Він теж разом з Печоріним простяг руку і поклав її Мері на талію. Але права рука була зайнята пером, і Юра простяг і поклав ліву руку. Навдивовижу, замість лягти на тонку і тремтливу дівочу талію, Юрина рука раптом наштовхнулася на кишеню штанів, на жмут носовичка в ній і пачку грошей під ним.
Юра зірвався, пошпурив перо і прожогом вискочив у передпокій. В передпокої нікого не було. Серце Юри колотилося як несамовите. Воно могло, мабуть, розбити груди і виплигнути на брудну підлогу. Миттю, вихором, але навшпиньках, Юра перестрибнув через передпокій. Він розчахнув двері і став на порозі бабиної кімнати.
Ах! Баба стояла там, посередині, скликаючи котів. Вона щойно повернулася з вранішньої прогулянки.
Але Юра захолов, вмер тільки на одну секунду. Другої секунди він вже стояв перед бабою, заломивши голову догори — просто їй в лице.
— Бабо! — пропищав Юра, мов придавлена миша, затинаючись. — Бабонько! Ви, як ішли, впустили вашу пенсійну книжку на підлогу, і ось з неї висипалися всі ваші гроші. От. Двадцять три карбованці тридцять дві копійки. Перерахуйте, будь ласка, — я й копійки не взяв…
Юра вибіг мерщій надвір і, ледве стримуючи голосний плач, щодуху побіг у найдальший закуток саду. Сльози рясно текли по щоках і просто за комір.
В найдальшому закутку — за гімназичною лазнею, в бузиннику, аж під парканом, за яким вже було подвір'я поштового чиновника, колезького асесора[113] Бови, — Юра насамперед гірко виплакався, вилив всі сльози, які тільки були під горлом. Червоненький будиночок Бови — одноповерховий з маленьким мезоніном на два вікна — був просто перед застеленими слізьми Юриними очима, і Юра не міг одірвати погляд свій від цих двох звабних, надзвичайних вікон. На них були жовті фіранки, і вони тихо колихалися від благенького літнього вітерцю. На жовті фіранки у вікнах мезоніна будиночка колезького асесора Бови Юра дивився щодня, навіть в дощ, невідривно годину, ба й дві…
Потім Юра побрів за сарай. В тісному притулку між сараєм та парканом, спираючись ногами на стінку сарая і на паркан, Юра видряпався під самий дах. Там він зіщулився і пірнув у щілину під стріху. Це був хід на горище. Крізь сміття, павутиння й порох Юра навкарачках пробився аж у другий його кінець. Там стояв великий старий кошик, і Юра відкинув його поламану покришку.
В кошику було: торбинка з сухарями, бляшанка з варенням, пляшка з олією, великий садовий складаний ніж, кишеньковий електричний ліхтарик з батареєю, сплетена з мотузок драбина завдовжки сажнів три, пістолет, зроблений з вистріленого патрона, баночка з чорним порохом, жменя олов'яних пломб, порубаних на дрібні гострі шматки, і, покриваючи все, великий, чорний, з широкими крисами фетровий капелюх.
Юра заклав пістолет за пасок і уважно передивився всі речі. Варення він понюхав, чи не закисло, сухарі обмацав, чи не запліснявіли, на мотузяній драбинці спробував всі зашморги та вузли, чи дебелі, ліхтариком присвітив, чи світить батарейка і чи не треба підлити нашатирю, порох потрусив перед очима, чи не змокрів? Пороху було мало, шроту зовсім не було, бракувало ще карти, компаса і барометра. Гроші були потрібні Юрі до зарізу.
Світло з горищного віконечка спадало на Юру довгим лезом, і він стояв у вузькому промінні, сам із себе дивуючись, який же він схожий на старого морського вовка. Або — на «героя нашего времени», якщо стати лівіше, задумливо спертися на крокву і насунути на очі оцей чудовий чорний капелюх…
Юра зачинив кошик. Додому треба було ще повернутися.
Але раніше, ніж вийти з притулку, Юра нишком визирнув і уважно роздивився праворуч і ліворуч, наставивши комір тужурки. Це було, звісно, ні до чого — і так було видно, що в дворі нікого нема, поставлений комір не затуляв і підборіддя, а вихід з-за сарая і з клозета все одно був один, і поява звідти людини аж ніяк її не компрометувала. Дарма, Нат Пінкертон завжди визирав саме так перед тим, як звідкілясь вийти, і Юра вважав це обов'язковим і для себе.
