В. Г. Бєляєв
ДИТИНСТВО
Повість
ТРАНСВААЛЬ[19]
Ранок був сонячний і чудовий.
Ранку, власне, ще не було, але зараз він вже мав бути. Його не було ще тут, у темній і задушній після ночі кімнаті, але там, в іншому світі, поза кімнатою, надворі, він уже був. І сонця було там так багато, що йому бракувало місця. Крізь щілини віконниць воно врізалося в темінь кімнати вузькими і довгими лезами. Воно пронизувало темінь цілим віялом напнутих і тремтливих гарячих сонячних шпагатів. І міріади кольористих порошинок вихрилися, роїлися і тремтіли в сонячному промінні.
Зараз мав бути новий день. І це було невимовно радісно.
День ввійшов просто через вікно — враз і прекрасно, — тільки мати розсунула віконниці і розчинила раму. Аромати і звуки ранку — росяне листя, пташиний гомін — вдарили до кімнати вслід за сонцем.
— Юрку! — сказала мати, відвертаючись від вікна. — Вставай!
Вона підійшла і схилилася над Юрою. Юра потягся назустріч їй, весь затремтівши й завмерши від щастя.
— Мама!
Вона вхопила Юру в обійми — і Юра враз став маленький, він перестав бути, він став часткою її. Сміючись щасливо, мати піднесла Юру до відчиненого вікна.
Ранок стояв літній — сонячний і прозорий. Небо було синє і далеке. Гілля вишень і бузку звисало просто до кімнати. Важкі краплі роси падали зрідка і тихо в траву. Горобці метушилися й цвірінчали на верховітті. Здалека лунав церковний дзвін. Над тихим містом висів невиразний гомін.
Було сонце, був ранок, був новий день. Безмежна і невичерпна радість буяла в грудях.
Перед будинком розстилався невеличкий квітничок: десяток кольористих клумб і жовті стежки між ними. Скільки квітів, і які різні! Петунія, красоля, кручені паничі, резеда, бальзамін, півонії. Вони заливали грядки, немов піною — зеленою, жовтою, червоною/синьою і білою — над усе. У жовтому чесучевому піджаку, в чорних окулярах і без шапки височів серед пінного прибою квітів батько. Він завмер недвижно, заломивши голову високо, — тільки злегка куйовдив собі руду бороду і з насолодою, замріяно і повільно видихав угору кільчиками тютюновий дим. Недокурок був затиснутий між пальцями лівої руки, що куйовдила бороду, в правій батько тримав садову лійку. Він поливав клумби. Квіти — то була, після математики і музики, третя безмежна батькова пристрасть. Він копав, сіяв, садив і поливав скрізь, де б не оселявся, бодай ненадовго. А довше року-півтора він не жив ніде: метушлива непосидючість гнала тихого учителя математики з міста до міста. Їхати й їхати — то була четверта батькова пристрасть. П'ятою батьковою пристрастю була астрономія. Телескоп стояв на веранді — довгий, як чапля, і жовтий, як самовар.
— Мамо! — запитав Юра. — А чому дерева зелені?
— Чому дерева зелені? — мати радісно дивилася на Юру якусь мить і щасливо засміялася. — Як виростеш і будеш великим, тоді знатимеш усе! Почекай.
Очевидно, що чекати цього треба було ще довго — може, аж до вечора — і Юра ладнався вже образитися та заревти: дорослі ніколи не хотіли відповідати прямо і намагалися уникнути виразної відповіді. І завжди оце «як виростеш!». Але тут трапилася нова прекрасна подія. Хвіртка з вулиці розчинилася, і до двору ввійшов хтось. На голові в нього був чорний капелюх з зеленим пером, на плечі сидів великий рожевий птах, за плечима він ніс похилившися червону скриньку на одній дерев'яній ніжці. Друга, така ж дерев'яна, ніжка була в самого невідомого дяді замість правої ноги.
— Мамо! — сплеснув Юра руками. — Чому в нього замість ноги ніжка від столика?
— Шарманщик! — сказала мати. — Не треба. Ідіть.
