Усi в одчаї заметушилися по вулицях i з зойками: "Пожежа, горимо!" — кинулись на майдан, а то й до найближчого лiсу.
Давно вже пiдпаленi були з чотирьох бокiв довжелезнi ожереди Лисянської економiї, та гостi, захопленi незвичайним видовищем, не помiчали спершу далекої заграви, а коли з'явилася в процесiї Польща, пожежа досягла страшної сили: по той бiк мiстечка здiймалося й вирувало в нiчнiй темрявi цiле море полум'я, темнi силуети найближчих будiвель виблискували вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум'ї.
Розкiшна постать Польщi, пишне лицарство, запряженi в ярма селяни здавалися тепер облитими кров'ю i надавали всiй цiй картинi зловiсного характеру.
Шаленi вигуки гостей, що зiбралися в саду, пiд тиском цього враження почали стихати й змiнюватись якимсь пригнiченим мовчанням.
— То не жарт, пане, — заклопотано мовив Потоцький, нахилившись до Кше-муського, — може все мiстечко згорiти.
— Пусте! — заспокоїв його господар.
А процесiя тим часом посувалась далi. Пройшли народи Європи, Азiї, Африки й Америки. Хоч валка рiзних народностей була дуже мальовнича й характерна, але пересичене гостротою вражень почуття глядачiв не вiдгукувалось на цi строкатi картини й чекало сильнiших вiдчувань.
Сам тiльки Левандовський з двома молодими шляхтичами, якi спiвчували його iдеям, стояв збоку, обурений до глибини душi всiма цими витiвками.
— Держава виснажена, стоїть на краю загибелi, а вони витрачають награбованi багатства на таку мерзоту!
Але ось музика гримнула щось веселе; пролунав знову салют гармат, i з темної зеленi з'явився пишний кортеж богинi Кiприди. її колiсницю везли три пари бiлих, як снiг, цапiв з позолоченими рогами, обвiшаними гiрляндами троянд; цапiв вели амури з райдужними крильцями й сагайдаками стрiл за плечима; такi самi амури оточували колiсницю й завершували процесiю.
А навколо лунали дикi, шаленi крики:
— Вiват! Нєх жиє!
Пiсля дикої оргiї пiзно попрокидалося панство, прочумувалося воно лiниво, з тупим болем голови, з вiдчуттям тваринного пересичення… Але його чекали новi забавки.
На дворищi замку стояли вже запряженi в рiзнi екiпажi ситi конi в дорогiй кракiвськiй збруї i верховi чистокровнi румаки.
Вийшов iз замку Кшемуський, ведучи пiд руку Потоцького; яскраве сонце одразу викрило фальш свiжих лиць i виявило цiлу сiтку зморщок, що променились коло очей i губ старости.
Широкий, пишний ридван на високих ресорах чекав вельможного гостя коло ганку; в нього був запряжений упростяж четверик вороних. Господар посадив Потоцького на почесне мiсце, а сам, разом з уманським губернатором, сiв проти старости на передньому сидiннi.
— Знаєш дорогу на панський хутiр? — спитав господар у машталiра, показуючи головою на пана Левандовського.
— Не знаю, ясновельможний пане, — вiдповiв той.
— То сiдай, пане, на козли й показуй йому дорогу, — звернувся господар до Левандовського.
Той мовчки вилiз на козли. Машталiр стьобнув довгою пугою, переднi конi стали дибки, дишловi рвонули, i ридван, хитнувшись з боку на бiк, важко рушив з мiсця.
Слiдом за ридваном покотили колимаги, коляси, каруци й натачанки; наввипередки з ними поскакали блискучi вершники, перекидаючись з дамами грайливим словом, комплiментом, вiтанням; знялася хмара куряви i вкрила весь поїзд золотаво-сiрим серпанком. Левандовський показував машталiровi дорогу, котру, мiж iншим, усi в замку добре знали. Треба було проїхати якусь милю битим Уманським шляхом, а потiм на перехрестi бiля корчми взяти праворуч i гiн троє проїхати на Вiльшану путiвцем, попiд узлiссям. А там уже, мов на долонi, буде видно хутiр. Перед очима Левандовського вже малювалася люба, дорога картина. Ось ставок дзеркалом виблискує в срiблястiй зеленi верб та осокорiв; вiн лежить у мальовничiй долинi, схили якої засадженi прекрасним фруктовим садом; за ставом виструнчився ряд пiрамiдальних тополь, а серед них бiлiє критий черепицею будиночок; з темної зеленi лип i дубiв визирають теж червоними плямами покрiвлi iнших будiвель. Через став тягнеться гребля, а в кiнцi її виблискують колесами гомiнливi млини — все це видивляється в чистi води ставу й немов смiється iз затишних куточкiв зеленi. Левандовський у думцi вже пригортав до грудей дружину й голубив дитя. Але в нього чомусь болiсно стискалося серце. Звичайно, хiба мiг бути комусь приємний наїзд такої буйної ватаги? Дружина злякається… вона не звикла до таких вакханалiй… та й образити можуть: хiба ручиться хто за стриманiсть цiєї дикої орди?
