Думав про Ларису і про стосунки між нами, про те, що я зовсім був би не проти, щоб поруч мене брела засипаним листям хідником і вона. Але знав, що вона знудиться в таких блуканнях, почне химеру вати чи бавитися, а мені не до цього, волів бути старчиком, а не хлопчаком, бо що воно таке — бути старчиком у такі юні літа? Це значить дозволити, щоб на тебе навалився цей світ з його глупотою, розумом, болячками, світлом і темрявою, абсурдом і ладом — тягти його на плечах до чорної прірви ночі, звалити його з пліч для короткочасного спочинку, а самому увійти в антисвіт — умерти з надією на повернення, щоб уранці знову звалити цього тягаря на себе. І це знову-таки було як вічний танець, який усі ми приречені танцювати все життя.
Сьогодні повз мене пропливло багато людських облич, був я наповнений ними, як дзеркало; дитиною, принаймні вірив, що в дзеркалі навічно залишаються невидні відбитки облич, котрі сюди зазирали. Отож і я був ущерть напакований обличчями, з якими зустрічався поглядами, і тими, які пропливли, як тіні, бо всі ми тіні в цьому світі — освітили зором якогось клаптика простору, і нас у ньому вже нема, і освітлюємо іншого клаптика — і знову нас нема. Взагалі, думав тоді я, нас більше нема, ніж є, і любителі мандрів цілком даремно тішаться, що побачили світу, переконуючи себе, що залишили власні частки у тому широкому просторі, отож чим більше таких розгублених часток, тим вони багатші і більше пізнали. Але це теж одна із вічних людських самооблуд, бо насправді нічого ми в побачених частинах світу не залишаємо, а завжди є й існує тільки той світ, котрий перед очима; коли ж він сходить із очей, то й умирає, бо ми тіні, бо не ми — в світі, а він у нас (згодом я довідався, що й у цих моїх думках не було нічого нового, бо саме такі думки сповідувала ідеалістична філософія). А поки що я йшов однією із малоосвітлених вулиць, наповнений побаченими сьогодні людськими обличчями, які мінилися, ніби вода, шелестіли висипаними у вечір словами, що лускалися з сухим тріском над головою, перемішувалися, як крупа,— обличчя ці сіріли в міру того, як спливав час; зрештою, коли я дійшов до своєї хати, вони злилися в обличчя одне. Дивилося воно сонними очима, вічне і знайоме, бо, може, це й був образ сну. Я стояв ще якийсь час біля своєї хати, виструнчений і напіврозмитий місячним світлом, і думав: а може, людський розум, як і глупість, більше вічний, як дочасний. Вони, розум та глупість, перепливають з одного покоління в інше, від батька до сина, внука і так далі, вони переплітаються між собою — а може, це і є життя, думав я, єдність розуму і глупоти? До мене прийшов милий Ларисин образ, і я подумав: чи не полюбити мені цю дівчину? А може, полюбити світ, і цих людей, і отих спрутів, які накладають нам ошийники, щасливо переконуючи себе, що то не ошийники, а познака щастя, адже всі поняття світові: мораль, добро і зло — це тільки вигадка наша, то чому б справді не назвати чорне білим, а біле чорним і повірити у те? Може, щастя й справді у самооблуді, а нещастя — в невдоволенні світом та людьми? Але щось у мені протестувало признати таке, хоч, може, саме з цих думок і почалося моє перетворення у стандартну людину, якою я є нині, коли пишу ці рядки? Ні, я тоді мав пожадність до сприйняття світу та людей, мені тоді навіть хотілося покинути наше невелике й бліде місто, а податись у велике, щоб таки більше побачити й більше довідатися. “Не можна пропускати людей,— сказав я сам собі, дивлячись на заплутаного в дереві місяця,— від них треба вчитися й розучуватися...”
І після того вечора приснився мені сон. Снився корабель, що плив по чорному, як смола, морі, і по чардаку снували люди із чорними, як смола, обличчями. І були на тім кораблі тільки я пасажиром та й ще один — двоє білих серед негрів. Той другий пасажир стояв на палубі, вітер розвівав червоне кашне на його шиї, на голові в нього була синя, в’язана, як у дівчат, шапочка, а тіло покривала темна сутана, як у священика. На довершення того був він босий і, певне, мерз у ноги, бо переминався.
— Ви певні,— спитав я у нього,— що допливемо до берега?
Чоловік вийняв із рукава сутани підзорну трубу, я впізнав її, бо це була моя труба, яку я мав у дитинстві і в яку любив розглядати світ; може, моя жага пізнання світу пішла від тієї дитячої пристрасті?
