От ми йшли стрункою, однодушною лавою, і гравій вулички шорстко рипів під шипами наших буців. Голкіпер Піркес, беки Туровський та Воропаєв, хавбеки Жайворонок, Кульчицький, Зілов, форварди Кашин, Теменко, Репетюк, Сербин і Макар. Одинадцятеро. Як один.
Васька Жайворонок — наш мікроскопічний на зріст правий хавбек, чорний, як антрацит, і з обличчям, подзьобаним лишаями, як завжди, біг попереду і гнав перед собою футбольний м'яч. Коли назустріч траплялися дівчата, він метко й влучно шутував по них. Дівчата верещали і розбігалися врозтіч. Зухвало ми співали:
Серця наші холонули, голови паленіли. Прекрасні батальні образи буйно вирували в наших уявах. Бої. Стрілянина. Вогонь. Дим. Кров. Смерть. «Уланы с пестрыми значками, драгуны с конскими хвостами…»[135] і ми — попереду, на конях, із закривавленими шаблями в руках. Ми мчимо, кричимо і трощимо ворога. Ворог подоланий. Він біжить. Ми перемагаємо. Ми — герої.
Героїзм в нас ріс. Нам забивало дух. Ми робилися зухваліші. Жадібно й хижо ми позирали по сторонах. Ми шукали нагоди, причини, приводу. Нам треба було якось виявити свою снагу, свій екстаз. Нам треба було зразу, негайно, тут же вчинити щось героїчне…
І Васька Жайворонок — чорний, лишаїстий, мікроскопічний хавбек — насмілився. Коли нам трапилася назустріч якась самітна дівчина, що боязко пробиралася попід парканом, тікаючи від нашої орави стороною, Васька раптом зірвався з місця і з диким бойовим покликом кинувся до дівчини і обняв її.
Це було з Ваською Жайворонком перший раз у житті. Васьці Жайворонку не було ще п'ятнадцяти років. Він був чистий, з душею ніжною, ліричною і соромливою. Любовна тайна лякала його.
За інших обставин Васька Жайворонок ніколи б і нізащо не наважився на такий вчинок. Він вмер би з сорому, ганьби і огиди до себе. Але ж оголошено війну і треба бути мужнім. Треба бути героєм. Треба бути мужчиною.
Дівчина висмикнула праву руку, розмахнулася і так затопила Ваську по морді, що він упав. То була здорова, років на п'ять старша від Васьки, селянка з передмістя. Днів два після її удару у Васьки боліло ліве вухо. Це отруїло йому радощі перших днів оголошення війни.
Васька схопився і прожогом кинувся наздоганяти нас. Весело зустрівши першу половину цієї пригоди і Васьчин героїзм, ми великодушно вдали, що другої половини, Васьчиної ганьби, ми не побачили. Дівчина довго надсилала нам навздогін верескливі й довжелезні побажання. Васьчине серце спинялося і терпло від сорому й образи. Але він закинув кашкет ще далі набакир і хвацько реготав та недвозначно підморгував з виглядом старого й дійшлого донжуана. Ліва щока його була майже фіалкова. Ми вдарили приспів:
Так ми вступили у війну.
«40 ЧЕЛОВЕК ИЛИ 8 ЛОШАДЕЙ»
Другого ж дня всі чотири стрілецькі полки, що стояли за мирного часу в нашому прикордонному місті, вирушали на фронт.
На розлогому військовому плацу перед гарнізонним собором — на нашому футбольному полі — величезним каре вишикувалося десять тисяч стрільців пішої стрілецької дивізії.
Посередині каре, на вільному полі плацу, як мушина крапка на шибці вікна, стояв крихітний аналой. На ньому лежали євангеліє[136] і хрест. Перед аналоєм — тоненький ставник з товстелезною, «річною», восковою свічкою. Надвечір'я знову стояло тихе та літнє, повітря завмерло. Свічка горіла, і вогник її покрученою, ледь тріпотливою цівкою кіптяви тягся догори. Піп махав кадилом, і густі хмари пахучого з перепаленої смірни диму знімалися, немов із самої землі, і тихою пеленою ліниво злітали догори. Там, за п'ять метрів над землею, важкий дим спинявся і простилався знову поземно, немовби вінчаючи куполом аналой. Натовп прощальників стояв напружений, нерухомий і німий. Молебень доходив до кінця. Піп віддав кадило служникові і зняв руки догори:
— Премудрость прости, услышим святого, евангелия чтение, мир всем!..
