В цій події Юру особливо схвилювали дві речі. По-перше, як це молодого лейтенанта Шмідта бог візьме до сонму святих? Адже святі всі бували з довгими бородами і в довгих попівських рясах, а Шмідт був з маленькими вусиками і в короткому лейтенантському мундирі? Святих у лейтенантських мундирах, на думку Юри, бути не могло. По-друге, як це гімназист Петя насмілився курити перед своїм класним наставником? Адже Юрі було достоту відомо, що всіх гімназистів, яких ловив батько з цигарками на вулиці або в гімназії, він садовив у карцер на п'ять годин і їм зменшували бал за поведінку. Втім, Юра зразу ж мусив згадати, що всі гімназисти, які з'являлись у батька на квартирі, граючи з ним на роялі, розглядаючи небо в телескоп або гуляючи з старшою Юриною сестрою, — всі курили при батькові зовсім безборонно і навіть забирали його цигарки з собою, так що батько, зоставшися ввечері без цигарок, тупотів ногами і, сварячися кулаком, погрожував, що — нехай, нехай вони трапляться колись йому на вулиці з цигаркою в зубах!..
В гімназії в цей час батькові, як і всім іншим учителям, була страшенна морока з «балами» і «літературно-вокально-музикальними вечорами». Мало не щотижня з будь-якої нагоди — Пушкін, Лермонтов, Гоголь, Тургенев — влаштовувалися для старших гімназистів та гімназисток танці з призами та різними веселощами. Молодшим, замість танців, видавалося торбинки з пряниками і влаштовувалося денні спектаклі — «Золушка», «Красная Шапочка» або ж «Золотой Петушок». Юрин батько, як відомий аматор квітів, мав постійно виконувати нагляд за прикрашенням гімназії, а як усім у гімназії відомий віртуоз на фортепіано — виступати в концертах і взагалі доглядати за музичною частиною.
Якось напровесні мав бути організований якийсь особливо грандіозний бал-карнавал. Гімназистам і гімназисткам дозволялося з'явитися на нього в маскарадних костюмах першого-ліпшого взірця, за винятком одежі церковнослужителів та дам «полусвета». Батьковим прокльонам не було кінця — концертом поміж танцями мав керувати він.
Зате Юра був на вершинах щастя. Після довгої сімейної наради було вирішено взяти на бал — тільки до десятої, а тоді негайно ж спати — і Юру. Юрі дозволялося навіть прийти теж у маскарадному костюмі. Юра мало не зомлів від переживань — перший же раз бал-маскарад і сам Юра в масці… Маскарадний костюм Юра вибрав для себе негайно. Він вирішив вдягти довгі братові брюки і замаскуватися гімназистом.
А втім, той бал-маскарад так і не відбувся. Зате замість нього трапився величезний скандал, і про це варто розповісти окремо.
Ще годині о дев'ятій ранку, дарма що маскарад мав розпочатися тільки о сьомій вечора, Юра вже був готовий. Брат охоче відступив Юрі свою форму на один вечір; він уже вчився в гімназії другий рік і на маскараді радніше волів красуватися в одежі іспанського пірата, з пістолем «монте-крісто» за поясом і червоною хустинкою на маківці — кап-у-кап капітан Вельзевул з роману Луї Жаколіо. Юра підійшов до великого люстра у передпокої і, завмираючи серцем, заплющився. Він не міг повірити, що зараз він побачить там себе — не в осточортілій синій матросці з золотими якірцями на плечах, не в ганебних коротеньких штанцях з резинками над коліньми, не в остогидлих довгих панчохах, не в ідіотських черевичках на баб'ячих ґудзиках, — о, набридлі дитячі шати, будь вони прокляті, аж хочеться тупнути ногою! Нишком Юра розплющив одне око — ліве, не так косе…
Проте перед Юрою, в рамі багетного золота, немов на портреті, або ж просто на порозі сусідньої кімнати, стояв чудовий гімназист: шинель мало не до підлоги, дванадцять ґудзиків, як дванадцять карбованців, синій кашкет і дві пальмові гілочки на гербі… Щось надзвичайно знайоме, бачене було в рисах обличчя цього незнайомого, вперше баченого бравого гімназиста. Юра розплющив і праве око. Справді, вуха лапаті, праве око косе, ліве також, верхні зуби стирчать уперед — нема сумніву, то саме він, Юра, і є, ніхто інший. І наплювать! У прекрасній гімназичній шинелі ці дефекти не мають ніякого значення. Юра знахабнів і скинув кашкета. І не за козирок, як належить вклонятися на вулиці педагогам, а, затуливши долонею герб і утиснувши пальці в криси попереду, як то вклоняються гімназисти-старшокласники, коли стрінуть знайому гімназистку і їх ніхто не бачить… Під кашкетом сторч, скуйовджено і без пуття вихрилося препаскудне руде волосся. Юра зітхнув і надів кашкет…
Рівно о сьомій пітний, розімлілий, ледве тримаючись на ногах — бо шинелі він так і не погодився скинути протягом цілого дня — Юра рушив за сестрою і старшим братом до гімназичного під'їзду. Ноги ледве пересувалися, дихалося важко, голова падала на груди, засинаючи сама по собі — окремо від Юри і проти його волі. Поруч з невеличким нещасним гімназистиком гордовито виступав капітан Вельзевул і пишно випливала іспанська королева. Всі троє були в масках. Вони йшли на бал-маскарад. Юрі гірко скімлило в грудях: без маски він не мав права вдягти гімназичну уніформу! Ніхто й не знатиме, що цей бравий гімназист під маскою — це Юра, він. Без маски Юра буде гімназистом ще ген-ген коли! Може, аж місяців через три!
