— Робота в тебе неважна,— сказав він, роззираючись.— Може б, я попитався на фабриці, знайшли б щось чистіше?
— Ні,— сказав я.— Мені тут подобається.
— Жаль, що покинув школу.
— Ніде вона від мене не дінеться,— мовив я.— На той рік піду у вечірку.
— А те все заглухло? — спитав він, дивлячись багатозначно.
— Чому мало не заглухнути?
Батько сів на ящика, на якому проголошував свої політичні монологи Славко, очевидно, той ящик сприяв народженню критичних суджень, бо й батько заговорив про речі, яких я раніше ніколи від нього не чув.
— Бачиш... Ні, я повинен тобі це сказати... Коли вже попався на їхній гачок, вони так просто людини не покидають. А вчепляться в людину, то, як п’явки, кров з неї висмокчуть.
— А ти звідки це знаєш? — спитав я зачудовано.
Батько зітхнув — од нього повіяло хвилею перегару.
— Та вже знаю!
І отут, у підвалі, дивлячись на гогітливий, ярий і сердитий вогонь, що палахкотів у печі, він розповів мені дивовижну історію, цілком мені не звісну і тим більше цікаву, навіть загадково-захоплюючу. Виявляється, він був до війни членом партії, і з початком війни його залишили у підпіллі. Керувати підпіллям мав такий собі Шелушков, секретар Коростишівського райкому. Було визначено явочні квартири, йому видали пістолета, перед тим нашвидку навчивши з нього стріляти. Він, батько мій, чесно пішов на одну і другу квартиру, але там тільки вітер віяв, отже, ніякого підпілля тому Шелушкову організувати не вдалося. Його самого впізнали в бородатому двірнику люди із Коростишева, яким він залив сала за шкіру, і видали гестапо. Шелушкова схопили й розстріляли, отже, весь час окупації батько чекав, що до нього мають прийти зв’язківці,— так принаймні його було проінструктовано. Йому так і сказали: коли не працюватимуть явочні квартири, до нього обов’язково прийдуть і дадуть інструкції, що йому треба робити. Родину на початку війни мали вивезти, але мати виїхати не змогла й змушена була повернутися додому. Батько заробляв як міг, щоб прогодувати родину, і чекав приходу зв’язківця, так його й не дочекавшись. Під час облав тікав з дому на той бік річки й відсиджувався там у виритих водою печерках, потім повертався і знову чекав. Із визволенням Житомира його забрали в армію, і він провоював до кінця війни. У липні 1945 року він був демобілізований — і тут почалося: його тягали оті, з Миколаївської. Дорікали, що він нічого не робив у підпіллі, загрожували посадити; зрештою виключили з партії, і він з дня на день чекав арешту. Весь час його викликали на Миколаївську і нахиляли стати сексотом, тобто продавати людей. Його днями тримали на Миколаївській, потім випускали.
— І я подумав,— сказав батько, дивлячись на гогітливий вогонь,— ліпше мені загинути, ніж потім ціле життя проклинати самого себе. Я так їм і сказав: коли я чимось провинився, судіть мене, але бути підслухачем я не можу, такий у мене характер.
Вони його потім ще довго тягали, довго смикали, в нього вже нерви були як решето, але твердо стояв на своєму. І його раптом облишили в спокої. Сам не вірив, а таки полишили. Правда вряди-годи викликали, часом били, часом примушували цілий день сидіти на стільці, не рухаючись, кричали і лаяли, але чомусь не посадили, хоч кілька разів траплялося, що його й по тижню там тримали.
— І це тягнеться досі? — з жахом спитав я, бо цього всього не знав і не чув.
— Ні, вже не тягнеться,— сказав батько.— Але я не дивуватимуся, коли вони знову візьмуться за мене. То не люди!
— Зараз інші часи,— сказав я.
— Не задурюйсь,— мовив батько.— Дуже мені не хотілося розповідати цю історію...
— Чому ж? Вже, по-моєму, дорослий,— сказав я.
— Через це й прийшов,— сказав батько, я навіть подумав, що й хильнув він для сміливості.— Бачиш, що мене найбільш турбує: вони зразу довідаються, що ти мій син, отже, син виключеного з партії із політичних мотивів, а це для тебе не лучча рекомендація.
— Як на мене, ти не вчинив ніякого злочину, отже, і зла. Своє ти, по-моєму, відвоював.
Я натякав на батькове поранення в ногу, через це він кульгав.
— Добре, що так вважаєш,— мовив зворушено батько.— Але я чомусь певен, що вони почнуть коло тебе крутитися. Заводити невинні дружні розмови, просити про якісь дрібниці, невинні послуги, будуть у тебе допитуватися про друзів чи знайомих, може, до тебе когось підішлють. Можуть і про мене розпитувати: кажи, що нічого не знаєш. І стережись! Особливо стережись, щоб не завербували, бо тоді пропадеш навіки. Вони свої жертви з пазурів не випускають.
