— А хто ж каратиме їх за злочинства? Хiба може господь простити їм? — допитувалась єврейка. — Невже ж перед ним усi рiвнi — праведник i грiшник?
— Бог наш, Саро, єсть бог любовi, а не помсти.
— Як навчитися такої любовi й прощення, панотче? — промовила єврейка, i голос її затремтiв.
— Пiзнати Христа, — тихо вiдповiв старий i задумливо глянув поверх голiвок дiвчат, що сидiли бiля його нiг. Навкруги панувала тиша. — Пастиря доброго, всеблагого, всепрощаючого, — прошепотiв старий, нiби ведучи далi свої думки, i знову замовк.
Селянин почекав якусь хвилину, потiм неголосно кашлянув i ступив уперед. Обидвi дiвчини здригнули, оглянулись i хутенько посхоплювалися.
— Це ти, пане титарю? — привiтно мовив батюшка.
— Я, панотче, — вiдповiв селянин, нахиляючи голову, й, звернувшись до Прiсi, додав: — Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати їй пiйло.
— Зараз, тату, — вiдповiла Прiся.
— Я до тебе ще забiжу, — шепнула Прiсi єврейка.
— Гаразд, гаразд, — зрадiла та, i обидвi дiвчини швидко зникли в глибинi двору.
— Ну що, довiдався, чого то вчора така заграва була? — звернувся батюшка до титаря.
— Не зовсiм, панотче, — вiдповiв титар, з пошани сiдаючи на певнiй вiдстанi вiд священика. — Що пожежа була в мiстечку, то це так, а що саме згорiло — невiдомо… З'їхалося панство туди й забавляється. Може, замок знову пiдпалили, а певнiше, що селянськi хати.
— Ох, господи! — зiтхнув священик. — Та що ж це їм заманулося в таку суш та пускати вогонь!
— А хiба вони про це думають, панотче? — провадив далi титар. — Аби забава, а що пiсля тої забави з людьми нещасними буде, то їм байдуже. — Вiн безнадiйно махнув рукою й, зiтхнувши, мовив далi: — Оно Мотря Шапувалова втекла од панiв… i тепер її сховали за болотом у байрацi… Докiя втопилася в панському ставку…
— Пощо ти залишаєш нас, господи! — тихо прошепотiв священик i сумно похилив голову.
— Кажуть, що їх усiх зiгнали на панський двiр, ну, котрi смiливiшi — кинулись навтiкача… от i Докiя з Мотрею… Мотря якось сховалася вiд погонцiв, Докiя не встигла… бачить, що доганяють, ну вона й кинулась у воду.
Коли ж урветься твоє довготерпiння, господи? — скрикнув обурено старенький священик i, неначе злякавшись свого ремства, безгучно зашепотiв слова молитви.
Титар почав розповiдати батюшцi й про iншi знущання та насильства, що їх чинили по хуторах економи.
Мовчки слухав священик слова титаря, затуливши обличчя долонями.
— Що ж робити нам, панотче? — спитав, перечекавши якусь хвилину, титар.
— Що робити, сину мiй? Вiрувати, надiятись i терпiти! — вiдповiв старий, вiднявши долонi рук вiд обличчя i звiвши на титаря скорботний погляд. — Нiщо не дiється без волi господньої, жодна волосина не впаде з нашої голови без волi його! Може, вiн, всеблагий, i посилає нам цi муки, щоб змiцнити нас у вiрi й терпiннi: прийде час, i всi ми станемо перед господом — i малi, i сильнi свiту цього, i всякому воздасть господь за дiла його, i не забуде вiн нi єдиної сльози, пролитої убогим i гнаним…
— Ох, так, панотче, — зiтхнувши, вiдповiв титар, — там-то нагородить господь, а що ж робити нам тут?
— Терпiти й надiятися на ласку божу: хто перетерпить до кiнця — той спасеться.
