О. І. Білецький, аналізуючи процеси розвитку української прози в 20-ті роки, відзначав, зокрема, й внесок Ю. Смолича у становлення науково-фантастичного жанру, «майстерність розповіді, «інтерес до сюжету, до інтриги і фантазії» — це «книги, які увійшли в історію нашої літератури» [15] . У творчості митця художній пошук стає плідним тоді, коли взаємопов'язані завдання жанротворчі, стильові пошуки — з розкриттям боротьби ідей у живих взаєминах людей.
Набутий. художній досвід давав, письменникові змогу вирішувати масштабніші творчі завдання. Від умовності ситуацій, вигаданих персонажів Ю. Смолич рішуче й остаточно переходить до осмислення і художнього відтворення реальних соціальних-конфліктів, життєвої конкретики подій та образів.
Для середини 30-х років знаменним було звертання літератури до перших революційних днів, утвердження завоювань Жовтня на українській землі. Письменники на реальній основі подій революції і громадянської війни широко відтворюють епічну картину боротьби за перемогу нового ладу, формування нового героя нової дійсності: «Вершники» Ю. Яновського, «Мати» А. Головка, «Облога ночі» П. Панча, «Гроза» А. Шияна, «Чужу ниву жала» К. Гордієнка, кіноповість О. Довженка «Щорс», трагедія «Загибель ескадри» О. Корнійчука, твори С. Скляренка, Н. Рибака, О. Десняка та багатьох інших.
Серед цих творів помітне місце займає трилогія Ю. Смолича «Дитинство» (1937), «Наші тайни» (1936), «Вісімнадцятилітні» (1938). Своєрідність трилогії визначалася як специфікою життєвого матеріалу, покладеного в її основу, так і оригінальністю задуму. Послідовно заперечуючи спроби трактувати трилогію як твір автобіографічний, письменник наголошував, що головним для нього було «осмислити життя молодого покоління моїх сучасників», показати, «хто з них і з чим прийшов на барикади жовтневих боїв» (Розмова з читачем, 114–115)…
Олесь Гончар проникливо відзначав органічне злиття життєвого матеріалу з суто людською особистістю автора, що притаманне саме трилогії, де «якось особливо вільно, довірливо, невимушено вилилась душа письменника, його вдача, його юнацькі думи та чисте почуття приязні й дружби у ставленні до своїх ровесників, товаришів по гімназії. В юнацькій трилогії Смолича в інтелектуальному блиску постав перед нами письменник мислячий, дотепний, часто іронічний щодо себе й до інших… Смолич-белетрист відкрив перед нами в цікавій захоплюючій формі світ, до того не знайомий, отих провінційних гімназистів та їхніх вчителів, що почували себе органічною часткою народного життя і котрі вже з ранніх літ прагнули обрати для себе дорогу чесної праці, віддатись внутрішньому покликанню, патріотичному служінню народові» (Про Юрія Смолича, с. 50–51).
Тут цілком справедливо наголошено на відтворенні у трилогії шляхів, духовного досвіду покоління, широкого кола сучасників автора. Саме тому використання добре відомого і пережитого матеріалу, фактів і подій, що являють, за висловом С. Шаховського, «частину передтворчої біографії» Юрія Смолича, не лише надають оповіді характеру реалістичної точності й переконливості, а й стають основою широких узагальнень, передають самий глибинний зміст життя народу.
Три частини книги відтворюють у хронологічній послідовності становлення характеру героїв. Найменша за обсягом повість «Дитинство» охоплює найбільший час — до десяти років (приблизно 1902–1912 рр.), роман «Наші тайни» — три роки першої світової війни і час Жовтня (1914–1917), найбільший за обсягом роман «Вісімнадцятилітні» — лише один буремний 1918-й.
Поява творів, героєм яких виступає дитина, на думку дослідників, є свідченням високого рівня розвитку літератури, становлення реалістичного методу. Доказом цього в російській класичній літературі є славнозвісна трилогія Льва Толстого, твори Аксакова, Герцена, Гаріна-Михайловського, Короленка, Буніна. Звертання до образу дитини пов'язане з удосконаленням психологічного аналізу, що створює передумови для розкриття дитячої душі, діалектики формування особистості. У радянській літературі (трилогія М. Горького «Дитинство», «В людях», «Мої університети», «Дитинство Микити» О. Толстого, «Біліє парус одинокий» В. Катаєва) емоційний, внутрішній світ дитини розкривається у зв'язку із змалюванням впливу і оточення на її розвиток, дія розгортається в період рішучих соціальних зрушень, життя поступово зіштовхує її з контрастами, проявом суспільних суперечностей.
