— Хай їде. Я не боюся!
Данило крутить головою, зітхає. Весь його занепокоєний вигляд свідчить, що він не схвалює хлопця.
Невдовзі він починає підводитись, осипаючи в яму землю, потім підбирає казанчик, поправляє на плечі зброю. І Стьопка лише тепер бачить у нього свій ПКШ. Виходить, уже й озброївся. Стьопка сідає на попереднє місце. Щось тверде і напрочуд упевнене вже оволоділо ним і не відступає.
— Недобре ти надумав. Шкодуватимеш.
— За мене не турбуйся.
— Та мені що… Ось тільки обіцяли відпочинок, троє діб. А тепер…
Він не договорює, заклопотано позирає вбік, мабуть, на вартового поблизу, і Стьопка здогадується, що він має на думці. Тепер, коли вони не домовилися, певне, відпочинок у Данила лясне.
І правильно, що лясне.
«Відпочинок за що? Хто насправді заслужив його, тих нема. А цьому за які заслуги?» — думає Стьопка. Ні, нічого в них з Бритвіним не вийде. Годі хитрити і виїжджати на чужому горбі. Стьопка винен, його, звісно, покарають, але спершу він розкаже, як усе це відбулося, і про Митю теж.
Комісар справедливий, він зрозуміє.
Не може того бути, щоб не зрозумів.
Хай їде комісар!
1968
ПАСТКА
Повість
1
На першому заході атака зірвалася.
Охопивши підковою висоту, рота спробувала вдертися в траншею на самій вершині, але не дійшла навіть до половини схилу. Шквальний вогонь німецьких кулеметів поклав автоматників на голому, промерзлому під ранковим морозцем полі, і так трохи полежавши на вітрі, вони перебіжками повернулися туди, звідки починали.
Це був глибокий, голий, без чагарників, рів з рідкими плямами ще не розталого снігу та замерзлим струмком посередині; він ховав од вогню, від неослабного натиску студеного березневого вітру і давав можливість вирішити, що робити далі. Трохи віддихавшись на його затишнім від куль боці, ротний — капітан Орловець — покликав обох своїх командирів взводів і, незадоволений та розлючений, ні на кого ні разу не глянувши, почав:
— Баби! Клопи! Здихлі! Який дурень вам автомати дав?
Натягнувши на голову комір кожуха, він боком лежав на схилі рову і, тримаючи в зубах цигарку, висікав «катюшею» іскру. Шматок зламаного напилка дзвінко ляскав по кремені, до якого великий, з жовтим нігтем, палець притискав трут — жмут білих ниток, витягнутих з брезентового пояса. Але капітан злився, не попадав на потрібне місце, і слаба зеленувата іскринка, ледве блиснувши над кресалом, одразу ж гасла.
На злі капітанові слова ніхто не відповідав — ні телефоніст Капустін, кирпатенький, витрішкуватий хлопець, що скорчився біля обшарпаного ящичка УНФ, майже з головою сховавшись від холоду в розстебнуту на грудях шинельку; ні мовчазний, покірливий на вигляд молодший лейтенант Зубков, який, сидячи на полі своєї ще не обношеної шинельки з новенькими, але вже зламаними навпіл погонами, ретельно колупав землю. Поряд з ним, ледь тримаючись на крутуватому схилі, також мовчав лейтенант Климченко, якого, однак, розпирало від злості на всі ці невдачі, а найбільше на самого ротного.
— Дідька лисого від неї прикуриш. Ану, висікай сам!
Орловець злісно жбурнув під ніс зв’язківцю його недоладний курцівський пристрій. Зв’язківець мовчки відклав слухавку і, затулившись од вітру, почав брязкати кресалом. Тим часом капітан сів і вийняв із тонких нервових уст цигарку.
— Третій взвод відстав, перший розтягнувся, мов кишка, порядку ніякого… Ви командири чи пастухи, чорти б вас побрали? — цідив він, зсунувши брови і вовкувато дивлячись на взводних. Зубков од тих слів ще більше нап’явся, а Климченко шпурнув у рів грудку.
— А що ви кричите? Ми що — в рові сиділи? Чи збоялися? Чи зайняли висоту і здали? Він же підійти не дає — на те дивіться! — махнув рукою в бік висоти Климченко.
Капітан повільно спинив на лейтенантові важкий злий позирк.
— Ти що? — витиснув він із себе загрозливо й суворо. Зв’язківець тим часом припалив трут і, підвівшись на коліна, простягнув його капітану. Але Орловець ніби не помітив того, і вітер марно крутив у повітрі тонкий струмінчик диму.
— Ти що тут — мітингувати надумав?
Лейтенант підняв комір свого посіченого осколками кожуха, з дірок якого стирчало клоччя білої повсті.
— А те! Годі на чужому горбу в рай їхати, — запально сказав він і відвернувся.
Кругляве, молоде ще лице його з крутуватим підборіддям затаїло кривду і злість. Ротний зсунувся вниз на якихось три кроки і, перепоясаний ременями, став навпроти взводного.