— Добре терпiти за себе, панотче, а як же терпiти за рiдну дитину, як дивитися на глум та на муки її? Нi, нi, вже коли пани хапають собi на потiху наших жiнок i наших дочок, тодi не можна терпiти! Та краще вже самим повбивати їх, нiж вiддати ляхам на поталу!
— Ох, дiти мої, бiдна моя паство! Як зможу я захищати вас, безсилий, убогий пастир, од злохитрих вовкiв? — простогнав священик. — Я можу молитися, молитися Всевишньому, а ви, — вiн розвiв руками, — скаржтеся…
— Кому скаржитися, панотче? — з гiркотою промовив титар. — Чи коронному гетьмановi, чи сенатовi, чи самому королевi? Та для всiх же їх благочестивий християнин гiрше пса! От, — провадив далi титар, понизивши голос, — у мене душа мре за Прiсю, — вiн глянув у бiк молодої дiвчини, яка, впоравшись iз своєю роботою, стояла коло перелазу й задумливо дивилася на широку сiльську вулицю, що бiгла в безкраїй степ. — Уже й так, учора чи позавчора, проїздив тут один молодий панок через наше село, з тих, iз замкових, побачив Прiсю, й, видно, сподобалась вона йому, заводив мову про се й те, хотiв червiнця подарувати, та я вже одiслав її… Ну що, як надумають i її потягти в замок?
— Будемо сподiватись на ласку господню, — тихо промовив священик, — а поки що одвести б її куди-небудь звiдси подалi… не вiк же бенкетуватиме тут панство!
— Я й сам так думав, панотче… Та куди вести? Скрiзь однакове горе. I там пани, i тут пани!.. Ех, видно, вже свiт клином зiйшовся для нас! — Титар стримав зiтхання й похилив голову на руку. Кiлька хвилин обидва старi мовчали.
— Ось Петра немає, - заговорив знову титар, — погнали на роботу, а вiн такий гарячий… боюсь я…
— Бог милостивий.
— Ох, ох! Казали дiти, що полковник Залiзняк бачив їх у Києвi та обiцяв i до нас заїхати.
— Хоч би приїхав, може, порадив би щось. Почувши цi слова, Прiся швидко озирнулась.
— Та тiльки нi, — провадив далi титар, — навряд чи вiн заїде: хiба мало в нього своїх справ?.. Тут уже такий скрут приходить, що й сказати не можна! — вiн розвiв руками й похилив на груди голову. Прiся стримала зiтхання й обернулася знову до вулицi.
"А що ж, батько правду каже! — промайнуло у неї в думцi. — Певно, вiн i не приїде. Господи, а як би хотiлося побачити його ще раз! Який же вiн хороший, ласкавий, такого лицаря я не бачила ще нiколи!"
Давно, ще в дитячi лiта, коли батько розповiдав про славного полковника Залiзняка, оборонця православної вiри й бiдних селян, Прiсi все хотiлося побачити того веяетня; бувало, довгими зимовими ночами вона все думала про нього, який вiн iз себе, i де живе, i що робить, i як вiн говорить, як убирається? I все вона бачила його перед собою i гарним, i ставним, i вiдважним, i розумним; але таким, яким вiн виявився насправдi, вона не бачила його i ввi снi. "Чи є, - Прiся задумливо глянула в iмлисту золотаво-рожеву далину, — в нього сестра, мати? Якi вони щасливi, що можуть завжди бути коло нього, слухати його, догоджати йому? Чи приїде вiн, чи їй уже не судилося бiльше бачити його нiколи, нiколи?" — Прiся глибоко зiтхнула й, похиливши голiвку, знову поринула в хаос неясних болiсних дум. Тим часом робочий день уже догорiв i для села настав час вечiрнього вiдпочинку й вечiрнiх клопотiв.
З пашi поверталася череда: в клубах сiрої куряви дрiбненько трюхали вiвцi, а за ними вже виступали поволi, повагом солiднi круторогi корови.