Ю. Смолич, використовуючи досвід попередників, про що він неодноразово згадував, уважно придивляючись до роботи сучасних йому письменників над проблемно-тематичним матеріалом, спільним для них, був першопрохідцем і в розробці цього жанрового різновиду прози в українській літературі.
У повісті «Дитинство» розповідь ведеться від імені малого, хлопчика Юри (на початку твору — трирічного), безпосереднє сприйняття якого коригується дорослим і досвідченим оповідачем. Дитинство героя характерне для родини трудового інтелігента передреволюційної доби. При цьому події не завжди належать біографії героя (чи й самого автора), вони можуть бути привнесені ззовні (чи створені уявою), проте автору завжди належить духовна історія героя, події його внутрішнього життя. Тут постає складне завдання поєднати наївність дитячого сприйняття з масштабом і вагомістю подій та фактів самої дійсності. Від того, наскільки органічно збігаються точки зору дорослого оповідача і героя-хлопчика, залежить правда, переконливість характеру. Тут є певні вікові невідповідності. Так, хлопчик, що чув уже про «бої бурських інсургентів»> чомусь з дивовижною наївністю ототожнює повідомлення про загибель «руських солдатів» у боях у Маньчжурії з можливою пропажею його олов'яних солдатиків. На часткові, та все ж відчутні прорахунки вказували вже рецензенти першого видання повісті. Вимогливий до себе, автор уважно працював над текстом, однак окремі вияви самодостатньої «мовно-стилістичної гри», на жаль, залишилися.
Життя малого Юри, спочатку обмежене родинним колом, іграми, з товаришами, книжками про індійців і благородних лицарів, одержує дедалі відчутніші імпульси «великого» світу. Суспільні події, смислу яких ще не розуміє малий Юра, стають факторами формування його характеру, визначають його симпатії до скривджених і знедолених. Він починає замислюватися, чому існують багаті і бідні, що таке «страйк», «безпорядки». Серед найсильніших вражень — погром, вчинений чорносотенцями, спогад про п'ятьох повішених страйкарів-робітників. Це стає визначальним фінальним підсумком, запорукою подальшого духовного зростання: «… Мов зблиск, мов вибух — упав на нього цей вічний жахливий образ. Білий сніг, і чорне згарище, безлад погромленого містечка і високі стовбури ярмаркової гойдалки, і п'ять мотузок, туго напнутих під страшною вагою… Юра мерщій розплющив очі, вхопив повні груди повітря і відкинувся навзнак… Ні! Жити треба було й далі. Неодмінно треба було жити далі. Жити! На злість драгунам, городовикам і губернаторам. Жити! Щоб повісити на мотузці — їх. Щоб їх не було… Юра заплакав. Гірко і радісно. Дитинство кінчилось. Починалося життя».
Так, починалося життя, коли для адекватного показу розвитку його процесів, зростання людської особистості письменник уже не може оперувати старими масштабами, виробленими зразками. Ширші завдання вимагали інших принципів організації художнього цілого. Змінюється кут зору на події, замість одного центрального героя виступає нерозчленоване (напочатку), підкреслено колективне «ми», що має уособити сучасне авторові покоління на вирішальному історичному зламі життя народу. Для нього найважливішим є розвиток самої центральної ідеї твору, заради чого функції оповідача не пов'язані з кимось одним із цих юнаків. При цьому, вказував сам Ю. Смолич, герої «мають своїх прототипів, хоча окремі персонажі і є збірними»; «кожний персонаж, навіть народжений справді з живої особи — є узагальненим» (Розмова з читачем, с. 120–121).
