18
Подзвонив біля оббитих дерматином дверей з металевою літерою “8” — в глибині затупало, і я побачив невеликого, бистроокого хлопця, він пильно на мене подивився.
— Мені Богдана чи Романа Горбачів,— сказав я.
— Заходьте,— м’яко сказав хлопець.
Я зайшов у коридорець, ущерть заставлений стелажами. З кімнати вийшов міцний, кряжистий чоловік років на тридцять.
— У мене до вас лист, я з Житомира.
Мене завели до кімнати, яка також уся була оперезана стелажами. Роман узяв листа, прочитав, а тоді вийняв з кишені запальничку і підпалив його над попільницею. Папір швидко спопелів.
— Залишишся у нас на ніч? — спитав Роман.
— Коли можна,— відповів я.
Богдан нахилився над столом і щось написав. Тоді подав мені.
“У хаті говорити тільки буденні речі. Є підозра, що підслуховують”.
— Гаразд,— сказав я.
Богдан відірвав списаний шматок від аркуша, клацнув запальничкою, і папір так само спопелів. Ця конспірація видалася мені засмішна, хоч я і розумів, що тут, на Західній Україні, умови життя особливі.
— Коли голодний,— сказав Роман,— нагодуємо, а потерпиш, то зараз надійде моя жінка.
— Потерплю,— сказав я.— Можна подивитися книжки?
— На те вони тут і стоять,— сказав Роман,— щоб дивитися. Забав гостя, Богдане, бо в мене ще робота.
Він пішов, і відразу ж у сусідній кімнаті зацокотіла друкарська машинка.
Бібліотека мене вразила. Славко часом давав мені читати старі українські книжки, які брав у колишнього вчителя, що героїчно своїх книжок у чорні часи не попалив, але приносив по одній, ми їх із Артуром читали по черзі. Лариса їх читати відмовилася, бо вона дуже й дуже, як сказала, мало читала взагалі; з усього я примусив її прочитати тільки “Сонячну машину” Винниченка, яка була, на жаль, без початкових вісімдесяти сторінок. “Клас!” — сказала вона, але я трохи сумнівався, що книжка була прочитана. Тут же я побачив переважно галицькі видання, як дореволюційні, так і міжвоєнні, було їх аж так багато, що голова закрутилася: “Зоря”, “Літературно-науковий вісник”, Франкове “Житє і слово”, твори Драгоманова, зокрема женевські драгоманівські видання, “Історія Галичини” О. Партацького, “Руська історична бібліотека” Олександра Барвінського, книжечки “Видавничої спілки”, “Червоної Калини”, “Записки наукового товариства імені Шевченка”, “Історія української культури”, “Історія українського війська” та “Велика історія України” — видання Івана Тиктора, надруковані у Варшаві спогади Лотоцького, спогади і щоденник Чикаленка, празькі міжвоєнні видання і так далі. Я гортав ті книжки тремтячими руками, а Богдан м’яким, теплим, трохи розтяглим голосом розповідав мені й розповідав.
— А не боїтеся тримати цього всього вдома? — спитав я.
Богдан посмутнів.
— Знаю, що їх треба було б сховати,— сказав,— бо заберуть і знищать, як не раз уже робили. Але не можу. Віддалити їх від себе — це все одно, що розполовинитися.
Цікаво, що брати Горбачі не говорили галицьким діалектом, хоч були галичанами, а чистою літературною мовою.
По тому Богдан сів на стільця і почав, облитий кволим електричним світлом, смутно оповідати про те, скільки було знищено в післявоєнні роки подібної літератури. За одну знайдену книжку, сказав Богдан, навіть таку невинну, як оповідання Винниченка чи навіть “Записки наукового товариства імені Шевченка”, де друкувалися розвідки академічного стилю, людей запроторювали у Сибір. Безліч книжок вилучено, безліч люди самі попалили, але диво не в тому. Диво в тому, що ці книжки все-таки збереглися. Ховали їх у ями, заривали у вальковану глину на горищах, у стріхи, тайники, а дехто просто тримав їх у скринях, не дуже й ховаючи.
— Українці дивний народ,— так само смутно казав Богдан.— Між них є сотні відщепенців, перевертнів, юд, але водночас бережуть неймовірний інстинкт самозбереження. Не знаю, чи якась нація могла б витримати в таких нелюдських умовах, у яких ми жили століттями і збереглися, а ми, хоч ущербні і з численними втратами, а збереглися.
“Конспіратор” Богдан говорив про речі далеко не буденні, а цілком політичні, ніби забув власне попередження про подібні речі вголос не говорити. Я взяв листок паперу й написав йому про це. Він усміхнувся й махнув рукою:
— Вони мої погляди вже давно знають,— сказав.
