Батько грає, і Юрі здається, що він пливе на тих звуках, як ото було на тому тижні, коли ходили купатися на ставок. Батько посадив Юру, брата і сестру в човен, і вони випливли аж на середину ставка. Вода їх так м'яко й рівно колисала… Потім звуки враз пурхають, немов зграйка горобців, і з цвірінчанням розсипаються хто куди. За ними, безперечно, хтось женеться. Хтось дуже сильний і могутній, бо навіть не поспішає — іде собі такими повільними, неквапливими звуками. Мабуть, якийсь дід. Звуки теж бувають усякі, тільки треба вміти їх слухати. І тонкі і товсті. І швидкі і повільні. Звуки бувають люди, бувають звірі. Є звуки собаки, є звуки коні, є маленькі собачки, є діти, є горобці, є добрі бабусі і є злі діди. Багато є всяких звуків. Це дуже цікаво, як це вони між собою балакають, сперечаються, гиркаються чи милуються. Дуже цікава штука музика…
«Чому, — думає ще Юра, — очі у мене заплющені, в кімнаті темно, а я бачу багато-багато червоних і зелених цяточок? А коли відкрити очі, навпаки, їх не видно?»
Юра тяжко зітхає і перевертається на другий бік. «Як виросту і стану дорослий…» — починає ще думати Юра і на цьому засинає.
Сниться йому гора. Та сама, що майже щоночі. І Юрине серце завмирає — він знає: це йому снилося вже не раз, зараз буде щось важливе, але він не може згадати, що саме. На гору — все вгору та вгору — в'юниться дорога. Цією дорогою Юра повинен іти. Юра іде. Він відчуває якусь чудність цієї події, але він уже забув, що це тільки сон. Дорога завертає. Юра іде. Якесь передчуття стискає холодом його серце. Дорога завертає знову. Ще раз і ще раз, вище і вище. Тремтливе передчуття вже сповнює Юру цілого. І раптом — Юра схоплюється і жахається — дороги далі нема. Юра ледве встигає спинитися на краю страшного урвища. Далі — нічого: величезний, безмірний простір, безодня, безкрай. Здається, видно весь світ. Прекрасно і страшно. Скоріше назад! Юра повертається, щоб мерщій бігти назад. І ноги дубіють від жаху. Так от до чого оте передчуття! Жах лізе вище і вище, він стиснув уже живіт. Дороги назад також нема. Вона зникла. Жах здавив груди, не дає дихнути. Довкола тільки урвище, безодня, безкрай. Видно далеко-далеко. Невимовно прекрасно і безмежний жах! Швидше вгору, бо стежка зникне зараз і тут, де Юра стоїть. Але марно. Пізно. Земля вже зникла й тут. Юра встигає тільки роззявити рота, вхопити повітря — і падає вниз, стрімголов, у безодню, у безвість, в нікуди…
Це надзвичайно приємно. Серце колотиться радісно й захватно від швидкого льоту, від новизни почувань. Юра змахує руками: а може ж, він тепер птиця, і коли змахнути руками, то полетить? Але враз він помічає, що вже зовсім під ногами земля. Аж от коли жах! Ноги! Таж він поламає собі ноги.
І в ту секунду, коли Юрині ноги з розгону торкаються твердої землі, Юра з одчаю скрикує і прокидається. Насамперед він хапається за ноги. Ноги цілі. Тільки трохи тремтять і терпнуть після страшного стрибка. Серце колотиться страшенно. Значить, це знову був тільки сон! Як добре, що це був тільки сон! Ху!.. А втім, трохи шкода. Хай би вже снився далі, раз це тільки сон.
Мати підходить і схиляється над Юрою.
— Юрок! Що тобі!? Ти так страшно скрикнув!
Вона в самій сорочці і з розплетеною косою, вона вже спала, і Юра, скрикнувши, її збудив.
Мама! Господи! Як це добре, що є мама! Юра такий самітний, він був один на такій високій і страшній горі! От коли б була там з ним мама, тоді б… Юра ховається мамі головою в живіт і тихо схлипує. Мама голубить йому скроні.
Раптом з сусідньої кімнати, де сплять мама з батьком, розтинається страшний крик. Батько репетує страшно, хрипло й надсадно, немовби його хтось душить. Мати кидає Юру і біжить до себе.
— Корнелій! — гукає вона. — Корнелій!
Юра спокійно лягає, залазить під затишну ковдру і готується мирно заснути. Батькові крики його не турбують. Юра до них уже звик. Батько кричить уві сні мало не щоночі. Вдень батько ходить у гімназію, поливає і пересаджує квіти в садку, виправляє учнівські зошити, дивиться в велику трубу на небо, курить, патлає бороду і грає на роялі. Вночі за ним женуться розбійники, він сам влаштовує експропріації, бере участь в складних військових кампаніях, б'ється в жорстоких боях і вмирає на барикадах. Вночі батько уміє скакати на несідланих мустангах, б'ється на рапірах відразу проти чотирьох, перепливає бистринні ріки, веде кораблі в страшний шторм. Його гільйотинують, вішають, розстрілюють, ріжуть ножами і скидають з високої скелі в море.
«Як буду дорослим, — думає Юра, — мені теж снитимуться такі ж дивні сни, як і батькові. А то що — гора та й гора щоночі…»
Одного разу Юра заявив, що він скрипаль.
Він узяв клепку від розсохлого барильця з-під огірків, обстругав її приблизно в формі скрипки, вбив кілька гвіздків і напнув на них тоненький дріт з пляшок від солодового квасу. Звісно, це не була справжня скрипка, але ж за «скрипку немовби» ця штука цілком могла правити. Смичок Юра зробив з ясминового прутика. Сама скрипка, скільки б не водити смичком, звуків ніяких не давала, але це вже не так і було потрібно, бо можна наспівувати, стуливши губи, і це зовсім немов грає скрипка. Юра одяг старий мамин капелюшок з широкими крисами, водив прутиком по клепці і, стуливши губи, наспівував «Трансвааль».
В сім'ї це викликало ціле заворушення.
Коли батько повернувся з гімназії, мама зустріла його, патетично сплеснувши руками:
— Корнелій! Розумієш! Юра зробив собі скрипку і заявляє, що буде скрипалем!..
Батько не сказав нічого, тільки глянув поверх своїх чорних окулярів на Юру. Юра засоромлено заховався в куток.
Вуха йому зробилися червоні. Очевидно, те, що він заявив, було значуще і посоромитися було дуже приємно. Батько пройшов до себе, скинув сюртук, надяг хатній піджак, тоді сів до піаніно, відкрив кришку, взяв кілька акордів і аж тоді покликав Юру.
— Ну-с! — сказав він. — Візьми цю ноту.
Він постукав пальцем по одному з білих клавішів. Він завібрував швидко і лунко. Такі звуки Юра звав для себе «собачатами». Йому зробилося смішно, і він пхикнув. Як же її взяти, коли вона тільки співається, а взагалі її ж нема?
— Ну-с? Тягни за мною: до-о-о-о-о…
— До-о-о-о-о!
Батько покрутив носом і з серцем стукнув кришкою.
— Ніякого, брат, у тебе слуху не було, нема і ніколи не буде. Слон тобі на вухо наступив.
— Нічого подібного! — образився Юра. — Він мені не наступав! Я його й бачив тільки на малюнку…
Все це було дуже образливо» і Юра досхочу поплакав у закутку за канапою, коли батько, пообідавши, заліг спати. Там, у пилюці, в задусі, в гіркій самотності, під канапою, розмазуючи гіркі й тихі сльози по щоках, Юра раз і назавжди вирішив: на злість проклятому слону, як тільки виросте, зробиться скрипалем. Тут же був вироблений і відповідний план підготовки.
У плані тому було дві частини.
Першу частину здійснювалося щоразу, як у кімнаті нікого не було. Для цього Юра навмисне ховався за канапу і чекав, поки всі вийдуть, забувши про нього. Тоді потихеньку вилазив на світ божий і прямував до піаніно. Відкривши кришку, він тихо тицяв пальцем у білий клавіш, робив «собачата» і потихеньку тяг: «До-о-о-о-о-о-о…» Він тяг і зовсім тоненько, і товсто, і всяко — на різні голоси. Очевидно, вся справа була в тому, щоб тягти оте «о» якнайдовше. Цього Юра і силкувався досягти. Він тяг доти, доки не починало боліти в грудях.
Для здійснення другої частини Юра дотримувався найсуворішої конспірації. Він робив вигляд, що йде до клозета в кінці подвір'я. Але, підійшовши, він раптом тихцем проминав дверці і прослизав поза клозет під паркан. Там, у паркані до сусіднього саду, одна дошка трималася тільки на верхньому гвіздку і зовсім вільно відхилялася…
Сусідський сад — то був зовсім інший, чужий світ, і Юра довгий час не міг наважитися ступити на його незнану землю — через нижню рейку старого замшілого паркана. Кілька днів Юра тільки боязко вистромляв туди голову, і серце йому завмирало солодко і полохливо від довколишньої тиші, від остраху і від незрозумілих передчуттів. Сусідський сад був величезний — старі дерева, хащі кущів, зарості бур'яну. Може, в тих хащах і заростях причаїлися дикі звірі, гадюки й слони? Юра мерщій висмикував голову і затулявся дошкою. Але на п'ятий день він таки наважився і проліз. В саду було тихо й спокійно. Дерева стояли високі й урочисті, в тіні кущів була відрадна прохолода, трава була висока, густа й запашна. Високо на верховітті кленів і осик цвірінчали пташки…
Сюди, до сусіднього саду, і зникав Юра для здійснення другої частини плану. Це було щоденно аж до осені.
Об'явилося все це таким чином.
З приводу якогось свята, а може, й без свята — просто так — ІОрина старша сестра з своїми подругами вирішила влаштувати «театр». Юра ніколи не бачив і не чув, що таке «театр». Виявляється, це була прекрасна забавка. Сестра Маруся була вже зовсім не Маруся, а якась собі «принцеса», їй приміряли тюлеву штору з спальні і казали, що це «фата» і «шлейф». Соня Яснополянська, яка жила навпроти, була вже зовсім не Соня, а «паж». Вона одягла братові штанці і сказала, що це «колет». Гімназисти Казя і Владя, які жили в найбільшій кімнаті і звалися «квартирантами», раптом обернулися в «короля» і «придворного». Казя клеїв собі довжелезну, куди більшу, як у папи, бороду, а Владя одягав батьків старий мундир з золотим коміром і на груди ліпив велику паперову зірку. Це було зовсім надзвичайно. «Спектакль» ще мав бути дуже не скоро, аж за два дні, а вже вони з ранку до вечора товклись в усіх кімнатах і «репетирували». Казя, виявляється, був батьком Марусі. Це була явна нісенітниця, бо Марусиним батьком, як і Юриним, був усім відомо хто — папа. Але Юра зразу ж зрозумів, що то тільки так, навмисне. Соня, тобто паж, ставала перед Марусею, тобто «принцесою», навколішки, співала і кричала, що «любить». Владя вибігав з батьковою шпагою і хотів Соню заколоти. Але Маруся падала до ніг батькові, тобто Казі, а не папі, плакала і казала, що вона «кинеться в море». Все це було надзвичайне.
Юра прийшов і заявив, що він теж хоче грати в театр.
Це викликало загальний регіт. Реготав навіть старший брат Олег, — а старший був він усього на два роки, — який був тепер вже не брат, а «карлик», «шут при королівському троні». Всі реготали і казали, що Юрі ще рано бути артистом.
Першої хвилини Юра заліз під канапу і почав був плакати. Але зразу ж утерся і пошкандибав до себе, в сусідський сад. Там — наодинці з дубами і кленами — він заспокоївся і перевірив свою готовність ще раз.
В день, коли нарешті прийшов час грати в театр, в домі знялася страшенна метушня. Маруся, Соня, Казя, Владя, Олег та інші діти метушилися. Театр мав бути на ґанку, що виходив на подвір'я. З боків ґанок обвішували простирадлами. Казя клеїв бороду. Маруся плакала і вимагала, щоб їй дістали «фльор д'оранж»[28]. Що це була за штука, Юра не міг ні догадатися, ні вимовити. Але йому було на це наплювать. Він прийшов у велику кімнату, де жили квартиранти і де тепер були «закуліси», і привселюдно заявив, що як вони всі собі там хочуть, а він також візьме участь у театрі. Юрина заява мала ефект. З суворого тону, яким її було виголошено, всі зрозуміли, що це не жарти, і коли відмовити, то може бути скандал — Юра може заревти під час спектаклю, може хапати артистів за ноги, може позривали простирадла, взагалі якимось несподіваним способом наробити капостей. Юрі запропонували бути касиром, Юра запитав, що це таке. Йому пояснили: немовби сидіти в касі і немовби продавати квитки. Юра похмуро відмовився. Він волів бути артистом. І він заявив, що, хочуть всі чи не хочуть, він зараз же виступить в ролі скрипаля.
Коли спектакль був у самому розпалі — всі мами і папи сиділи довкола в квітнику на винесених стільцях, а король замірявся колоти шпагою пажа, принцеса билася в істериці, і шут при троні короля бігав довкола і калатав у дзвіночок, — раптом на ґанку, тобто на сцені, з'явився Юра. На голові в нього був старий мамин капелюшок з перами, під лівою рукою «немовби скрипка» з клепки огіркового барилка, під правою рукою скачаний невеличкий килимок, який лежав між маминим і батьковим ліжками, червоний з зеленою крайкою. Юра спинився на першому східці і, зірвавши з голови мамин капелюшок, зробив широкий уклін і реверанс. Більшість мам і пап думали, що це так і треба, і не звернули особливої уваги. Тільки Юрина мама сплеснула руками, а брат Олег, тобто шут, пробіг, калатаючи у дзвоник, і прошипів: «Іди геть, дурень!» Юра вклонився вдруге і втретє — уклонами ще ширшими і ще глибшими. Потроху на нього почали звертати увагу. Сестра Маруся, тобто принцеса, затуливши лице руками, немов плаче, шепотіла йому, що повідриває вуха, а Соня Яснополянська, тобто паж, обіцяла негайно ж дати конфету, дві, три, скільки хоче, тільки щоб пішов собі геть. Юра мужньо витримав усе і, хоча душа в нього здригнулася, не спокусився на конфети. Він поклав «немовби скрипку» осторонь, акуратно розгорнув килимок і твердо став на нього обома ногами. Потім він ще раз змахнув капелюшком і зробив глибокий реверанс…
— Леді і джентльмени! — заверещав він так, що всякий інший театр мусив тої ж секунди обірватися і припинитися. — Леді і джентльмени! Обратітє вніманіе на моє калєцтво!
Потім він схопив свою «немовби скрипку» і змахнув ясминовим смичком.
— До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до! — заспівав він. — До-сі-ля-соль-фа-мі-ре-до…
Всі — мами і папи — дивилися тепер на Юру, тільки на Юру. Театр — це був він. Юра танцював на одній нозі, диким вереском оглашаючи подвір'я, і крутився млинком. Потім скинув мамин капелюшок і почав перекидатися через голову. Нарешті — на це потратив Юра три літні місяці, усамітнюючися в сусідському саду, — нарешті він став дибки і почав ходити на руках. Хай тепер хтось скаже, що він не скрипаль! Що слон наступив йому на вухо! Нічого подібного!.. Тоді знову Юра взявся до скрипки.
Юра старанно і заповзято водив ясминовим смичком по дротяних струнах, горлав пісню і розмишляв: «Як я виросту і буду великий, тоді не треба буде й наспівувати. Я куплю тоді справжню скрипку, і вона собі гратиме сама…»
В ті дні всі довкола казали, що у нас війна.
І справді, з'явилися раптом якісь чудні, немов навмисні, але захоплюючі слова: Порт-Артур[29], Ляоян[30], Маньчжурія[31], Мукден[32], Нагасакі[33]. Повертаючись з гімназії додому, батько перш за все хапався за газету. Читаючи, він патлав свою руду бороду, жбурляв свої чорні окуляри, тупотів ногами і кричав, що «вони» остолопи. Притому він вимовляв прізвища невідомі, не належні нікому з знайомих: Куропаткін[34], Стессель[35], Ліневич[36], Рождественський[37]. Цих дядів Юра не знав, і до батька вони ніколи не приходили. Очевидно, мама з папою на них за щось дуже гнівалися. Раз у раз, тільки глянувши до газети, мама сплескувала руками і починала патетично молитися.
— Господи! — молилася вона. — І коли ж ти нарешті прибереш до себе самого головного мерзотника? Сердешний руський народ! За що гинуть наші бідні солдатики!..
Солдатики були і в Юри — дві коробки. В одній вісім кавалеристів в червоних мундирах, в другій шістнадцять піхотинців з рушницями на руку. При них був ще й командир на коні, але, ненароком наступивши, Юра обломив у нього підставку, і кінний офіцер нікуди не годився. Він лежав у госпіталі. Після маминих слів Юра завжди біг до етажерки, де стояли коробки з солдатиками, і стурбовано їх перевіряв.
Солдатики були цілі. Як завжди, мама перебільшувала і помилялася.
Вечорами до мами приходили кілька тьоть, і вони сідали довкола обіднього столу, на якому тепер з'являлася ціла купа білого шмаття. Тьоті з мамою дерли шмаття на стьожечки, потім із стьожечок смикали нитки. Це у них звалося «дьоргати корпію». В інші вечори вони, навпаки, шили з того шмаття маненькі торбиночки і накладали в них всякі принесені з собою речі: пачечки з тютюном, теплі шкарпетки, чай і цукор. Брат Олег в цей час гасав по кімнатах в бляшаній гусарській касці, яку йому подарували на іменини, і з гусарською шаблею в руках. Він кричав «ура!» і рубав усе, що потрапляло йому під руки: крісла, килими, подушки. То були «япошки». Япошкою ж повинен був бути і Юра. Замість рушниці, він діставав лінійку, а на голову — коробку з-під батькового кашкета. Брат Олег кричав «ура!» і гатив Юру шаблею по коробці. Юра мусив кричати «банзай!»[38] і здаватися в полон. Це звалося «бій під Мукденом», або ж «на сопках Маньчжурії». Одного разу коробка не витримала і розлетілася на шматки. Шаблюка вдарила Юру по голові. Іскри полетіли Юрі з очей, і, вихопивши лінійку, він щосили врізав брата по голові… Братові теж посипались іскри. З ревом він побіг до мами скаржитися.