З павільйону назустріч вийшов юнак. В петличці в нього була прив'яла гілка білого перського бузку. Він був у парадній гімназичній одежі — синьому мундирі з срібними ґудзиками і на руках мав білі рукавички, як того вимагала форма. Мундир, правда, був тісний і ветхий, рукавички якісь іржаві, а штани з одвислими коліньми й рясними ріхмушками внизу. Юнакові було років вісімнадцять.
Юнак хутко стягнув рукавичку з правої руки, затис її в лівім кулаці і пішов просто до губернатора. За десять кроків він раптом сягнув правицею до кишені. За вісім він вихопив з неї револьвер. За п'ять звів його вгору. І за три кроки — вистрілив просто в серце блакитноокій губернаторові й дочці…
Губернатор кинувся вбік, губернаторша впала, зомліла, їхня смертельно поранена дочка схопилася за груди, захиталася і тихо сіла долі. Кілька конвалій і цілий дощ конфетті — вони були кинуті ще до пострілу, коли вона була ще жива, — посипалися невідомо звідки на дівчину, і вона відкинулась горілиць мертва. Юнак стояв розпатланий і блідий. Очі йому горіли, рот був скривлений останньою посмішкою. Щоки були вогкі від сліз. Юнак плакав. Він притулив револьвер собі до виска і вигукнув:
— Будьте ж ви прокляті!
Городовики підбігли до нього, коли він уже лежав ниць, впоперек через тіло забитої ним дівчини. Його кров заливала її білу гімназичну пелеринку.
Віталій Калмиков за якийсь тиждень мав уже одержати матуру — атестат зрілості. За тиждень він уже не буде гімназистом, карандашей, він стане студентом, він Матиме своє самостійне життя. Надя Багратіон-Шуйська теж в понеділок мала одержати своє свідоцтво про закінчення семикласної жіночої гімназії відомства імператриці Марії. Калмиков був найперший на цілу гімназію математик, і він ні хвилини не сумнівався, що страшний конкурс по інституту інженерів шляхів сполучення він складе цієї ж осені. Він буде інженером. Надя змалку вільно розмовляла по-німецькому і по-французькому, крім того, вона дуже мило грала на роялі. Вона хотіла б піти до консерваторії. Як це прекрасно — бути інженером або закінчити консерваторію!
Віталій і Надя вирішили, що вони наречені. Через п'ять років Віталій буде інженером, Надя на той час закінчить консерваторію. Вони поберуться і стануть чоловіком і жінкою і склали одне одному присягу на це. Щоранку, ідучи до гімназії, вони зустрічалися на розі і на мить потопали одне водному.
— Назавжди? — шепотів Віталій.
— Назавжди! — на цілий світ гучно відповідала Надя, ледве ворухнувши беззвучними вустами.
Вони прийшли до батьків Наді і призналися. Вони просили дозволу їм бути нареченими. Вони заявили, що це кохання для них над усе.
Губернаторша зразу ж зомліла… Губернатора теж мало не хопив грець. Плебей, безштанько, жебрак — син поштаря і швачки — дозволив собі покохати його дочку, кревну дворянку, батько якої от-от сподівався на одержання графського титулу! Нахабний парвеню насмілився просити руки його, губернаторової, дочки! Завтра ж поліцеймейстерові буде віддано наказ поштаря з швачкою виселити за межі підвладної йому губернії!..
Віталію Калмикову було сказано, що губернатор сподівається його ніколи більше не бачити. Лакеям було наказано ніколи не пускати його у губернаторські покої, а коли що — то просто «гнати в шию». Наді було категорично заборонено зустрічатися чи шукати зустрічі в будь-яких обставинах з цим брудним, неотесаним мужиком…
Зустрівшись того ж вечора в кущах саду при губернаторському палаці, Віталій і Надя обговорили своє становище. Вони не плакали і до розставання і разу не поцілувалися. Калмиков був бідний, як і його батьки, — в інституті він мав сам себе утримувати на лекції з математики. Надя була багата. Вона могла, мабуть, втекти з дому, забравши всякі коштовності, за які жити хватило б добрий десяток літ. Але на це не могли згодитися вони — Віталій і Надя. Вони не хотіли писати пошлого роману про своє прекрасне життя.
Отже, виходу не було.
Там же в кущах квітучого перського бузку при світлі ясного південного місяця, на сторінках, видертих з томика Бальмонта[123], впоперек через текст віршів вони написали свою посмертну записку. В ній з'ясували все, як було. І чому не знайшли іншого виходу. Вони просили батьків Віталія простити їх. Батьків Наді, губернатора і губернаторшу Багратіон-Шуйських, вони не згадали в записці й словом. Вони кінчали записку так:
«В смерті нашій винити недосконалість соціальних форм життя. Поховайте нас поруч і над нами посадіть кущ перського бузку.