Село одразу сповнилось гамором. Скрiзь верещали свинi, мукали корови, погукували господарi. Три вiвцi, загубивши дорогу, збилися посеред вулицi й одчай-душно бекали, не рухаючись з мiсця.
Почулося тихе форкання коней; кiлька хлопцiв проїхало в поле, ведучи на поводi по двоє, по троє коней; прорипiв вiз, запряжений парою волiв; потяглися вздовж вулицi втомленою ходою жiнки й чоловiки, повертаючись з поля.
Теплий, мирний вечiр тихо спускався над стомленим селом… Якась незрима ласка почувалася в ясному високому небi, в лагiдному сяйвi пригасаючої вечiрньої заграви i в самому повiтрi, напоєному пахощами квiтуючих хлiбiв. Здавалося, господь створив цей привабливий куточок для тихого щастя й працi, та проте на обличчях селян, що поверталися додому, не було помiтно й найменших слiдiв радостi й веселощiв. Зрiдка хто порушував понуре мовчання; тiльки дiти, якi нiколи не втрачають здатностi веселитися, iз смiхом i галасом купалися в стовпах золотавої куряви, збитої на шляху; та жвавий смiх їхнiй звучав якось тужливо, сумно в цьому принадному затишку.
У цей час коло плоту почувся радiсний вигук Прiсi:
— Тату, панотче! Петро йде! Петро йде!
— Ну й слава богу! — промовили разом батюшка й титар i перехрестилися широким хрестом; титар прикрив долонею очi й глянув туди, куди показала Прiся. Справдi, вздовж вулицi поволi йшло кiлька парубкiв i лiтнiх селян; бiлi сорочки їхнi були iусто припорошенi курявою, а засмаглi обличчя здавались стомленими й змученими… Наблизившись до церковної садиби, один з них, ставний молодий парубок з гарним смаглявим обличчям i чорними бровами, вiдокремився од своїх товаришiв i, ставши однiєю ногою на приступку перелазу, перескочив у двiр.
— Здоров був, Петре! — радiсно гукнула Прiся, кидаючись йому назустрiч. — Чого так довго барився?
— Здорова, сестро! — уривчасто вiдповiв Петро на радiсне привiтання Прiсi й, не помiчаючи її руху, подався до хати. Вiн пiдiйшов пiд благословення батюшки, поцiлував шанобливо руку батьковi й, скинувши з плечей торбу, важко сiв на траву.
— Що, втомився, сину? — ласкаво звернувся до нього священик.
— Не чую, панотче, нi плечей, нi рук, нi голови!
— Чого так довго держали? — спитав титар.
— Робота була, батьку.
— А яка робота?
— Важна та хитра! — голос молодого парубка прозвучав сердито й насмiшкувато, а уста скривила зла посмiшка.
— А що таке? — промовили разом батюшка й титар.
— Шляхтичевi будинок руйнували, сад викорчовували та на мiсцi всiєї його садиби орали поле…
— Навiщо ж то?
— На-потiху пановi губернаторовi та його можновладним гостям. Цiлу нiч держали нас на роботi, не дали й хвилини спочити, а щоб скорiше йшло дiло, спалили в цього самого шляхтича i будинок, i хлiб, i все його добро… гаразд хоч жiнку з дитиною витягли та вiдпровадили до якогось сусiда.
— О господи! Та що ж це коїться? — вигукнув з болем батюшка, простягаючи до неба руки.
— Шляхтич той як побачив, що на мiсцi його фiльварку саме тiльки гладеньке поле, — розповiдав Петро, — гримнув на землю, мов мертвий, ледве одволали, та й то, кажуть, з розуму зсунувся. Ну, зате панство потiшилося, добряче потiшилось! Оце одна наша робота була, а друга теж весела: дуби та берези в лiсi корчували та перевозили на пiсок, за одну нiч лiс посадили!
— Господи! А гречка ще й досi не сiяна, — промовив, зiтхнувши, титар.
