— I твої суперечки з моїм батьком? I нашi довгi розмови?
— Я не забував їх нiколи.
— Коли ти поїхав вiд нас, я довго згадувала тебе i твої слова… Щось невловне промайнуло на мить у поглядi ченця.
— Спасибi за пам'ять, ясновельможна панно, — вiдповiв вiн стримано, схиляючи голову. — Я так само не раз згадував тебе… Але скажи менi, яким побитом опинилися ви тут, у Києвi? Адже панотець твiй служив у Переяславськiм полку.
— Тепер вiн уже виписався з полку й купив пiд Києвом хутiрець. Ми оселилися тут назавжди.
— Пiд Києвом? Назавжди? — промовив якось занадто квапливо й тривожно чернець.
— Так, назавжди, — пiдтвердила Дарина. — Чого ж це тебе так дивує? Вiд цього запитання Дарини чернець трохи знiяковiв, обличчя його ледь помiтно зашарiлось, i вiн мовчки потупив очi.
— Ми живемо тут уже бiльше як пiвроку, — говорила тим часом Дарина, — i були кiлька разiв у Печерах, тiльки не знали, що ти тут. Господи! Та хiба могло кому на думку спасти, що ти пiдеш у монастир?
Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем.
Молодий чернець не вiдповiв i слова.
У келiї знову запала мовчанка. Сумна, мелодiйна пiсня ледве чутно линула здалека. Цi нiжнi звуки немов шепотiли про щось далеке, втрачене, безповоротне…
З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зiтхання.
— Скажи менi, — заговорила вона знову, пiдводячи на ченця, що нерухомо стояв коло вiкна iз схрещеними на грудях руками, свiй засмучений погляд. — Скажи менi, чому ти пiшов у монастир? Нi, нi, стривай, — промовила вона квапливо, помiтивши, що Найда хоче сказати щось, — ти говорив їм, що втомився од свiтського життя; та я не вiрю цьому, не вiрю! Згадай тiльки свої палкi слова… Згадай свої надiї…
— Я, панно, втратив у них вiру… Переяслав убив їх i показав, що всi вони марнi й безнадiйнi.
— Чим же Переяслав винен? Якщо батько i наша старшина були не згоднi з тобою, то ти ж не з тих людей, котрi пiддаються й зупиняються на пiвдорозi. Якесь горе, певно, пiдбило тебе. Скажи менi.
По обличчю ченця пробiгла болiсна судорога, вiн стиснув губи й обернувся до осяяної iкони, червонуватий вiдблиск вогненною лiнiєю окреслив його профiль.
— Або нi, стривай, не треба… мовчи… не говори… — квапливо промовила Дарина, помiтивши враження, яке справили її слова, — прости мене… прости мене! — додала вона зовсiм тихо i теж потупила очi.
— Не тривож себе, ясновельможна панно, — вiдповiв Найда лагiдним, але сповненим туги голосом. — Що було — те вiдiйшло i не повинно вертатися.
Дарина боязко притихла.
У келiї знову запанувало мовчання. Пiснi вже не було чути, вона вiдпливла кудись далеко-далеко, за синю смугу плеса, що пригасало на обрiї…
— Та що б з тобою не трапилось, — заговорила знову тихим голосом панна, — прошу тебе, не занапащуй себе… вернися до життя, втiху дасть тобi батькiвщина…
— Ти так думаєш, панно? — промовив чернець з якимсь особливим виразом.
— Авжеж, авжеж, думаю, знаю..', певна того! — скрикнула палко Дарина. — Вона пiдтримає тебе, вона вiдшкодує тобi всi втрати. Немає такого горя на свiтi, яке б не загоїла вона.
— Так, так, — повторив за нею Найда, — немає такого горя, яке не загоїла б вона, i я не залишу її й не перестану їй служити цiле життя своє…
— Але не постом i молитвою! Хай це чинять iншi: старi, калiки, слiпi, кривi й убогi! — перебила його палко Дарина. — Вернись до того, до чого покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебуваєш за цими стiнами i не знаєш про тi страхiття, що кояться. Ти чув, що казав пан полковник i превелебний отець iгумен? — I Дарина палко почала розповiдати Найдi все, що почула вiд отця Мельхiседека й Залiзняка. Вiд хвилювання обличчя її розпашiлося яскравим рум'янцем, очi спалахнули — вся вона була само пiднесення в цю хвилину.
Молодий чернець мовчки слухав Дарину, не одриваючи вiд неї свого погляду.
— Ти помиляєшся, панно, — промовив вiн, коли Дарина замовкла, — все це я знаю незгiрше за них.