Перед обідом раптом з'явився Володька. Він тримав руки в кишенях і посвистував. Під пахвою в нього були якісь книжки — адже за якийсь тиждень мали вже початись і уроки. Володька, довго і нарочито голосно — поки їх могли почути з сусідньої кімнати — пояснював Юрі, що в цьому році у них проходитимуть з арифметики, руського язика і закону божого. Від усього серця він радів з того, що цього року, в першому класі, будуть вже викладати в них і довгождану географію, зокрема і про океани та материки. Коли ж у сусідній кімнаті не зосталося нікого, Володька визирнув у вікно і секунду послухав під дверима, злігши долі на живіт. Тоді нахилив до себе Юру і ледве чутно прошепотів йому на вухо:
— Все готове!
Після того він звівся, заклав руки до кишень і, байдужісінько насвистуючи, одначе таємничо поводячи бровами, зник.
Під час обіду з бузинника під будинком колезького асесора Бови засвистів Ванька. Юра кинув ложку з борщем і мерщій вискочив у двір. Ванька був босий і без шапки. Він роздивлявся навкруги, вбираючи голову в плечі, вигинаючись і застережливо тулячи палець до губ. Очиці його таємничо зиркали назад, на мезонін будинку Бови. Довкола ген нікого не було, але Юра вхопив Ваньку за руку і потяг за ріг. Там, ще раз проробивши всю процедуру таємничої обережності, Ванька нарешті вийняв з вуха невеличку паперову кульку, розгорнув її і, розгладивши на коліні, мовчки простяг Юрі. Невправною, малограмотною Ваньчиною ж рукою там було надряпано: «Рівно о дванадцятій».
Юра озирнувся. Жовті фіранки на правому вікні мезоніна тріпотіли, і, здається, поза ними метнулась якась чудна тінь. Юрі затамувало дихання.
Після обіду мама раптом оголосила, що до міста приїхав звіринець з мавпами, леопардами і ведмедями, і вона вирішила зробити дітям утіху і повести їх туди.
Серце Юрине стислося. В звіринці Юра ніколи не був, і це була мрія цілого його попереднього життя. Мавпи, леопарди, ведмеді! А може, й жирафи та слони? Юра гірко і трагічно посміхнувся: і чому це в житті завжди так; що маєш вимріяне аж тоді, коли воно вже стає тобі непотрібне?
Юра сказав, що він хворий, і зостався дома.
Коли всі пішли, Юра вийшов у передпокій і прислухався. Батько ліг спати, баби теж не було — вона пішла по свій шоколад. Дружно нявчали заперті коти.
О дванадцятій Юра з'явився з-за сарая з саморобним рюкзаком за плечима. Попід парканом він тихо скрадався в напрямі до бузинника і будинку Бови. Чорний ширококрисий мамин капелюх був для Юриної голови завеликий і все норовив зсунутися до самісінького підборіддя.
За рогом Юра спинився, щоб перевести дух. Це було невимовно трудно — адже він був один, довкола була чорна ніч, попереду було тільки невідоме — було страшно, як ніколи.
Рішучість, відвага та все інше тікали й зникали просто на очах. Ще хвилина, і Юра — це він чудово відчував — злякається остаточно. Цього не можна було допустити. Треба було вживати рішучих заходів.
Юра відсунув капелюх з лоба і миттю озирнувся навкруги. Довкола були тільки чорні тіні кошлатих бузинових кущів. Юра насунув капелюх на лоба і урочисто підніс руку догори:
— Браття-експропріатори! — прошипів він. — Сьогодні наша ложа вчиняє перший акт експропріації. Нехай він потрясе уми і серця всього презренного людства. — Бузинник стояв тихий і мовчазний. — Брат Юрій, ви готові?
— Го… готовий… — хотів відповісти Юра, але всередині все похололо і немовби щось обірвалося. — Готовий. — Мамин капелюх все ліз на очі, і не можна було зробити жодного руху щелепами, щоб не накритися ним до підборіддя. — Звісно, готовий! — Це ж вирішено раз і назавжди. Без неї життя далі неможливе. Інакше він поїде на Балкани і там загине смертю хоробрих за волю братів-слов'ян…
— А мама?..
Голова похилилася, і чорний мамин капелюх впав долі. Про маму не треба було' згадувати. Юра оступився і придавив ногою тулію капелюха. Бо ж згадка ця відразу паралізувала все. І рішучість, і відвагу, і наміри ложі експропріаторів. І роздирала Юрину душу надвоє. Юра знесилено сів долі і знову ж на капелюх — тепер вже тулія була розчавлена зовсім. Бідна мама! Як же вона сама? Хто її захистить?! Юра метнувся назад. Він же був маленький, бідний, і його треба було захистити. Назад!
