— Ну-с, обормот, годі тобі собак ганяти: зиму підзудиш і весною підеш на екзамени. З округи одержано дозвіл…
Юрині вуха запашіли і, здавалося, зробилися ще більші, як насправді були. Потім він почервонів увесь і, зразу ж засоромившись з такого експансивного вияву своїх почуттів, заховався мамі за спину.
Йшлося про вступ Юри до гімназії. До законних дев'яти років йому зоставалося ще ген більше року, але він уже не міг терпіти — чому інші ходять до гімназії, а він ні? Він вимагав, він благав, він канючив щодня, і батько нарешті послав до учбової округи прохання на дозвіл для передчасного вступу. Сьогодні такий дозвіл було одержано.
Все це Бистра Нога одним духом випалив братам свого племені, пишаючися і соромлячися своєї радісної новини. Він складатиме іспити, він вступить до гімназії теж, він буде гімназистом, він ходитиме в довгих штанах і сірій шинелі, з ранцем за плечима, і на синьому його кашкеті буде великий-великий гімназичний герб.
Втім, каракози прийняли цю новину без ніякого ентузіазму. Навіть похмуро. Васько пхикнув, Васюта хмикнув, Сьомка тихо шморгнув носом, Федько тільки посвистав, а Казимирка мовчав насуплений і сильно копирсав землю величезним, скоцюрбленим нігтем великого пальця на правій нозі.
Юра зразу ж похопився. Ху! Він мало-мало не наробив дурниць. Поспішаючи і затинаючися, він сповістив друзів, що все це він розповів тільки так — просто так собі, — бо все це ніякого ж значення не має, раз у перші ж весняні дні, тільки зійде з чорної землі останній сніг, вони вирушать всі» разом у пампаси.
Каракози дивилися в землю і тепер уже всі орали грунт нігтями великих пальців. Юра схопив червоне когутове перо і звичним жестом встромив собі за ліве вухо. Потім звівся і скинув руками догори.
— Нехай, — проголосив він, — темнолиці браття падуть ниць і простеляться тричі перед Невгасимим Вогнем Великого Вігвама!..
Сьомка поспішно хитнувся і простелився долічерева, за ним мали зробити це й усі — Юра швидше клякнув сам. Але коли він зірвався, щоб стати на рівні і тоді знову простелитися долі, він вражено констатував, що ніхто не ворухнувся і тільки Сьомка позирав на всіх, обтрушуючи пил з замурзаного живота.
— Ну? — скрикнув Юра. — Це ж клятва… І простеляться тричі перед Невгасимим Вогнем… Ну?
Він вже нахилився для другого клякання, і коли схотів спинитися, то мало не впав, заточившися вперед просто на Казимирку.
— Не балуй… — знехотя відсторонився Казимирка. Юра здригнувся. Васько і Васюта одвели очі, Федько дивився в землю. Сьомка лупав повіками і нічого не розумів. Юра теж нічого не розумів. Адже гра вже мала початися. Саме з цих слів: «нехай темнолиці браття» і таке інше. Після цих слів усі робилися вже індійцями і каракозами. Щось дошкульне засмоктало Юру коло серця. Його, здається, підозрювали у зраді.
— Їй-богу! — ударив він в груди. — Нехай лопнуть мені очі, нехай западеться підо мною земля, нехай руки і ноги мені повсихають.
Юра спинився і зблід. Ні, його не підозрювали в зраді. Навпаки, здається, зраджували його. Перед ним не сиділи Соколиний Дзьоб, Чорний Крук чи Щербатий Буйвол. Перед ним сиділи Казимирка, Федько, Васько і Васюта. Сьомка жалісно зморщився поруч ні в сих ні в тих. Юра зблід, і йому враз зробилося сумно-сумно. Товариші його зраджували. В пампаси вони не поїдуть. Але зблід і тяжко засмутився Юра зовсім навіть і не з того. Він зблід і засмутився з того, що раптом зрозумів і признався собі, що й він у пампаси не поїде. І не тому, що тепер йому перехотілося і захотілося, навпаки, вступити до гімназії, а тому, що була це просто химера, звичайна собі дитяча забавка, гра…
Юра сів, зітхнув і через силу прошепотів: — А може, справді тоді… вступимо до гімназії… всі… а що Сьомка такий же маленький, як я… так можна ж подати прохання до округи… Га?
— Дурак! — озвався по паузі Казимирка. — Хіба ж нас до гімназії приймуть?
— А що?