Прийшла Романова жінка, привіталася люб’язно, але й так, наче я був тут частим гостем і відразу ж кинулася на кухню, загримівши там каструлями й тарілками. Потім ми вечеряли й балакали про все на світі, зовсім не остерігаючись.
Постелили мені в тій кімнаті, де стукав на машинці Роман, тут стіни були також у стелажах. Богдан приніс мені кілька невеликих книжечок.
— Цього я тобі ще не показував. Прочитай на сон грядущий. Це книжки Богдана-Ігоря Антонича. Чув про такого?
Звісно, про такого я не чув.
— На мою думку, це геніальний поет,— запально сказав Богдан.
— Чому ж його не видають?
— А саме тому, що геніальний. Українська література, за їхнім замислом, має бути дозволена тільки в примітивних, провінційних формах. Усе, що з тих мірок виступає, забороняється, особливо література інтелігентна, тонка, ба вишукана. Тим самим легше стає нас культивувати як народ другорядний, приречений на асиміляцію. Але не буду рекламувати: прочитай і роздивися сам.
Пішов, віддавши надобраніч, а я обережно торкнувся книжечок: “Книга лева”, “Зелена Євангелія”, “Три перстені” — самі назви виглядали екзотично. І я відразу почав читати. На мене раптом плюснула така могутня й така дивовижна поетична стихія, що забув, де я, забув, що вже пізно, що втомлений враженнями, поїздкою, адже виїхав я раннім рано, а встав десь годині о п’ятій. Я буквально випивав шумливі, свіжі, дивовижні строфи, ніби втрапив у багатий сад. Там ішов по білій стежці дивний поет із екзотичним прізвищем Антонич, що був колись хрущем на тих вишнях, що їх оспівував Шевченко, дітвак із сонцем у кишені, звіря сумне і кучеряве. Я читав і перечитував, і ще ніколи поезія не справляла на мене такого приголомшуючого враження.
Заснув після третьої години. І став ніби й сам закоханим у життя поганином: любив землю, птахів, траву, дерева, джерела, струмки, любив цілий світ — ішов по білій стежці сам із сонцем у кишені, а все навкруги співало й раювало, все цвіло й буйно розросталося, квіти росли такі, як на картинах народних художників, зілля гнало міцні й соковиті стебла й напинало туге, також налите соком, листя. І все це залито яскравим сонцем, і все пахло, шелестіло, говорило, сміялося, шепотіло, підводилося, росло й тужавіло. І я теж був у тому царстві зела, як рослина, може, соняшник, а може, жоржина. І було мені так ясно й легко на душі, бо сонце з’єднувалося із соком мого листя, і це приносило мені силу й радість буття. І був я щасливий, що рушив у цю мандрівку, бо для мене світ ставав, наче схвильований жайворонковий дзвін, наче сонце, що викочується з кишені геніального поета і б’є соком променів та іскор в лиця озер, річок, в очі трави — росу, в очі людей, переповнених схвильованою таємницею віщого життя. Тож що є краще й дивніше, як жити, й бачити білий світ, і знати, що ти зі світу, що все живе зі світу, навіть коли воно нестандартне й чудне. А може, тільки нестандартне й чудне — від світу, бо воно — рудимент нового зросту, нового течива соку-крові в артеріях дерев, рослин та живих істот? Відтак стандартне — це і є сухе стебло, стовбур із обваленою корою, людина на смертному ложі. Якісь такі дивні думки перекочувалися через мій сонний мозок, як морські хвилі через урослий у пісок камінь, і я не міг їх ані зібрати, ані впорядкувати.
Розбудив мене Богдан.
— Вибач, мені треба скочити на роботу, спробую відпроситися — поводжу тебе по Львову. До речі, сьогодні переглядають запасники у Вірменському соборі — там дивовижна колекція ікон. Як тобі Антонич?
— Дивовижно,— сказав я.
Богдан узяв книжечки і зважив їх на долоні.
— Це скарб, дорожчий золота,— сказав.— На кухні стоїть тобі їжа, поїси — я миттю! До речі, поки бігатиму, глянь оце.— Він подав мені книжечку.
Зник, а я опинився в чужій хаті сам. Умився, поснідав, помив тарілку й чашку, а тоді повернувся до книжки. Осип Туринський. “Поза межами болю”. Я сів у крісло — і мене не стало. Те, що я читав, було разюче. Австрійські солдати, засипані снігом у Альпах, які один за одним умирали. Стукнули двері, а я й не чув. Богдан зазирнув у кімнату, а я не бачив. І тільки коли дочитав останнє речення, зачумлено звів голову. Богдан ніби чекав цього моменту, бо відразу ж зайшов до кімнати.
— Тобі пощастило,— сказав він.— Дзвонив Софії Караффі-Корбут, вона нас прийме. Це дуже добра художниця. З Вірменським собором теж усе гаразд. Куди хочеш іще?
