Він звівся й опустив хватку у воду. Густо пахло річкою, осінню, в небі ясно царював місяць, біля весла коливалося його відбиття. Од ліхтарів на дорозі слалися гострі списові промені, світло падало й на воду; здавалося, що й той місяць ніби один із ліхтарів, котрий відірвався від стовпа та й плава у небі і воді. Біля одного з ліхтарів літали великі нічні метелики, крила їхні відсвічували, і здавалося, що то крутяться великі іскри.
— Турбує мене все це,— сказав тривожно батько.
— Тягни! — мовив я.
Батько різко підняв хватку, з сітки звисало кілька лискучих, схожих на свічки, рибин. Подав на мене, оббризкавши краплями, я повибирав вилов, покидавши в коробку. Попливли далі. Річка була безлюдна, тільки на дощатому мості бовваніли якісь постаті, очевидно, парочки.
— Дивно мені,— мовив я.— Здавалося б, що такого особливого сказав? І чому до того така пильна увага?
— Мусиш зрозуміти,— відповів батько.— Україна для них — це дійна корова. Особлива, бо й годувати її не дуже треба, і молока дає багато. Ласий шматочок. Окрім того, вони й роботи собі шукають. Бо як не викриватимуть когось, то навіщо вони? Отож і вигадують і творять тих злочинців. Ловлять рибку, як оце ми з тобою.
Батько знову опустив сітку і притис її до дна річки кінцем тички.
— Ого! — сказав він.— На щось наскочили. Сітка ходором ходить.
— Потримай трохи,— порадив я.
Цього разу сітка аж засяяла — висіло аж кільканадцять свічок. Але після того наче відрізало: батько опускав хватку у воду, підіймав — безрезультатно. Тоді зітхнув, розібрав снасть і сів на кормі. Я погнав човна до прив’язі, вода під веслами й за кормою забурунила.
— Добре, що розповів про те,— сказав батько.— Намагайся вгадувати їхні гачки і не попадайся. Вони люблять провокувати на відвертість, залякувати, можуть навіть грозити арештом та тюрмою. Стеж за кожним своїм словом. Можуть також прикинутися добрячками, що ніби про тебе піклуються і дбають, а можуть стати грубими й брутальними. Говори з ними спокійно, не дайся, щоб піймали на брехні і постійно тримай у голові — то не люди! Треба якось із цієї халепи викрутитися. Матері про те ні слова!
— Гаразд,— сказав я і причалив до берега...
Тієї ночі мені снилися мариська. Здавалося, що я риба, швидко мотаюся поміж зілля й каміння, і на мене чигає безліч небезпек: ротаті щуки й окуні; спущені гачки, на які начеплено бутерброди з червоною та чорною ікрою; сітки, які перетинали мені раптом шлях; саки, в які гнали мене голі ноги якихось істот без тулубів та голів; хватки, які раптом опускалися згори, щоб мене накрити; перемети із наживленими банками тріскової печінки, крабів, тушкованих тунців та червоної риби. Я мотався поміж усього того, а побіч мене моталися Артур, Славко (дивна рибина на костурах) і Лариса, мої однокласники — риби з людськими обличчями, дівчата з оголеними персами, але з риб’ячими хвостами; ми намагалися проскочити на вільний простір, де немає гачків, сіток, саків, хваток, переметів, верш з їхніми німо розверстими пащами; в кожній верші чи в ятері так само лежала приманка: дунайські оселедці, білуга, севрюга, палтуси, власне, шматки з них: гаряче- і холоднокопчені, сиро- і холоднокопчені ковбаси, шматки шинки; ми ж жували нашвидку водорості, хробачків, жучків, хапали впалих на поверхню річки мух і комах, виривалися вряди-годи зі своєї стихії, вискакували з води, хапаючи ротом повітря, а тоді знову поринали. І знову стереглися, знову маневрували між отої навали сіток, верш та гачків, і жив у мені, ніби чорний м’ячик, страх, той страх розростався, розбухав, заповнюючи вщерть наші тіла й душі, просякаючи у кожну клітину, ніби чорні водорості; тоді я відчував, що тіло моє бубнявіє, дерев’яніє, що втрачаю силу, що мені вже не хочеться мотатися, а прагнеться заплющити очі, щоб народити біля себе темряву, огорнути себе нею і поволі почати опускатися все глибше й глибше, сягнути густого намулу і вритися в нього, ледь-ледь ворушачи зябрами, і тішити себе маленькою думкою, що ось він і приходить — спокій, що спокій — це і є згода на тьму, що спокій — це терпкий ковток тьми — темна, вирита в намулі криївка, хата із непробивними стінами, де ніхто і ніщо тебе не зачепить, не зловить, не наниже твою губу на гачка, не запустить того гачка у нутро, не стисне петлею очка сіткового, а будуть тільки мир, і супокій, і тихе дрімання, і тихі радощі від того, що в цьому намулі є проста, достатня, хоч і невибаглива їжа, що тільки там можна знайти затишне ложе, дрімати й не боятися, що тебе вирве звідтіля якась брутальна сила, тоді можна й очі заплющити, бо все одно в цій пітьмі не видно.