— Не буде зiбране й сiно, тату! — говорив далi з якоюсь їдкою злiстю Петро. — Однi бенкети закiнчились, почнуться iншi. Панство знову збирається, мабуть, затiває щось нове.
— Ох-ох! — зiтхнув батюшка, опускаючи руки. — Терпiти треба, дiти, терпiти…
— Та терпимо ж, — вiдповiв Петро iз злою посмiшкою, i в чорних очах його блиснув прихований вогник, — тому ж i поводиться з нами панство гiрше, нiж з дворовими псами своїми!
Нiхто нiчого не вiдповiв на їдкi слова парубка. Запала важка мовчанка. На обрiї показався мiдно-червоний край мiсяця, а за кiлька хвилин випливло i все червоне око й нiби повисло в синюватому туманi.
— Що ж, Прiсю, — промовив нарештi титар, звертаючись до дочки, яка допiру пiдiйшла вiд перелазу, — давай же нам вечеряти. Жити все-таки треба, треба й їсти.
Повечеряли мовчки, нiхто не промовив i слова. У всiх було тяжко на серцi й слова самi завмирали на устах.
Прибравши вечерю, Прiся знову пiдiйшла до перелазу й, сiвши на приступцi, поклала голову на руку i втупила свiй сумний погляд в залиту срiбним мiсячним сяйвом далину.
Петро пiдвiвся з мiсця, перехрестився й пiдiйшов до Прiсi. Йому було жаль сестри й хотiлося загладити неприємне враження вiд суворої зустрiчi.
— Чого зажурилася, сестро? — промовив вiн, ласкаво доторкаючись до її плеча.
— Так собi, братику, нудно чогось.
— Хiба знов трапилось щось лихе на селi? — швидко спитав парубок. — Як Сара?
— Нi, нiчого, слава богу, все гаразд, i Сара була в нас щойно!
— Ну що ж вона казала?
— Та так, нiчого; ото тiльки каже, що батько її сердиться за те, що вона бiгає до нас.
— Ач, жид проклятий, а йому ж що таке? — iз злiстю промовив Петро.
— Як то що? — здивувалася Прiся. — Вони жиди, а ми християни… Ну, от вони й ненавидять нас.
— Гм! — Петро якось непевно крекнув i спересердя оджбурнув гiллячку, що потрапила йому пiд ноги.
— Розпитувала Сара про тебе, Петре, коли ти вернешся, — додала Прiся.
— Ну, а ти що ж?
— Сказала, що не знаю.
— Не знаю… гм… ну, так… звичайно, — промовив Петро й пiшов до повiтки.
— Стривай, куди ти? — спинила його дiвчина.
— Та от хочу поїхати з кiньми в степ.
— Та куди тобi, ти й так натомився, та й Сара казала, що пiзнiше забiжить до нас.
— А! — протяг Петро й додав: — Либонь, правда твоя, — втомився я дуже. Вiн сiв на товсту колоду, що лежала коло перелазу, й, вийнявши з кишенi кресало та кремiнь, заходився викрешувати вогонь.
Мiсяць пiднявся ще вище й залив цiлим морем чарiвного свiтла село. Один по одному завмирали всi клопiтливi звуки села. Надходила нiч.
— Прiсю, — озвалось тихо коло перелазу, — ти тут? Почувши той голос, Петро хутко обернувся.
— Тут, — швидко вiдповiла дiвчина, — ходи сюди, Саро, Петро вже повернувся. За хвилину молода єврейка сидiла на колодi мiж Прiсею й Петром.
— А що, вирвалась? — говорила Прiся, смiючись i обнiмаючи Сару.
— Вирвалась, — вiдповiла та з усмiшкою.
— Батько не пускає? — спитав Петро, не виймаючи люльки з рота.