Але шарманщик не звернув уваги. І це було цілком зрозуміло. Хіба ж стане така надзвичайна особа — з зеленим пером на капелюсі, папугою на плечі та червоною шарманкою за спиною — звертати увагу на звичайну собі маму? Зеленого пера, папуги й шарманки не мав навіть батько! Безперечно, шарманщик був більший від батька.
Шарманщик встановив інструмент перед собою, і рожева папуга плигнула на кришку. Вона сіла на краю шухлядки з білими конвертами. Шарманщик був найбільший у світі чоловік — все людське щастя було в його руках: оце ж воно лежало по конвертах у шухляді. Рожева папуга подавала вам ваше щастя в обмін на маленьку білу монетку. Куховарка Олександра вийшла на ґанок і підперла рукою щоку.
Через паркан вистромилося чотири голови з сусідського подвір'я. На вулиці за хвірткою спинилося двоє перехожих — селянин у брилі і селянка з порожньою сулією з-під молока.
— Леді і джентльмени! — проголосив шарманщик. — Обратітє вніманіє на моє калєцтво.
Він закрутив корбу, — в червоній скриньці засвистіло, зашипіло, загуло, — і печально заспівав:
— Ах! — сказала мама. — Бідні бури! — Вона зітхнула. Куховарка Олександра витерла сльози синім фартухом.
Батько поставив лійку і поправив окуляри.
Про бурів знали всі. Три роки журнал «Нива»[20] друкував малюнки боїв бурських інсургентів проти англійського війська. Тільки вчора, прочитавши в газетах про остаточне приборкання бурських повстанців, підписання миру в Преторії[21] та зречення бурами незалежності, батько вийняв четвертий том енциклопедії «Просвещение»[22] і прочитав для всіх:
— «Буры высокого роста, неутомимы, трезвы, носят длинную бороду, лица у них дышат отвагой и энергией и сильно напоминают портреты Рубенса[23], Ван-Дейка[24], Остаде[25] и др. У женщин кожа отличается белизной и нежностью. Бур спокоен, рассудителен, по возможности, всегда скрывает свои чувства, но при всей своей гостеприимности крайне недоверчиво относится к иностранцам. Эта недоверчивость является следствием частых обманов со стороны их притеснителей-англичан…»
Шарманка схлипнула і кінчила. Мати патетично сплеснула руками і звела очі до неба:
— Господи! Коли ж справедливість запанує на світі? Ну що то за безсердечний народ ці англійці!
— Попи і лабазники! — сказав батько. — Нуте-с? Шарманщик заспівав удруге:
Юрин старший братик і ще старша сестра, побравшися за руки, стояли проти шарманки і зачаровано дивилися шарманщику в рот. Він був високий на зріст, безперечно, невтомний, тверезий і мав досить-таки довгу борідку. Обличчя його, безсумнівно, дихало відвагою і енергією. Він був спокійний, розсудливий і, по змозі, приховував свої почуття. Крім того, оця дерев'яна ніжка замість ноги. Безумовно, це й був бур, інсургент, герой повстанських боїв проти «притеснителей-англичан».
Юра вирішив раз і назавжди:
— Як виросту і буду великий, неодмінно зроблю так, щоб паршиві англійці не сміли утискувати бідних бурів!
Життя квітів починається з пролісків. Пролісок — квітка ніжна, але смілива й нетерпляча. Ще не зійде сніг, а вже крізь весняну ніздрювату сніго-льодову скоринку, прогріваючи собі тісненьку і скромну проталинку, пнеться цупкий паросток, схожий на цибульку. Сьогодні це біло-зеленаво-жовтуватий хвостик, завтра це біло-зелена гостриця, післязавтра це вже довгий зелений листок з тоненькою стрілкою всередині. Ще за день брунька на кінці стрілочки розквітає враз твердою білою пащицею. І квітів визорює так густо, що земля знову стає біла і зимна від рясного холодного цвіту.
І негайно ж заквітовує ряст. Це вже весна. Квіти рясту фіалкові — теплі і сонячні. І хоча тіло квітки ще тверде, напружене, готове до опертя холоду й негоді — її дух вже ніжний, теплий, весняний. Вона вже пахне.