Але тут нещасний гімназист, капітан Вельзевул та іспанська королева ввійшли в гімназичний двір. До широкого гімназичного ґанку попереду їх ішли: офіцер років тринадцяти, двоє індійців з перами за вухом і томагавками в руках, Дід Мороз з білою бородою, тореадор, гаучос і дві циганки з чорними косами. Юрі враз голова переболіла, плечі випросталися і висох піт — він був здоровий і свіжий, яким був о пів на дев'яту вранці, ще до того, як почав одягати маску. Таж на світі було прекрасно жити, і це ж зараз маленький Юра мав причаститися до найкращих розкошів людського життя!
Протовпитися до гімназичного вестибюля було майже неможливо. Зразу ж за дверима, між вішалок для шинелей та скринею для калош, стояв густий, непролазний натовп. Трубадури, пейзани, рицарі, різні звірі, птахи, квіти і комахи. Натовп стояв тісно, плече в плече, — ні просунутися, ні продихнути. В чому річ? Адже в гардеробній доводилося затримуватися рівно на дві хвилини, щоб скинути пальто і калоші, а тоді зразу ж бігти сходами нагору. Гімназистик Юра, капітан Вельзевул і королева іспанська нарешті просунулися між жокеєм, білим ведмедем та червоною трояндою. Юра зразу ж вискочив на першу скриньку для калош. Тепер йому принаймні було зовсім видно навкруги. Господи! Що довкола коїлося! Французький солдат стояв поруч з руською бояринею, осел з довжелезними вухами, якими він пряв без упину, стояв зразу ж за Дон-Кіхотом з мідним тазиком на голові, Санчо Панса тримався за його руку. А он осторонь, так само як і Юра, на скриньці для калош височів не то чоловік, не то годинник — людина-будильник, — і секундна стрілка на ньому весь час оберталася і деренчала. Юра заляскав у долоні і навіть заверещав від щастя. А от там, дивіться, соняшник, матрос, мідний самовар, пивна пляшка, Лев Толстой і молодий Гриньов з «Капітанської дочки» Олександра Сергійовича Пушкіна… Гімназист серед усіх тут присутніх був тільки один — Юра. Замаскуватись в гімназії на гімназичному балі гімназистом — це було зразу ж оцінено Юриними сусідами: дама в криноліні його поцілувала, вовк похлопав його по плечі, статурна мальва сунула в руку шоколадну цукерку. Юра уже почував себе найпершим героєм.
Втім, тут, у вестибюлі, серед натовпу карнавальних масок щось таке відбувалося, щось незрозуміле і чудне, чого зразу Юра навіть не вмів помітити. Тієї ж секунди, як він почав був вже щось там таке примічати, події почали відбуватися одна по одній і до них годі було придивитися. Насамперед з усіх боків і всі зразу раптом почали вигукувати: «Тихо ж, тихо, слухайте, господа!» — і тоді Юра побачив, що з-за залізної круглої грубки висунувся матрос у безкозирці набакир і, притримуючи правою рукою маску на лиці, лівою розмахував, вимагаючи до себе уваги і загальної тиші. Всі так охоче почали гукати «тихо ж, тихо!» — Юра сам верещав що було сил, — що минув досить довгий час, поки сяку-таку тишу пощастило встановити.