— Сердиться страх як! Куди я ото не подивлюся, тiльки у вас менi й добре, не вийшла б нiкуди звiдси, а додому хоч би й не вертатися нiколи, не розлучалася б з вами й на хвилину! — вирвалося в єврейки гаряче, i, нiби схаменувшись, вона швидко спитала: — Ну, розкажи ж менi, Петре, чого тебе кликали?
Парубок спохмурнiв.
— Не розпитуй, — промовив вiн суворо, — скажи краще менi, що ти поробляла без мене?
— Я нiчого… А батько їздив у Бар; сватають мене туди. I батько хоче видати мене скорiше, каже, що за теперiшнього часу жiнцi легше прожити, нiж дiвчинi.
— Гм!.. Воно так, — протяг Петро й додав якимсь удавано недбалим тоном: — Ну, а ти ж пiдеш?
— Нiколи! — палко скрикнула Сара. — Швидше в рiчку кинуся, а замiж не пiду.
Петро швидко глянув на Сару й потупив очi. Осяяна мiсячним промiнням, вона здавалася ще кращою, i чорнi очi її блищали на блiдому обличчi, мов два величезнi дiаманти.
— Та вони ж тебе й не питатимуть, силою оддадуть, — буркнув вiн понуро, не дивлячись на Сару.
— Нi, нi! Не оддадуть, — скрикнула вона, — я прийшла до вас просити, щоб батюшка охрестив мене.
— Тебе? Охрестити? — скрикнув Петро. — Та хiба ти?..
— Хочу бути християнкою, хочу бути вашої вiри, хочу любити вашого бога, доброго, лагiдного, милостивого, хочу пiзнати його й носити в своєму серцi, — схвильованим голосом заговорила Сара. — Якщо вас гонять, нехай гонять i мене разом з вами, якщо вас мучать, нехай мучать i мене, все, все хочу роздiлити з вами!
— Саро! — прошепотiв схвильованим голосом Петро й спинився.
— Голубко моя! — гаряче скрикнула Прiся i, обнявши молоду єврейку, почала її цiлувати.
— А чи подумала ти, Саро, про те, що батько проклене тебе, вижене з дому? — заговорив Петро.
— Я й сама не лишусь… Душно менi там, нудно! Туга гризе. Тяжко вiд їхньої ненавистi й злостi, — палко заговорила єврейка, i голос її затремтiв невимовною тугою. — Вони ненавидять усiх вас; в їхнiх душах тiльки злiсть i помста… Нi, нi! Не можу я жити з ними: чужi вони менi!
— Але ж ти їм не чужа. Вони цього не допустять, вони можуть тебе i вбити! — промовив Петро суворо, насупивши брови.
— Що ж, нехай убивають! — гаряче скрикнула Сара. — Душа моя дорожча за життя!
— Нiколи, нiколи не вб'ють! — швидко перебила її Прiся. — Хiба ми дозволимо тебе вбити? Ми сховаємо тебе, оборонимо… Ти житимеш з нами, ти будеш моєю сестричкою! Правда, Петре, правда? — перепитала вона кiлька разiв, пригортаючи й голублячи єврейку й ласкаво заглядаючи братовi в очi. — Та чого ж ти мовчиш, Петре, скажи, хiба ти дозволиш жидам убити Сару?
— За одну її волосинку я їм шкуру спушу! — несподiвано вирвалось у Петра, i очi його блиснули пiд чорними бровами. С ара потупила очi й зашарiлась.
— Тiльки чи погодиться панотець охрестити мене? — промовила вона тихим невпевненим голосом, зводячи на Петра знову глибокi, чудовi очi.
— Погодиться, погодиться! — жваво озвалася Прiся, схоплюючись з мiсця й беручи Сару за руку. — Ходiм до нього!
Сара й Петро пiдвелися з мiсця… Але несподiвано здалеку долинув швидкий тупiт кiлькох коней.
Усi хутко оглянулись.
Вулицею села мчало учвал кiлька озброєних козакiв. Поперед усiх летiв на чудовому бiлому, як снiг, конi якийсь ставний, широкоплечий козак.