Я кілька разів прокидався, ніби вискакував із водяної товщі у ясний, залитий промінням світ, але знову падав у темінь; біля мене сідала маленька русалочка з Ларисиним обличчям, повільно, роздумливо курила сигарету й смутно дивилася на побиті жовтим багрянцем водорості; русалочка з палець зростом, яку я любив м’яким, осіннім почуттям, хоч добре знав, що русалки з рибами не паруються, вони з ними лише дружать та й то доти, доки їм не набридне.
Прокинувся з важкою головою і поставив на програвана “Маленьку нічну серенаду” Моцарта. Слухати вранці вечірню музику — це і є відчуття осені, і вона ввійшла в мене чудовою мелодією з барвистим відчуттям смутку.
“Треба оновитися,— думав я, лежачи в ліжку із заплющеними очима.— Треба вражень, нового простору, нових облич. Знайти, зрештою, точку опори і не для того, щоб перевертати, як хотів Архімед, світ, а для того, щоб утриматися на пустельному полі землі, яка почала так швидко обертатися, що вже вислизає мені з-під ніг”.
17
І ось я йду вулицями Львова, вийшов із центральної і потрапив у лабіринт старого міста; на багатьох будинках — меморіальні дошки, і я ніби опустився в глибину зламу XVI—XVII століть, навіть люди уявилися мені в тодішніх строях: чоловіки в камзолах, деліях, широких чи вузьких штанях, жінки у важких, пишних, барвистих сукнях, на головах у них громадилися дивовижні споруди головних уборів, особливо в жінок; я поспішив до братства, бо там сьогодні мали говорити про особливо важливі справи: як зберегтися при тому шаленому тискові, що його відчували вже львів’яни-українці, адже фанатичний Сигізмунд Третій дав волю ксьондзам та єзуїтам, а ті українців із стольного города хотіли вижити зовсім. Отже, там зібралися Єлисей Плетенецький, Йов Борецький, брати Беринди, Захарія Копистенський, Олександр Митура, Гаврило Дорофієвич, Юрко Рогатинець та інші чільніші братчики, і мала відбутися таємна вечеря, хоч зараз зовсім не вечір, а тільки день. Дивно було й те, що на цю учту запрошено й мене, юного, адже я тільки закінчив братську школу і перший рік у ній був учителем, та й то тільки класу фари. Оскільки боялися підслухачів та вивідників, умовилися стукати тричі, а після паузи — ще двічі. Я підійшов до залізних кованих дверей і постукав, як вимагалося. Двері безшумно відчинилися — очевидно, їх перед цим змастили, і побачив довгого стола у залі братства, за яким сиділи всі оті вчені мужі. Але за стола я не сів, а на лавці під стіною, де сиділи рядові братчики і теж далеко не всі, а лише вибрані. Всі були у важких кереях, а шапки поклали біля кухлів із медом.
— Зачиніть двері й більше нікого не пускайте,— сказав Єлисей Плетенецький, і я вразився; коли б не борода й довге волосся, він зовсім би подобав на мого приятеля Славка і, так само, як Славко, готувався до монологу. Говорив про те, що у Львові русинам немає вже як дихати, а для того, щоб посісти якийсь уряд, українець мав тратити свою віру, тобто ставати відступником; у Львові навіть видавати свої книги стає важче й важче, навіть ремісникові складно вільно й чесно працювати, бо до цехів їх не приймають, так само важко зайнятися нашому братові й купецтвом. Отже, вихід може бути лише один: треба перенести духовну столицю кудись у глибину України-Русі, куди не сягає око й цупка рука єзуїтів, бо тут стає неможливо втриматися. Вони хочуть стерти наш нарід із лиця землі, і вже немало чого досягли, принаймні багато шляхти від рідного відступилися. Особливо єзуїти налягають на князів та магнатів чи взагалі багатих людей і все для того, аби обезголовити нарід,— сказав Єлисей Плетенецький. Отже, ми й зібралися для того, щоб порадитися із чільними братчиками — переїхати громадою до Києва, до найбільшої святині землі нашої — Києво-Печерського монастиря, заснувати там друкарню і школу і щоб зробити згодом із тієї школи академію. Щодо друкарні, тут уже все домовлено: братство для цього купить друкарню Балабанів. Христос,— сказав Єлисей Плетенецький,— милосердствував за народ і виводив людей у Пустелю не заради любові до пустелі, а з огляду на мучительну і заздрісну владу, щоб вільно посіяти сім’я слова про вічне життя. Ми також,— сказав Єлисей,— маємо мучительну і заздрісну владу, і нам за прикладом Господа нашого треба вільно сіяти сім’я слова про вічне життя народу нашого. Отже, Київ — це і є та пустеля, де це напевне можна буде зробити, бо інакше, як нарід, ми не встоїмо. Через це він закликав усіх, хто хоче покласти життя своє задля народу нашого, а перший зголошується вчинити це він сам, Єлисей Плетенецький, і піднятися на той чин. “Зголошуємося і ми”,— сказали брати Беринди, а за ними Митура, Борецький, Дорофієвич і Копистенський. “Але не можна,— сказав Юрко Рогатинець,— віддавати на поталу мучительній і заздрісній владі і Львів, стольне місто наше, бо коли не буде злуки Києва та Львова — пропадемо”.— “Згоден,— прорік Єлисей Плетенецький.— Покладаємо надію на молодь”.— Він подивився на нас, молодих, котрі сиділи на лаві біля стіни. “Залишиться дехто і зі старших, котрі мають тут майно, ремесло, будівлі, родини. У пустелю підуть лише вільні від того всього...”
Отаку несподівану візію я побачив, стоячи в дворі Львівського братства: почорнілі від часу стіни Корняктової вежі, Успенської церкви, брукований двір. Я рушив далі. Ішли люди і справді ніби інакші, як у моєму Житомирі, я пожадно прислухався до їхніх розмов: і справді говорили українською мовою. Перед цим я відбув довгу дорогу в автобусі, прикипівши очима до шиби і вбираючи в себе залитий сонцем світ: обійстя, села, міста, через які проїжджав, храми — більшість зруйнована; люди, що зупинялися й дивилися вслід автобусу, телята, корови, птиця, зорані вже поля або поле з почорнілою стернею, запалені свічки тополь чи інші дерева, що мали під собою вистелене золоте коло із леглого листя; машини, хлопчаки чи дорослі на велосипедах; написи назв сіл, які вперше читаєш, пізні осінні квіти біля кожної хати, запалений біля розсипаних по зеленому лузі корів вогонь із смужкою приклеєного до нього диму — в’їжджав у світ, у якому ніколи не жило моє “я”, а тепер починало, а зараз воно починало жити на цих вулицях із почорнілим од часу тиньком чи каменем, вузьких, сірих, зовсім не таких, на яких виростав я, але все одно мені не чужих.
Зайшов до історичного музею, дивився на речі, що якимсь дивом не згоріли в часі, на зброю, що якимсь чином не зіржавіла, на книги, які випускалися бозна-як давно і які горталися проздовж сторіч новими й новими людьми, котрі шукали в них загадки вічного. Ходив по напівпорожніх залах і думав, що ці речі з минулого ув’язнені теперішнім часом, припнуті до стін, замкнуті у вітрини — дивний світ заарештованих речей, речей-в’язнів, бо їхні господарі давно вже й не тіні, бо на них уже давно стерлися відбитки пальців тих господарів — вони також зникають, але повільніше людей, через це мені було їх жаль, адже вони лише пригадки, що життя існує не лише в сущому дні, в якому топчемо смуги хідників чи злизані лоби бруківок.
Вийшов із музею і сів на лавці біля зупинки трамвая, було дивно, що я тут нікого не знаю і ніхто не знає й мене. Поруч сіла немолода жінка, і я спитав у неї, як проїхати до вулиці Драгоманова, до Українського музею. Вона чемно почала пояснювати, отією чудовою львівською вимовою, граційною і теплою,— було любо слухати її втомлений і такий мелодійний голос. Біля неї на лавці покладено дві напхом набиті торби, і мені захотілося запропонувати піднести ті торби, щоб довше слухати ту мову. Але я посоромився, тим більше, що прийшов трамвай, і вона мене заквапила: саме той, що мені потрібен. Кондукторка в трамваї була схожа на ту жінку, так само голубоока й круглолиця, мило вигукувала львівською вимовою зупинки, і я милувався з неї, з чоловіків та жінок, бо всі вони розмовляли так само, бо їм не треба було для спілкування вживати мови чужої — ні, все-таки чудове місто — Львів.
Сидів і думав: звідки взялося в мене видіння Львівського братства та їхньої таємної вечері? Щось про те, правда, читав, але дуже мало, а от міг до найменших дрібниць описати обстановку зали й одежу людей із таємної вечері. Більше того, вони навіть говорили так само, як оці люди навколо мене, хіба лише ледь-ледь не так.
І от я вже стою перед Богородчанським іконостасом Йова Кондзелевича і відчуваю особливий захват, бо мені здалося, що і його я колись бачив — якась магнетична сила приваблювала мене до жіночих облич архангелів, поруч були ікони Івана Рутковича, барвисті, ясні, і вони також були ніби знайомі мені. Пішов повільно залами: Мурашко, Новаківський, Северин, мала скульптура матері з дитиною, злиті в одно — ніби й досі складали одне тіло і ніяк не могли розірватися. Знову повернувся до Кондзелевича, особливо вабило мене “Вознесіння” — прочувалась у тому акті й справді незбагненна таємниця.
Повз мене пройшла група іноземців, вони голосно розмовляли по-своєму, байдуже кидали очима по стінах: чужі люди між чужих речей, які до них аж ніяк не промовляли. А мені промовляли, я наповнювався зображеннями колишніх богів, ангелів, архангелів, колишніх міфів та казок, обличчями колишніх людей землі моєї, які вдивлялись у мене з напруженою увагою, аж мені подумалося: а що коли вони живі? А що, коли ті згустки ретельно й уміло покладеної фарби чудовно приховують у собі життя минулих людей, як ховає зернина в собі майбутнє дерево чи колос? Тільки тут у живлення відбувається у зворотному порядку: у зернині — ріст у майбутньому, а тут — ріст у минуле, тобто жива присутність із минулого.
Музей уже зачиняли, і я знову опинився на вулицях. Мав іще знайти у цьому місті прихистя на ніч — про це подбали мої братчики. Виявилося, що Славковий дядько мав тут знайомих, братів Горбачів. Я мав записану адресу братів і листа від Славкового дядька. Але туди я не поспішав, бо брати, як мені повідомлено, вдень були на роботі, тобто завітати до них я міг лише ввечері. Телефону у них не було. Отож я знову вийшов до центру. Тут було багато світла і гарних дівчат, які так само мило дзвонили голосочками по-львівському, і я знову із задоволенням до того прислухався. Біля одного з готелів старий чоловік у сардаку продавав дерев’яні писанки і намиста. Я купив намисто Ларисі, а батькам, Артуру та Славкові по писанці. Люб’язно перемовився з чоловіком, і він мене спитав:
— А ви що, з Великої України?
