Справді, за сто кроків позаду він пручався в руках п'ятьох. Він був засуджений на загибель.
— Вперед! — скомандував Зілов. — Віра!
І Зілов кинувся рятувати Ваську. Ми повернулися назад і кинулися за Зіловим.
Тепер з солдатами ми збилися груди в груди. Їх було менше, але вони були старші й дужчі. Крім того, у них була зброя. Але, признатися, ця зброя їм тільки заважала. Вони, звичайно, не бралися її вживати, але й не наважувалися пустити з рук. Зате ми їх не милували. Ми били їх кулаками, ногами, камінням. Жайворонок був відбитий. Ще хвилина — і солдати не витримали. Прикриваючись гвинтівками, вони відступили за місток. Град каменюк сипався їм навздогін.
Відігнавши їх за рівчак, ми повернулися і знову вдарили навтікача. Поки солдати не одумались або не наробили гвалту! На розі ми наздогнали Нальчицького. Він не брав участі в бою. Він не був певний за його результати і не наваживсь удруге рискувати своєю свободою.
КАВАЛЬЄ, АНГАЖЕ ВО ДАМ![142]
Тим часом громадянство нашого міста знайшло спосіб виявити свій патріотичний ентузіазм в цілком організованій формі громадської акції. Про це можна було довідатися з величезних афіш, що вкрили всі паркани за два чи три дні. Афіші сповіщали про улаштування «величезного балу — бій серпантина і конфетті, два оркестри музики, танці до ранку, буфет з міцними напоями, бенефіції на користь Червоного Хреста приймаються з подякою». Але найцікавіше було аж внизу афіші, перед самим підписом «Відповідальний розпорядник Збігнев Казимирович Заремба». Там чорним шрифтом притулилися два рядки — два несподівані, — дивні, неправдоподібні й запаморочливі рядки: «Вхід на бал і участь у танцях дозволяється вихованцям чотирьох старших класів середніх учбових закладів…»
Це було надприродне! «Правила поведения», які були записані в учнівському квитку кожного вихованця середніх учбових закладів, зовсім недвозначно попереджали цих вихованців, що їм дозволяється ходити по вулицях не пізніше сьомої години вечора, що їм забороняється відвідувати будь-які публічні місця і кінематографи, а бувати в театрах вони можуть на виставах класичних драматичних п'єс, та й то лише в супроводі батьків і з спеціальним на кожний окремий раз писаним дозволом директора[143] гімназії. В цьому ж параграфі вихованцям середніх учбових закладів категорично заборонялося також «ношение усов и бороды, а также всякого рода холодного и огнестрельного оружия» та «встречи, прогулки, а ровно совместное пребывание на улицах и в закрытых помещениях с лицами другого пола вне наблюдения родителей или лиц, особо их заменяющих»… Такі були часи міністра освіти Кассо. І раптом «вхід на бал і участь у танцях дозволяється вихованцям чотирьох старших класів середніх учбових закладів». Це була подія!
Цілком зрозуміло, що на бал ми з'явилися всі одинадцятеро.
Це був перший бал, на якому ми, гімназисти, були присутні на рівних правах з іншими громадянами. Нам було дозволено танцювати, розмовляти з особами іншої статі і навіть заходити до буфету пити лимонад і сідати там в присутності директора та вчителів гімназії. А втім, директор дуже скоро з балу зник, за ним розійшлися по домах і інші педагоги. Навіть гроза «внешкольного надзора», наш надзиратель Іван Петрович Петропович, прозваний відповідно до його професії просто Піль («піль!»), о дванадцятій годині вдав, ніби він уже не бачить жодного гімназиста, і рушив додому спати. Гімназисти уперше в житті були залишені на себе самих. На ознаку такої виняткової події Вітька Воропаєв у перерві між танцями, коли в буфеті було особливо людно, підійшов до шинквасу і гучно проголосив:
— Чарку горілки і, будь ласка, якнайбільшу!
Коли вдарили перші звуки танцю, табун кавалерів зірвався і покотився по паркету в різні боки. Кожний спинявся перед дамою, яка вражала його, і низько їй вклонявся. Це значило, що він запрошує її до танцю. Вона підводилась і клала руку йому на плече. Ніжні чи пристрасні звуки танцю підхоплювали пару, і, влившися в загальне коло, пара починала томно і чопорно кружляти по залі.
