І от Васса була поруч. Щойно її експропрійовано. Он вона сидить у кутку і тремтить. Чого вона тремтить? Адже літо — і зовсім не холодно.
Юра завовтузився, його аж обсипало жаром. Що ж його тепер робити? Ну, вкрадено. Даму серця. От вона тут. А далі що?
Васса тремтіла і мовчки кулилася в своєму кутку. Від дому Бови і аж сюди між ними з Юрою не було вимовлено й жодного слова. Вони бігли повз кладовище, як шалені. Було дуже страшно.
Юра спробував кашлянути. Нічого не вийшло — кашель застряг у горлі. Очевидно, треба було щось сказати. Господи! Але що ж треба в таких випадках говорити? Йому ж ще ніколи не доводилося мати даму серця. Зосереджено Юра почав пригадувати, що там таке виголошував Дон-Кіхот, коли, припавши на одне коліно, освідчувавсь у коханні прекрасній Дульцінеї?
Васса сиділа і тремтіла. На сході половіло і навіть рожевіло по обрію. Що ж його робити?
Враз Юру пронизало. Ага! Треба, очевидно, підійти і поцілувати дамі серця руку. Руку? Поцілувати? Дамі серця? Ні. На таке Юра не наважиться. Поцілувати руку! Ні.
А потім — до чого це? Ну, скажімо, Юра б наважився, підійшов і поцілував би. А далі що? Не можна ж руку цілувати безперестану. Це ж набридне. Що ж далі?
Тоска підступала Юрі під серце. Господи, господи, хоч би ранок швидше, чи що! Може, піти і покликати Володьку з Ванькою? Володька, той, мабуть, знає, що треба сказати дамі серця.
— Хочете, — раптом прорвався-таки голос з Юриної горлянки, — я запалю свічку або ліхтарик, і ви читатимете «Пещеру Лейхтвейса»?
Васса не відповіла. Вона тремтіла і ляскала зубами. Схід вже порожевів з краю до краю. За глинищем, на цегельні, закричав якийсь птах — придушено і шипляче.
Юра відчув, що він потроху важніє, немов розпадається, очі терпнуть, все довкола немов відходить кудись, далі, за хмару, геть. Він позіхнув. Ага, це хотілося спати!
Юра швидко схопився і протер повіки. Такий сором — ще й заснути при дамі серця! Юра хопився свого рюкзака і почав перебирати речі. Банка з варенням. Може, запропонувати їй варення? Сухарі, олія, горох, олово, пістони. Все на місці. Все ціле. Але справді, як же бути з дамою серця, коли хочеться спати? Не спати зовсім? Хто ж це витримає?
Юра протер очі і поглянув у куток. Тепер уже в печері було зовсім видно. Дама серця сиділа, тремтіла і плакала.
Господи! Що ж його робити? Що його робити з дамою серця? І голова така гаряча, так пече…
… Юра здригнувся і розплющив очі. В голову справді сильно пекло. Юра висунувся передньою частиною тулуба з проходу печери, і проміння сонця палило йому просто в маківку. Сонце було вже ген високо — був білий день і вже не рано. Чому він десь в ямі, в землі, а не вдома, в ліжку — Юра не міг зрозуміти. Це, мабуть, таке йому снилося. Він відхиливсь від сонця, потягся й перевернувся на другий бік — хай собі сниться далі. Але враз якась прикрість, нудь, турбота замлоїла під грудьми. Юра згадав, зірвався і сів. Господи! Невже правда? При сонці, вдень — навіть не віриться…
Юра нишком, крадькома, поволі озирнувся.
Печера була порожня. Дами серця не було.
Тремтливими руками Юра взяв бляшанку з варенням і відкрутив покришку. Це були вишні з кісточками. Юра поклав на язик одну, другу, далі — третю. Сироп доводилося злизувати просто з пальця. Непомітно він вилизав бляшанку до дна.
Потім Юра звівся і схвильовано зітхнув. Як лунко в великій і порожній печері захурчали камінці, коли нога сприснула і грудка покотилася глинищем униз. Юра знову був один. Сам. Гіркота стискала серце. А може, то була й не гіркота.
Щось немовби кінчилось. Або щось немовби почалося. Невідомо, що то було…
В кожному разі, на всякий випадок, варто було закласти руки до кишень і зневажливо засвистіти, як це добре умів робити Володька.