— Побачити могилу Франка.
— Це на Личаківському. Можна й на Янівський поїхати. Там сьогодні люди сходяться до могил січових стрільців. Підемо?
— Обов’язково,— сказав я.— Тільки незручно, що відбираю в тебе час...
— Пусте,— сказав Богдан.— Ми гостям раді!
По тому почався якийсь калейдоскоп. Софія Караффа-Корбут, спокійна, зосереджена, вже старша жінка, яка розкладала переді мною, зеленим юнцем, свої гравюри — Богдан у цей час завів із нею професійну балачку. Зрештою ми вийшли від художниці, і я дістав від неї згорнуті у рулон кілька гравюр. Трамвай, який кудись нас віз, довга вулиця із цвинтарним муром, могила Івана Франка, біля якої я завмер з непідробним зачудуванням, могили Маркіяна Шашкевича, Володимира Барвінського, професора таємного українського університету Василя Сімовича з цікавим написом: “Усе земне я пережив, зглибивши насолоду труду. Я власну пайку відробив, продовжуйте, я з вами буду”, Соломії Крушельницької та інших знаменитостей. Потім знову трамвай, всю дорогу ми говорили й говорили. Вулиця Руська — завернули до кам’яного двору Вірменського собору. Постукали в двері, нам відчинила жінка з добрим інтелігентним обличчям. Ікон було безліч, багато з них полущених — Богдан оповідав мені про них рівним, теплим голосом, про галицьку школу іконопису, про те, що тут, у цьому сховищі, ікони пропадають, а надії виставити їх чи привести до ладу ніякої. Розповідала про ікони й жінка з добрим інтелігентним обличчям, вона звалася Віра. І ось ми уже знову на вулицях, а за мить спускаємося кам’яними сходами у підвал, де нас зустрів неголений чоловік у замащеній фарбами робі. Знову я сидів на стільці, а художник показував мені дивні картини, в яких я, може, й мало що розумів, з Богданом вони говорили професійною мовою, з якої я теж небагато розумів. Було розкорковано пляшку сухого вина: мова зайшла про українське мистецтво взагалі, загнане в такі-от підвали і про те, що в сучасному образотворчому мистецтві є дві течії — одна для виставок, параду й офіціозу, а друга — підвальна, яка існує тільки для душі художника і для вузького кола його друзів. Ми вибралися з підвалу, я вже ніс, крім згорточка гравюр невеличку картину підвального митця. Богдан, здається, не вмів ходити повільно, отож ми не йшли, а летіли вулицею, при цьому він незмінно мені щось розказував, раптово зупинявся біля якогось будинку й показував, на що треба звернути увагу. Я звертав увагу, але роздивитися добре було годі — Богдан уже гнав далі.
— До речі,— раптом сказав він.— Ти міг би передати Миколі Івановичу пакунка?
Микола Іванович був Славковий дядько, той, що дав мені адресу братів.
— Тільки говоритиму прямо — там самвидав.
Я не знав, що таке самвидав, але не важко було здогадатися. Очевидно, те, що так завзято друкував увечері Роман.
— Тільки давай чесно,— мовив Богдан.— Може, остерігаєшся, так і скажи — ображатися не буду. До речі, ти у них уже на гачку?
— На гачку,— сказав я.
— Були бесіди, обшуки, допити?
— Бесіда. І тільки одна.
— Будуть і інші. Отож скажи прямо, коли остерігаєшся — не треба.
— Передам,— сказав я, хоч, кажучи правду, мені мурашки пройшли поза шкірою.
— Довго в себе матеріал тримати не варто: як усі з ваших прочитають, ліпше передати в інше місто. На читання давати читати лише на один вечір. Але Микола Іванович те знає...
— А що в тих матеріалах?
— Правда про наше щасливе життя. Почитаєш!
Ми втислися в переповнений трамвай і поїхали на Янівський цвинтар. Тут було багато людей, на могилках горіли свічки. Місце поховання січових стрільців було впорядковано, деякі плити порозбивані, деякі цілі: маленькі бетонні горбики. Над ними вивишалися два більші: генерала Тарнавського і Левицького.
— Бачиш, люди самі сюди приїжджають і дають лад,— сказав Богдан.
— А хто надгробки розбивав?
— Ясно хто,— мовив Богдан.— До речі, десь тут має бути могила Антонича, але ще не знаємо де...
— Від чого він помер?
— Від операції апендициту.