Танцювали тих часів здебільшого вальс, а також інші бальні та різні характерні танці. Хеавата, падеспань, падекатр, венгерка, краков'як, полька, мазур, котильйон, кокетка — оце їх назви, але хто їх знає, чим вони, крім мелодії, відрізняються один від одного.
Тут нарешті можна зрозуміти, чому організатори балу подбали про дозвіл прийти на бал гімназистам. Потрібні були кавалери. Наші кавалери — офіцери наших полків — позавчора виїхали. «Тил» ще не був утворений, і нових офіцерів з тиловими штабами ще не було. Танцювати не було кому. Але розрахунки організаторів були марні. Гімназистів танцювало дуже мало. Більшість не вміли зовсім, а хто й умів — не наважувався в незвичній обстановці не тільки запросити даму до танцю, а й забалакати до неї. З нашої команди футболістів танцював один Воропаєв. Танці були його стихія. Він метеликом пурхав від дами до дами. По черзі з самим паном Зарембою він диригував.
— Гран рон! — репетував він. — Кавальє, ангаже во дам! Турне!
Ми товпилися при порозі, заздро позираючи на нашого бравого товариша. То ніжна, то пристрасна мелодія вальсу колихала залу, і з тихим шурхотом пропливали повз нас пара за парою. Пан Заремба з панією Загржембіцькою, Воропаєв з дочкою самого директора (!), телеграфіст Пук з гімназичною красунею Лідою Морайловою, ще троє кадетів, сини командирів полків, з нашими кращими гімназистками. Пропливаючи повз нас, кадети копилили губу і кидали на нас презирливим, аристократичним оком. За браком військових в цю годину воєнного ентузіазму країни, вони почували себе справжніми героями серед нас, жалюгідних штафірок.
Левко Репетюк стояв червоний, лихий і нервово смикав золотий ланцюжок свого пенсне. Прекрасні складки на його штанах здригались і морщились. Він ревнував зрадливу Ліду до телеграфіста Пука. Коло Репетюка стояли Темеико, Зілов, Жайворонок, Туровський. Вони не вміли танцювати і тому гнівно балакали про те, як це в таку пору, коли там, за вісімдесят кілометрів, ллється кров героїв за вітчизну, тут ці підлі лобуряки шаркають ногами по паркету і ганебно розкошують.
Трохи осторонь стояли Сербин і Макар.
Високий, стрункий, чорнявий, з очима гарячими і носом тонким, Хрисанф Сербин стояв, схрестивши руки на грудях, в позі принаймні лорда Байрона[144]. Він глибоко зневажав танці. Крім того, він зневажав жінок. Ще зневажав він поета Пушкіна за те, що той оспівував «ніжки і перса», замість підносити голос своєї поетичної музи за ідеї людства і громадськості.
Сербин Хрисанф був похмурий і скептичний юнак. До людей він підходив з упередженням. До «лишних людей» він причисляв не лише Рудіна та Лаврецького[145], як того вимагав підручник словесності Сіповського[146], а й самого Сіповського. За це учитель словесності, той же інспектор Богуславський[147], поставив йому одиницю і залишив у карцері на вісім годин. Лівий інсайд із Сербина був прекрасний.
Поруч із Сербиним стояв Коля Макар. Це був зовні цілковитий контраст до Сербина. Білявий, з веснянкуватим, дуже неправильним обличчям, негарний. Але він був найкращий у нашому місті лівий край. Крім того, Макар був книжник. До нової, нечитаної книжки він аж тремтів. Він читав завжди і скрізь. Вдома, в перерві між таймами, в убиральні, під час обіду, на всіх лекціях. За це мав двійки і постійно сидів у карцері. Правда, в карцері він знову собі читав.
В особі Макара було дивне і рідкісне поєднання книжника і спортсмена. Книжка і футбол — цим, либонь, вичерпувалося для Макара все його п'ятнадцятилітнє життя. От і зараз він тримав під пахвою книжечку, тоскно позираючи своїми водянистими, м'якими й добрими очима, де б йому знайти куточок, де б йому притулитися й гортати сторінки.
Сербин, теж досить старанний читець, взяв у Макара книжку і розгорнув її. Це був Ніцше. «Так говорил Заратустра»[148]. Між сторінок товстенького томика, замість закладки, було засунуто ще тоненьку брошурку. Це був Нат Пінкертон — «Тайна старой мельницы».