І як стій десять тисяч солдатів клякнули. Вони похилили голови, спершися лобами на свої гвинтівки в правій руці, їхня амуніція забряжчала тисячами тихих дзвоників. З шурханням клякли позаду них десять тисяч прощальників.
— Спа-си го-о-споди лю-у-ди твоя и благослови до-стоя-а-ние твоє…
За нашими плечима, з жіночого натовпу, тут і там, сплеснув придушений, несміливий плач.
… побе-еды благоверному императору на-а-а…
На кінчику носа Васьки Жайворонка тремтіла крапелька. Вона більшала, більшала і, нарешті одірвавшись, упала йому на штани. Шая Піркес із червоного став білий з жовтими плямами. Ми перезирнулися. Але ми бачили один одного погано. Вогка заслона застилала нам зір.
— Слухай, — прошепотів, невідомо до кого саме, Ваня Зілов, як ти думаєш, це може бути, щоб на війні вбили стільки солдатів, як отут є? Га? Не саме цих і не зразу всіх, а взагалі?
Йому ніхто не відповів. На його запитання взагалі не обов'язково було відповідати. Це вже така була в нього звичка — ставити запитання. Це зовсім не значило, що він питав. Це тільки значило, що він сам над цим запитанням задумався.
— … И твое-е сохраня-а-я крестом твоим жи-и-и-и-тельство…
Тепер натовп заплакав весь. Шелест плачу і зітхання, здавалося, знявся з натовпу і спинився над ним у повітрі. Так з рясним пурханням крил знімається з очеретів сполохана зграя пернатих і на мить застигає в височині.
Сивий генерал хвацько звівся з коліна і незадоволеним, сердитим оком повів на людей. Вони псували весь парад. Хіба ж годиться виряджати солдатів на війну з плачем і побиванням? Треба кричати «ура!» і підкидати вгору капелюхи. Генерал подав ад'ютантові короткий знак. Чотири полкові оркестри гучно вдарили: «Коль славен наш господь в Сионе[137]…»
Генерал нахилився ще і обтрусив двома пальцями порох з правого коліна, замащеного порохом муштрового плацу. Потім відійшов набік, на своє місце, — приймати парад. Чотири полки мали пройти повз нього церемоніальним маршем, простуючи до військової рампи[138]. Там чекали вже на них ешелони.
І вони пройшли. Один в один, нога в ногу, випнувши груди, вибиваючи церемоніальний крок, звихнувши голови і «поїдаючи» очима генерала з його почтом, — десять тисяч стрільців. Кожній роті генерал брав на честь і гукав: «Орли!» І орли вибухали надприродним «ура!». Шеренга наглянсованих чобіт блискала після них, збиваючи куряву важкими кроками церемоніального маршу. Вони пройшли повз генерала, завернули за ріг, перейшли залізничну колію, пройшли на військову рампу і за номерами розсілися по червоних вагонах із свіжим білим написом: «40 человек или 8 лошадей». Ешелон за ешелоном рушали вони від рампи. Туди, на захід, на війну. На фронт. Ешелон за ешелоном, вагон за вагоном. З зухвалими співами, молодецьким підсвистуванням, одчайдушними вигуками, тупотінням ніг у танці, моторними схлипуваннями гармошки. «40 человек или 8 лошадей».
Вслід за полками рушила і патріотична маніфестація.
Ми примістилися на деревах проти перону військової рампи. Крім усього іншого, ми прийшли сюди ще й проводжати наших друзів. В кожному полку у нас було багато друзів між солдатами й вольнопьорами[139]. Адже кожний полк мав свою футбольну команду.
— Дев'ята рота, третій взвод! — вигукував Жайворонок, що звисав з крайньої гілляки нашої трибуни — крислатого старезного дуба, і всі ми вибухали надсадним «ура!», що покривало навіть мідь невгавних оркестрів. В третьому взводі дев'ятої роти був найкращий голкіпер нашого міста — вольнопьор Лебеденко. Вагон проплив повз нас, і з сорока облич одне всміхалося до нас особливо радісно, а руки махали особливо заповзято. То був Лебеденко.
