— Все сiє того у вас чиниться, що в Польщi немає нi ладу, нi влади… а тiльки гуляє кулак…
— Ну, а якщо кулак — то хто кого? Проти гвалту — гвалт, проти ножа — нiж! Немає iншої ради!
— О tempora! Виходить, один одного рiж? При такому резонi чого ж вам i нарiкати?
— Як же не нарiкати? — захвилювався Залiзняк, i в його голосi почувся страшний бiль. — Та ми ж залили своєю кров'ю весь край i одбилися-таки — визволилися з лядської неволi, щоб приєднатися до своїх братiв, стати пiд високу руку Москви, а нас вiддали ляхам на згубу? Що ж нам зостається чинити, як не рiзатися до останньої голови з ворогом? Вельможний пан дивується, що пiвстолiття точиться рiзанина! Iнакше й бути не може! Не признаємо ми над собою панами ляхiв! Майте на увазi, вельможний пане, що гайдамачить i шляхта.
— Ну, ну? — усмiхнувся обозний.
- Їй-богу! Навiть чи не бiльше вона, анiж простий, пiд'яремний люд! Збере шляхтич команду, попереодягаються всi, як наш брат, та й розбiйничають, чинять наїзди на села iнших панiв i на їхнi замки: рiжуть, палять i грабують не згiрше найзапеклiших гайдамакiв!
— Воiстину так, — пiдтвердив Мельхiседек, — а насильства унiатiв… Ех, i язик прилипне до гортанi!
— Чутки йдуть, святий отче, чував, — погодився обозний. — Тiльки ось i губернатор, його превосходительна милость, в сих рiзких словах деяке перебiльшення вбачає!
— Нi, мiй таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста правда! — зашарiлась панна Дарина. — Я чула од багатьох, ще в Переяславi. Пам'ятаєте, посол був, — загорiлась вона ще дужче вiд хвилювання, — та й тут, на хуторi… i калiки, i народ — всi в один голос… Хiба можна, таточку мiй, не вiрити?
— О велелюбна панно! — заговорив Мельхiседек зворушеним голосом. — Хай осiнить твоє серце благодать божа i хай захистить тебе вiд напастей десниця його! Ось погляньте, превелебнi й премилостивi панове, на сього мученика, отця iєрея. Оскаженiлi унiати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителевi олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом i вiдрiзали язика… Невже вам, маловiрнi, не досить цього свiдчення?
Усi з жахом подивилися на священика. Його жалюгiдний хворобливий вигляд збуджував i ранiше в них спiвчуття, а мовчання пояснювалося затурканiстю й нiяковiстю, але тепер, при словах отця Мельхiседека, жах охопив усiх присутнiх, а коли нещасний мученик, вiдкривши рота, видав жалiсний звук, то жах перейшов у страшне обурення.
— Боже сил! — вигукнув отець iгумен. — Пощо убо iспитуєш народ твiй? Панна затулила обличчя руками й заплакала…
— О, це жахливо, — прошепотiв обозний, опустивши очi.
— Прокляття! — скрикнув Залiзняк, з грюкотом вiдсунувши стiльця; але, схаменувшись, зараз же стримав себе. — Даруйте менi, ясновелебнi святi отцi, мою запальнiсть. Нелюдськi муки, яких завдали цьому нещасному знавiснiлi кати, крають моє серце… Душа бентежиться, й скорбота мене гризе, а наша кривда затуманює розум! Хiба можна сидiти спокiйно в куренi, склавши руки? Адже й туди долiтають зойки матерiв, сестер, крики дiтей i стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замiсть нього камiнь, щоб не кинутись на катiв! Треба повиривати очi, щоб не дивитися, як їх виверчують у пастирiв наших! Ох, отцi святi, молiльники за нас перед господом! Простiть менi хули мої у цьому мiсцi святому, але горить в менi все, i я не можу бути спокiйним.,
— Сину мiй! — пiдвищив голос Мельхiседек. — В тобi волає любов до України та жаль до принижених i зневажених, i от вона, ця любов, запалила гнiв у твоєму серцi. Але глаголю тобi, гнiв цей шляхетний i означає велич духу: хай же зiйде на тебе ласка господня!
— I Христос вигнав вервiєм осквернителiв храму, — лагiдно додав iгумен.
Залiзняк устав i пiдiйшов пiд благословення обох iгуменiв.
Обозний почував себе трохи нiяково, його дочка, осушивши мимовiльнi сльози, тепер дивилася захоплено на Залiзняка, i в її темних, бездонних очах загорялося бентежне полум'я.