Він закурив і довго сидів мовчки, дивлячись, як гоготів вогонь.
— А може, й добре, що ти працюєш сам,— сказав батько, маючи в думці якийсь свій резон.— І ще одне, коли вони почнуть з тобою тягатись, перед матір’ю втаюйсь, вона жахлива панікерка, а мені все розповідай, згода?
— Згода,— сказав я, дивлячись на знайоме-презнайоме, а зараз таке стурбоване і ніби нове обличчя — ні, він у мене чудовий, батько! — а водночас відчуваючи неприємний холодок у спині.
— Піду я,— сказав батько, встаючи, бо мати почне в паніку впадати,— він засміявся гірко.— Вона й досі, коли я затримаюся, думає, що вони мене знову підхопили. Важко бути чесною людиною в цьому світі...
Та остання фраза якось різко мені запам’яталася, ніби вдарила мене, бо це була правда. Але я знав інше: він, мій батько, чесною людиною залишився. Тобто вся оця неймовірна історія, яку розповів, оця війна із чорним спрутом і була змаганням за те, щоб залишитися чесною людиною; здається, цю науку він мені сьогодні заповів. Горе суспільству, подумав я, в якому треба боротися, щоб залишитися чесною людиною! ! мені знову здалося, що я обплутаний звідусіль шнурами чи дротом, а може, це тільки мацак присмоктався до мого ошийника, і той мацак помпував у мене чорну воду, а коли батько пішов, залишивши після себе запах перегару й тютюновий дим, я теж засмалив (при батькові цього ще не робив) і довго ходив підвалом, відчуваючи, що десь до мене підкрадається звір, що той звір уже сховався в одному із кутків цього сутерену, що він, може, наготувався до стрибка, що в нього маленькі, пильні, насторожені очі і що милосердя від нього чекати годі, і він стереже кожен мій порух і дослухається до кожного мого слова. І в мене виникло сліпе, дурне бажання кудись утекти, десь заховатися, забитись у криївку, затулити очі й вуха, принишкнути й затаїтися, хоч я чудово знав, що живу у світі, де ніяких криївок не існує, а є тільки голе, порожнє поле, по якому вільно гуляють не тільки вітри, але й оті звірі, бо господарі того поля не я і не батько, а таки вони. Я, і батько, й друзі мої — тільки німа отара, яку пасуть ті звірі, тож вони зроблять усе, щоб ми отарою залишилися, інакше їм самим буде непереливки.
Надійшов час заповнювати ненаситне жерло моєї печі, і я почав ганяти наповнену вугіллям тачку, а тоді з остервенінням жбурляв те вугілля до розтуленого рота печі, відчуваючи, як забрудненим обличчям повзуть гарячі струмені поту. І мені раптом чітко уявилося, як там, над головою, в тринадцятій квартирі, шалено гопцює Ларисина компашка під вискотливу, ритмічну музику, серед них і Лариса із захоплено розтуленим ротом; що там, над моєю головою, ходять, сидять, їдять, лежать, дивляться телевізори, хто їх має, варять, смажать, перуть, мокнуть у ваннах, плюскаючи на себе теплу воду, сплять, паруються, сваряться, чекають, читають, щось майструють невідомі мені люди, а наді мною, як велетенський гриб, виростає цей будинок, а я маленький чорний кріт біля його коріння, рию і рию землю, і тепло від мого розгарячілого тіла перетворюється в цей вогонь, що гоготить, і регоче, і палахкотить, і всім отим людям, що ходять по моєму карку, немає анінайменшого діла до мого смутку, страху чи відчаю, а саме мій страх, відчай і смуток і є достойна плата за мої труди. І мені вперше стало напрочуд самотньо в цьому сутерені. А що як справді покинути його на годину-дві, поки з’їдає свіжу порцію їжі моя піч, піднятися до тринадцятої квартири, хай Лариса відчинить мені двері, хай зустріне мене радісними вигуками її компашка, хай Лариса освітить мене, кволого й перестрашеного, своєю усмішкою, і я з порога кинуся у вир танцю — і протанцюю там із Ларисою та її компашкою до кінця життя; тоді мені байдуже стане: є цей світ чи нема, є чорні чи голубі спрути зі своїми мацаками чи нема, є вони чи нема. Помалу витрушуватиму, як тирсу, з голови свій набубнявілий і загрітий мозок, аж поки не стане вона чудовно порожня. І хай гуляють у голові моїй вітри, хай видувають із неї смуток мій і страх, хай несуть їх, як опале листя, і хай летить те листя у вічну пустелю ночі, де годі шукати відради і стежок. А я цибатиму й цибатиму й дивитимусь у млосні, чудові Ларисині очі, і я втікатиму у неї, а вона втікатиме у мене, і саме в ній я зможу заховатися, бо це, здається, і є той прихисток, який у цьому світі реально існує: потяг до жінки — це потяг до материнського єства, яке нас народило на світ, і цей потяг — надія в чоловіка втриматися, надія зберегтися, надія, яка тільки на те й існує, щоб людину дурити, бо вона, надія, і справді велика дурисвітка.