Юра зразу ж опанував себе. Він звівся і неквапно наблизився до виходу з печери. Потім, не поспішаючи, наставив комір, насунув капелюх до брів, і тоді помалу вистромив голову, й обережно роздивився праворуч і ліворуч. Аж тоді дозволив собі рушити геть. Обережність тут, у глинищах, була, звісно, зовсім не потрібна, але ж так завжди робив Нат Пінкертон, і Юра вважав це і для себе обов'язковим.
Опинившись на глинищі, просто неба, під сонцем, Юра враз зірвався і, вилискуючи п'ятами, щодуху чкурнув геть.
БІЛА КВІТКА
… Він лежав під кущем шипшини навзнаки. Одна нога була зігнута в коліні, друга випростана зовсім, руки широко розкинуті, голова назад — над оскаллям зубів гостро вгору стирчало вузьке хлопчаче підборіддя. Дикої рожі гілля схилялося низько, і величезні жовто-рожеві суцвіття барвистими гронами звисали униз немовби навмисне. Але вітер злегка колихав шипшину, і все це був не сон, а насправді. Револьвер «лефоше» був затиснутий в правій руці, хоча крові ніде видно й не було.
— Зараз прийдуть з поліції, — прошепотів хтось, — вони вже знають…
Але було так тихо, і мова звучала так чудно, що голос урвався, і хлопчик ніяково обсмикнув поли білої літньої форменки під пояском з бляхою. Всі переступили з ноги на ногу. Олівці, пера та каламарі тихо брязнули в ранцях за плечима. Було зовсім тихо, і тільки весняне птаство дзвінко гомоніло в хащах соковитої зеленої гущавини бульвару.
Хлопчаки стояли бліді, раптом схудлі й розгублені. Це був перший мертвяк, якого бачила більшість із них у своєму житті. Але ж цей мертвяк був до того ж і самогубця. А мало того — цей самогубця був усім їм відомий шкільний товариш. Його прізвище було Ржицький, і дражнили його за розірвану верхню губу Кроль. Он осторонь, спершись на стовбур молодої акації, стояв його однокласник Пашута, і тільки вчора вони поверталися з гімназії додому разом, і — це всі бачили — Кроль Пашуті позичив до ранку, тільки до ранку, французький підручник.
Хлопчаків довкола шипшини все прибувало. Було пів на дев'яту, а через бульвар ішли до гімназії всі, хто мешкав у новому місті або фільварках[120]. Уже кущ шипшини був оточений колом. Уже було щонайменше з півста хлопчаків — і дев'ятилітніх малюків, і дев'ятнадцятилітніх вусатих восьмикласників. Нові, підходячи, підплигували ззаду, намагаючись роздивитися через голови товаришів, задні натискували на передніх, передні опиналися, задкували, відштовхуючи задніх плечима, щоб не впасти на розкинуте тіло самогубці. Всі хутко дихали, але мовчали. Нарешті хтось наважився нахилитися і помацати чоло. Зразу ж він з жахом відсмикнув руку назад. Чоло було холодне як лід. А довкола був гарячий травневий ранок. Вранішня роса впала на скуйовджене волосся. Ржицький вмер ще, очевидно, вчора ввечері.
— Поліція!
Всі сахнулися в сторони, але зразу ж стямилися і зімкнули коло знов. Пристав в синьому сюртуку і двоє городовиків позаду хутко виринули з-за кущів ясмину, і з гілки, торкнутої рукавом пристава, рясним снігом посипались ніжні пелюстки.
— Попрошу разойтись! — гукав пристав ще здалеку. — Марш в гімназію.
Він сказав щось ближчому городовикові, і той, засмоктавши сюрчка і роздувши щоки, засюрчав різко, дошкульно і довго.
Але гімназисти тільки поправили ранці за плечима і нерішуче роздали коло на крок.
Пристав ввійшов у середину кола і хутко нахилився до мертвого хлопчика. Хвилину він роздивлявся, кректячи від незвички схилятись. Потім він випроставсь і закусив вус.
— Він мертвий! — сказав пристав тоном, що не припускав ні заперечень, ані сумнівів. Тоді тихо, несподіваною від його опецькуватої фігури котячою ходою, він обійшов тіло і спинився біля голови. Його погляд прикипів до правої руки мерця з затиснутим у кулаку заіржавілим револьверчиком старовинної системи «лефоше». — Це самогубство! — нарешті урочисто констатував він. Потім пристав хутко простяг руку і схопив клаптик паперу. Всі ворухнулися, і між хлопчаків перекотився невиразний шелест. Двоє городовиків стояли виструнчившись і дружно сопли. Пристав розгорнув папірець і прочитав: — «Життя набридло… К. Ржицький». Ще четверо городовиків наближалися поспішно від головної алеї.