— Господа! — гукнув матрос, притримуючи маску рукою, щоб вона не зірвалася з щелепів. — Господа! Ми не підемо сьогодні на цей ганебний бал-маскарад! Нехай педагоги і педелі самі на ньому веселяться, якщо це їм лежить до серця!..
На цьому зчинився такий гвалт, що матрос не міг вже говорити далі і знову зник за залізною грубкою. Юра гукав і верещав голосніше від усіх. Як не підемо? Ну, це вже дудки! Він одягся гімназистом, він вже майже гімназист, потім будуть видавати торбинки з яблуками і пряниками — і не йти? Побити зараз же треба цього противного матроса!
Але в цей час на площадці сходів згори з'явився сам директор гімназії, Іванов, з довгою, розчесаною на два бакени білою бородою. Пейзани, ведмеді, квіти, гаучоси і наяди згадали, що вони гімназистки і гімназисти, і зразу ж замовкли.
— Що тут трапилося, господа? — запитав директор гімназії, широко сплеснувши руками.
Тоді раптом з вішалки, що була просто над Юрою, розітнувся різкий, підвищений і схвильований голос. То кричав гаучос, підтягтися за гаки вішалки на руках і витягши шию наперед, щоб його всі почули:
— Росія захлинається в крові, а ви влаштовуєте щотижня бали і маскаради, щоб відтягти нашу увагу від політичних подій. Це підло!
— Ви хочете нас покалічити, поки ми ще молоді! — перебиваючи гаучоса, зарепетував поруч білий ведмідь.
— Шмідта убили! — раптом вискочив знову з-за грубки матрос.
— Матюшенка убили! — скрикнула червона троянда.
— Шибениці! Погроми! Козаки! — заверещав знову гаучос.
Юра заплющив очі. Погром, шибениця — це він знав. Вигорілий Стародуб, сивий морозяний ранок і високі стовбури базарної гойдалки. П'ять туго напнутих мотузок і п'ять мертвих тіл мотузярів-страйкарів… Він мерщій розплющив очі — зараз він кричатиме теж. Він не хоче! Він же не знав…
— Ми все це знаємо! — враз закричали матрос, білий ведмідь і червона троянда.
— Царська Росія — це й є мерзенний маскарад! — закричав хтось, кого не було видно. — Геть всякі маскаради і маски!
— Господа! — зойкнув директор. — Я вимагаю припинити і…
«Ф-ф-ф-фа!» — з тихим шелестом шурхнула вгору пака маленьких білих папірців і зразу ж розсипалася, немов пластовинням снігу. Білі паперові квадратики, завбільшки з сторінку словничків, попливли, посипались, війнули в повітрі на голови і на плечі юрбі.
— Товариші! — гукнув знову хтось невидимий. — Прочитайте правду і не будьте дітьми!
— Господа! — знову закричав директор, і вже коло нього иа площадці було кілька педагогів, між ними й Юрин батько; два сторожі збігали вниз по сходах, і передні маски подалися назад, бо, очевидно, їх мали зараз хапати руками. «Бемц!» — щось брязнуло в кутку за залізною грубкою. Тієї ж секунди враз засмерділо так страшно і нестерпно, що всі застогнали і натовп забився, затоптався, завирував.
— Обструкція! — кричав хтось. — Бомба з смородом! Тікайте по домах! Геть маскаради! Не замазуйте нам очей! Ми протестуємо!
З криком, галасом і сміхом всі товпилися швидше геть. На порозі зчинився вереск — когось придавили. Хтось розбив вікно, війнуло вітром — сморід зразу поменшав — ціла лавина кинулася плигати через вікно.
Два сторожі топталися ззаду, хапали за спини, за коміри, за штани — їх били по руках, кусали пальці і видиралися.
В актовому залі на другому поверсі, серед вінків живих квітів по стінах, серед гірлянд триколірних прапорців та барвистих китайських ліхтариків, під портретом государя імператора Миколи Другого[93] куняв самітний тапер, запрошений для танців з «дома призрения слепых, глухих и немых». Йому було нудно самому і без діла. Одним пальцем він награвав стиха нову варіацію польки-кокетки…
Юра був дома перший і вже сидів у мами на колінах. Розповідаючи, він майже непритомнів від захоплення і переживань. Брат із сестрою топталися довкола, заздро позираючи Юрі в рот, мамі в очі і намагаючись докинути слівце і від себе. Але Юриного голосу, відомого в родині під назвою «ієрихонської труби»[94], вони і вдвох перекричати не могли.