10
Удома я мав маленьку комірчину-кімнатку, в якій панувало безладдя, бо я рішуче не впускав туди матір з її шматками та віниками, отож після кількох сварок вона задовольнилася тим, що підмітала чи витирала мокрою ганчіркою підлогу, а книжок моїх і паперів не чіпала. Я ж любив, читаючи, робити виписки, складати поширені змісти, особливо з позичених книг. Книг у мене було багато: стелаж у вільному простінку, книги було складено під столом, навіть під ліжком, бо місця бракувало, а мати проти стелажа в їхній батьківській кімнаті ярісно повставала, бо вони, тобто книжки, “збирають пилюку”. В цій кімнатці я любив поринати в уявні світи, тоді погідніше відчувався хід часу, тоді і я ніби розширювався на широкий простір, тож ковтав книги одну за одною, як го-голівський Пацюк вареники, правда, алегорія ця грубувато звучить. Книг мені вже бракувало, я ходив в обласну бібліотеку, натрапив на енциклопедію Брокзауза та Ефрона і почав її перечитувати том за томом, а ще відкрив, що тут є міжбібліотечний абонемент і зайшов туди, маючи намір замовити один із томів “Записок історико-філологічного відділу ВУАН”, твори Спенсера та Брандеса.
За столом сидів манюпусінський чоловічок з великою головою і з зачісаним назад цупким, як дріт, волоссям. На носі чоловічка сиділи окуляри, і він роздивився мене через ті окуляри, як комаху.
— Ви студент? — спитав, підозріло поїдаючи очима.
— Ні, робітник,— сказав я.
— То навіщо вам ці книги?
— Як так навіщо? — обурився я.— Раз я їх замовляю, вони мені потрібні.
— Працюєте над якоюсь роботою? — спитав тоном прокурора бібліотекар.— Чи, може, учитеся заочно?
— Не вчуся заочно і не працюю над роботою. Хочу ці книги прочитати.
Брови в чоловічка підскочили, ніби злетіло два метелики (мені навіть здалося, що я в когось такий рух бровами бачив), він подивився на мене круглими очками через окуляри, ніби на бронтозавра.
— Давайте запишу ваше прізвище, ім’я та по батькові, адресу, місце роботи,— сказав він іржавим голосом,— а тоді ваше питання буде вивчено.
Я насторожився. Щось тут було не так.
Чоловічок присунув до себе аркуша паперу і знову зирнув на мене.
— Прізвище!
— Добчинський Акакій Акакійович,— сказав я, не моргнувши — змішав двох відомих гоголівських героїв.
— Хіба зараз дають такі імена? — спитав чоловічок, наморщуючи лоба.
— Мене так назвали в честь батька,— сказав я. — До речі, і дід мій, і прадід були Акакії Акакійовичі.
— А з вас у школі не сміялися? — із сумнівом спитав чоловічок.
— У школі я був Микола Миколайович,— сказав я.— А в атестат написали вже правильно.
— А в якій школі ви вчилися? — вкрадливо спитав чоловічок, у нього на лобі вибилося дві сиві краплини поту.
— У сто тридцять першій,— сказав я.
— Хіба в Житомирі є такий номер школи? — майже солодко спитав чоловічок.
— Ні, це школа у Львові,— сказав я.
— А-а, ви зі Львова? Родом звідти? — Очиці чоловічка світилися, ніби він знайшов щось коштовне.
— Родом я із Житомира, а у Львові кінчав школу, мій батько був туди командирований.
— А ким працював чи працює ваш батько? — медоточиво спитав чоловічок.
— Цього я вам сказати не можу,— загадково мовив я.— Він офіцер...
Очиці в чоловічка забігали, окуляри сповзли на носа, на лобі вибилася третя крапля поту.
— Ага, ага, розумію. Ваша адреса.
— Вулиця Карла Лібкнехта, тринадцять, квартира сто тринадцять.
— Де працюєте?
— На електровимірнику.
— А у вас поспорт з собою є?
— Не захопив.
Чоловічок, очевидно, неймовірно втомився, зробивши таку роботу і так багато на аркуші написавши. Лоб у нього весь зросився потом.
— Чудово,— сказав він.— То для чого вам потрібні книжки?