— Не хвилюйтеся,— сказав чоловік напрочуд тонким, майже жіночим голосом.— Теперички кораблі повертаються.
— А коли зникне берег? — з тривогою спитав я.
Чоловік знову приклав до ока підзорну трубу.
— Хочете сказати, що берег зникне взагалі? — спитав він.— Ні, ми, юначе, на землі,— сказав він повчально,— а на землі існує така конечна прерогатива, що все має свої береги.
— А чи є береги в неба? — спитав я.
— Земля, юначе,— відповів пасажир, відводячи від ока підзорну трубу,— це небесний берег, отже сталий берег для людини, а може, й для неба. На небі без землі чи якоїсь іншої планети, як наша, немає нічого, отже, й нам, юначе, призначено цілком конкретні береги.
— А безмежність світова? — вигукнув я..
— Не хвилюйтеся, юначе,— сказав спокійно чоловік у сутані.— Її нема. Саме тому вона неуявна, що її нема. А коли ми її починаємо уявляти чи хочемо збагнути — це одна із земних думок. Адже земля — це все, юначе. Для людини тільки земля — це все. В тому, по-моєму, й криється поняття безмежності, тобто в понятті “усе”. Ви мене зрозуміли? — спитав чоловік і повернув до мене обличчя. І я вразився раптом, бо обличчя в чоловіка не було, був то все той-таки місяць, що його я бачив заплутаним між гілля, місяць із темною печаткою на виду: печаткою Каїна з піднятим на вилах Авелем — вічним символом пристрастей нашого світу.
9
Одного разу перед роботою мені захотілося зайти до Славка. Той саме повернувся з інституту, сидів біля акваріума і грав на баяні, уважно роздивляючись декоративних рибок, які плавали за склом у зеленкуватій воді. — Це що за сеанс? — здивувався я.— Музика для риб?
— Знаєш, що мене дивує,— сказав Славко.— Ці гарні декоративні істоти не просто плавають і їдять, вони живуть.
— Цілком слабоумие одкровення,— сказав я.— Ясно, що живуть, коли плавають.
— Та ні,— поморщився Славко.— Розумієш, вони живуть за тими ж законами, що й ми. Один вид не терпить іншого, є в них антагонізм і всередині виду; вони, очевидно, як і ми, люблять і ненавидять. Мають між собою визначені стосунки, є в них свій лад і нелад.
— Саме тому ти й вирішив дати їм концерт на рівні художньої самодіяльності? І були оплески?
— Не блюзни,— сказав Славко.— Це серйозно. А що це значить? Це значить, що людина зовсім не вибрана істота в цьому світі, а як ці рибки, діє за подразниками, що їх надсилає їй хтось невідомий і незбагненний.
Я подивився на приятеля з якимсь смутком: очі в нього блищали, і мав він увіч нездоровий вигляд. Взагалі, останнім часом мене все більше з’їдав смуток. Бачив прозорий Славковий профіль, що малювався на тлі стіни, бачив його костури, один упав на підлогу, а другий стояв обпертий об стіну, бачив убогу його кімнату, в якій стояв кислуватий дух, стіл, завалений книжками, стелажі, завалені не менше, стілець із накиданою одежею, надто стандартний і дешевий, дзеркало, в яке падало зараз сонце, і від того підлогою бігали сонячні виграви, давно нефарбована підлога із щілинами, набитими землею, клітку з двома папужками, ясно-зеленими й охайними, і старий зінгерівський годинник, який уже давно не йшов і не відбивав годин. І тут раптом мій розумний товариш повернувся до мене (я вразився, який він блідий, як дивно палають у нього очі), і не міг не помітити, що він страждає, більше того, він невідь од чого розтривожений.
— Скажу тобі одну річ,— сказав він.— Не сміятимешся?
Я розвів руками: закохався він, чи що?
— Мене може полюбити дівчина? Нормальна, гарна, звичайна дівчина? Тільки прямо!
Я засміявся. Бідний, бідний Славко! І до нього, такого мудрого, досяг липкий мацак голубого спрута, і його, бідашного, вразив, пустивши йому в душу отрути.
— Навіщо це тобі? — спитав я.
— Не знаю,— відповів.— Очевидно, і я, як оці риби, живу за тими ж законами, що й усе живе. Чому маю бути гірший за них?
— Зрозуміло,— мовив я.— Але будь обережний, Славку!
