаєш, що ми парочка? — сказав я їй на вулиці.— Домовлялися ж!
— Нічого ми не домовлялися,— мовила Лариса.— До речі, ти й тому кадебісту сказав, що я твоя дівчина. І не можна бути аж таким ревнивим!
— Хохмиш? — спитав я її улюбленим словом; до речі, й кагебіст його вживав.
— Хохмлю,— сумно зітхнула Лариса.— А чому б і ні?
— А тому, що почну до тебе приставати,— сказав я.
— О! — Лариса зирнула на мене і розтулила губки. Ті вуста, які я раз поцілував — мене аж млосною хвилею обдало.— Починаєш вести себе сміливіше...
Гралася зі мною, як кішечка. Але Бог з нею, здається, інакшою вона бути не могла. Мені принаймні це не не-подобалося, то що ж іще? Зрештою, в цей момент хотілося забути всі оті неприємні речі: візит чорного ангела, висліджування, потребу стерегтися, відчуття, що за тобою стежать немилосердні очі схованого звіра — з вікна, з юрби, з автомобіля, з якоїсь банальної людини, залізши в неї, як у дупло,— противно це все!
— Ходімо пошаландаємося,— сказав я, бо жахливо не хотілося залишатися самому.
— Ходімо,— згодилася Лариса,— якщо не будеш приставати. Правда, в мене побачення з тим бовдуром, але чорт з ним, правда?
Ми зупинилися на Замковій горі й дивилися на Долину джерел. Маленькі хатки, втонулі в багряних розливах, у сутінку дерева були кошлаті й розмиті, ніби на акварельному малюнку; потім повернулися й пішли на вулиці. Ходили люди, тягли в руках сумки й авоськи, хоч магазини вже були позачинювані, ніби кожен з них з якоїсь причини затримався, щоб глибше відчути осінь — в очах людей стояла втома від пережитого дня.
— Знаєш, про що я думаю,— сказав, вдивляючись у ті втомлені обличчя.— Про тих, що багато хотіли, а небагато могли. Про те, що “багато хотіти” є в кожного у юності, а потім десь зникає. Скільки їх, отих світлих юнацьких бажань, але життя побудовано так, щоб їх убивати. Убивають їх у нас батьки наші, вчителі, отакі нишпорки, що починають за нами стежити — здається, все суспільство тільки й існує, щоб убивати в нас світлі пориви й бентежні думки. Щоб загнати кожного в клітку квартири, роботи, родини і зробити кожного стандартним. Але найцікавіше не те. Той, хто з яснодухого і бентежного стає стандартним, починає мститися на інших нестандартних, адже кожному ясно: ренегат запопадливіший неренегата.
— Перейняв репертуар Славка? — спитала Лариса.— По-моєму, то його коник: проголошувати монологи.
— Не слухала мене?
— Чого ж, слухала. Тільки сьогодні не хочеться слухати.
— Згоден, Ларисо. Помовчимо!
Взяв дівчину за руку, вона її не відібрала. Подивився на неї: була мила сьогодні, але ніби й справді втомлена й трохи пригнічена.
“Бідна Лариса,— подумав я.— І всі ми бідні в цьому світі. Абсурдному й дурному світі, котрий такий прекрасний, як і ця дівчина, котру тримаю за руку. Нас викинули сюди із своїх лон матері наші, і ми закричали розпачливо, бо кожного з нас приречено бути розіп’ятим. Тож життя наше — шлях на Голготу, хоч не кожен це усвідомлює. А це значить, що життя наше — шлях назустріч смерті, але не смерть наше розп’яття, розп’яття наше — це життя, яке збагнути до кінця не дано. А може, це щастя, коли не все в світі розуміти? Щастя в неприкаяності й бентежності, хоч душа проти того протестує. Душа прагне заспокоїтися, але спокій — це і є смерть. Тому душа й протестує проти спокою, а водночас його й прагне”.
Лариса раптом засміялася.
— Все ще щось там думаєш? — сказала вона.— Мордуєш себе!
— Розумнішаю,— сказав я.— І відчуваю це.
— О! — Лариса розтулила губки й зирнула на мене.— І що при цьому відбувається?
— Це так, ніби осінь входить у тебе. В голову, серце.
— В печінки і в селезінку...
— В печінки і селезінку входить глупість.
— А це так значить розумнішати?
— Безсумнівно,— сказав я.
Лариса засміялася, бо вважала, що я жартую. Я, може, й справді жартував — не відаю. Принаймні на серці було боляче й печально.