Такi думки сповнювали серце пана Левандовського тривогою, i воно щемiло вiд болю й туги…
А екiпаж, похитуючись, котився далi, й Левандовський чув, як Кшемуський вихваляв Потоцькому його хутiр… Раз вiн звернувся й до Левандовського:
— А що, чи так нас фурман везе? Чи не збився?
— Вночi з зав'язаними очима знайду своє гнiздечко.
— Правда? А все-таки краще розпитай жида.
Левандовський на цю пораду тiльки посмiхнувся. Екiпаж саме зупинився бiля корчми. Вискочив корчмар i почав догiдливе вклонятися ясновельможному панству. Левандовський добре знав корчмаря, це був Гершко, його найближчий сусiд, а тому вiн i звернувся до нього iз звичайним запитанням, чи все гаразд на хуторi.
Гершко лаконiчно вiдповiв:
— Нiчого, пане, не знаю.
— I дружини моєї не бачив?
— Може, пане, бачив, а може, й нi…
— Як — може? Хiба не був на хуторi?
— Може, був, а може, й не був…
— Гайда! — перервав цей дiалог губернатор. — Варто розпитувати жида: в нього вiд страху аж пейси спiтнiли… Вiн не знає, з ким говорить i про що говорить. Швидше доїдемо, й сам у своєї панi розпитаєш про все. Гей, рушай!
Екiпаж знову покотився попiд темним лiсом. Праворуч мiсцевiсть понизилась i заглибилася в долину, котра, розширяючись, потяглася поряд з дорогою.
"Через десять хвилин поворот, — думав Левандовський, — а звiдти до мого двору їхати хвилин п'ять, не бiльше… Ото здивується голубка, — перелякається, подумає, що справжнiй наїзд. Добре, що я в першому екiпажi, — зараз її заспокою… Ех, коли б уже скорiше додому! Як менi тяжко й огидно бувати в цього понурого деспота, та нiчого не вдiєш: у нас же немає закону й немає захисту вiд свавiльного насильства можновладцiв, ну й змушений бувати, запобiгати… Ех, нещасний край! Тiльки й спочиваю душею в моєму гнiздечку, серед моєї любої, дорогої серцю сiм'ї!"
Дорiжка звивалася то узлiссям, то гадючкою втiкала пiд тiнь високих ясенiв; на одному закрутi її, пам'ятав Левандовський, уже видно було вузьку свiтлу смужку ставу… i тепер вiн з нетерпiнням ждав того мiсця, але не дiждався… мабуть, прогавив… Та однаково, ось кiнчається лiс… Зараз, ось iз-за цiєї купи дерев, так i блисне в вiчi плесо ставу, вигляне й хутiрець-Щасливий господар його не одривав погляду вiд останнiх кущiв високого козолисту, що закрили краєвид; але ось вони лишились позаду, i Левандовський скрикнув вiд жаху, божевiльне витрiщивши очi: нi ставу, нi млина, нi саду, нi будь-яких ознак житла! Перед ним лежало голе хвилясте поле, на якому не було жодного кущика.
— Ой! Я божеволiю!.. Де ж це все? Провалилося? — залементував Левандовський, вхопившись руками за голову.
Кшемуський з єхидною посмiшкою торкнувся колiна Потоцького.
— Дружина… дитя! — приголомшений ударом, прохрипiв Левандовський i впав непритомний з козел.
Такий поворот жарту не входив у програму губернатора: замiсть смiху та веселощiв, усiх охопило моторошне почуття.
— Пiдведiть скорiше цього дурня, облийте водою, — захвилювався Кшемуський, — од перепою сам збився з дороги i, як баба, ще й непритомнiє.
— То панський жарт — потiха! — зауважив Потоцький.
— Геть-чисто все розiбрали за одну нiч i вирiвняли… — самовдоволено вiдповiв Кшемуський.
Челядь i гостi кинулись допомогти Левандовському, хто пробував влити йому в рот рому, хто почав старанно змочувати йому голову й бризкати холодною водою в обличчя.
Спiльними зусиллями пощастило нарештi повернути Левандовського до життя, але вiн так i не отямився. Опритомнiвши, нещасний схопився на ноги й, волаючи "рятуйте!", кинувся був бiгти до свого хутора, який, iз злої, пекельної волi, провалився крiзь землю. Та Левандовського наздогнали i втримали; тодi вiн забився на руках у челядi й почав усе на собi рвати.