— I все-таки вирiшив поховати себе навiки в цьому монастирi?
— Перш нiж. прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну нiч…
— Господи! — з щирою тугою скрикнула Дарина. — Та невже ж нiщо, нiщо не зможе вирвати тебе звiдси й повернути до радостi, до життя?
В темних очах ченця нараз спалахнув яскравий вогонь, — мимовiльним рухом вiн подався вперед, здавалось, якесь щире, тепле слово ось-ось мало зiрватися з його уст.
У цей час коло дверей почулися кроки.
В одну мить погляд ченця згас, губи його мiцно стислися. Вiн ще ближче притулився до вiкна, холодна тiнь упала на його обличчя, i воно знову стало замкнуте й суворе.
Дверi вiдчинилися, i в кiмнату ввiйшли отець Мельхiседек, а за ним i Залiзняк.
— Ось що, сину мiй, — промовив отець iгумен, пiдходячи до Найди. — Якщо ти вирiшив непохитно присвятити себе боговi, якщо душа твоя прагне християнського подвигу, переходь до нас, у Мотронинський монастир. Тут, у святому градi Києвi, пiд захистом православної держави, все мирне, все спокiйне, а там у нас у боротьбi з унiатами й католиками ти зможеш воiстину послужити Христу. Я збираю собi сильне й свiтле духовне воїнство, чи хочеш ти стати в ряди його?
На блiдому обличчi ченця виступив яскравий рум'янець.
— Превелебний отче iгумене, — вiдповiв вiн, низько схиляючи голову, — за честь велику приймаю твою пропозицiю, i якщо тiльки його мосць, отець iгумен, дозволить менi…
— Про це не журися, я сам переговорю з його милостю, та ось, здається, й вiн… — Мельхiседек оглянувся.
Справдi, в кiмнату входили отець iгумен i генеральний обозний.
— Не турбуйтеся нi про що, превелебний отче, — говорив обозний, нахиляючись до отця iгумена, — все передам пановi губернаторовi. Коли трапиться якась потреба, прошу звертатися просто до мене, — радий послужити, чим можу.
— Нехай благословить за сеє господь твою милость.
— Вашими святими молитвами, — низько схилив голову перед iгуменом обозний, i, звернувшись до Дарини, яка мовчки стояла збоку з сумним обличчям, промовив голосно й жваво: — Ну, дочко, дякуй його превелебностi за хлiб, за сiль та за ласку i збирайся в дорогу.
— Ох, пане генеральний, — промовив отець iгумен, зiтхнувши, — паки й паки кажу тобi, зостанься краще переночувати в нас: надворi темнiє, дорога до Києва через лiс небезпечна… коли б не налякав хто панну!
— Го-го, — посмiхнувся обозний, — та невже ж ото й нам гайдамакiв лякатися? Конi в нас добрi, козакiв доволi, та й дочка наша не з полохливого десятка. Чи так я кажу, Дарино?
Але Дарина нiчого не вiдповiла на цi жартiвливi батьковi слова; мовчки пiдiйшла вона пiд благословення отця iгумена печорського й отця Мельхiседека й стала коло дверей, ждучи батька.
Генеральний обозний почав прощатися з усiма присутнiми. Розпрощавшись з архiмандритом печорським i Залiзняком, вiн пiдiйшов пiд благословення до отця Мельхiседека.
— Доброї путi i в дiлах успiху, превелебний отче iгумене, — промовив вiн, нахиляючись до його руки. — Звичайно, тепер держава Росiйська не може виступити вiйною проти Польщi, але в майбутньому все може змiнитися… "Толцитє i отверзеться вам", — сказано в святому письмi.
— Дерзаю, дерзаю! — зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек.
— А без дозволу не зважуйтесь нi на що, превелебний отче, щоб не вийшло з цього ще гiршого сум'яття. Прошу ж вашу милость навiдати мене ще раз у моєму хуторi, — додав обозний, мiняючи тон, — я постараюся приготувати листи до деяких моїх доброчинцiв, якi проживають у столицi.
Мельхiседек ще раз подякував пановi обозному за ласку. А той ще раз попрощався з усiма й вийшов у супроводi Дарини з кiмнати.
Молодого ченця, який мовчазно стояв коло вiкна, вельможний пан i не помiтив. Дарина також пройшла повз нього, не пiдводячи голови.
Слiдом за обозним рушили з келiї i всi iншi, а разом з ними й Найда. Провiвши шановного гостя до ганку свого дому, отець архiмандрит ще раз попрощався з ним i, звернувшись до Найди, звелiв йому провести вельможного пана до ворiт.