І тут Юрі раптом стало відомо досі невідоме: синів шевців чи слюсарів — кухарчиних дітей[81] — до гімназії взагалі не приймали. Цього щастило досягти тільки тим щасливчикам, котрі мали ласку і протекцію якогось великого пана, та й то їх негайно ж виганяли за «невзнос платы за право учений».
— Гімназист! — циркнув Казимирка крізь зуби. — Якби б мені й можна, ні в жисть у гімназисти б не пішов! Вони сволочі, вони, як піймають когось з наших, з Заріччя, зразу ж б'ють. Бити їх треба…
— Паничі! — пхикнув Васюта. — Ги! Мамині мазунчики…
— Карандаші! — підтримав Федько.
— Вони як покінчають гімназію, — захвилювався Сьомка, — так їх і у солдати не беруть, а мого брата Йоську забрали в солдати і вбили в Маньчжурії, тато з мамою тепер плачуть…
— Вони ябедники! — відгукнувся й Васько. — У них навіть в білетах написано, що вони повинні виказувати на своїх. І виказують…
— Неправда! — зірвався Юра, губи йому побіліли й тремтіли. — Неправда! Це брехня! Ти сам дурак!
Васюта грізно звівся і став перед Юрою. Він був на голову вищий від нього.
— Яке ти маєш право казати на мого товариша «дурак»? Думаєш, як вступаєш до гімназії, так… — він помовчав трохи, тоді, розмахнувшись, ударив Юру в ліве вухо. Юра впав.
— Ги!
— Бий гімназистів! — диким голосом зарепетував Казимирка і вже сидів у Юри на спині. Його важкі кулаки замолотили Юру по плечах і по голові. Федько підскочив і почав товкти Юру носом просто в купу наготовленого до люльки миру священного тютюну — вишневого листу з кізяками. Васько заволодів Юриною м'якою частиною, тою, що нижче від спини, і залюбки обробляв її довгим дерев'яним тесаком, виструганим Юрою з дубової клепки. Васюта танцював довкола скомпонований великим жерцем каракозів, Бистрою Ногою, священний танець і приспівував:
— Рудий пес!.. Рудий пес!.. Рудий пес!..
Потім вони копирснули ще Юру ногами, зірвалися і чкурнули геть. Босі ноги лопотіли якийсь час по стежці, потім затріщали кущі за малинником, потім гепнула долі каменюка, звалена з муру, — і все стихло…
Юра звів лице і потихеньку шморгнув. Перед ним був крислатий кущ ясмину — просто кущ ясмину, а ніякий вігвам. Праворуч стояв стрункий бересток, просто бересток. Під ним валявся вичищений каштан з устромленою в нього бузиновою паличкою. Хтось роздушив її, наступивши ногою. Томик Майна Ріда, видертий з оправи, валявся тут же догори корінцем. Юра вхопив його і щосили пошпурив у старий ясминовий кущ.
— Ось тобі! — заплакав він вголос.
— Вони тебе… боляче?
Юра зірвався і глянув назад. Сьомка, скоцюрбившись, з жалісним, заплаканим лицем стояв навколішки, простягаючи руки до Юри.
Юра затупотів ногами і заверещав що було сил:
— Дурак! Ідіот! Іди геть!
І, заревівши вголос, він сам кинувся геть крізь кущі наосліп…
Тільки, може, через тиждень Юра наважився звернутися до батька за поясненням. Коли попили вечірній чай і батько не побіг зразу до кабінету рішати задачі та виправляти зошити, а затримався біля порожнього самовара викурити цигарку, Юра почервонів, засопів і завовтузився на стільці.
— Тату! — нарешті насмілився він. — А чому кухарчиних дітей до гімназії не приймають?
— Що? — батько аж зірвався, і вогонь з цигарки засипав йому маніжку і поли піджака. — Що ти питаєш? Де це ти про цс чув?
— Юрок! — сплеснула мати руками. — Хто тобі розказував про такі речі? Тобі ще рано про все це знати.
Але на батька невинне Юрине запитання справило несподіване враження. Він зірвався так раптово, що стілець відлетів на два кроки і впав. Потім він раптом загилив кулаком по столі так, що задзвеніли всі склянки, а одна ложечка покотилася на підлогу.
— Чортзна-що це таке! — залементував батько страшним захриплим голосом.
— Корнелій! — схопилася мати.
— Чортзна-що таке! — батько загилив по столі ще дужче, і тепер вже ціла купа ложечок посипалася з брязкотом на підлогу. — Вже немовлята запитують! Вони не питають — що це таке, вони запитують — чому? Чому? Чому? — затупотів батько на переляканого Юру, патлаючи бороду й розкидаючи чорні іскри своїх окулярів. — Закон! Запам'ятай це собі, паршивцю, що такий Російської імперії закон.