— Та заспокойте цього йолопа! — гукав з колимаги Кшемуський. — Пояснiть йому, що й хутiр, i сiм'я його не пропали, а що вiн тiльки збився з дороги!
Та нiякi слова не впливали на шляхтича: вiн їх не чув i не розумiв; з божевiльними, налитими кров'ю очима, з перекошеним обличчям i пiною коло уст вiн бiснувався, кричав i посилав комусь прокльони.
— Кровопивцi, злодюги! Зрадники, згубники великої i славної Польщi! Ви все святе втоптали в смердюче багно… Прокляття на вашу голову, прокляття з роду в рiд! О, невже небо не помститься вам? Помститься, помститься, — якщо не воно, то замучений вами народ! Вогонь пожере ваше награбоване добро, в кровi потоне все i вашi родини… чужа нога наступить п'ятою на вашi груди!
Збентежений господар зовсiм розгубився перед своїми гостями й не знав, чим угамувати несамовитого Левандовського. Без них би вiн розпорядився, та при вельможних свiдках було незручно, до того ще й гостi були очевидьки приголомшенi словами божевiльного.
На щастя, з цього скрутного становища його вивiв гонець, що несподiвано прискакав iз замку.
Гонець передав на словах, що в замок зволив прибути найпревелебнiший кардинал, нунцiй найсвятiшого папи, й що, крiм того, одержано з Варшави й Києва тривожнi вiстi.
На останню звiстку панство не звернуло жодної уваги; але приїзд нунцiя схвилював усiх, i про Левандовського одразу забули.
Гонець тим часом передав губернатору листа вiд дружини його, ясновельможної панi Ядвiги.
Лист був лаконiчний, змiст його був такий:
"Знову пiдкинуто в замок таємничу записку, писану тiєю ж самою рукою; в нiй говориться те ж саме, що й ранiше: "Оплакане вами живе i завдасть вам ще бiльше слiз!"
Кшемуський, прочитавши цього листа, зблiд i похитнувся, наче пiдрубаний дуб, i коли б його не пiдтримали, вiн би так i гримнув на землю…
IV
Теплий травневий вечiр тихо спускався над невеликим селом Малою Лисянкою, що розкинулось уздовж мальовничого берега рiчечки Лисянки, там, де вона впадає в Синюху.
Косе промiння сонця обливало золотом бiленькi стiни хат, що виступали iз зеленi садiв, виблискувало кривавим вогнем в маленьких вiконечках i зливалося в нiжне сяйво над потьмянiлим хрестом невеликої дерев'яної церкви, яка височiла над стрiмкою кручею край села.
I церква, i дзвiниця мали надзвичайно убогий вигляд: перекошенi стiни й солом'яна покрiвля потемнiли вiд часу, i навiть хрест на гостроверхiй вишцi, колись вкритий позолотою, геть почорнiв. Невеликий цвинтар, порослий високою зеленою травою, оточував церкву; бiля огради його видно було кiлька низеньких могил з похилими дерев'яними хрестами, а то й зовсiм без хрестiв.
Зграї веселих птахiв з галасом вилiтали з дзвiницi й, покружлявши в повiтрi, сiдали на гiллi розлогих верб уздовж церковної огради.
Було щось надзвичайно сумне в цьому убогому цвинтарi, в цiй старенькiй, похиленiй церквi.
Бiленькi хати оточували щiльним кiльцем свою старезну церкву, немов хотiли захистити її од нападу ворогiв.
До церковної огради прилягала садиба священика. Вона нiчим не вiдрiзнялася вiд звичайної садиби селянина, тiльки бiленька хата, що стояла посеред двору, була значно бiльша й вища вiд селянської i дiлилася, як видно, на двi половини, бо обабiч вхiдних дверей було по двоє вiкон. Праворуч i лiворуч од хати стояли необхiднi господарчi будiвлi, й хоч у всiй цiй садибi свiтилось убожество, але чистота й лад надавали їй веселого, привiтного вигляду.
Вiкна хати були обведенi синiми й червоними смугами, призьба пiдмазана яскраво-рудою глиною. Чисте зелене подвiр'я з утоптаними стежками оточувало хату, а коло плоту пiдiймалися пишнi кущi царської борiдки, гвоздик та iнших квiтiв.