Ні, Юра вже був великий. І ні в якому разі не малий. Крім того, він вже все одно далі не може. Треба вперед!
Юра спинився. В груди набрав повно повітря. Очі він заплющив і повернувся лицем на схід, де саме зводився над горизонтом великий червоний і щербатий місяць.
— Я хочу це зробити… — прошепотіли його бліді й змертвілі вуста, — я зроблю це… Я вже зробив!
І раптом Юра й справді зробився сміливий, хоробрий і рішучий. Він копирснув зім'ятий капелюх ногою, кинув долі рюкзак і вийняв з кишені електричний ліхтарик. Потім в два стрибки був уже біля паркана до подвір'я Бови. Два чорні з мезоніна вікна стояли якраз проти Юри над парканом. За поясом в Юри стирчав пістолет з гвинтівкового патрона і великий складаний садовий ніж, в лівій руці він тримав згорнуту мотузяну драбину. Правою він підніс високо над головою ліхтарик, скерував його просто на мезонін і коротко, на одну лише мить, увімкнув світло. Потім — ще. І ще. Раз по раз три рази.
Тої ж секунди віконниця в мезоніні рипнула, і з тихим шелестом розчинилося праве вікно. Юра аж закусив губу, і сльози розчарування бризнули з його очей — він так сподівався, він так вірив, що все буде тихо, вікно не відкриється і на його знаки не зверне уваги ніхто. Але вікно розчинилося, і по стіні спустилася мотузка з камінчиком на кінці. Так, як і було умовлено через Ваньку.
Машинально Юра перестрибнув через невисокий паркан. Машинально він налапав на стіні кінчик мотузка. Машинально прив'язав його до першого щабля мотузяної драбинки. Страх стискав Юрі серце. «Непоправно, непоправно, тепер вже нічого не можна повернути назад», — снувалося в Юриній голові. Мотузка тим часом пішла вгору, і за нею тихо й плавно, розгортаючись щабель по щаблі, посунулася вгору й мотузяна драбинка. На мить вона спинилася ще перед самою вже віконницею. Але зразу ж мелькнула рука, підхопила горішній щабель і зникла з ним у чорному отворі вікна. Тепер весь розвій драбинки затремтів і засіпався часто й дрібко — драбинку прив'язували за вікном.
Час утекти ще був. Плигнути через паркан назад у бузинник і прожогом накивати додому — він міг би встигнути. Але Юра не зробив цього.
В цей час з вікна вздовж по стіні, шукаючи щаблів драбинки, з'явилися дві ноги. Потім вони сперлися, і тоді з'явилися спина, плечі і голова. По драбинці вниз спускалася невеличка дівчинка. Їй, як і Юрі, було не більше як років дев'ять-десять. Вона сплигнула на землю і нерішуче спинилася перед Юрою. В руках у неї був вузлик. Юра стояв як нень непорушний, задерев'янілий. Драбинка бовталася вздовж стіни. Подув вітерець — і віконниця угорі рипнула. Дівчинка швидко і боязко поглянула туди. Юра не міг ворухнутися. Його ноги, руки, весь тулуб належали комусь іншому. Дихання и Юри теж спинилося. Треба було рушати з місця, йти геть, бігти, тікати наосліп — Юра не міг ворухнути й пальцем.
Дівчинки роздратовано, нетерпляче топнула ногою.
— Ну? — прошепотіла вона, ляскаючи зубами. — Ну?
— Я хочу зробити… Я зроблю… Я вже зробив…
Всі сили враз повернулися до Юри назад. Він мало не заридав ревно від радості й щастя. Він упав на ліве коліно і простяг руки до дівчини:
— Вассо! Дамо серця мого! Я вас шалено кохаю!
— Ах! — зітхнула дівчинка, затуливши лице руками.
Місто кінчалося кладовищем, далі були глинища і за ними стара покинута цегельня. Власне, від цегельні зосталися самі спогади — димар, одна заіржавіла вагонетка і зогнила собача буда. Щодо глинищ, то й вони вже давно поросли бур'янами й завалилися. Вже років з кілька сюди не заходив і не зазирав ніхто. Крім Володьки з Юрою і Ванькою, звичайно. Тут в одному з схилів, ще навесні, бавлячися в розбійників і піратів, вони викопали собі зовсім непогану печеру. Вона мала тісний вихід назовні, але всередині була завбільшки з добру комору. Її й було наготовлено тепер для Юри з Вассою.