Найда мовчки нахилив голову й пiшов слiдом за обозним та його дочкою.
За брамою лаврської вежi пана генерального обозного вже чекав його повiз. Як тiльки вельможний показався в брамi, зразу ж до нього пiдкотив незграбний, великий, але пишно розцяцькований ридван, запряжений шестериком вороних коней. На козлах сидiв кучер з довгою пугою у руках, поруч з ним примостився козачок, а на переднiх конях — машталiр. Усi були одягнутi в бiлi сукнянi жупани й кармазиновi кунтушi, прикрашенi золотим позументом. Таке ж убрання було й на десятьох верхiвцях-козаках, що оточували карету й становили почет обозного.
Козачок миттю зiскочив з козел i вiдчинив перед вельможним паном дверцi ридвана. Важко крекчучи i спираючись на дорогу палицю й на козачкову руку, влiз в екiпаж пан генеральний обозний.
Дарина вже взялася була рукою за дверцi ридвана, щоб ускочити в нього, але, обернувшись до молодого ченця, що стояв мовчки бiля монастирської стiни, спинила на ньому довгий i сумний погляд…
— Гей, доню, чого ж ти баришся? — почувся з глибини колимаги нетерплячий голос.
Дарина тiльки мовчки кивнула головою Найдi й стала на пiднiжок.
Козачок зачинив дверцi колимаги й вискочив на козли, кучер ляснув довгою пугою, i кортеж рушив у дорогу.
Уже пишний повiз вельможного пана зник зовсiм з-перед очей, а молодий чернець все ще стояв непорушне коло брами, не одриваючи погляду вiд легкої хмарки куряви, що змiїлася далеко по дорозi, освiтленiй останнiм променем сонця…
III
Наприкiнцi другої третини XVIII столiття Польща, як держава, судорожно билася в агонiї, розтрачуючи в якiйсь слiпiй лютi останнi життєвi сили. Пiсля невдалої спроби Владислава IV приборкати свавiлля магнатства, змiцнити королiвську владу, пiднести закон, створити третiй стан i запровадити в державi правду й силу значення королiв почало занепадати. Вже Ян-Казимир, єзуїтський послугач, не мiг витримати боротьби нi з звитяжним козацтвом, нi з свавiльною шляхтою, котра урiзувала його владу на кожному кроцi й сiяла розбрат у нещаснiй ойчизнi, — вже вiн не мiг витримати до кiнця й, кинувши престол, утiк з Речi Посполитої. Пiсля Андрусiвської угоди, за якою було приєднано бiльшу частину України до Росiї, залишена пiд польською кормигою правобережна частина вже не могла так успiшно боротися з свавiллям шляхти, як ранiше. Щоправда, боротьба ця не припинялася, в нiй брали участь, як i колись, i татари, але наслiдком її були розорення i спустошення багатого, населеного краю i перетворення його на велику руїну. Запорожцi не могли вже вiдкрито допомагати правобережцям у цiй боротьбi; козацтво або гине в кривавих сiчах, або перебирається разом з селянами на лiвий берег — так що наприкiнцi XVII столiття воно майже зовсiм зникає в польськiй Українi. З XVII столiття об'єднаний релiгiйне шляхетський стан, не маючи в поневоленiй країнi серйозних суперникiв, поширює свою владу до цiлковитої неповаги закону, до безмежного свавiлля; йому тепер не треба вже нi королiвської влади, нi посполитих рушень для охорони вiд внутрiшнiх ворогiв своїх прав, а тому воно й прагне звести короля лише до ролi парадного фiгуранта шляхетської пихи. Польська аристократiя, довiвши наприкiнцi столiття своє самовладдя до безмежного деспотизму, з таким презирством i зневагою вже дивиться на своїх королiв, що навiть цiлком байдуже ставиться до настановлення їх росiйським урядом, немов зрiкаючись свого головного споконвiчного права. Така була доля театральних представникiв Речi Посполитої — Михайла Вишневенького, Августа II Саксонського й Станiслава Лещинського. В одному тiльки польська шляхта дала своїм останнiм королям цiлковиту свободу: переслiдувати православне духiвництво i його паству, немов це переслiдування було покликанням фанатизованої шляхти й символом iснування Польського королiвства.