— Ах! схопилася мати за голову. — В России нет закона! В России столб, а на столбе корона!..
Вірш, як і завжди, справив на Юру сильне й образне враження. Він зразу побачив той стовп — отакий, як коло монопольки, біло-чорно-червоний, і зверху на ньому корона, золота, з довжелезними визубнями.
— А чому її л стовпі? — не міг стримати свого здивування Юра. — Адже корону має право носить тільки цар?
Батько зразу сів, мати благально тисла долоні на грудях.
— Заспокойся, Корнелій! — вона говорила шепотом, перелякано позираючи на вікна. — І тобі так шкідливо хвилюватися!
Але батько змову зірвався і заходив по кімнаті. Кімната була для нього затісна, і він вибіг до сусідньої. Там він спробував сісти до столу і покласти перед собою стосик учнівських зошитів, але зразу ж пошпурив їх і побіг до рояля. Не дійшовши, він вихопив портсигар і почав закурювати. Зламану цигарку він жбурнув у куток і вибіг до передпокою.
— Куди ти, Корнелій?
— Я піду прогуляюсь! — Він з'явився знову, вже в кашкеті і натягаючи шинель. — Я задихаюсь! — Він вхопив свою палицю з баранячим рогом на кінці і раптом спинився перед Юрою. — Юрко! — Юра зблід і залупав очима. — Одягайся! Ти підеш зі мною! Ну-с?
Юра нерішуче сповз з стільця і подивився на маму. Такого ще не бувало ніколи, щоб батько брав його ввечері з собою гуляти. Невже мама дозволить?
— Іди! Іди! — схвально кивнула мама. — Іди погуляй з бідним татом, бачиш, як він розхвилювався. Швидше одягайся, а то ти його й не доженеш.
Юра кинувся за батьком, що виходив уже з дверей. Але на порозі батько ще раз завернув і мало не роздушив Юру, коли той відшукував галоші.
— Білет! — затопотів він. — Де мій білет? Ти ж знаєш, що я без нього не виходжу на вулицю! Він повинен завжди лежати в кишені моєї шинелі!
Мама вже бігла, несучи квадратну коленкорову картку. Це був квиток «действительного члена российского общества покровительства животным и защиты растений». Без нього батько не виходив на вулицю. Він спиняв візників, які гнали чвалом своїх кляч, записував номери биндюгів, які везли вантажу проти норми, гукав городового до возіїв, які дозволяли собі оперіщити коня батогом або в ожеледицю не скидали половину товару на узвозі. Фурмани всього міста пізнавали його здаля, скидали перед ним шапки і величали Корнелієм Івановичем і «вашим високородієм». Коли ж він проходив, вони навздогін нахвалялися під п'яну руку повибивати йому зуби. Але на цей випадок батько завжди носив з собою револьвер системи «бульдог». Револьвер був чорний і заіржавілий, бо чистити його батько боявся і не вмів. Крім того, Юра давно вже відкрутив у ньому собачку, з якої конче потрібно було зробити вішалку для рушника.
Події тої осені і зими взагалі були якісь особливі. В світі, очевидно, відбувалося щось таке, що не подобалося ні мамі, ні батькові. Коли батько повертався з гімназії після п'ятого уроку, він, навіть ще не скинувши форменого сюртука, кидався до газет, що чекали його в кабінеті на столі: «Киевская мысль»[82], «Русские ведомости»[83], «Петербургская газета»[84]. Але батько зовсім не заглиблювався в них на годину чи й дві — як це бувало завжди раніш, перед вечірнім чаєм, розкошуючи у кріслі з цигаркою в зубах, — ні, тепер він перебігав їх стоячи, мотаючи головою по шпальтах вгору і вниз, всі три за якихось десять хвилин. І щохвилини читання переривалося тяжкими прокльонами, чортуванням і репетом. Батько тупотів йогами, шпурляв газету на підлогу, бігав з кутка в куток, потім знову хапав пожмакані аркуші, розгладжував їх, біг у сусідню кімнату, жалісно скаржачись мамі на щось вичитане з газети, тоді знову жбурляв, топтав ногами, хапав, і, нарешті, змучений, захриплий, з розпатланою бородою, з галстуком аж на спині, він зривав з себе сюртук, валився на ліжко і одну за одною палив безліч цигарок — в грізній мовчанці, тільки тяжко відсапуючи.