— А для чого вам потрібно це знати? — перепитав я, імітуючи його голос.
— Є встановлений порядок,— жорстко сказав чоловічок.— Не я його вигадував, молодий чоловіче!
— Хочу написати роботу про транспіраційні[1] функції людської думки.
— А-а,— протяг чоловічок.— І ви ніде не учитеся?
— Ніде,— сказав я.— Це робота для самоосвіти. Чи можу я замовити книги?
— Хм, хм,— сказав чоловічок, перечитуючи те, що написала його пухкенька рука.— Ми це вивчимо. Бачите, в нас замовляють книги люди, які працюють над дисертаціями. Над дисертаціями, молодий чоловіче! Зайдете через місяць і обов’язково з паспортом.
Він подивився на мене особливим поглядом — знизу вгору, якось бочком, трохи хитро, а трохи підозріло, очевидно, визнав мене за божевільного.
— Повторіть іще тему вашої роботи,— сказав він.
— Транспіраційні функції людської думки.
Чоловічок із задоволенням тему моєї роботи записав.
— Не знаю, не знаю,— сказав він,— чи ми зможемо вам допомогти. Будемо вивчати.
— Отже, через місяць?
— Не раніше,— офіційно сказав чоловічок.
Я чемно попрощався і пішов, бо вже несила було терпіти, щоб принаймні не усміхнутися. Мені увіч здавалося, що цей чоловічок зійшов із сторінок одного із діккенсівських романів; правда, його вже встигли виховати в радянській системі.
Вийшовши із бібліотеки, я віч-у-віч зіштовхнувся із Ларисою. Після того, як вона збирала свою компашку, ми й не бачилися.
— Ти сюди ходиш? — здивувалася вона.
— Нічого дивного,— сказав я.— По-моєму, тобі чудово відомо, що в школі учать читати, як і те, що я кочегар-інтелектуал.
— А я от не можу дочитати до кінця жодної книжки.
— Це робить вам честь, мадмуазель.
— Хохмиш?
— Ну да. Бо ти кажеш неправду. Принаймні підручники дочитуєш?
— То ж задають,— сказала Лариса.
Ми пішли на бульвар, сіли на лавку, і я розповів їй історію, яка скоїлася з Акакієм Акакійовичем Добчинським. Вона реготала до сліз, а з нею і я.
— Це тебе й різнить од нудиків, що ти хохмач,— сказала вона.
— Сумний хохмач.
— Що ж тут сумного?
— А те, що я й справді хотів прочитати ті книжки.
— Ну, це біда невелика. Менше засмітиш собі голову.
— Тому не читаєш книжок?
— Ну да! Я хочу жити, веселитися, сміятися, танцювати, хохмити — що, погано?
— Отже, ти коник-стрибунець?
— Ну да! — вона зірвалася з лавки. — В школі це був єдиний вірш, що мені сподобався. Пострибали в парк, хочеш?
Ми “пострибали” в парк, ганяючись одне за одним і дуріючи. Я після тієї розмови з чоловічком мав і справді веселий настрій.
— Шкода, що ти до нас не прийшов,— мовила Лариса.— Ми так казилися, що сусіди стукали в двері і батареї.
— А батькам сусіди нічого не розказали?
— Хо-хо! Крику було на цілу вулицю, хіба не чув? Але я їх налякала, бо умію їх лякати.
— Як це налякала?
— А просто. Сказала, що піду з дому і не повернуся.
— І могла б піти з дому?
— Ще й як! Мене нудить од того, які вони старі й нудні.
— Куди б пішла?
— Ну, хоча б до тебе в підвал, я ж твоя подружка.
— А скільком ти подружка?
— А-а, ревнуєш? — заплескала в долоні Лариса.— Нарешті! Кошмарно люблю, коли мене ревнують.
Мені стало незвідь-чому неприємно, хоч в глибині душі я знав, що вона фрондує.
— Хочеш, запрошу тебе до себе, Ларисо,— сказав я.— Вип’ємо по чашечці кави і побачиш мій барліг.
— А предки?
— Предки на роботі.
— Хочу,— сказала Лариса.— Жахливо люблю чужі барлоги.
Зайшовши до мене в кімнатку, вона ойкнула. Нелад був очевидний, вона бехнулася на канапку, а я пішов робити каву. Коли ж повернувся з димуючими філіжанками, мої розкидані книжки було охайно складено, папери також. Я жахнувся, бо в мене все було розкладено за власним порядком, а тепер безладно перемішане.
— Не знаю, як тут живеш,— сказала вона, зморщивши носика.— Дихати нічим!
— А мені здається, тут чудово,— сказав, гасячи невдоволення за той безлад, що вона вчинила.
— І оці книжки,— мовила Лариса.— Це що, в тебе пунктик? Ні, ти все-таки нудик.