До проходу, де стояли ми всі, хутко проштовхалися Кашин і Кульчицький.
— Хлопці! — захоплено зашепотів Кашин. — Після балу виходити всім разом. Будемо бити кадетів!
— За що? — поцікавився Зілов.
— Щоб не задавалися.
Всі підтяглися і повели плечима. Бити — так бити! Репетюк мовчки кивнув головою, не одриваючи очей від Ліди і Пука. Він придумував, як би разом з кадетами пристукнути й цього клятого телеграфіста.
Шая Піркес самітно бродив по задніх кімнатах. Мелодія танців його дратувала, виконання цієї мелодії обурювало.
— Ненавиджу! — шепотів Шая, тікаючи в найдальші кімнати, куди звуки оркестру майже не досягали.
Шая був музика, скрипач. Ах, скрипку і музику Шая так любив! Як добре б піти зараз додому, взяти скрипку і заграти щось ніжне й тужне! А потім лягти лицем у подушку і навіть поплакати трошки…
Але це було неможливо. Щойно підходив уже Кашин і сповістив, що після балу виходити всім разом, бо треба бити кадетів. Раз треба, то треба. Шая не спитав — за що. Товариське вирішення виконується свято.
Нарешті вдарив марш. Бал закінчився. Ми вийшли перші і притаїлися за рогом. Кадети з'явилися незабаром разом з їхніми дамами. То були гімназистки. Серця наші залила хвиля образи, ревнощів і люті. Рівною лавою ми відокремилися від стіни і миттю зімкнули коло. Кадети з дамами опинилися всередині. Переляканих дам ми галантно попросили почекати тут. Кадетів ми завели за ріг. Там ми запропонували їм скинути пояси з мідними бляхами і висипати з кишень всі металеві речі. Вони понуро виложили ножі, ключі й мідні п'ятаки. Ми так само скинули на купу все, чим в запалі бійки можна було поранитися. Після того Кашин гукнув «віра!», і ми почали їх бити.
Бійка відбувалася похапцем і з додержанням абсолютної тиші. За рогом стояв поліцай, і потрапити в його лапи не було ні в наших, ні в кадетських інтересах. Ми молотили один одного, зціпивши зуби. Тільки тихе зойкання, приглушений хрип і тяжке сопіння порушували інколи цю напружену й урочисту тишу. Кадети були старші за нас, відгодованіші й дебеліші. Але нас було більше. За п'ять хвилин вони лежали, зарившися носом у пісок, і нишком хлипали.
— Майна! — дав відбій Кашин.
Биття ту ж мить урвалось. Ми звели кадетів на ноги. Вигляд їхній був мало презентабельний. Сорочки були роздерті, погони зірвані, фізіономії рясніли синцями й саднами. З носів струмила кров.
— Будете? — грізно запитав їх Кашин.
— Ні…
Але тут ми всі враз здригнулись і зовсім принишкли. Щось дивне, якийсь чудний, не чуваний досі звук вразив нас.
Ми звели голови й прислухалися. Звук повторився. Він линув звідкілясь здалеку, з-за самого обрію, здавалося — з другого боку земної кулі. Це було якесь негучне, ледве чутне, але дуже протяжне, рокотливе гарчання. Тембр його був дуже низький, майже невіддільний від самої низької, густої тиші задушливої серпневої ночі. Але за ним відчувалася величезна напруга і могутність. Від цього гарчання здавалося, що саме повітря здригалося й тремтіло.
— Важкі гармати… — сказав один з кадетів.
— Хіба гармату так далеко чути? — прошепотів Зілов.
Йому ніхто не відповів. Ми стояли занімілі, притихши й не рухаючись, щоб не сполохати ці чудні звуки. Тільки серця наші колотилися чимдуж і в грудях намотувався клубок чудного, не знаного ще, велетенського й незрозумілого піднесення…
Наш світ був малий, мікроскопічний — скільки сягає людський зір, не більше. Здається — сім кілометрів радіусом по виднокругу. З географічними горизонтами кінчалися й наші обрії. Далі за виднокругом починалося вже справжнє, велике і доросле життя. По колу, по виднокругу, воно обступало нас своїми хвильними моторошними тайнами.