В печері було повно свіжого сіна, стояв глечик з водою, а під сіном було сховано десятків зо три Нат Пінкертонів, Нік Картерів[114], Шерлок Холмсів[115] та руського сищика Путіліна[116]. Окремо — перев'язані блакитною стрічкою від шоколаду, сімдесят п'ять випусків «Пещери Лейхтвейса»[117].
Місяць уже зійшов і світив простісінько в отвір печери. Це було дуже неспокійно й моторошно. Юра сидів на порозі і, не відриваючи очей, вдивлявся в похмурі зелені тіні на дні та по схилах глинища. Господи! Там, здається, хтось ворушився і скрадався сюди. Але хмарка набігла на місяць, і моторошні тіні пропали: ніхто не ворушився, ніхто не скрадався, довкола були знайомі до останньої грудки кладовищні глинища. Васса забилася в самісінький куток і сиділа, тремтячи всім тілом і цокаючи зубами.
— Ну! — катуючись, спонукав себе Юра. — Таж ну! Мамій!..
Юра побачив Вассу вперше, коли вона, розчинивши широке вікно в мезоніні, сиділа на підвіконні й дивилася в гімназичний двір, де бавився Юра з товаришами в війну руських з кабардинцями. Юра поглянув на Вассу, і серце його раптом здригнулося. Він глянув удруге і — почервонів. Втретє він уже не наважився глянути… Зате він негайно ж, немов ні до чого, просто так собі, розпитався в товаришів, що то за противне дівчисько визирає з вікна і заважає їм гратися. Відомості були такі. Васса була найменша дочка колезького асесора Бови. Матері в неї не було. Мачуха її не любила. Васса жила затуркана, забита, боса й голодна. Її не віддавали до гімназії, їй забороняли бавитися з сусідськими дітьми. Зате по хазяйству вона справлялася за дорослу наймичку. В вільні хвилини і на ніч зла мачуха зачиняла її в комірці, в мансарді саму. То були найкращі Вассині хвилини. Вона розчиняла вікно — цього не було видно з маленького Бовиного подвір'ячка — і, сівши на підвіконні, озирала прекрасний світ… Заховавшися між кущів бузини, Юра щодня надвечір прибігав дивитися на Вассине смугляве личко, її чорні кучері, її довгі тонкі білі руки, її сумні очі. Він зрозумів — раз і назавжди, — що його подальше життя неможливе без Васси. Коли ж він побачив, як сумні Вассині очі плачуть рясними тихими сльозами, — буйний екстаз вдарив в Юрині мужні груди. Васса була нещасна! Так нехай же начуваються її вороги — Юра зробить її щасливою. Він присягнув собі на тому найтяжчою, яку знав для себе, присягою: нехай пропадуть всі мої книжки, нехай мені буде «три» з поведінки, нехай я не перейду до першого класу, нехай батько забере мене з гімназії і віддасть у свинопаси!..
Про Вассу, її гірку долю та все інше — окрім, певна річ, свого до неї нестримного кохання, — Юра негайно ж розповів своїм приятелям: Вані й Володі. Доля Васси схвилювала всіх. Мачуху вирішено забити. Потім з'явилася ідея написати їй погрозливого листа. Нарешті закоханий Юра заявив, що він Вассу експропріює.
Хлопці вже давно, ще з різдва, коли сталася в місті експропріація каси на цукроварні поміщика Терещенка[118], збиралися й собі стати експропріаторами. Отже, вирішено, щоб Юра викрав Вассу, а тоді добув у її батька ключі і після того ложа експропріаторів у складі Володьки, Ваньки і Юрки нападе на пошту і забере всі марки. Юра наважився і через Вапьку відправив Вассі листа:
«Прекрасна Незнайомко! Будьте моєю! Якщо Ви, Вассо, згодні, то кивніть головою з вікна, коли ми гратимемо в дворі. Я — невисокий на зріст, золотавий блондин, та Ви пізнаєте — я дивитимусь просто на Вас.
Ваш назавжди Незнайомець»
Васса відповіла зразу ж:
«Я згодна. Кивну. І вже Вас пізнала.
Твоя до могили Васса»
Лист Васси був написаний кров'ю, виточеною з пальця, наколотого голкою. В Юри пішла обертом голова, і він мало не вмер від кохання. Він кохав Вассу ніяк не менше, як Дон Кіхот Дульцінею Тобозьку…[119]