— Чого ж, пане, — спитала вона в Залiзняка, — ви мовчите й не допоможете в бiдi братам своїм, коли до вас долинають їхнi стогони?
— Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворiшi й суворiшi… Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б — нiбито од себе, свавiльно…
Мельхiседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що збуджував у нього новi думки.
— Справдi, iншого й викруту немає! Нужда напосiлася на козака, загризла його до смертi. Найкращi лицарi, цвiт Запорожжя, не витримують уже, тiкають до чорногорцiв, до волохiв, а то кидають шаблюки й мiняють їх на чотки…
— Старi вже, — зауважив iгумен печорський.
— Ех, коли б старi, то було б i по закону, i за звичаєм — на горе, йдуть юнаки, якi щойно досягли слави… Ось i в вашої ясновелебностi перебуває в ченцях Найда, наш славний запорожець…
— Юнак i в ченцях? З якої причини? — здивувався Мельхiседек.
— Не знаю, а тiльки шкода: така втрата! — зiтхнув Залiзняк.
— Найда… Найда, — щось не пригадаю, — згадував уголос iгумен.
— Може, вiн, святий отче, iнакше назвався тут, — отой, що свiчкарем у головному храмi.
— А-а! Ось хто! — розвiв руками iгумен. — Тiльки здається менi, вiн ще не посвячений остаточно… А втiм, треба довiдатись.
— Ех, коли б, пане полковнику, у всiх запорожцiв було твоє серце й твоя душа! — запальне мовив Мельхiседек.
— Аби тiльки нам дозволили… — почав був Залiзняк.
— Зрю душею, — натхненно промовив iгумен, — що нi благочестя, нi знедолений люд не загинуть i, аки фенiкс, вiдродяться в славi.
— Я раджу вам, превелебний отче, — сказав обозний Мельхiседековi, — самим податися до Петербурга i там усе пояснити.
— Нехай збудеться по глаголу твоєму! — сказав Мельхiседек. — А я, грiшний раб i служитель церкви, дерзаю!
— Амiнь! — промовив отець iгумен i пiдвiвся з крiсла сотворити молитву. Обiд кiнчився, всi, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з образами i, хрестячись, промовили в думцi за святим отцем слова зворушливої молитви.
Отець iгумен запросив гостей до сусiднього покою, а сам звернувся до обозного:
— Ваша милость цiкавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас проводжу.
— Менi нiяково турбувати вашу ясновелебнiсть, — зам'явся обозний.
— О, пройтися в добрий час нешкiдливо, — усмiхнувся старий. I вони вийшли з трапезної; за ними пiшов i покалiчений священик.
Коли Мельхiседек, Залiзняк i панна Дарина перейшли до сусiднього покою, то iгумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.
— То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Сiчi й бич невiрних, пiшов сюди, промiняв меч на чотки, надiв на себе власяницю?
— Авжеж, превелебний отче, вiн тут ченцем, — заговорив Залiзняк, — у мене серце мало не вискочило вiд радостi, коли я його побачив живого, — ми ж його за мертвого вважали, — а потiм, коли вiн менi сказав, що навiки розпрощався з мечем, то мене ще гiрше охопив жаль i, мов кiлок, пробила груди туга… Якщо й обителi почнуть одбирати в України її кращих синiв, то де ж їй тодi шукати оборонцiв?
— Авжеж, авжеж… це так… — задумався архiмандрит.
— Менi здалося, що превелебний iгумен сказав, нiбито Найда ще не зовсiм чернець… То, може, його ще можна вiдмовити, узнати причину, — зауважила панна.
— Так, менi треба його побачити, поговорити.
— Це найлегше зробити, — похопився прислужитись Залiзняк. — Я звелю послушниковi покликати його до вашої ясновелебної милостi.
Залiзняк розпорядився. Всi, чекаючи цього таємничого ченця, притихли й задумалися.
Та ось з'явився в дверях келар i доповiв отцевi Мельхiседеку, що покликаний чернець жде його розпоряджень.
Панна хутко обернулася й спинила свої здивованi очi на блiдому, збентеженому обличчi ченця, який переступив порiг…
Пiдiйшовши пiд благословення отця Мельхiседека, Найда вiдступив набiк i мовчки зупинився коло дверей, потупивши очi.
Мельхiседек уважно подивився на Найду; суворе, енергiйне обличчя молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно приємне враження.
— Чого ж ти одiйшов, сину мiй? Сядь тут, коло нас, — звернувся вiн до нього привiтно.