«Ми» — це одинадцять юнаків-гімназистів, футбольна команда, «ровесники, чотирнадцятилітки, однокашники і однокласники»: «… Ми були футболісти одної команди… Ми любили один одного. Ми були однодумці. Ми були спортсмени. Спорт — це був наш світ, наш фетиш, наша релігія, і ця релігія міцно єднала нас… Ми були товариші, друзі, побратими. В гімназії, в класі взагалі. Ми жили одними й однаковими інтересами. Ми були як один чоловік». Ось вони: «Голкіпер Піркес, беки Туровський та Воропаєв, хавбеки Жайворонок, Нальчицький, Зілов, форварди Кашин, Теменко, Репетюк, Сербии і Макар. Одинадцятеро. Як один».
Ці центральні персонажі твору розкриваються у своїй індивідуальній сутності поступово, в міру ідейного загартування, соціального розшарування, під впливом подій війни, гострих конфліктів політичного розвитку напередодні Жовтня. Виразно і переконливо показана еволюція героїв, поступовий процес розкриття ними «тайн життя»: «Наш світ був малий, мікроскопічний — скільки сягає людський зір, не більше… З географічними горизонтами кінчалися й наші обрії. Далі за виднокругом починалося вже справжнє, велике і доросле життя. По колу, по виднокругу, воно обступало нас своїми хвильними й нерозгаданими, такими манливими і такими моторошними тайнами».
Юнаки-гімназисти шукають відповіді на ті проблеми, що висуває перед ними життя, прагнуть розгадати його «тайни», починають бачити «життя — яке воно є». Кривавий трагізм імперіалістичної війни швидко розвіє ура-патріотичні ілюзії, війна залишає свій тяжкий слід у житті кожної родини, на фронті гине «правий хавбек» Вася Жайворонок… Кожен гімназист шукає відповіді на складні політичні, соціальні, морально-етичні питання, шукає вже на різних шляхах.
Організація матеріалу в творі, що відбиває процес становлення, формування колективного героя, зумовлює постійне перенесення уваги з одного на іншого сюжетно рівноправного персонажа. При цьому виразність і визначеність індивідуальних характеристик досягається насамперед за допомогою виділення визначальної риси лейтмотивного плану, що позначається на поведінці, діях, мові персонажа, найчастіше з гумористичним відтінком. Ось син орловського робітника, розважливий і зосереджений Ваня Зілов: «… вже така була в нього звичка — ставити запитання. Це зовсім не значило, що він питав. Це тільки значило, що він сам над цим запитанням задумався». Левко Репетюк, батько якого мав двадцять десятин і тримав десять наймитів, — «капітан нашої команди і наш центр-форвард… Йому було близько сімнадцяти років. Він був уже дорослий. Він був уже не такий, як ми. В нього навіть холоші штанів звисали не так, як у всіх нас, — такими рівними, мужніми, певними себе складками. Він носив пенсне на золотому ланцюжку і під тужурку одягав білий комірець з готовим галстуком».
Це — характеристика початкового для розвитку романної дії періоду, «… проте тут вже намічено не лише суто індивідуальні риси портрета, поведінки, а й зародки соціально-психологічного обличчя. Поступово, в умовах війни юнаки дорослішають, тепер їхні зустрічі, збірні сцени, обговорення, зібрання, полілоги виявляють уже не колишню єдність «ми», а явні суперечності, полярні оцінки, взаємовиключні думки. Дуже точно письменник датує загострення цих суперечливостей періодом Лютневої революції, коли після повалення самодержавства на Україні особливо гостро постало питання про шляхи дальшого розвитку. Виникає сутичка в розмові про майбутнє, про війну і життя. Рішучий розрив «команди» стався під час першої «всенародної демонстрації» — до нового життя юнаки пішли під різними прапорами, обравши різні шляхи. «… Наша компанія все ж таки розкололася… Під жовто-блакитний пішли, крім Репетюка, Теменко, Туровський, Сербии, Кульчицький. Під червоним зостався Зілов, Потапчук, Макар, Піркес… Компанія була розбита перший раз у житті. Ми глянули нишком один на одного і зразу одвернулися геть… Два прапори звивалися й тріпотіли попереду нас».
Фактичний розрив стає усвідомленням полярних політичних позицій, ідеологічних поглядів, що виявлялося вже під час бурхливих зборів у гімназії.