В такі хвилини мама ходила навшпиньках, притиснувши долоні до грудей, гірко зітхаючи й жалісно поглядаючи на знесиленого в своїй люті батька. За всяку ціну їй треба було тільки одного — щоб батько якомога швидше заспокоївся. Але як тільки батько здобував сяку-таку рівновагу, ставало тихо і всі сідали обідати, мама раптом згадувала про пошти, які вона почула сьогодні у місті, і, забувши за все інше, вона сама зривалася з місця, здіймала руки догори і, захлинаючись, патетично, з обуренням починала промовляти, прикликати бога у свідки, вимагати кари від його десниці і дивуватися з його байдужого спокою.
Юрі важко було зрозуміти, в чому справа, чого так хвилювалися і страждали батько з мамою, але з батькових прокльонів і маминих вигуків він все ж таки добре собі усвідомив, що батько з мамою найбільше сердилися на міністрів, генералів і навіть на самого царя. «Ну, як же, — чув він мамин вигук, — звідки їм (тобто міністрам) мати царя в голові, коли їхній цар і сам безголовий?!..» Все це було дуже чудно, бо портрети царя Юра бачив і на обкладинці журналу «Нива», і в бабиному календарі «Оракул», і навіть на стінці в актовому залі в гімназії, де він був колись влітку під час ремонту. Скрізь цар був з головою — з рудою борідкою і лупатими синіми очима, а на деяких малюнках на голові був ще п офіцерський кашкет з невеличким козирком і величезними тоненькими крисами. Яким чином і для чого, власне, мав би уміститися цар в голові кожного свого міністра, — як того немовби бажала мама, — Юра так і не міг зрозуміти.
Ще Юра чув, що довкола відбуваються «безпорядки», що весь час вирує «страйк» — то «загальний», а то «сепаратний», що був «маніфест»[85], а «конституція — куца», що «бідний руський народ страждає», і «почекайте, почекайте, буде ще на вас Стенька Разін[86]!», бо ж «по губернії селяни вже пустили червоного півня». Що то за півень, пощо його пустили і чому це така визначна подія, коли он у дворі серед пансіонських курей ходило аж двоє червоних півнів, — Юра зрозуміти ніяк не міг. Але він дуже виразно уявляв собі, як цей червоний півень — власне, жовтогарячий з червоними і чорними перами у хвості і білими підпалинами на шиї — ходить-походжає собі по цілій губернії, від села до села і від міста до міста, переплигуючи річки і перекочовуючи просто в лісі на гілляці.
В розмовах між батьками та гостями, які до них приходили, зарясніли знову нові — такі мудрі і таємничі — слова, які Юра зразу уподобав: «сатрап», «тиран» або ж «вампір»-. Особливо від вампіра робилося зразу якось моторошно, аж холонуло під грудьми, якщо спробувати собі його уявити. Втім, уявляючи, Юра плутав вампіра з вурдалаком. Нові слова хутко проникли і в Юрин щоденний лексикон. Тепер, сварячися з братом, вони не вживали іншої лайки, як «пуришкевич»[87], «дурново»[88], «вітте-дрітте»[89] або ж «ніколашка-какашка»…
Мама тепер дуже часто плакала, а батько щодня сердився і лютував. Коли «Киевская мысль» принесла відомості про невдалу «спробу повстання в Брестському полку у Севастополі»[90], батько так страшенно розмахував руками, що звалив настільну лампу і мало не трапилося пожежі. Коли невдовзі стало відомо про аналогічну справу з мінним батальйоном десь аж у Владивостоці, то мама страшно плакала, всі їй подавали воду, і вона цокотала зубами об склянку. Коли ж гімназист Петя, який весь час чогось крутився біля старшої сестри, раптом прибіг блідий і сповістив, що Матюшенка[91] страчено, то того дня забули навіть пообідати. Мама впала навколішки перед іконою і, здійнявши руки, благала господа бога залічити хижацьки убієнного раба божого Матюшенка, разом із звіряче закатованим перед тим рабом божим молодим лейтенантом Шмідтом[92], — до сонму святих і великомучеників. Потім мамі обв'язали голову мокрим рушником і вона аж до вечора пролежала в темній спальні з мігренню. Батько затяг Петю до кабінету, посадив його на канапу і, вмостившись навпроти, довго кричав до Петі: «Ну-с? Нуте-с?», — розмахуючи руками і забиваючи тісну кімнатку густезними хмарами тютюнового диму. Щохвилини він вихоплював свій портсигар і, закуривши нову цигарку від недокурка, неодмінно тицяв портсигар і Петі. Петя цигарки брав залюбки — одну ховав за борт гімназичного мундира, а другу мовчки скурював з рукава, пускаючи дим собі за спину і щоразу тоскно позираючи на двері, за якими ждала його Юрина старша сестра, ображено схлипуючи.