Чернець мовчки пiдiйшов i сiв на одному з ослонiв; хоч вiн i не пiдводив очей, але вiдчував, що панна, яка була в келiї, не одриває допитливого, пильного погляду вiд його обличчя, i вiд того якийсь дрож пробiгав по тiлi ченця, але вiн не виказував свого хвилювання.
— Пан полковник, — тим часом ласкаво провадив Мельхiседек, — так багато менi розповiдав про тебе, про твою вiдданiсть святому нашому благочестю, про славнi подвиги, якими ти встиг уже, два роки тому, прославитися на Запорожжi.
— Два роки тому, на Запорожжi? — перепитала швидко Дарина, обернувшись здивовано до отця iгумена, i, не дочекавшись вiд нього вiдповiдi, звернулася до Найди й промовила швидко: — Господи! Та невже ж то був ти, той молодий запорожець, котрий приїжджав до нас посланцем вiд запорозького коша?
— Так, ясновельможна панно, то був я, — спокiйно вiдповiв Найда й пiдвiв голову.
— I ти… ти… пiсля всього, що говорив тодi в нас, зважився пiти в монастир? Але чому? Чому?
На щоках Дарини виступив гарячий рум'янець, вона раптом рiзко урвала свою мову й зупинила на обличчi молодого ченця запитливий, здивований погляд.
— Ага! — скрикнув Залiзняк. — Дивує й тебе, ясновельможна панно, що Найда покинув Україну, та ти бачила його раз чи двiчi на своєму вiку, а як же не дивуватися менi, як не вболiвати серцем, коли я бачу, що найкращий наш запорозький лицар сам iз своєї волi пiшов навiки в монастир? Ех, та й лицар же який був!.. Честь i слава всього Запорожжя! Орел, а не козак! Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б i не так здивувалася! Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага!
I Залiзняк захоплено почав розповiдати про колишнi подвиги Найди. З якоюсь тривожною цiкавiстю слухала панна Дарина Залiзняковi слова; на щоках її то спалахував, то згасав рум'янець; кiлька разiв пiдводила вона на ченця очi, намагаючись прочитати на його обличчi причину цього не зрозумiлого всiм кроку, та обличчя його було холодне й незворушне, мiж соболиними бровами лежала сувора риса. Здавалося, Залiзняковi слова не дiйшли до слуху молодого ченця…
— I ось тепер, у таку хвилину, коли всiм треба згуртуватися й повстати проти спiльного ворога, — гаряче закiнчив Залiзняк, — наш найкращий орел сам накладає на себе пута! Надiя всього Запорожжя кидає його, залишає все й замикається за монастирською стiною!
Залiзняк сердито пiдвiвся з мiсця й вiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в монастирський сад. Найда мовчав.
— Сину мiй! — неголосно промовив Мельхiседек, торкаючись рукою колiна Найди. — Якщо сiє не тяжко для душi твоєї… Повiдай менi, що примусило тебе зректися свiту i взяти на себе чернечий сан?
Щось болiсне промайнуло в рисах молодого ченця.
— Стомився, превелебний отче iгумене, вiд свiтського життя… схотiлося послужити боговi, — вiдповiв вiн коротко й сухо.
— Стомився! Не ти б казав це i не я б слухав! — скрикнув Залiзняк, швидко обертаючись од вiкна. — Чи це нечиста сила якась втрутилась у нашу долю, чи зурочив його хто?
Отець Мельхiседек спинив Залiзняка поглядом.
— Сину мiй, — заговорив вiн повчально, звертаючись до Найди, — пан полковник казав менi, що зневiра в майбутньому батькiвщини привела тебе до монастиря, але пам'ятай — зневiра є найбiльший грiх перед господом богом. Ми не смiємо впадати в розпач: розпач — зневiра, а вiра в милосердя боже хай не оскудiває в нас до кiнця днiв наших. Путi господнi невiдомi: ми бачимо тiльки путь наших злигоднiв i бiд, але не вiдаємо, до якого кiнця вiн веде нас. — Голос Мельхiседека зазвучав гучно й владно. — I я вiрую, i всi ми повиннi вiрувати в те, що не залишить нас господь навiки в руках католика. Ось їду я тепер до православної царицi, й вiрую, i надiюся, що серце її прихилиться до наших страждань i що вона заступиться за святе благочестя. Ворог сильний, не можна тепер пiклуватися тiльки про спасiння своєї душi, треба думати про спасiння багатьох з малих сих, котрих ловлять день у день в свої злохитрi сiтi й унiат, i католик. Ти сказав, що схотiв послужити боговi? Повернися тодi в свiт, бо в свiтi тепер ти послужиш бiльше господевi милосердному, нiж за монастирською стiною. Чернечий подвиг можна зберегти i в життi, а вмертвiння плотi залиш немiчним старцям, нездатним до боротьби.