«— Але ж ми… — почав був хтось.
— Ні! — сказав Зілов. — Хто це «ми»? Нема «ми»! Є ти, він, я! «Ми» це було, коли ми, тобто ти, він, я, не мали нічого, окрім футболу і романтики товариських традицій старої гімназії. Але тепер революція дала нам життя! І для життя наше химерне «ми» не годиться. Тепер потрібне інше, нове «ми». І воно знайдеться от саме через такі епізоди, що руйнуватимуть наше старе, хлопчаче і негромадське «ми»!..».
Зрозуміло, це поки що декларація, але герої відчувають, що «прийшло життя, вдарило нас, роздерло пелену юнацьких тайн», поставило перед вирішальним вибором. Тут очевидний складний процес становлення особистості, загартування, виховання класової свідомості. Бійцями революції стають Іван Зілов, Шая Піркес, селянський хлопець Потапчук, дочка машиніста Катря Крос, Стах Кульчицький, Микола Макар. Свою ідейну зрілість вони виявляють у фінальних епізодах бою червоногвардійського загону проти юнкерів.
Батальні картини займають центральне місце в розгортанні дії третього роману — «Вісімнадцятилітні». Це зрозуміло, адже йдеться-про Україну 1918 р. — період кайзерівської окупації після Брестського миру, гетьманщину, петлюрівщину, героїчну боротьбу революційного народу за торжество ідей Жовтня, проти інтервентів І Націоналістичної контрреволюції Роман закінчується мажорним розділом, що змальовує переможний бій комсомольського загону з гайдамаками.
Цей ідейний акцент — комсомольський загін, комсомольський батальйон — мав принципове значення, стверджував думку про шлях, обраний українською молоддю в цей вирішальний період, шлях участі у всенародній боротьбі за перемогу влади Рад. Ю. Смолич уперше в українській літературі (в один час із створенням «Як гартувалася сталь» М. Островського, «Педагогічної поеми» А. Макаренка) переконливо показав шляхи молоді в революції, у вирі громадянської війни, шляхи формування і гартування молодої революційної інтелігенції. Важливим у трилогії є те, що, розкриваючи особливо складні моменти еволюції молодих героїв, письменник сюжетно виправдано вводить у дію представників ленінської партії.
Для композиції заключного роману трилогії, що відтворює багато історичних, політичних подій того динамічного часу, десятки епізодів збройних сутичок, боїв, засідок, нападів, переслідувань, суттєво важливим є розширення соціального простору, де в полі зору автора не тільки «команда» гімназистів, а й весь народ, широкий суспільний фон. Роман справді епічного звучання не перетворюється на історичну хроніку, цьому сприяє особлива увага до розвитку сюжетних ліній, пов'язаних із гостродраматичною долею таких типових героїв часу, як поручик Вацлав Парчевський, що переходить на бік революційного народу, як молода Катря Крос, що мужньо витримує нелюдські катування і не видає нікого на допиті, з одного боку, і викриття плутаного шляху, закономірного краху активної націоналістки, що опанувала науку соціальної демагогії і звичайнісінької брехні, Антоніни Полубатченко, — з другого.
Трилогія Ю. Смолича, безперечно, є вершиною його творчості довоєнного періоду, здобутком усієї української радянської прози.
За проблемно-тематичним характером, способом відтворення революційного минулого молодого радянського мистецтва до трилогії примикає автобіографічна повість «Театр невідомого актора» (1940). Поєднуючи риси спогадів, мемуарів, проблемно-публіцистичного нарису з питань театрального мистецтва, новелістичного циклу, твір, як формулював автор свій задум, — це «розповідь про театр на зламі двох епох — про старий театр віч-на-віч з новим світом та новий театр віч-на-віч з світом старим». У розділах-новелах повісті йдеться про формування нового мистецтва: новий репертуар, нового героя, новий естетичний ідеал, нового глядача, нового актора, новий театр. Тут своєрідно висвітлено й проблему народності нашого мистецтва, органічного зв'язку революційної маси з творенням цього мистецтва, високої відповідальності й глибокої поваги до митців: «Червоноармійці жадали мистецтва більше, як чистої сорочки. Бійці ставали струнко, коли артисти проходили повз них».