— П'ятнадцята рота, другий взвод!
— Ура-а-а!
То проплив у рамці із восьми кінських голів прекрасний рефері, єфрейтор Вахмянін.
На пероні вирували прощальні вигуки, зойки і сміх. Міські дами розкидали з кошиків пачки з цигарками, яблука, цукерки, пиріжки. Хор залізничної церкви під керівництвом гіркого п'яниці, гладкого регента Хочбихто, відспівував кожному ешелонові якийсь спеціальний патетичний викрутас, подібний до музикального туша. Невгавно, по-великодньому, гули дзвони військового собору. Міський авторитет, громадський діяч і приміський поміщик та покоритель сердець, пан Збігнев Казимирович Заремба кожному ешелонові виголошував промову. Він зичив солдатам мужності й перемоги, вітчизні — слави та процвітання, цареві — многі літа. Він запевняв солдатів, що за два тижні, коли вони повернуться вже сюди переможцями, розтрощивши зухвалого ворога, почнеться нове, прекрасне, надзвичайне і безнещасне життя.
Вітька Воропаєв, наш другий бек, сидів на нижній гілляці насуплений. Він заздрив.
— Який жаль, — шепотів він, — що війна так скоро скінчиться, а мені ще нема навіть шістнадцяти років…
Йому було дуже шкода, що він не встигне повоювати. Вася Теменко — його нерозлучний друг — як і завжди, сидів поруч. Він не сказав нічого, тільки зітхнув. Людини, мовчазнішої від Васі Теменка, на світі взагалі, мабуть, не було.
— Третя рота, перший взвод!
В першому взводі третьої роти був найкращий форвард нашого міста та, мабуть, і цілого Правобережжя, капітан полкової команди, рядовий стрілець Ворм. Диким, одчайдушним лементом зустріли ми вагон першого взводу:
— Ура!
Наш Ворм їхав на фронт.
— Ура Ворму, найпершому футболістові!
Ворм сидів на порозі вагона, звісивши ноги. Його товариші з першого взводу висувалися з вагона і махали кашкетами назустріч нашому оглушному лементові. Але Ворм не ворухнувся. Він дивився набік і вниз. З його очей одна по одній котилися тихі сльози.
А втім, можливо, що це нам тільки здалося. За секунду отвір дверей блимнув і зник разом із Вормом і товаришами. Тільки білий напис ще мигтів якийсь час: «40 человек или 8 лошадей» — це було все, що залишилося нам від любого Ворма.
— Ти не знаєш, чого плакав Ворм? — запитав Ваня Зілов.
Йому, як і завжди, ніхто нічого не відповів.
НАШІ ПЕРШІ ПЕРЕМОГИ
Насамперед ми кинулися до спорожнілих казарм.
Ми оббігали роту за ротою, батальйон за батальйоном. Ми ковзалися на ковзкій долівці і перегукувалися з кінця в кінець. Гучна луна лящала в тонких, зеленавих шибках дрібнопогратованих широких вікон. Ми нишпорили по кутках і закутках. Ми залазили до спорожнілих цейхгаузів. Леле! Скільки було там ще скарбів для нас! Порожні патрони. Несправні підсумки. Старі кокарди. Призові ціхи. Браковані казанки. Поіржавілі манерки. Бляхи до поясів. Нарешті — піхотинські лопатки і кайла. Ми хапали ці речі, видирали один з одного, билися. Потім викидали через вікна в бур'ян, щоб пізніше прийти і забрати ці дорогоцінні знаки солдатського, тобто дорослого, побуту та війни. Обшукавши одну казарму, ми перебігали до другої.
Не брав участі в нашому абордажі один тільки Левко Репетюк — капітан нашої команди і наш центрфорвард. Він був найстарший з-поміж нас. Йому було близько сімнадцяти років. Він був уже дорослий. Він був уже не такий, як ми. В нього навіть холоші штанів звисали не так, як у всіх нас, — такими рівними, мужніми, певними себе складками. Він носив пенсне на золотому ланцюжку і під тужурку одягав білий комірець з готовим галстуком. Крім того, він упадав біля нашої гімназичної красуні, Ліди Морайлової. Репетюк почистив тужурку від глини, причепурив волосся за допомогою гребінця, щіточки й дзеркальця, які завжди носив при собі, і, закуривши «офіцерську» (10 копійок десяток, а ми всі дозволяли собі курити тільки десяток за 3 копійки), — просто з військової рампи рушив од нас геть.