— А я і є обережний,— мовив він кисло.— Але часом хочеться начхати на все: на обережність, розвагу, розум, застереження. Часом хочеться піддатися шаленству. Раз на життя!
— Ну, такого хочеться не раз у житті,— сказав я.
— Отож можеш вважати, що я раз на життя ошалів чи сказився,— палко заговорив Славко.— Закохався в твою подружку Ларису і нічого не можу з собою вдіяти. Хочеш, удар мене!
Мені аж горло стисло від жалю до Славка, бо, здається, він помилився: не рибки такі, як люди, а люди такі, як рибки. Бідні, малі кволі створіння, які плавають у своїй воді не тому, що їм так хочеться, а тому, що ними керує воля їхнього призначення. Я дивився на Славка, було мені його справді жаль. Жаль і себе, і Ларису, й оцих рибок, бо ми не за своєю волею плаваємо у своїй воді.
— Зневажаєш мене? — спитав Славко.
— Бог з тобою, Славку,— сказав смутно я.
— Зневажай! — сказав гостро.— Бо я мав би себе в цьому збороти. Людина мусить себе в такому бороти, коли вона справжня. Але біда в тому, що відчуваєш себе ницим. Сплю — і мені мариться, не сплю — і мені мариться, жену її образ од себе, а він мені ще більше мариться. Не треба було її приймати в наше товариство.
— Це моя помилка,— мовив я.— Прийдеш сьогодні?
— Прийду,— шепнув Славко.— Не можу не прийти. Але ліпше б ти мене вдарив.
— Нема за що, Славку! — мовив смутно я.
— А коли б я не мав оцих цяць, бив би? — він показав на костури.
Що мав сказати? Що не настільки близький з Ларисою, аби говорити про любов до неї? Що в нас, зрештою, нічого ще нема, що Лариса тільки розіграла їх, сказавши: вона моя подружка, що ми з нею навіть більш ніж обережні в ставленні одне до одного, що ні разу навіть не прогулялися як закохана пара, що я міг би навіть із почуття дружби поступитися Славкові, але що це змінить? Що це змінить, бідний мій приятелю, коли в Лариси в голові гуляють свої вітри, а в мене чи в нього — свої. Він має таки рацію: всі ми, як риби в акваріумі, маємо трошки власної води, але куди не пливемо, натикаємося на прозоре, але неперехідне скло. Більше того, кожен із нас живе в своєму акваріумі, а всі разом у кількох, приставлених один до одного — кожне в своїй клітці. І коли навіть силою природи, тобто волею голубого спрута, паруємося, з’єднуємося, творимо подружжя, плодимо дітей, маємо спільну кухню і ліжко, ми все одно залишаємося кожен у своєму акваріумі, і ніколи ніввіку нам не подолати непрохідного й прозорого скла.
— Тримайся, Славку! — сказав я.— Не будемо в цьому світі стандартними.
Славко незвідь од чого почервонів, і в нього аж сльози на очі вибилися.
— Спасибі, друже,— відказав.— Не бійся за мене, я сильний!
— Оце я й хотів від тебе почути,— мовив я і звівся.— Пока!
— Пока! — мовив Славко і знову розтяг свого баяна, саме того інструмента, музики якого я терпіти не міг. Але цього разу той баян заграв ніби орган, глибоко, потужно і смутно.
Я пішов. І мені в душу застукала золота осінь того 1964 року, золота осінь, яка завжди наливала мене печаллю, бо я в цьому світі сильний не був. Не були в цьому світі сильні ні Славко, ні Артур, ні Лариса, ні батько мій, ні мати. І я подумав: а може, то велике благо, що ми в цьому світі не сильні, адже сильний — це немилосердний, сильний — це самовпевнений і безоглядний, сильний — це той, що, не роздумуючи, ламає, гадаючи, що будує, сильний — це той, котрий говорить про добро, а сіє зло, каже про свободу, а будує тюрми, вістить про мир, а лаштує проти всього світу гармати. Саме тому він і є з поріддя дияволового, отой сильний, самовпевнений, безоглядний, бо йому байдуже до людського смутку й болю ближнього, перед ними сила його — це броня.
Цього вечора до мене в підвал не прийшли ні Славко (зрозуміло чому — боровся з собою), ні Артур (очевидно, без Славка не захотів іти, а приходили вони завжди разом), ні Лариса. З нею я перестрівся в дворі, коли сидів біля свого підземелля.