— Попрошу разойтись! — зарепетував пристав. — И неушедшие будут немедленно доставлены к директору через полицию!..
Коло розірвалося, і хлопці відсахнулись. По одному, по двоє вони рушили від шипшини в різні боки.
Четверо городовиків ввійшли просто в юрбу і, підштрикаючи піхвами шабель, підганяли неквапних. Гімназисти розбігалися.
Двоє інших городовиків підійшли до трупа і взяли його за ноги і за плечі.
Коли вони відійшли і світло сонця знову впало на те місце, то стало видно, як глибоко прим'ято там траву. Газон зберіг ще форму тіла, як гіпсовий знімок. Тільки окремі травинки випростовувалися там і тут. По берегах великої темної плями лежали прим'яті квітки з газону — біла кашка, кульбаба і стокроть. Цілий кущ павиних вічок був розчавлений і вм'ятий в грунт.
Озираючись, гімназисти рушили в напрямі до міста. Звичайно, ідучи до гімназії вранці, жваво дебатували, хто правий і хто винний в Тріполі — турки чи італійці[121]. А також — як добре було б податися інсургентами на Балкани, до повсталих чорногорців і болгар[122]. Сьогодні вони гомоніли схвильовано і тихо. Не чути було, про що шепотіли вони. Алея до нового мосту йшла над самісіньким урвищем, і тільки низенький живопліт оберігав пішоходів від провалля. Старезні каштани схиляли свої шати через алейку над ущелиною, хащі жовтої акації ховали їх стовбури, бузок і ясмин оточували альтанками рідкі ослони, біла акація стирчала просто з провалля, укліщившись корінням межи скель. На крайньому бескеті стояло кілька смерек. Далі вже було каміння, асфальт і перші кіоски по цей бік нового мосту. Місто плило юнакам просто назустріч. Он — ліва башта, моторошна й привабна. В її нижній залі під стелею були ще диби, в підлозі були кільця й заіржавілі ланці, а прямо з стінки стирчали людські кістки — туди, в стінку, дві сотні літ тому замуровано живцем якусь грішливу наложницю старого турецького візира. На вершку башти ріс самотній крислатий японський клен. Правої башти вже не було. На її місці височіли три величезні — що й звідси, через провалля, можна було вчитати, — кольористі реклами: «Біоскоп Люкс», «Ілюзіон Маяк» і «Синематограф бр. Пате».
На передмісті юрбу старших гімназистів зустріли веселі й закличні вигуки квітникарок. Вони простягали назустріч цілі кошики останнього вже перського бузку, великі букети пізніх тюльпанів, невеличкі бутоньєрки з перших червоних троянд. Квітникарки струшували букети просто перед обличчям жаданих покупців, і дрібні, як паморозь, крапельки роси рясно летіли на щоки, на губи, в очі. Квітникарки скрикували:
«Весна! весна! весна!» — і ладні були віддати квіти за півціни. Вони просили за кошик бузку — білого, махрового, перського — тільки три копійки. За букет тюльпанів — жовтих, червоних, рожевих і строкатих — п'ятак. За одну троянду — гривеник. Завтра ще одним днем стане ближче до літа і ціни на квіти зміняться навпаки: троянда коштуватиме копійку, тюльпани — три, а перський бузок — гривеник. А за тиждень ви матимете за п'ятак величезний букет найкращих троянд.
Сонце ще гарячіше світитиме з прекрасного розлогого небозводу на червоне золото садів, на роси прив'ялої трави, на вузькі вулички й закапелки старовинного міста, на засмаглі лиця дітей — на цілий світ.
А гімназист п'ятого класу Кам'янець-Подільської класичної гімназії Казимир Ржицький в своїй посмертній записці написав: «Життя набридло… К. Ржицький»
Заняття в гімназії на цей день були скасовані. Однаково з півтисячною оравою несила було звладати. Старшокласники засвистували надзирателів, улаштовували італійські страйки нелюбим педагогам, вигукували крізь розчинені у веселий весняний день вузькі гімназичні вікна: «Життя набридло!» Малюки підсипали соду в каламарі, заливали пюпітри чорнилом, розкидали нюхальний тютюн по коридорах, з насолодою чхали і заводили котячі концерти. Вони теж хором гукали на вулицю: «Життя набридло, життя набридло, життя набридло. Казимир Ржицький!» За цей рік це було в гімназії вже четверте самогубство. В грудні повісився семикласник Карпенко, в січні отруївся шестикласник Галич, не змігши заплатити за право навчання. В квітні втопився Мовшович, не допущений до випускних іспитів, бо з сьомого класу переходила повна єврейська норма.