Ми завернули на Михайлівську, влившись у юрбу. Навколо мигали обличчя — люди, які покинули свої турботи, сміялися, розмовляли і йшли, йшли. Хлопці стріляли очима до дівчат, а дівчата до хлопців. Я раптом побачив оту чудову дівчину, з якою часом перезирався, вона йшла, як завжди, з батьками. Миттю мене помітила, але зирнула не на мене, а на Ларису. Мені від того стало ніяково, але що є, те є. Лариса йшла мовчки, але руку свою від мене забрала. Стала чомусь напружена і відсторонена.
— Ходімо звідси,— сказала, і ми завернули на Бердичівську. Потім сіли у скверику на розі Бердичівської і Театральної. Я витяг сигарети й закурив.
— А даму забуваєш? — мовила вона.
— Дамам курити шкідливо,— сказав я і простяг сигарети.
Вона спрагло затяглася димом.
— Тобі не хочеться часом звідси втекти? — спитав я.
— Хочеться. Але куди?
— Ну, можна організувати маленьку втечу, не більше, як на два дні, бо в мене робота. Наприклад, у Львів.
— Чому у Львів?
— Бо він інакший, як Житомир. Українське місто, де люди говорять українською, і їх не вважають диваками.
— Не хочеш вважатись диваком? — Лариса випустила дим.— А по-моєму, то цікаво, бути диваком.
— Хочу кудись утекти,— сказав я уперто.— Ні, справді: гайда у Львів.
— А де там ночуватимемо?
— В готелі,— сказав я.— А ні, пересидимо на вокзалі. Або візьмемо квитки на нічного автобуса.
— Ні,— зітхнула Лариса.— В мене немає грошей на мандри.
— Фундую,— сказав я.— Маєш діло з людиною, яка одержує зарплату.
— Ні,— сказала сумно Лариса.— Почнеш до мене приставати.
— Хочеш, почну,— мовив я.— А не хочеш, дам слово.
Вона мовчала. Курила й дивилася крізь запалені осінні дерева на вулицю, по якій котилися авта. І я відчув: те, що нас розділяє, втислося між нас, як хтось третій, а може, виросло в прозору скляну стіну. Дивна вона все-таки, Лариса. Начебто знав її, а більше не знав. Не знав, наприклад, її прізвища, ніколи не був у її квартирі, не знав її батьків, не знав і отого красунчика, з яким вона гуляла, не знав її “компашки”, навіть сумнівався, що та існує, не знав, через які спонуки ввійшла вона до нашого гурту, чому не хоче, щоб я став її хлопцем, а може, хоче? Чому тримає мене на відстані і не бажає зійтися ближче? Знав тільки одне: зі мною вона не поїде. Ми начебто осінні листки, що росли на гілці поруч, але чудово розуміли, що подме вітер, і нас з тієї гілки зірве і розлетимося ми зовсім не для того, щоб лягти поруч і стати погноєм для життя. Ні, ми, очевидно, тільки тимчасові друзі, тимчасово з’єднані, а більше роз’єднані, тимчасово союзники, які зійшлися тому, що відчули: навколо пустеля і ми майже знищені нею, отож і рушили одне до одного, але відстань і дорога між нами неперехідна. Йдемо назустріч, а все більше одне від одного віддаляємося, і осінній вітер висвистує в наших душах осінні печальні псальми. Але й не йти назустріч одне одному не могли, бо в цьому була наша надія вбити в собі пустелю. Адже пустеля в душах — це як чорний птах, котрий довбе там дупло, і кожен удар його чорного дзьоба — прожитий день.
— Думай, Ларисо, думай,— сказав я.— Задихаюся уже в цьому місті. Простору мені хочеться.
— Предки не пустять,— сказала коротко.— Вам, хлопцям, простіше. Мої предки противні.— Вона раптом розсміялася.— До речі, коли б взнав їх, перестав би зі мною ходити.
— Я ж не з ними, а з тобою,— мовив я.
— Мені пора,— сказала сухо.
Підвів її до будинку, спробував поцілувати, але вона відхилилася. Повільно пішла до дверей, якась ніби справді втомлена й вичерпана, а мені раптом стало чогось гостро жаль. Стояв і дивився, а вона ні разу не озирнулася і навіть не малювалася переді мною. Зайшла в парадне й голосно плеснула дверима.
16
Прийшов додому, тут чекав мене батько, і я тільки тепер згадав, що обіцяв поїхати з ним на вечірні лови хваткою. І хоч було для того запізно, ми все-таки, незважаючи на материне гдирання, поїхали; зрештою, я хотів розповісти батькові про чорного ангела. Сів за весла, а він на кермо човна, тримаючи підвішену на тичці хватку.
— Так я й думав,— мовив він, уважно мене вислухавши.— По-моєму, повівся ти правильно. Але май на увазі, вони так просто від тебе не відстануть. Вгризаються в людину і не дають спокою. А коли не виходить по-їхньому, мстять.