— З Житомира,— відказав я.
— О, знаю це місто,— сказав старий, усміхаючись.— Довелося побувати там у війну. Було одне діло.— Він мені загадково підморгнув, і ми, очевидно, навіки з ним розійшлися.
Зайшов до якоїсь церкви і здивувався: вона була завішана вишивками. Служба ще не правилася, але люди молилися. Зводили очі до прикрашених рушниками ікон, і мені знову здалося, що зображення Бога — чи не є це жива присутність його з минулого? Відтоді, коли ходив по світі й проповідував любов. Тепер от дивився на людей, і його погляд проникав через прірву часу, щоб зазирнути у вічі цим теперішнім своїм поклонникам. Жив у мертвій фарбі, але був живий. Однак допомогти цим людям не міг. І мені стало жаль і його, і цих людей, а ще й себе, бо мене виростили людиною без віри. Забрали в мене п’яте почуття і по-своєму з’євнушили. Я не розумів цих людей, але не зневажав їх, бо не мав на те права.
Знову повернувся до центру — голосно говорили репродуктори. Передавали, що десь рвуться атомні бомби... Атомна загроза, кричав репродуктор,— атомна загроза!..
Я сів на лавці, бо ноги в мене гули, й закурив. Чудова річ — отак закурити в місті, де тебе ніхто не знає!
Асфальтом їхав на візку каліка, коліщата немилосердно звискували. Каліка зупинився біля мене й задер голову до репродуктора — розповідали про атомні вибухи в Тихому океані. Слухав, і щось його в тій репродукторній розповіді дратувало.
— Даси вогника? — спитав у мене.
Я дав йому сигарету. Пожадно запалив і повернув сірники.
— Чув, що ото кажуть? — спитав, кивнувши в бік репродуктора.
— Чув,— відповів я.
— А може, й добре, коли оцей світ так: пу-у-ух! — Він надув щоки і з шумом випустив повітря.— І ніяких проблем. Бо оце я їду, а куди?
— Мабуть, додому,— сказав я.
— Була в собаки хата,— сказав каліка.— Хай ви сказитеся! — Він люто зирнув на репродуктора. Затягся кілька разів, а тоді й поїхав, немилосердно звискуючи коліщатами. Руками в грубих рукавицях відштовхувався від асфальту, а з-за плеча вився голубий потічок диму.
Мені захотілося догнати цього чоловіка, купити пляшку вина, забитися з ним у якийсь із дворів, випити ту пляшку і щиро з ним побалакати, але я знову не осмілився, та й пора було йти до братів Горбачів.
Звівся й пішов. Повз сидячих на лавках людей, що спокійно поміж себе розмовляли, спокійно їли морозиво, повз тих, котрі йшли назустріч з течка ми, торбами, сітками, а кілька бабусь вели охайно вимитих і зачісаних кімнатних песиків. На хіднику стояв гурт дівчаток, вони щебетали й розкидували навдокіл позири. Мені здалося, що одна з них щось мені сказала:
— Ви до мене? — спитав я, і дівчатка голосно розсміялися.
Я почервонів і пішов далі. Щось присилило мене обернутися, одна з дівчат дивилася мені вслід, і я впізнав знайомі очі: були то очі одного з архангелів Йова Кондзелевича. І мені здалося, що коли б я зараз повернувся до тих дівчат, сталося б щось у моїм житті особливе, а може, це вона, та, з якою маю зустрітися за вироком долі? Але це була смішна й наївна думка; дівчатка раптом знялися і швидко подалися геть. І мені знову стало жаль: себе і тієї дівчини — розійшлися ми навік.