В полковій кравецькій майстерні ми знайшли цілу купу старих цивільних «головних уборів». Тут були сукняні кашкети, смушкові шапки, солом'яні брилі. Гора — сотні і тисячі різноманітних «головних уборів». В них колись, призиваючись, прийшли новобранці до полку. В них, відбувши службу, вони мали повернутися додому. А тим часом два роки старі шапки висіли під нумерами на стінах кравецької майстерні. Не раз, мабуть, потрапляючи до майстерні залатати роздертий на муштрі мундир, спинявся солдат перед своєю шапкою і сумно зітхав. Ця шапка була для нього втіленням волі й незалежності.
Видобувшись на високу залізну грубу, як з високого берега в глибоку воду, ми один по одному плигали і поринали в гору головних уборів. Це було надзвичайно весело! Можна було справді поринути, сховавшися зовсім в купі каштетів, і в той же час м'яко гойдатися на пружних хвилях крисів, каркасів та околичок.
Потім Володька Кашин знайшов бовванчика — отакого розсувного стовпчика, на який надягають кашкета шапкарі, коли їм треба його трохи роздати проти мірки. Шапкарське мистецтво було зразу ж випробуване на практиці. Ми настромляли на бовванчика старі кашкети, розкручували гвинт проти міри, аж поки шапки лопалися й дерлися. Гучне «ура!» вітало трагічну загибель кожного чергового кашкета.
Ми переполовинили сот кілька кашкетів. Це була надзвичайна втіха. Геній руйнації і нищення опанував нас.
Нарешті на путі нам трапився патронний погріб. На дерев'яній підлозі просто купами було накидано патронів, без обойм. Справжні, начинені, бойові патрони. «Ура!» Ми кинулися набивати наші ненажерливі кишені. Ми напихали за пазуху, набирали в шапки, зав'язували внизу холоші штанів і насипали їх до пояса патронами. Потім важкі, ледве рухаючись, ледве пересуваючи ноги під вагою багатьох фунтів металу й пороху, ми вилазили назад по драбині. Вийшовши, ми повертали за ріг, щоб вийти на дорогу.
За рогом стояло чоловіка з десять солдатів з гвинтівками. Це була команда, зоставлена вартувати казарми. Один по одному ми потрапляли простісінько в їхні обійми.
Нас потрусили, відібрали патрони і, вистроївши, повели до міста, в поліцію.
Перспектива потрапити до поліції була жахлива. Це були часи міністра освіти Кассо[140]. Гімназист, що потрапляв до поліції, більше до гімназії не повертався. Але ж розкрадання патронів за воєнного часу! О, ми знали вже про закони воєнного часу, та ще й в прифронтовій зоні! Нам ввижалися вже військово-польові суди, тюрма і розстріл. В кожному разі, виключення з гімназії було справді гарантоване.
Броиька Кульчицький позирав навколо загнаним вовком. Він був з найстарших між нами. Йому йшов сімнадцятий рік. Крім того, результати арешту були для нього найзагрозливіші: за неуспіхи в науках та переуспіхи в поведінці Броніслава Кульчицького вже виключали з двох гімназій. Тепер «вовчого» білета йому не минути[141]. Ми знали всі й Броньчиного батька. Старий машиніст шмагав ременем свого сина до зомління за кожну найменшу провину. Дарма що син його вже намагався підкручувати вуса.
І Бронька наважився. Коли ми переходили місток через рівчак, що відділяв територію полку від приміської слободи, він раптом, не попередивши нікого з товаришів, кинувся навтікача. Солдати з несподіванки змішались. Як миші, ми чкурнули врозтіч. Міцні, треновані ноги футболістів за секунду винесли нас за сотню кроків, на другу вулицю.
Але тут ми спинилися. Дикі й одчайдушні крики позаду спинили нас. Ми перезирнулися. Нас було дев'ять. Десятого — Жайворонка — не було. Йому не пощастило. Його одного перехопили солдати.