Пiсля остаточного вiдокремлення вiд Польщi Лiвобережної України польський уряд починає смiливо й зухвало дiяти проти православ'я в залишенiй пiд його владою частинi Пiвденно-Руського краю: єпископiї передаються унiатським владикам, а православним священикам не дозволяється навiть пiдтримувати стосунки з київським митрополитом; у православного духiвництва вiдбирається все церковне майно, й воно прирiкається на цiлковитi злиднi й отупiння: братства, цi колишнi оплоти православ'я, позбавляються своїх споконвiчних прав i пiдпорядковуються цiлком мiсцевим владикам — унiатам… Усi новi постанови сейму i декрети короля, спрямованi на приниження руської iєрархiї, звели зрештою особу священика до хлопа, навiть нижче-до позбавленого прав банiти. Губернатори й економи польських маєткiв почали примушувати священикiв працювати нарiвнi з селянами; та, прирiвнюючи останнiх до робочої худоби, дiдичi все ж таки не дозволяли нiкому чужому експлуатувати свою власнiсть; що ж до схизматського священика, то вважалося, що вiн належить усiм, i кожен католик мiг мучити його, як йому заманеться… Нiкому було за нього заступитися: селянство було пригноблене, мiщани й купцi — знедоленi, пограбованi й майже зрiвнянi з хлопами. Чуже, нiмецьке магдебурзьке право, дароване польськими королями для пiднесення мiст i змiцнення третього стану, не дало бажаних наслiдкiв: з одного боку — старости, присвоївши собi верховну владу, принижували самоврядування, з другого — державнi й володiльницькi побори знищували будь-яку можливiсть розвитку промислiв i торгiвлi, з третього — суворий цеховий лад, монополiзувавши працю, убив внутрiшнє змагання, допускаючи конкуренцiю євреїв, якi захопили врештi усе в свої руки.
Шляхетський стан, позбавивши прав усе iнше населення Речi Посполитої, сам розкладається, втрачає благороднi прагнення славних часiв Августа-Сигiзмунда, замiнюючи їх вузькими, брудними егоїстичними цiлями, шаленством фанатизму, як релiгiйного, так i станового. Єзуїти, прибравши до своїх рук виховання шляхетського юнацтва, витравили з нього високi традицiї свободи совiстi, любовi до батькiвщини й розвинули тiльки одне прагнення — навернути всiх iновiрцiв у лоно католицької церкви або стерти їх з лиця землi: одно слово, шляхтич зрештою перестав бути сином ойчизни, а став лише слiпим виконавцем велiнь слуг Лойоли в iм'я величi папи.
Кiлька магнатських родин, роздiливши мiж собою територiю Речi Посполитої, завели окремi держави в ойчизнi, ворожi не лише центральнiй владi, але й одна однiй. При такiй сваволi, при ототожненнi загальних державних iнтересiв з особистими iнтересами шляхти, або, краще мовити, окремих шляхетських родiв, при знищеннi третього стану, при вiдсутностi виконавчої влади й полiцiйних установ, при низькому рiвнi освiти, на якому тодi стояла шляхетська маса, цiлком зрозумiло, що польський становий i релiгiйний фанатизм мусив зрештою дiйти на Правобережнiй Українi до несамовитого самодурства. А якщо до цього додати, що самi володарi й не заглядали в свої маєтностi, а марнотратили життя то в Варшавi, то в Краковi, а то й за кордоном, доручаючи управлiння маєтками губернаторам, уповноважуючи їх необмеженою владою для визиску бiльших прибуткiв, то можна собi уявити, до яких страхiть був доведений пiд'яремний православний народ, а особливо духiвництво. Православ'я й руське плем'я не занепали остаточно завдяки лише трьом причинам: стiйкостi селян, заступництву Росiї й цiлковитому розкладовi шляхетського стану.
Ось у якому становищi перебувало суспiльство й населення Правобережної України в епоху подiй, якi тут описуються.
Мiстечко Лисянка, що й нинi є в Звенигородському повiтi Київської губернiї, в той час було оточене густими лiсами. Заснували його ще за Сигiзмунда III, який прагнув давати грамоти на спорудження замкiв у мало заселеному краї; замки цi мали стати й оплотами вiд татарських наскокiв, i центрами заселення безлюдного краю. Пiд крилом таких замкiв селилися мiщани; кожний мiщанин зобов'язувався мати добру рушницю, не менше двох фунтiв пороху, шiстдесяти куль i цiлком пiдлягати комендантовi. Володар, з свого боку, надавав оборонцям замку рiзнi пiльги й випрошував у короля для їхнього збагачення ярмарки; це приваблювало поселенцiв, i самотнi маленькi фортецi, якi повиростали в непрохiднiй глушинi, незабаром облiплювались хатками, що тулилися коло пiднiжжя замку, на пiдзамчому; цi пiдзамковi висiлки розросталися потiм у мiстечка, обкопувалися теж невеликими валами й ставали iнодi значними торговельними центрами.