Віталій і Надія Калмыковы — перед богом і людьм и»
Вони зірвали по гілочці бузку. Надя застромила одну собі за корсаж, другу — Віталію в петличку. Вони поцілувалися — міцно, ціломудрено, назавжди. Потім Віталій поліз через високий кам'яний мур з битим склом на прузі, що оточував губернаторову резиденцію. По той бік муру постійно вартували городовики. Але Віталій ще ніколи їм до рук не потрапляв. Надя почекала, поки його постать зникла — розтанула в зеленавій безкрайності місячного неба — і впала обличчям в траву, заливаючи теплу ситу землю слізьми. Так хотілося жити!
Якби ви знали, як хотілося жити!
Просто — жити.
І жити — просто.
Похорон убієнної отроковиці Надії, дочки його превосходительства губернатора і генерала Багратіона-Шуйського, був призначений на другу годину Труна стояла в кафедральному соборі.
З першої години в соборі зібралося все губернське панство. Пройти до труни було неможливо. Всі вельможі і великі чиновники були в парадних, гаптованих золотом одежах. Золоте шитво було на комірах, на грудях. Був один, в якого впоперек заду був нашитий великий позолочений ключ. Всі тримали «триуголки», всі були при шпагах, декотрі з орденськими биндами через плече. Вельможні пані були в чорних туалетах, і чорний креп, звисаючи з чорних капелюшків, затуляв чорним серпанком чоло і очі. В руках, в обгортках із чорного фльору, вони тримали букети білих лілей. Вони сушили очі хустинками з чорними траурними бережками… Вони оплакували горе їх превосходительств Багратіон-Шуйських. Попереду в усьому чорному стояли і вони — їх превосходительства Багратіон-Шуйські — над труною Надії Калмикової.
Надія Калмикова лежала в постелі з білих і блідо-бузкових гіацинтів. Рясні бульденежі схилялися над її головою. Вуста були стулені, очі заплющені, чоло оперізувала паперова стрічка з словами «аз упокою вы». Надя була зовсім дівчинка. Вона не виглядала навіть на свої сімнадцять років. Але в труні її тіло зробилося ще молодше — дитяче — і дивно прекрасне в своїй непорушності, як мармурове різьблення.
Пахощі ладану, гіацинтів і лілей були печальні і гіркі.
Церква була повна. Величезний собор не вміщав усіх, хто волів продемонструвати губернаторові своє співчуття. Пани і вельможі стояли на паперті. Потім чиновники стояли довкола церкви. Потім стояли городовики і жандарми в білих рукавичках і з чорним крепом на рукавах. Потім весь кафедральний майдан був запружений сотнями кабріолетів — поміщиків і чиновників, що прибули на похорон з повітів і маєтків. Далі в розрізах вулиць стояв натовп людей, їх стримували городовики — простих людей на похорон не допускалося.
Але панахида правилася відразу по всіх міських церквах. За убієнну отроковицю Надію молилося і в Олександра Невського на Новому Плані, і в соборі на Руських фільварках, в монастирі, і в каплиці на Карвасарах,[124] і по церквах у пригородах. Молилися в кафедральному костьолі і костьолі на Польських фільварках. Молилися в турецькій мечеті. В синагозі. Скрізь виставлені були корогви і жалобні прапори. Горе губернатора було горем знаті цілої губернії.
О другій — ридання потрясли кафедральний собор і ноші з труною попливли до виходу. Їх несли віце-губернатор, військовий начальник, предводитель дворянства і брат губернатора — в білих штанах і золотим ключем на заду. Попереду йшов архієрей і восьмеро попів. Зведений хор єпархіальних шкіл і духовних училищ заходився в плачі останньої «вічної пам'яті». Військовий оркестр зустрів на майдані труну Надії Багратіон-Шуйської прекрасною мелодією шопенівського маршу. За корсажем в Надії Калмикової досі була зів'яла і присохла гілочка перського бузку. Цією гілочкою вона й обручилася навіки з своїм віднині чоловіком перед богом і людьми — Віталієм.
Пишна похоронна процесія рушила на кладовище. Там, на цвинтарі, біля самої церкви, проти входу, на почесному місці, вже чекала вирита могила на тіло губернаторової дочки, Надії Багратіон-Шуйської. Десятеро жандармів вартували головний вхід на кладовище.