Велика, манлива й моторошна тайна гарчала з-за обріїв до нас.
ПЕРШИЙ ЗИСК ОД ВІЙНИ З НІМЦЯМИ
До початку навчального року в гімназії залишалося якихось три-чотири дні. Приміські гімназисти почали з'їжджатися: «передержки» вже тривали[149] кілька днів.
Сербин і Макар мали передержки з німецької мови. За інтенсивним тренуванням і матчами цього літа, звісно, не лишилося часу на німецькі вокабули та винятки. Хіба до деклінацій та кон'югацій було, коли треба було відбути цілу низку найвідповідальніших міжміських змагань в гонитві за «очками», які давали право пройти в літові команди?
В класній кімнаті, в якій здавали передержки з німецької мови, було нудно і тоскно. Чоловіка сорок гімназистів різних класів понуро підперли кулаками зблідлі вилиці. Під грудьми, там, у цій такій таємничій чутливій западині між ребрами, у кожного щось немовби тремтіло, нило і лячно завмирало. За великим столом посередині сиділа сама Ельфріда Карлівна, наша німкеня, та двоє її асистентів. Вона була, яка завжди, сувора, невблаганна, вимоглива і справедлива. Вона була одним з п'яти найбільших нещасть гімназії[150] — Мопс, Вахмістр, Піль, Чир і Фріда. Директор, інспектор, позашкільний надзиратель, латиніст і вона. Вона покликала до столу вже шостого і з п'ятьох попередніх не пропустила жодного.
— Микола Макар! — розітнулося раптом від столу.
Ельфріда Карлівна викотила свої гудзикоподібні оченятка і прип'яла їх до Макарової постаті.
Макар сіпнувся і зірвався на рівні ноги. Бокль[151] і Нік Картер злетіли з парти і хряснули на підлогу. Макар хутко нахиливсь і підняв книжку. Коли він розігнувся, лице його було таке ж бліде і жовтаве під рясним ластовинням. Навіть від раптового нахилу кров не відсвіжила його. Макар обсмикнув тужурку і тихими, непевними кроками, забираючи трохи вперед лівим боком (звичка від довголітнього грання лівим краєм), посунув між партами до столу. Обличчя його було сумне й безнадійне. Треба було іти складати іспит і провалюватися. Двері класу раптом розчинились. На порозі з'явилася височенна, ставна й огрядна постать інспектора Богуславського. Ми, як один, зірвалися на рівні ноги. Що за чорт? Чого це інспектора притаскало на німецьку передержку? Невже він збирається особисто асистувати? Тоді це загибель…
Богуславський привітався до вчителів і звернувся до гімназистів.
— Панове! — сказав він. по короткій паузі. — Ми переживаємо зараз надзвичайні дні… Можете сісти…
З глухим рокотом ми завалились назад на парти. Тридцять пар легенів зітхнули з полегшенням. Було очевидно, що інспектор прийшов сюди не з наміром особисто вислуховувати німецькі відмінки та винятки. Він мав виконати якусь більш високу місію. Він прокашлявся і почав:
— Наша дорога вітчизна, наш улюблений і обожнюваний монарх…
Добрих п'ять хвилин Богуславський виголошував патетичну патріотичну промову. Вахмістром ми його звали не лише за його кремезну постать, а й за відповідне, цілком гідне такого чину, поводження з своїми вихованцями. Крім того, справжній вахмістр жандармського ескадрону, що стояв у нашому місті, Кошевенко, був схожий на нього і лицем, і постаттю, немов його рідний брат, так само, як інспектор, був схожий на справжнього вахмістра в методах виховання своїх підлеглих. З нашого інспектора був рідкий, навіть на часи Кассо, держиморда. А втім, у цю хвилину він був навдивовижу лагідний і піднесений. Високим штилем і тоненьким, ніяк не відповідним до його величезної постаті, голоском він прокричав нам про божий промисел, про силу царя-богоносця.
Все це було нам дуже добре відомо. Академіст Богуславський мав нахил до літератури, і саме він був автором відомої кожному середньошкільникові брошури «Трехсотлетие дома Романовых». В рік святкування трьохсотліття[152] її роздавали по всіх гімназіях Російської імперії всім учням. Ми — учні гімназії, де інспекторував сам автор, — повинні були вивчати прокляту брошуру напам'ять і назубок.