Залiзняк з надiєю перевiв погляд з обличчя отця iгумена на обличчя Найди.
— Правдиве твоє слово, превелебний отче iгумене, — стримано вiдповiв Найда, — хто може служити господевi милосердному в свiтi — нехай трудиться в ньому; але в життєвiй боротьбi знесилюються не лише старi; i хто знесилiв, нехай послужить боговi хоч своєю вбитою душею…
— Ех, панно моя! — з прикрiстю мовив Залiзняк, звертаючись до Дарини. — А ти ще казала: "Чому мовчить Запорожжя?" Та як же йому не мовчати, коли, бачиш, скрутила його так доля, що й найкращi його сини втрачають силу до боротьби!
Дарина збентежено мовчала, видно було, що вся ця сцена дуже її хвилювала.
— Сину мiй, — тим часом задумливо провадив далi отець Мельхiседек, — коли не обiтниця, чи присяга, чи заповiт батькiвський, а єдина лише втрата надiї привела тебе в монастир, то паки реку тобi: повертайся в свiт. Ти кажеш, що втратив силу трудитися в ньому, — повернися туди i ти її обрящеш. Надiя є; господь допоможе нам захистити свiй храм вiд нападу унiатських i католицьких вовкiв, але треба з'єднати всi сили… Не личить тому, хто може пiдняти на своїх раменах пуд, пiдiймати гiрчичне зерно. Бiльший подвиг перед богом сотвориш ти, коли послужиш йому тепер у свiтi… Подумай про це.
— Превелебний отче, я вже про все подумав i все вирiшив, — твердо вiдповiв Найда.
Залiзняк хотiв був щось заперечити, але отець Мельхiседек стримав його порухом руки.
— Зачекай, пане полковнику, — мовив вiн суворо, — якщо в монастир привела його така тверда воля, то силувати душу не можна. Хто знає, може, господь призначив його для свого духовного воїнства… Нехай буде його свята воля! — Отець iгумен звiв очi до потемнiлого образа, осяяного ' лампадою, й пiдвiвся з мiсця. — А тепер, пане полковнику, — звернувся вiн до Залiзняка, — може, придiлиш менi кiлька хвилин для одної приватної розмови?
Залiзняк квапливо встав i вийшов за отцем архiмандритом з кiмнати. Слiдом за ними пiдвiвся й Найда, зробивши рух у напрямi до дверей.
— Як, ти вже йдеш? — промовила Дарина, i тонкий рум'янець залив її обличчя. Найда зупинився:
— Ясновельможна панна має щось сказати менi?
— Так, маю… хочу… зостанься!..
Дарина збентежилась i замовкла.
Молодий чернець пiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в сад, i спинився.
Наставав ясний, прозорий i тихий весняний вечiр… Крiзь обсипанi бiлим цвiтом гiлки яблунь i вишень просвiчувало нiжне, з рожевим вiдтiнком небо. За садом, що збiгав з гори вниз, видно було на обрiї синю смугу широко розлитого Днiпра.
У келiї вже сутенiло, в кутку перед старовинним образом яскраво свiтилась велика лампада.
Чернець стояв мовчки, прихилившись плечем до гратчастого вiкна. Його блiде обличчя, освiтлене з одного боку сяйвом лапмади, вирiзнялося надзвичайно рельєфно на тлi нiжного рожевувато-блакитного неба, яке видно було крiзь розчинене вiкно. Легенький подих вiтру ледь ворушив темне хвилясте волосся молодого ченця, що вибилося з-пiд чорної оксамитної шапочки. Вiн був напрочуд гарний у цю хвилину, тiльки похмуро стиснутi брови надавали суворостi його прекрасному обличчю.
З саду вiяло ласкавим, теплим повiтрям, напоєним пахощами квiтучих дерев. Якась солодка, нiжна туга вливалася разом з ним у душу.
У келiї було тихо, звiдкись здалека-здалека, може, з берега Днiпра, долинали звуки сумної мелодiйної пiснi.
I чернець, i панна Дарина мовчали.
— Ти пам'ятаєш Переяслав? — промовила нарештi тихо Дарина, пiдводячи на молодого ченця лагiднi, оксамитовi свої очi, що заволоклися нараз якимось смутком.
— Пам'ятаю, ясновельможна панно.