Отже, він був похований десь тут. Геній, про якого знала тільки купка людей. Дивні речі творяться під сонцем, думав я, дивлячись на сотні миготливих вогників над могилками. Свічки горіли й над січовими стрільцями. Тут уже поспішати було годі, і ми, як і всі люди, що прийшли сюди, заспокоїлися й посмутніли. Безмовно миготіли свічки, і відчувався той гострий, густий запах, який буває на всіх цвинтарях. Дерева цвинтаря палали також. Осіннім холодним та смутним вогнем. Цей вогонь уливався нам у душі і щось приспане будив. Примушував зосередитися й ставати серйозним. Клав на обличчя смутні маски і робив усіх трохи подібними одне до одного. Відбувався акт злуки живих із мертвими і мертвих із живими. Дух мертвих витав між живих, а живі слухали безголосу їхню мову. Раптом відчув, що я ще дуже молодий і дуже зелений — тільки починаю читати свою Зелену Євангелію чи Книгу Лева. Що я ще нічого не знаю у цьому світі й мало що розумію. Я тільки спостерігач цього світу, а не його творець, навіть не учасник великого житейського процесу, а тільки слухач прелюду до нього. В мені проростали якісь паростки, але чи виростуть вони і чи дадуть плід? Прийшов у цей світ, освітив його очима, але, пізнати, очевидно, ніколи не зможу: надто мало мені дано сили. Є в мені якась кволість, недовершеність, очевидно, я не з тих, котрі пишуть свої Зелені Євангелія, чи Книгу Лева, чи творять підвальне мистецтво. Я поки що тільки гість у світі, хоч він уже й зачепив мене болючими кігтями. Але я маю тонку і вразливу душу, отже, байдужий бути не можу. Чужий цим людям, котрі прийшли на розмову із мертвими, але я їм співчуваю. Розумію їхній атавістичний потяг до спілкування з мертвими, адже і в цьому заховано часточку вічності. Вічності, яка не є тілом, тільки духом, що пронизує людське єство і підіймає його над мурашником, де колотиться у вічній боротьбі добро і зло — вічне змагання Каїна з Авелем. Одне мене тільки невимовно печалило: Авель мертвий, а Каїн живий. Каїн пустив у землю коріння, а Авель живий тільки духом. Каїн сильний — це він розбиває молотом надмогильні пам’ятники і обсотує нас мацаками, щоб знесилити й перемогти, щоб спалити нас у печі, як біблійних юнаків, а Авель нас із того вогню хоче врятувати, адже він дух, а не тіло. Отож хто кого переможе у цій вічній від початку світу боротьбі? Чи й мені у неї втручатися, чи тільки спостерігати? Чи й мені запалити свічку на могилі тих, хто може прийти до мене тільки в дусі, чи байдуже пройти мимо? Чи ставати мені у світі тінню, що наче трава вмирає, чи зерном, яке вмирає для завтрішнього проросту? І так, і так в основі світу та життя — смерть. Оце мене й жахало найбільше, бо що таке оті мінливі й ненадійні вогники супроти загуслого залізобетону зла? Бідні ми й кволі, але ми є, а дух наш, великий чи малий,— з нами.
19
Іще одне пережити я мав тоді — шлях додому. Виїхав пізно ввечері, а мав приїхати в Житомир під ранок. Богдан мене на автовокзал не проводив, а тільки до трамвая; дорогою він мені сказав, що коли я хочу познайомитися з цікавими людьми у Києві, то можу зайти до літературного критика Степана Вітличного — це такий дім, де всіх приймають щиродушно і де я побачу куди багатшу книгозбірню, як у нього. Богдан назвав адресу, і я затвердив її в пам’яті — а може, й справді колись потраплю до Києва, книжки ж мене цікавили непомірно. Ми обнялися, і я скочив у трамвай. Богдан дивився мені вслід, дружньо звівши руку. Я звів руку на привіт і собі, і так ми розлучилися. В автобусі зайняв місце біля вікна, щоб дивитися на краєвиди, і от автобус покотив мене з цього чудового міста, де я стільки побачив і пізнав — був я наповнений враженнями по вінця. Перепускав через мозок усе, що бачив і чув, і трохи мене острах брав: а що, коли я приїду на автовокзал у Житомирі, і там мене зустріне отой самий чорний ангел, з яким уже мав розмову? Тим більше, що батько мене переконував, що моя затія із поїздкою до Львова — крок необачний і йому зовсім не подобається, бо Львів відомо яку славу має, і це вони можуть потрактувати по-своєму. Але, зрештою, на моє домагання, поступився, наказавши берегтися і ніде ні в які балачки не встрявати. Я його наказу не виконав, а коли б виконав, надто багато втратив би. Можна було б учинити двояко: зійти з цього автобуса в Новоград-Волинському, а там пересісти на місцевий, і це було б елементарно, коли б не ніч, тому я вирішив зійти за Богунським мостом, до автовокзалу не доїжджаючи. Це мене трохи заспокоїло, і я поринув у солодкі марення, зовсім виключившись із реального світу, переселяючись, як це часом любив чинити, у світ візій.