Потім з'являється жовтий козелець. Це вже повна весна. Квітка гаряча, як сонце. Вона м'яка й ніжна. Дух від неї йде не сильний, але це вже аромат. І росте козелець вже не з чорної землі. Довкола вже не тільки торішнє пріле листя, а й зелена трава, якої три дні тому ще зовсім не було. Над козельцем вже схиляється зелена брость і молода парость.
І тоді рясно вибухає фіалковий цвіт.
Густим килимом вкривають теплу землю фіалки. Вони пахнуть ніжно, радісно і хвилююче. Випростовує свої м'які волохаті пелюстки тихий сон. Стрімко зводяться легкі тремтливі дзвіночки. Все затоплює, все захоплює, все укриває войовничий, невідступний, швидкий барвінок. Надходить літо.
Можливо, що народився Юра в самій Софіївці[26]. Кращого місця для народження не можна й придумати. Софіївка — це діброви, луки, переліски; це — озера, квітники, скелі з гротами, водограї і водоспади, заморські рослини, чудернацькі альтанки, мармурові статуї, білі і чорні лебеді на ставках. І насамперед це — пахощі квітів. Переліски, гроти, озера, павільйони і водограї — всю Софіївку — просто на голому місці, на рівнині, наказав кріпакам зробити для своєї коханої Софії[27] великий пан, граф Потоцький. І її зробили за якийсь рік. Потім садівники Потоцького садили троянди, лілеї, гіацинти і туберози. Тютюн і маргаритки сіяла його челядь для себе. Але фіалку, барвінок і сон ніхто ніколи не сіяв і не садив — вони виросли самі. І вони пахли над усе і запаморочливо — землею, прілим торішнім листям і сонячним теплом.
Юра з мамою вертали додому алеєю перського бузку. Мама вела Юру за руку. Юра шкандибав ззаду і все озирався. Ходити — це було не так просто. Починали боліти ноги. Власне, це вперше в житті Юра робив таку довгу прогулянку на своїх власних.
Але ходити — це було прекрасно! Небо синє, сонце яскраве, зелень рясна, квітки пахучі. Які хащі чагарника! Яка висока й густа трава! Озеро рівне, і чорний лебідь нечутно, лине вздовж берега і вигинає до Юри свою довгу, немов несправжню шию: він жде, щоб Юра кинув йому чогось їстівного. За лебедем на поверхні озера лишається довгий і швидкий слід з дрібнесеньких брижів. Невеличка хмарка перепливає через них від берега до берега. Чудно!
— Мамо! — питається Юра. — А чому хмарка пливе не по небу, а зовсім по воді?
Мама дивиться на хмарку, віддзеркалену в застиглій поверхні води, потім скидає очима вгору і дивиться на хмарку в натурі. Який неосяжний простір! Вона глибоко, тремтливо і радісно зітхає.
— Життя прекрасне, Юрок! — замріяно відповідає вона.
За ворітьми стоїть високий і худий чоловік без шапки і босий. Ноги його брудні і волосся сиве та сплутане. З худих плечей звисає лахміття, і крізь нього на животі світиться голе смуглясте тіло. Він мовчить, і права рука його злегка тремтить, простягнута до перехожих.
— Мамо! — жахається Юра. — Чого він тремтить і чого він хоче?
— Він жебрак, — каже мати, — він просить милостиню. Вона виймає з портмоне монетку і подає її прохачеві..
— Дай боже щастя вашим діточкам! — хрипить старик. Мама знову бере Юру за руку і йде далі. Юра все озирається. Він не може відірвати очей від страшного дідуся.
— Мамо! А чому він просить милостиню?
— Бо він бідний, Юрок.
Бідний — це не зовсім зрозуміло. Але Юра знає, що є й протилежне слово «багатий».
— А ми бідні чи багаті?
— І не бідні і не багаті, — каже мама, — але ж ми ситі, а він голодний.
— А чого він не ситий?
Мати безпомічно знизує плечима, безпорадна під навалою запитань.
— Ах, Юрок! Виростеш — тоді знатимеш все.
Знову це «виростеш»! Ах, ці дорослі! Раз і назавжди Юра вирішує, тільки-но виросте і стане великим, зразу ж зробити так, щоб бідних не було і всі були ситі.
Після цього він виходить наперед, бере матір за руку і тягне за собою. Швидше додому, бо він голодний і хоче їсти! Диким голосом — так, що всі перехожі сахаються, а мати затуляє вуха і благає його перестати, — Юра горлає свою улюблену пісню:
Слуху Юра не мав. Він немилосердно фальшивить. Його співи — це просто лемент і вереск. І мати від щирого серця дивується: і в неї ж, і в батька прекрасний музикальний слух. В чому справа? Матері це надзвичайно прикро. Це псує хлопчика. І потім оці ще величезні вуха. Зовсім капловухий. І веснянкуватий. І рудий…
В смерк радість потихеньку зникала. Тіні надворі робилися довгі, швидкі й скороминущі. Потім зникало й сонце. І це було смутно й тривожно, немовби якесь передчуття. Сонце буде аж завтра. А між сьогодні і завтра ще ж ціла ніч! Це так довго, що навіть невідомо, чи ж воно й прийде, те «завтра».
Особливо не хотілось лягати спати. Вечір уже давно прийшов. Мати просить і вговорює. Батько позирає поверх своїх окулярів і вже втретє каже своє коротке, але таке багатозначне: «Ну-с?» Сон зліплює повіки.
— Мамочко! Ще трошки! Ще хвилинку! Я піду зараз, як папа сяде грати.
— Ти не встигнеш і роздягтися, як я вже гратиму, остолоп! — каже батько. — Ну-с?
Доводиться йти.
Роздягнутий Юра лягає на спину, і мати укриває його до плечей. Руки Юра випростовує з-під ковдри і закладає під голову. Мати цілує в лоб і йде. Юра лишається сам. Він не спить. Він засне, як батько сяде грати. Тоді сон прийде сам. А так його вже нема. Сон завжди лякається, коли починаєш скидати черевики, штанці й сорочки. Спали б так, не роздягаючись. Все одно ж завтра одягатися знову! Чудні ці дорослі. Завтра…
Завтра!
Від думки про завтра щось стискає груди. Чи то радість, чи то страх, а може, просто — холод. Юра натягує ковдру вище. Невже справді буде — завтра? А потім воно пройде, і буде — вчора.
Все це надзвичайне, таємниче і немов навмисне.
Але от вдаряє акорд. Папа заграв! Як зразу стає спокійно і затишно. Папа сідає до піаніно щовечора о десятій і грає до дванадцятої. Поки папа не заграє і Юра не «подумає», він не засне. Така вже в Юри звичка. «Думати» можна про всяке. Про завтра, про речі, які були раніше, про те, що ти хотів би мати, або про те, що тобі зараз присниться, коли ти заснеш.
Юра лежить, змруживши очі, — змружившись, краще думається, — і обдумує рушницю, яку він вчора побачив у вітрині крамниці. Юра вже раз і назавжди вирішив: як виросте і стане великим, — купити собі багато рушниць. Які ці дорослі чудні! От, скажімо, папа. Дорослий вже, великий, може собі робити що завгодно, ніхто йому нічого не скаже, а от, дивіться ж, досі не купив рушниці й не стріляє. Правда, ліворверт у папи є. Юра сам його бачив. Навіть бачив, як папа з нього стріляв. Це було ще весною. Раптом серед ночі Юра прокинувся від якогось галасу і метушні. Всі бігали, всі метушилися і кричали. Мама кликала папу, куховарка Олександра голосила, сестра плакала. Папа враз вискочив з сусідньої кімнати в самій білизні, без штанів, підбіг до вікна, розчахнув його навстіж, вистромив руку, сам відвернувся в другий бік і раз за разом вистрілив голосно і весело. Потім за це батькові було багато неприємностей, бо справді він мало не підстрелив городовика, що спокійно проходжувався собі на сусідній вулиці. Револьвер, пояснив потім папа, коли стріляєш, треба держати зовсім вгору, а то дійсно можна в когось ще влучити. Стріляв же папа в злодіїв, що залізли крізь вікно і винесли з дому геть-чисто всю одежу. Довгий час після того папа не ходив на службу, бо не було в чім.