— Життя набридло! Життя набридло! Життя набридло! — вищали малюки.
— Карпенко! Галич! Мовшович! Ржицький! — горлали старші. Лемент крізь вікна видирався на широкий плац і, вдаряючись об важкі слупи кафедрального собору ліворуч та стрімкі склепіння кафедрального костьолу праворуч, перекочувався від краю до краю площі тисячоголосою, безладною луною.
То був день «білої квітки».
Ще зрання по місту пішли пари з карнавками для добровільних пожертв. Після обіду їх побільшало. Молоді офіцери, початкуючі чиновники, студенти — в парадній одежі, мундирах і віцмундирах та з шпагами при боці — вели своїх дам, найгарніших панянок дворянського товариства. Вони були в величезних капелюшках, тонкостатурні, мов гриби, і в білих платтях, закритих до горла, з високими плечима і зовсім вузенькими спідницями внизу. Вони несли елегантні кошики з букетами ромену, конвалій, нарцисів, лілей і білих троянд. Ці квітки вони приколювали стрічним на груди, і кавалери підставляли карнавки для пожертв. Було дуже весело.
Ввечері на Олександрівському бульварі мало відбутися величезне всенародне гуляння — ілюмінація, лотерея-алегрі, феєрверк, три оркестри музики, танці при місяці просто неба, конфетті і серпантин. Сподівалися, що в розгар добродійних веселощів завітає до бульвару і сам губернатор.
Вечір був прекрасний — чистий, прозорий і свіжий. Міріади розкішних, п'янющих пахощів були подолані всі — їх забив солодкий, запаморочливий дух матіоли. Матіола панувала над усім. Інші квіти стали немов безособові. Вони пахли тільки зовсім зблизька — коли притулитися до них _ лицем. Місяць зійшов молодий і яскравий. Роса впала просто звечора — рясна і важка. Цикади стригли як несамовиті. Найтихіший шепіт чути було далеко навкруги. Вітру не було ніякого. На столиках на терасі кафе стояли свічки, і полум'я їх було немов вилите з гарячого золота — нерушне і некліпливе. Оркестри грали з трьох кінців саду. Панночки в білих платтях знову продавали квіти — по одній, бутоньєрками, букетами і кошиками. Квіти були тільки білі. Скрізь бринів сміх. Хлопали корки з пляшок. Тріскотіли хлопушки. Стріляли феєрверки. В павільйоні ревла корова, яку можна було виграти в лотерею за десять копійок. Людей було так багато, що по доріжках не було де пройти. Хотілося жити — стати великим, знати багато, могти все і мати знову і завжди оце — свіжий вечір, буйні пахощі, молодий місяць, густу росу і гомінких цикад. І щоб ніколи це не кінчалося! Хотілося так, що можна було заплакати.
О пів на десяту з'явився і сам губернатор.
Він був у сірій тужурці з червоними вилогами і закарвашами. Його привезли шестеро коней у великому чорному ландо. Губернатор зійшов перший і подав руку губернаторші і дочці. Дочці було років сімнадцять, вона кінчала цей рік гімназію і з минулого року вже виїздила на дворянські бали. Була вона тендітна блондинка з довгими віями і великими здивованими очима. Вона була дуже красива, і чудно було, як у таких потворних батьків — присадкуватого батька і опецькуватої матері — могла народитися така струнка красуня. За корсажем у неї була прив'яла гілка білого перського бузку.
Городовики розчистили місце, і губернатор з дружиною і дочкою ввійшли до саду. Всі оркестри з трьох кінців вдарили туш. Піротехніки підпалили найкращий феєрверк — з вогнистим вензелем його превосходительства. Високородні квітникарки в білих платтях засипали губернатора дощем квітів і конфетті. Губернатор випинав груди, молодецьки пружинив ноги і благосклонно відкозирював направо і наліво. Губернаторська родина простувала головною алеєю до центрального павільйону, де молоді консисторські чиновники за десять копійок вигравали корову.