— Привіт, кочегар-інтелектуал,— сказала вона.— Я сьогодні до вас не прийду, бо збираю свою компашку. Предки йдуть на день народження до батькового фронтового товариша, де будуть героїчно згадувати війну і лаяти молодих. Красота!
— В чому ж красота? — спитав я.
— А в тому, що я нарешті натанцююся, бо біля вас мохом заросла. Глянь, заросла я мохом?
— Зеленим,— сказав я.
— Ну да, зеленим,— згодилася Лариса.— Може, й ти до нас заскочиш, покинувши свої печі? Тільки, Бога ради, не вмивайся. Не уявляю тебе вмитим.
— Твоя компашка теж буде невмита?
— Ну да. Вони взагалі не вмиваються. Первісні ж люди не вмиваються.
— Хочете перейти в стан первісних людей?
— Натурально,— сказала Лариса.— Ближче до природи... Слухай, ми вже з тобою стільки знайомі, а чому ти до мене не пристаєш? Не подобаюся?
Вона вміла мене заскочити якимсь вибриком. Я миттю почервонів.
— Хочеш, щоб до тебе приставали? — спитав я.— По-моєму, ні!
— Думаєш? А взагалі, маєш рацію. Пока!
Вона гордо піднесла кирпулю й пішла до свого парадного. Я все ще мав стуму на серці, тому дивився не на неї, а на розбуялі від барв далекі річкові береги. Відчував навіть якесь полегшення, що вона не прийде, принаймні буде легше Славкові — я ще не знав, що він не явиться. Але Лариса, дійшовши дверей, раптом повернулася.
— Я даю! — сказала вона.— Запросила до себе, а номера квартири не сказала...
— Квартира тринадцята,— сказав я.
— Звідки знаєш? — здивувалася Лариса.
— Бо це чортівське число,— мовив я.— А ти до чортів маєш сентимент.
— Ну да,— сказала Лариса.— Коли б ти не був такий нудик, я б повірила, що ти натуральний чортик — через це мене до тебе потягло. Шкода!
— Шкода чого?
— Так просто шкода! Прийдеш?
— Але ж навіщо, Ларисо?
— Як навіщо? Побацаємо! А ще поревнуєш мене. Я ж твоя подружка. Кошмарно люблю, коли мене ревнують.
— А я кошмарно не люблю когось ревнувати,— мовив я.
— Ти що, бідолашка? — спитала Лариса — вела вона себе цього разу трохи нервово.
— Я — це я. Античорт із підвалу!
— Слухай,— таємниче зашепотіла Лариса.— А що, коли ми завалимося до тебе? Тоді, коли твої нудики підуть.
— Ні,— сказав я,— Знаєш, Ларисо, що я цього не хочу.
— Ти сьогодні не такий. Щось сталося?
— Бувають дні,— сказав я,— коли зміщується метацентр. У світі і в людині. В тебе такого не буває?
— Що зміщається? — підвела брівки Лариса.
— Метацентр,— сказав я.— Центр рівноваги.
— А-а, ти філософствуєш! Ну, пока! Приходь, побацаємо, і твій метацентр стане на місце.
— А як не стане?
— Тоді повернешся у свій підвал, відчиниш дверці печі, розженешся і стрибнеш у вогонь. А я одягну по тобі траур і носитиму дев’ять днів. Мені чорне личить, правда?
— Так, як і мені,— сказав я.— Коли невмитий!
— Натурально,— сказала Лариса. Вдруге звела кирпулю й подефілювала до парадного. Цього разу я за нею вслід дивився, і вона це чудово знала. Біля парадного зупинилася й помахала рукою. Я звів на привітання й свою. Смутку в мені не поменшало, недаремно я виступав в образі Байрона, але в глибині єства щось тенькнуло.
Господи,— подумав я.— Невже нас окрутив голубим мацаком синій спрут? Коли так, то я до тебе сьогодні не прийду, Ларисочко, я тебе сьогодні ревнуватиму, а може, й справді стану чортиком із підвалу. Самотнім, маленьким чортиком, який сидить біля купи чорного, як смола, і лискучого вугілля і, розширивши очі, незмигно дивиться на вогонь із печі, який колись, навпевне, його пожере...
Це був день несподіванок: мої друзі до мене не прийшли, натомість прийшов батько. Це він уперше завітав подивитися, як я працюю; спонукою, може, стало те, що він випив. Це в батька траплялося, мати з цієї нагоди скандалила, от він і відчув потяг до свого нащадка, який стримить десь у чорному підвалі чи катає забетонованою підлогою тачку, повну вугілля, а потім метає те вугілля в жерло печі.