На широкiй призьбi сидiв, грiючись пiд ласкавим промiнням сонця, старий священик, такий же старезний i вбогий, як i його церква. Худе, зморшкувате обличчя його, обросле бiлим, як снiг, волоссям i такою ж бородою, носило на собi слiди тяжко прожитого життя. Яснi голубi очi старого дивилися ласкаво й сумно; на ньому був старенький полотняний пiдрясник i великi мазанi чоботи. Бiля нiг його просто на травi сидiло двоє молодих дiвчат: одна з них, з темними косами й дитячим виразом великих карих очей, здавалась iще зовсiм дитиною; надзвичайно гарне обличчя її було тепер звернене до батюшки. Друга, що обхопила рукою стан її, була красуня в повному розумiннi цього слова.
При першому поглядi на неї, навiть незважаючи на одяг, можна було зразу сказати, що вона єврейка: риси її обличчя вражали правильнiстю й красою; вогненно-золотисте волосся її спускалося пишними безладними хвилями на плечi; на бiлому, як снiг, лобi, що немов сяяв своєю надзвичайною бiлiстю, вигиналися дугами тонкi густi брови; великi чорнi очi єврейки, сповненi невимовного смутку, були теж зверненi на священика, а гарно вирiзанi нiздрi її нервово здригалися; нiжний рум'янець просвiчував крiзь тонку шкiру й то спалахував, то згасав од хвилювання.
— В убогiй печерi народився вiн, — тихо говорив священик, ласкаво проводячи рукою по голiвцi темнокосої дiвчини, — i матiр божа, дiва Марiя, поклала його на сiнi, просто в ясла… Нiч була тепла, зоряна, в широкому степу мирно спали коло отари пастухи, i побачили вони, що небо розверзлося й ангели злетiлись над землею й заспiвали "Слава в вишнiх богу", сповiщаючи їх, що на землi народився Христос, син божий, який прийшов у свiт для того, щоб принести грiшним людям милость, прощення й любов. I тодi взяли пастухи гирлиги свої й пiшли до печери вклонитися йому, а потiм прийшли волхви й царi з дарами i теж уклонилися синовi божому, а вiн, дитя предвiчне, лежав у яслах i з лагiдною усмiшкою дивився на людей, заради яких вiн спустився з неба, щоб урятувати їх i прийняти за те вiд них же мученицький вiнець…
Затаївши подих, слухали обидвi дiвчини старого: перед зором їхнiм проходили один за одним великi й святi образи, i нiщо не порушувало тишi цього чарiвного куточка…
На заходi тихо розливалося нiжне, пригасаюче сяйво вечiрньої заграви. На землю спускалися тонкi прозорi тiнi й стелилися легким серпанком по широкому степу. Високо в глибинi блiдого неба, немов малесенькi дiаманти, загорялися першi зорi: тихий вечiр вже ласкаво обiймав стомлену денною спекою землю.
— Але як же господь допустив, щоб люди замучили сина його? Як не покарав вiн їх, як не помстився їм стократ?! — палко мовила єврейка.
— Тому що син божий того й зiйшов у свiт, щоб узяти на себе всi грiхи свiту й прийняти за людей смерть на хрестi.
— За тих, хто повiрив у його вчення, хто пiшов за ним, але не за тих же, що гнали його все життя?
— За таких, Саро, ще бiльше, нiж за тих, що визнали його, бо душi їхнi перебували пiд тягарем страшного грiха i вiн просив господа послати мир i любов у їхнi затьмаренi злобою серця…
— Нi, нi, панотче, — палко заперечила єврейка, — тим немає прощення нi на землi, нi на небi! У святому письмi сказано: око за око, зуб за зуб!
— То сказано в бiблiї, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогiв своїх i благословляти тих, хто ненавидить нас.
— Прощати ворогам? Та невже ж ви прощаєте панам-ляхам, котрi переслiдують вашу вiру, одбирають у вас церкви, пригнiчують вас?
— Молюся, Саро, й прошу бога, щоб простив їх, — не вiдають-бо, що творять, — смиренно зiтхнувши, промовив старий.
У цей час на перелазi з'явився широкоплечий, огрядний лiтнiй селянин. Переступивши через перелаз, вiн пiдiйшов до невеличкого гуртка, що розташувався бiля хати, й, не бажаючи порушувати тиху розмову, шанобливо спинився поблизу, скинувши шапку.
Це був iще бадьорий, дужий чоловiк рокiв шiстдесяти, одягнений по-селянському. Чуприна його була пiдстрижена пiд макiтру, сивi вуса спускалися на груди, а з-пiд чорних, ледь тiльки зачеплених сивиною брiв дивилися ще гостро й упевнено чорнi, як вуглини, очi. Через навислi брови й довгi вуса обличчя його спершу здавалося понурим i сердитим, але хто уважнiше придивлявся до його очей, той зразу ж упевнявся, що перед ним лагiдний дiдусь з чистою дитячою душею. Поринувши в задуму, дiвчата й старенький священик не помiтили його приходу.