Потім прибіг батько. Він не міг дихати, він давився, патлав бороду і розмахував руками.
— Ах, ти вже знаєш! — він був розчарований, що Юра випередив його. — Дайте мені склянку боржому, я більше не можу! Нуте-с… Обормоти! — раптом зареготав він. — Молодці! Го-го-го! Коли в тисяча вісімсот вісімдесят шостому році, в двадцять п'яті роковини смерті Шевченка, ми робили демонстрацію…[95]
Він раптом зірвався і побіг.
— Корнелій! Куди ж ти?
— Я побіг. Там затримали чоловік з двадцять. Ми зараз будемо садити їх в карцер!.. Годин по двадцять на брата закатаємо, остолопам! Го-го-го-го!..
Він хряпнув дверима і побіг. Потім задеренчав дзвоник з парадного. На порозі з'явилася ставна жіноча постать і перед нею трійця маленьких.
— Олено Адамівно! Ви дозволите на вогник до вас?
— Пані Бржонковська! — мати була здивована вкрай. Пані Бржонковська, дружина управителя маєтків графині Браніцької, ніколи не заходила, та й, власне, з батьком і мамою знайома не була. Вона первувала в колі місцевої аристократії і товариством учителів та інших чиновників гребувала. — Заходьте, заходьте, пані Бржонковська! Це така приємна несподіванка! А оце, значить, ваші малята?
— Броніслав, Зося і Юзек. Ах, у вас тут так мило! Це у вас казенна квартира? Ах, учителівство так злиденно проживає… Але ж ви, Олено Адамівно, здається, училися в інституті шляхетних дівчат[96]. Чи так?
— Сідайте! — сказала мама тихо. — Мене взяли до інституту як сироту севастопольського героя…[97] Я зараз зготую чай…
— Ви вже знаєте, ви вже чули, яка мерзота, яка ганьба?! Вони зробили обструкцію! Я нічого не знала, приїхавши, і відіслала коней до дванадцятої. Тепер мені просто нікуди подітися! Я зайшла до вас. Моїм малятам так хотілося покрасуватися на балі! Ах, бідні мої малюки! Броню, Зосю, Юзю! Гдзє ти, дзєцко? Ходзь тутай! Ви можете побавитися з учителевими дітьми — я дозволяю…
— У нього на черевику дірка… — сказав найменший, Юзек.
Дірка на черевику в Юри справді була, і мама тяжко почервоніла.
— Ідіть! Ідіть! — кинулася вона. — Справді! Діти, забавте ж ваших гостей! Олег, Марусю, Юрку!
Броніслав, Зося і Юзек були ще в маскарадних костюмах. Броніслав був у шатах середньовічного рицаря з білим орлом на мідному шоломі і з біло-малиновим шарфом через плече.
На ньому була мов справжня, зіткана з химерного тонкого залізного дроту кольчуга, і він погордливо спирався на довгий блискучий меч. Було йому років тринадцять. Панна Зося була молодша на два роки. Її зодягнуто точнісінько так, як намальовано Марину Мнішек[98] в суворінському виданні[99] повного зібрання творів Пушкіна. На грудях у неї блищали разки намиста з щирих самоцвітів. Найменший, Юзек, був, може, на рік старший від Юри. Його прибрано в національний польський шляхтицький костюмчик: конфедератка, кунтуш, рукави, сколоті на спині. Крім того, він мав маленькі чобітки з манюсінькими срібними острогами, а при боці маленьку справжню шабельку, виложену сріблом і поцяцьковану різними коштовностями. Юрі заскімлило під серцем люттю і образою — він тяжко заздрив на меч і шабельку.
— Які у вас паршиві покої! — перша порушила ніяковість, що запанувала між не знайомими ще дітьми, коли вони зосталися в кімнаті самі, панна Зося і закопилила губку. — І нема красивих меблів. А на підлозі треба, щоб лежали килими і хутра… У вас є кукли? — поцікавилася вона в Юриної сестри. — Ні? Хіба ви будете суфражисткою? В окулярах і синіх панчохах?
Броніслав у гімназії був старший від Юриного брата иа два класи і тому вважав за нижче від себе помічати його присутність в кімнаті. Він всадив вістря меча в щілину між дошками у підлозі, розкопирсав її і, ні до кого не звертаючись, процідив крізь зуби: