Ледь помітна в моховитому болітці стежина вивела їх на стару, закинуту ділянку з колись наготовленим, але так і не вивезеним кругляком — окрай широкої прогалини приткнулося кілька довгих штабелів оброслих мохом рудостояків. Опріла кора розлізлася, в потемнілих від часу окоренках жовтіли видовбані дятлами ямки.
На ділянці припікало сонце, вони всі угрілися, і Бритвін, який ніс перекинуту через плече шинелю, рішуче кинув її під ноги.
— Привал!
— Фу-х, тепло! — згідно озвався Данило і, як був, товстуватий та незграбний у розстебнутій ватянці, задом сунувся в затінок під штабелем. Бритвін спершу зняв ремінь, розстебнув усі гудзики на гімнастерці, потім гепнувся на шинелю і, сопучи, стягнув чоботи.
Стьопка, подумавши, також присів під штабель.
— Далеко ще тупати? — запитав Бритвін.
— Не так щоб далеко. Трохи пройдемо до Ляхавина, затим лісництво минути, — почав прикидувати Данило.
— То скільки кілометрів? П’ять, десять?
— Кілометрів? Щоб не збрехати… Та не дуже зосталося.
Бритвін осудливо покрутив головою.
— Ну й арифметика в тебе! Багато, не дуже. Давай сумку та перекусимо.
Данило з підкресленою готовністю перекинув через голову скручену чіплянку сумки і насамперед витяг з неї пляшку з паперовою затичкою. Застережливо укріпив її на нерівній моховитій землі між собою та Бритвіним. Стьопка старався не дивитися туди — робив вигляд, що досліджує палець на нозі, справді до крові збитий об корінь. Їсти йому перехотілося, більше дошкуляла спрага, і він думав, що, відпочивши, треба пошукати десь струмок.
— Ну, що ж, тоді хильнемо! — задоволено сказав Бритвін.
— Заробили, — усміхнувся Данило. — Є за що. Бритвін ворухнув сумку.
— А там же й закусь була. Ану діставай, що спорядив поліцаїв синок.
Стьопка аж здригнувся: так просто і буденно було сказано це, ніби Митя все життя був йому ворогом. Хлопець здивовано скинув голову, чекаючи щось побачити у виразі обличчя Бритвіна. Однак на пругкому, торкнутому свіжою щетиною обличчі того було тільки щире задоволення від передчуття близької їди з випивкою.
Данило дістав саморобний, змайстрований з окіска ножик і розгорнув полотняну ганчірку. Товста скибка хліба, відрізана від середини хлібини, шматок м’яса і чотири фарбовані великодні яйця примусили їх мимохіть ковтнути слину. Вони вже не могли відвести очей від великих Данилових рук, коли він почав ділити харч: розрізав на три частини хліб, м’ясо, розклав яйця, два з яких були потрощені. Бритвін однією рукою взяв пляшку, другою згріб свою порцію закусі.
— Ну, а Товкач що — не зголоднів?
Стьопка вовкувато зирнув на їх двох: слова Бритвіна прозвучали так, що стало зрозуміло: якщо він відмовиться, ті не бідуватимуть. Мабуть, саме тому він рішуче підвівся і, не торопко підійшовши ближче, взяв останню пайку — друга вже була в руках Данила. Бритвін пожлуктив з пляшки, поморщився.
— Отрута! І як її поліцаї п’ють?
— А п’ють! І нічого. Пальзітєльна, кажуть, — жартівливо озвався Данило, переймаючи пляшку. Останнім часом він став говіркий — не те що вчора, і Стьопка подумав: з чого б це? Данило також випив. Може, й не стільки, як Бритвін, але теж чимало — ледве не всю. Витягнув у руці і подивився, чи багато залишилося.
— Ну, а тобі не треба. Малий іще, — сказав він Стьопці, ніби жартома, але й справді пляшку відставив убік. Степан перестав жувати.
— Хто малий, а хто старий. Давай сюди!
— Зіп’єшся ще. П’яндигою будеш.
— Не твоє діло. Дай пляшку!
— Це хай командирові, — раптом улесливо заусміхався Данило.
— Командир — він голова. Гляди, як усе владнав!
— Годі, дай і йому, — махнув рукою Бритвін. Данило ще раз подивився на пляшку — там було, певно, з півсклянки — і віддав. Степан, хоч і не мав до горілки великої охоти, тепер майже зі злістю, затявши дух, вицідив усе до краплі.
— Ти глянь! — здивувався Данило. — О, молодь пішла! Енергійно жуючи, Бритвін з легким осудженням косив на нього очима, а Стьопка сидів до них боком і зосереджено їв. М’яса йому випало небагато, він хутко зжував його. Залишався шматок хліба і маленьке, мов голубине, великоднє яєчко, яке він полишав на після. Хлопцю було наплювати, що про нього говорили ці двоє, він не поважав їх і не відчував жодної вдячності за випивку. Він ледве стримував у собі злість, усе виразніше відчуваючи, що в цій доволі вдалій операції з мостом щось нечисто. Те, що всю дорогу і тепер Бритвін уперто обходив у розмові Маслакова і Митю, тільки підтверджувало його підозру, і це не могло не озватися в нім давнішою неприязню до ротного.
— Ні поваги тобі, ні поступки! Отака молодь! — буркотів тим часом Данило. — Раніше так не було.
— Що б ви робили без цієї молоді? — різко проказав Степан, відчуваючи, як гнівлива задиркуватість підіймається в ньому з катастрофічною неухильністю. — Бліх по хатах плодили б?!
Звичайно сумирний Данило з-під клоччастих брів недобре націлив на нього вузенькі щілинки очей.
— А ти нам не указ! Не командир, щоб указувати.
— Надто ти, бачу, командирів любиш. Щоб командували. Либонь без команди і в ліс не пішов? Чекав, поки з печі стягнуть!
— Моя справа. Не тобі докоряти. Шмаркач іще!
— Буде, не заїдайтесь! — обірвав сварку Бритвін. — Товкач хоч і злий, а сміливий. Молодець!
Стьопка уважно подивився на Бритвіна, але той цілком серйозно витримав його погляд. Хлопець, однак, злосливо усміхнувся одними вустами: ні вже, на таку дешеву принаду його не візьмуть.
— Хвалите? Так, як і його хвалили?
— Це кого?
— Митю, кого!
Бритвін виразно хмикнув.
— Ну, знаєш! Треба було, то й хвалив.
— А тепер уже не треба? Тепер мене треба? — хутко наливаючись злістю, уривисто сказав Стьопка. Шматок недожованого хліба різко випирав за його щокою.
— А ти що, невдоволений?
— Вдоволений!
— Слава Богу. А то я подумав, що ти покривджений: чому я тебе, як учора Маслаков, на міст не погнав?
«Так ось воно що!» — майнуло в голові у Стьопки. Може, Бритвін ще почне дорікати йому за невдячність? Справді, на міст не погнав, справу зробили, і все якнайкраще. Навіть вибухівку для загону зекономили. Та все одно до Маслакова йому далеко.
— Маслаков не гнав! — майже вигукнув, зриваючися на сварку, Степан. — Маслаков вів! Це ти гнав!
— Кого я гнав?
— А Митю! Згадай!
Ну, так і є! Тут уже стало певно, що Стьопка влучив у його болюче місце.
Розперезаний, босий, Бритвін раптом підхопився і вищирився на хлопця.
— Ах ти шмаркач! Оговорити хочеш? У мене ось — свідок! Ану, хай скаже: гнав я чи він сам пішов!
— Сам, сам! — швиденько підтвердив Данило. — Просив Христом-богом. Щоб, виходить, за батька оправдатись.
— Зрозумів? Поліцая синок до того ж! Не забудь.
Стьопка мовчав, трохи збентежений цим несподіваним поворотом суперечки. Так, тут вони мали рацію. Просився, це правда. І що поліцаїв синок, теж правда. Але що ж тоді виходить?
— Виходить тоді, це поліцаїв син міст висадив у повітря. А не ми. Так?
— Ні, не так! — твердо сказав, як відсік, Бритвін. — Ми висадили. Ми організували все і керували. Я керував. Чи ти з цим не згоден?
Стьопка не знав чому, але з цим він справді був не згоден, хоч і перечити більше не став. Напевне, для сварки з цією людиною він був слабак. Щось у голові його переплуталося, всі ці взаємозалежності і складнощі, і без того незрозумілі йому, тепер і зовсім затуманилися — не розібратись. Тільки якоюсь найупертішою і найчуйнішою часткою своєї душі він відчував, що Бритвін махлює, і він нізащо не міг змиритися з цим.
Данило під штабелем драв жовтими рідкими зубами шматок м’яса:
— Чуєш?.. Якби не вони, — кивком бороди він показав на Бритвіна, — якби не вони, все пропало б.
Стьопка підвів голову і, відчувши щось загадково-важливе в цих словах, утупився зором на Данила.
— Ага. Коли кінь виїхав на міст, вони бабахнули, і готово. Якраз Посеред мосту.
— Кого? Коня?
— Ну так! Того Рослика. О снайпер, а-яй! — набравшись голосу, басовито доводив Данило.
У шумливій і хисткій Стьопчиній голові, либонь, із запізненням, але надто виразно блиснула просто невірогідна здогадка, осліплений якою, хлопець хвилину не міг вимовити слова. Він лише дивився то на Бритвіна, то на Данила. Але спроквола все ставало на свої місця, він уже цілком певно почав розуміти, чому не побіг разом з ним Митя: хлопець кинувся рятувати Рослика.
А йому, дурню, здалося, що в коня стріляв поліцай.
— Падлюко! — відчуваючи, як щось лютістю спалахнуло в нім, закричав Стьопка. — Падлюка ти! Зрозумів?
Майже не володіючи собою, Стьопка підхопився на ноги, зціплені в кулаки його руки дрижали, і він задихнувся від безсилого обурення. Бритвін хвилину сидів, ніби також збитий з пантелику його словами.
— Ах, он як! — нарешті збагнув він і також підхопився на шинелі. — Здати автомат!!
Тепер уже сторопів Степан.
— Автомат? А ти мені його давав?
Бритвін подався до хлопця, але Стьопка, випередивши його, з неторопкою впевненістю нагнувся і підняв свій новенький, з лакованою ложею ПКШ.
— Здати автомат! — гнівливо повторив Бритвін.
— А хріна!
— Ти що, молокососе! Випив, так бунтувати? Проти командира йти?
— Ти не командир! Ти — шахрай!
— Ах, так!
Сутичка дійшла до краю. З-під штабеля зі зляканим обличчям торопко і незграбно зводився Данило. Бритвін, застигши на секунду, мовчки повернувся і рішуче схопив прихилену до колоди свою трьохлінійку. З нею він упевнено кинувся до Стьопки.
— Не підходь! — крикнув Степан і під штабелем відступив на один крок.
Але Бритвін рухався з підготовленою гвинтівкою в руках — увесь затятий, напружений і рішучий.
— Не підходь, кажу! — майже з розпачливою лютістю попередив Стьопка і скинув з плеча автомат. Від несамовитості і хвилювання він важко, поривчасто дихав, заходячись від кривди, що їх двоє на нього одного.
Бритвін на мить спинився, зімкнувши наїжені брови, з люттю в очах, затим раптом широко стрибнув і опинився навпроти. Степан смиконув рукоятку — затвор клацнув у тиші, ставши на бойовий звід. Деручи об дровини плечі, Стьопка тиснувся спиною до штабеля.
В озвірілих очах Бритвіна сковзнула нерішучість. Але зараз же спалахнули ще більшим шаленством, він зробив різкий випад наперед і одночасно махонув гвинтівкою. Стьопка увігнувся, та невдало: біль електричним ударом пронизав його від чирякуватої шиї до п’ят, по спині потекло щось гаряче. Хлопець ледь не випустив автомат і стяв зуби. Злісна кривда пихнула в нім з новою силою, не своїм голосом він крикнув: «Сволото!» — і, задихнувшись, чесонув з автомата. Коротенька, в три кулі черга пругко пирснула в лісовій тиші.
Бритвін раптом упустив гвинтівку, зігнувся, обома руками схопився за живіт і, хистко ступаючи, почав хилитися.
В гарячці хлопець ще нічого не встиг зрозуміти — він лише відчув, що сталася біда, — як ззаду щось задишкувато хакнуло, і широкі чужі руки стиснулися на його грудях. Стьопка сіпнувся, спробував вирватися, але не вистачило сили, і він, смикаючись і жахливо слабнучи, осідав під тягарем, поки не ввіткнувся обличчям в мох.
— Молокососе! Стріляти? Ах ти!..
— В’яжи його! Руки в’яжи! — сипів поряд плаксиво-розлючений голос.
Данило без гострої потреби мстиво крутонув його на землі, більше підламав руки, коліном безжально тисконув у ребра нижче лопатки — в хлопчачих очах блиснуло й розпливлося жовто-вогненне коло. Степан захлинувся, але змовчав, з усієї сили терплячи біль і задихаючись від кислого смороду мохового болота, який роздирав його груди.
18
А тепер сиди ось тут. Видно, і справді його розстріляють.
Сонце з-за ялини лагідно висвічує один бік ями — робиться тепліше. Ліс навколо щосили повниться звуками: чути, як, гомонячи, шикується кудись група партизан — мабуть, на чергове завдання; хтось із посильних, окликаючи по дорозі знайомих, шукає начальника господарства Кліпця; з другого боку запрягають коня — брязкають кинуті додолу голоблі, і рипить хомут. Чулися репліки та сміх людей. Новий вартовий ні-ні та й підійде до ями — либонь, зазирне в неї: на земляні грудки скраю тоді падає його різка зламана тінь і зразу ж зникає. Хоча він і втішав Стьопку, але, мабуть, розмовляти йому з арештантом не хочеться, і хлопець відчуває це. Якась страховита відчуженість уже відокремила його від інших, колишніх його сусідів і товаришів по загону, і настановила в особливе становище — кривдне й загрозливе. Що ж, мабуть, він завинив.
Нагорі, судячи зі звуків, нічого особливого не відбувається, там з повною байдужістю до нього йде звичайне життя загону. І тому зовсім несподіваний знайомий голос змушує його здригнутись.
— Ось де вони! Шукав, шукав…
— Чого шукати! Он кухня.
Стьопка неприємно зіщулюється в клубок — це вже за ним, певно. Але чому Данило?
— Ну, де він? Сидить?
В землі гулко віддаються кроки, обидва з вартовим вони йдуть до ями, і невдовзі Степан бачить над собою знайомі Данилові пасма. Ну, що йому ще треба?
— О посадили! Як вовка. Гм. На, ось їсти приніс.
У яму спускається на дротяній дужці зроблений з якоїсь бляшанки казанчик, на якім свіжий, трохи підсохлий патьок кулешу. Запах їжі вмить забиває всі інші, затхлі пахи ями. Відчувши на хвилину радість, Стьопка бере котелок і затискає його між колін.
— Ложка є?
Ложка в нього є, він дістає її з кишені — свою давню годувальницю з коротко обрізаною колодочкою, витирає пальцями від крихт і починає їсти. Данило сідає над ямою. Поряд стоїть вартовий.
— Знаю я цього Бритвіна, — каже він. — Занудливий, боронь боже. Взимку Маланчука в Підосиновиках застрелив. Начебто за порушення дисципліни. Негідник він.
— Негідник, — легко погоджується Данило, і Стьопка аж похлинувся від здивування: бач, як хутко перемінив думку! Він коротко позирає знизу вгору: Данило неторопко ладить цигарку — на його клоччастому обличчі нічого не розбереш.
— Тож, кажуть, побились?
— Було, — непевно відказує Данило. Міркуючи з його настрою, розказувати, як і що відбулося вчора, у нього нема охоти.
— На цій вражій війні всіляк бува… Мабуть, ти, Бородо, на куриво багатий?
— Де там! Лушпиння зібрав.
— То недопалок залиш. А то вже два дні не курив — вуха опухли… З такими, як цей Бригвін, ліпше не заїдатися. Ну їх. Що нам — більше за всіх треба?
— Авжеж. Нащо проти вітру руками махати? — погоджується Данило, напустивши в яму диму.
Розмова не в’яжеться, вартовий чекає «бичка», і Данило з жадливою насолодою дотягує цигарку.
— На, кури.
Кінчиками пальців вартовий обачливо бере з Данилових нігтів недопалок і відходить — його тінь сковзає по Данилових чоботах. Стьопка вискрібає котелок. Куліш смачний, але замало, з’їв би й більше.
— Ну, під’їв?
Стьопка мовчить: що йому розмовляти з людиною, від якої хтозна чого чекати.
— Бритвіну операцію робитимуть. Хотів, щоб тебе привели.
Ще чого! Нащо йому йти до Бритвіна — сваритись хіба? Але сварка вже скінчена. Тепер слово — начальству, воно все вирішить. У його руках доля Стьопки Товкача.
— Лікар казав, ледь не поцілив, — продовжував тим часом Данило. — Ще б трохи — і каюк!
Біс із ним! Ця новина і не радує, і не засмучує. Якби цілився, то лікар, либонь, не знадобився б.
— І ось що… — Данила чомусь озирається, хоч поряд нікого немає, і трохи тихшим голосом гуде над ямою: — Казав, на тебе не сердиться. Ну, випили, звісно… Якщо по-доброму, то можна домовитись.
Стьопка підводить голову. Він щиро здивований.
— Це як?
— А так, значить. Сказати, що ненавмисне. Випадково автомат стрелив. А про Митю того нічичирк. Висадили в повітря, і все.
— Ні, дзуськи! Пішов він в одне місце.
— От тобі… Недобре ти! — наполегливо бурчить Данило. — Про себе подумай. А то приїде комісар…
— Хай їде!
Данило згори уважно, ніби навіть не розуміючи, дивиться в яму. Стьопка підводиться і ставить порожній казанчик біля його чобіт.