О другій же годині того дня з невеличкого домика на околицях Руських фільварків винесли темну труну з останками убивці й самогубця Віталія Калмикова. За труною йшла крихітна й зморщена стара жінка та високий зігнутий дідуган. То були батьки Віталія Калмикова — поштар і швачка. Труну несли гімназисти на плечах, катафалка чи дрогів не було зовсім. Не було й духівництва — убивці й самогубцю не були відпущені гріхи. Була попереду тільки корогва, та й ту якийсь довговолосий і нікому не відомий студент перев'язав червоною биндою. Городовики похмуро крокували позаду і по боках в кількості двадцяти чоловік нижніх чинів і одного унтера. Натовп гімназистів був чоловік з триста.
На розі, де фільварки кінчалися і починалися широкі й рівні вулиці нового міста, на похоронну процесію чекав ще натовп, не менший як чоловік двісті. Коли ноші з'явилися з-за рогу, один з натовпу — високий і рудий — зіп'явся раптом на придорожній стовчик і, скинувши кашкета, змахнув руками. Всі скинули кашкети, і натовп стих. Рудий вийняв з кишені щось маленьке, вдарив собі по руці і підніс до вуха. То був камертон.
— Ля-фа-ре! — неголосно проспівав рудий і вдруге змахнув руками, ширше й енергійніше.
Могутній і прекрасний хор вдарив патетично і печально:
— Надгробное риданіє, творяще пєснь…
Це був найкращий в місті і в цілій губернії хор — хор семінаристів. Семінаристи прийшли проспівати над загиблим гімназистом, убивцею і самогубцем. Кремезні й чубаті, стояли вони на розі, зустрічаючи жалобний похід співом. Вони дали пройти корогві повз них, і тоді раптом рушили з місця — зразу, несподівано і всі, — на мить зупинили процесію і зайняли місце попереду — між корогвою і ношами, там, де й належить у похоронній процесії бути хорові. Унтер захвилювався і почав скликати своїх городовиків.
— Последнее лобзание…
Семінаристи співали прекрасно. Могутній хор потрясав тихий, прозорий спокій свіжого літнього дня. Він руйнував тихість сумирного провінціального міста. Домики вздовж вулиці оживали. Стукали віконниці, хряпали двері, дзенькали клямки, рипіли заіржавілі петлі високих хвірток. Люди висувалися з вікон, виходили на ґанки, вибігали на вулицю. Дітвора вже взяла в кільце цілу процесію. По одному приставали до походу особливі цінителі співів. Похід зростав.
На третьому кварталі стояв будинок жіночої гімназії. Гімназисток не відпустили на похорон їхньої подруги, Наді. Це ж було непристойно й неморально — дівчатам і дівчаткам ховати дівчину, забиту через кохання. Вони ж не повинні були знати, що на світі є кохання, що на світі трапляються самогубства, що можуть бути навіть убивства. Гімназія стояла байдужа. Вікна були зачинені, на ґанку стояв бородатий швейцар в зеленій лівреї.
Проходячи повз жіночу гімназію, семінаристи грянули так, що зграї птаства злетіли сполохано з околишніх садів і вікна жіночої гімназії жалісно задзвеніли.
— Надгробное риданіє…
Гімназистки не витримали. Вони розчахнули вікна. Вони вибігли на балкони. Гронами вистромилися вони з широких вікон. Дівочі голоски теж підхопили спів. Букетик конвалій вилетів з вікна і, зробивши довгу траєкторію, впав корогво-носієві до ніг. Тоді ціла хмара квітів злетіла з вікон. Вони падали букетиками і сипалися просто жменями. Конвалії, нарциси, бузок. Лілеї, троянди, бульдонежі. Вони падали на брук, на плечі й на голови натовпові. Одна лілея впала просто в труну, на груди Віталію Калмикову. Потім рожева троянда впала йому в ноги. Букетик конвалій ударив його в щоку. Класні дами метушилися позаду гімназисток, від, — , тягали їх від вікон, репетували. Швейцар в зеленій лівреї калатав у великий мідний дзвоник. Унтер свистів у свисток переливчасто і неспинно.
— В-е-е-е-е-чная память… — співали семінаристи.
Ще за квартал до процесії приєднався натовп учнів технічного училища. Техніки тримали великий вінок з гілок маслини. Поміж листя маслини були вплетені червоні троянди. Перев'язаний був вінок широкою й довгою червоною стрічкою. На стрічці був білий напис: «В смерті нашій винити недосконалість соціальних форм життя».
Унтер засвистав ще пронизливіше. Десяток городовиків уже видирав з рук техніків вінок. Техніки не давали. Вони обурено розмахували кулаками і гукали городовикам: «Крюки! ідоли! фараони!» Процесія змушена була спинитися.
Втім, городовики одірвали стрічку з написом і на тому задовольнилися. Вінок і квіти — це було дозволено. Квіти ж червоні від природи і ніякої крамоли в тому нема. Інша справа — стрічка, та ще й з написом. Унтер заховав її в кишеню як речовий доказ, який він сьогодні ж подасть приставу з рапортом. Вінок з гілок маслини з червоними трояндами на ньому помістився зразу за корогвою. Його несли двоє техніків. Потихеньку вони прив'язували до вінка нову стрічку з тим же написом. На всякий випадок їх — однакових — було по кишенях техніків десятків зо три. Вже дві з них лягли вздовж бортів труни, пришпилені кнопками. Городовики їх ще не помітили. Унтер ішов червоний і страшно сопів — дійти б до кладовища, там чекають жандарми! Свисток він тримав постійно напоготові коло рота.
Коли браму кладовища стало вже видно, процесія раптом зупинилася на розі. Рухом походу керував хтось невидимий, і цей хтось наказував спинитися.
Городовики знову кинулися до процесії. Вони гукали, вони вимагали, вони загрожували і просили. Зупинятися було заборонено. Процесія якнайшвидше мала пройти до могили. Вже й так було наказано покінчити з цим похороном до першої, а вони вибралися з труною рівно о другій. Унтер метушився і послав одного городовика вперед на кладовище — доповісти приставу, а коли нема — просто жандармському ротмістрові. Але процесія не рушала, і довкола неї невпинно зростав і зростав натовп з цікавих роззяв і співчуваючих. Унтер мало не плакав. Стрічку з написом «В нашій смерті винити недосконалість соціальних форм життя» було зірвано вже тричі. Тепер хтось поклав її просто на покійника, оперезавши йому груди. Процесія стояла на місці і вперто не рушала. Мати Віталія Калмикова гірко плакала.
Аж ось з-за протилежного рогу зринули гучні жалобні звуки військового оркестру. Зразу ж звідти, з-за рогу, випурхнула зграйка вуличників-дітваків. Потім вийшов високий фігурант в чорній лівреї і касці з високим хрестом у руках. До кладовища з іншого боку вулиці підходила друга процесія. Он з-за рогу виринуло двоє верхівців на білих конях з чорними попонами: двоє жандармських вахмістрів. І за ними зразу з'явилося багато людей — процесія виходила з-за рогу. От корогви. От хор єпархіалок і учнів духовного училища. Вони співали сумно і тихо — ніжні дитячі альти й дисканти в чергу з гучними мінорами мідного військового оркестру. Ось два десятки дияконів і десяток попів. Архієрей. Восьмеро білих коней під чорними попонами. Фігуранти. Катафалк, білий із сріблом, срібний архангел на дашку. А ось і весь натовп. Скільки мундирів, сюртуків і уніформ! Скільки золота, позументу й погонів! Дами в розкішних траурних туалетах. Військовий оркестр, нескінченна череда порожніх екіпажів позаду всіх. Процесія була величезна. Здавалося, півміста вийшло проводжати на кладовище губернаторову дочку.
Рудий семінарист змахнув камертоном. Прекрасний семінарський хор вдарив дружно і форте «Надгробное риданіє, творяще пєснь». Ноші з Віталієм Калмиковим колихнулися, і процесія рушила.
Дві похоронні процесії з двох кінців вулиці посувалися до кладовищної брами, що була якраз посередині. Відстань між ними крок по кроці меншала.
Відразу ця відстань була зовсім порожня — брук, два тротуари обаполи, дві шеренги молодих підстрижених білих акацій в цвіту. Вони пахли солодко і духмяно. Дві шеренги городовиків завмерли на тротуарах під акаціями. Потім на середину вулиці вибіг невеличкий присадкуватий песик — такса. Вона стала посередині і понюхала навкруги. Але якийсь ретельний городовик поцупив її цурпалком по ногах. Такса завищала, підібрала хвостик і чкурнула в підворітню. Але там її зустріли чоботи другого городовика. Вона заскавчала і кинулася під ноги третьому. Третій потяг її піхвами шаблі через хребет. З диким скавчанням собака заметався вздовж тротуару і, нарешті, зник під ногами процесії. Але вулиця між процесіями вже ожила. Першим перебіг пристав. Зразу ж він перебіг назад. За ним перебігли четверо городовиків. Потім городовики заметушилися туди й сюди. Потім вони скупчилися насередині. Потім раптом вони вишикувалися шеренгою впоперек вулиці і побігли назустріч процесії Віталія Калмикова. Пристав, підтримуючи шаблю, трусив по тротуару — червоний, крутячи грізними очима, щось сичачи до унтерів поруч. «Ве-е-е-ч-ная память…» — горлали семінаристи.