— Хто це їде? Я їду? Ану, кажи прямо!
— Та й ви теж! — кинув Климченко і став позирати в рів.
Він не боявся капітана, хоч знайомий був з його крутуватим норовом, бо сам воював у цій роті з зими, знав кожного бійця, як і вони знали його. Орловець же був тут новий, і хоч у боязливості його ніхто не дорікнув би, та все ж з першого дня бійці не злюбили капітана за його, бодай, надмірну жорстокість. Тепер від усієї цієї сутички Климченкові стало прикро, і він, намагаючись стримати себе, почав підбором збивати з обриву грудки, які, підскакуючи, наввипередки котилися до замерзлого струмка, за ними сипалася жорства. Ротний, що стояв побіч, зімкнувши брови на худому, зчорнілому від холоду й щетини обличчі, крізь зуби кинув:
— Ану, прикуси язика!
Нервово крутнувшись до нього, Климченко підкинув голову.
— Що? Правда очі коле?
— Ах, правда! То я скажу тобі правду. Твій взвод найгірший. Самий марудний. Він затримав роту. Він зірвав темп наступу.
Климченко скочив на ноги, ліктем штовхнув назад туго набиту кирзову сумку.
— Мій взвод зірвав? Німці зірвали! Отак! Шість їхніх кулеметів зірвали. Ви що, не бачили? — перестаючи себе стримувати, закричав лейтенант.
Зв’язківець, уражений цією сутичкою, нерухомо сидів біля апарата, роззявивши рота. Зубков зігнувся ще нижче і старанно колупав свій кирзовий чобіт. На березі рову з ямок-окопів висовувались і застигали в німій цікавості голови в шапках і касках.
— Це що таке?! — загрозливо тупнув на них Орловець своїми поруділими від підпалин валянками. — Ви на гулянці чи в армії?..
Він не договорив: довга кулеметна черга з висоти шалено різонула повітря над їх головами — видно, згори, на взгірку, хтось необережно висунувся. На дальньому боці рову посипалася жорства, і коли вітер здув пил, у мерзлій землі обриву стали помітні декілька ямок від куль.
Орловець, як і раніше, насуплений, повернувся до взводного.
— Ти в мене дочекаєшся! Я тебе примушу з одним взводом висоту брати. Тоді запищиш. Розумник…
Лейтенант криво посміхнувся.
— Ну й що! Треба — піду зі взводом. Але якщо візьму — вам доповідати не прийдеться. Сам у полк доповім.
— Ах, так?
— Так!
Капітан на півхвилини застиг, знімівши обличчям і щось напружено вирішуючи, а Климченко, стоячи поряд, чекав. Справді, він ладен був атакувати висоту і з одним взводом, страху від цього не відчував, і хоч надією на успіх також себе не тішив, але тепер над усе інше не хотів хай би в чімось поступитися капітанові.
Орловець тим часом, важко ступаючи валянками, заліз на схил і сів на своє давніше місце біля телефоніста.
— Ну, де вогонь? — згадав він про не підпалену цигарку в пальцях.
Зв’язківець знову почав стукати кресалом.
— Ось що! — сказав ротний подумавши. — Я такого не допущу. Базікам я залізом язики поприпікаю. Іч, нехлюй той розпустив роту!
Це був натяк на попереднього командира роти, старшого лейтенанта Драніцина, пораненого тиждень тому. В полку про нього говорили різне, але Климченко щодо цього мав свою думку і тепер сказав:
— Якби всі ротні були такі, як Драніцин, то вже на висоті й пообідали б.
— Що? Захищаєш? Звичайно! Обоє рябоє.
Климченко промовчав.
— Гаразд, — м’якше вже сказав Орловець. — На цім крапка. Щоб мені ні-ні… Зрозуміло? А тепер давай сюди.
Зубков, чогось не розуміючи в зміні настрою командира роти, повільно підвівся, обтираючи з піл пісок, а Климченко, насупившись, стояв унизу. Капітан тоді, міняючи тон, навмисно грубувато гримнув:
— Ну, що надулися? Давай ближче!
Зубков, пригнувшись, хутенько шмигнув до капітана, і Климченко, трохи помарудившись, також поліз угору.
По голому схилу рову дув сіверкий морозний вітер, розгарячіле недавньою біганиною тіло почало вистигати, лейтенант тугіше підтягнув ремінь і неохоче посунувся до командира роти. Обличчя взводного було, як і досі, похмуре.
Капітан тим часом припалив, ковтнув дим. Коротко блиснувши на лейтенанта випробувальним, але вже незлим позирком, він витяг з-за пазухи карту.
— Так. Усе. Слухай задачу. Атакуємо знов…
2
Через п’ятнадцять хвилин атакували.
Без жодного пострілу, мовчки, всі разом висипали з рову і кинулися на висоту.
Німці спочатку мовчали, — може, не помітили їх, а може, чекали, і з хвилину у вітрянім березневім просторі чутен був лише безладний задишкуватий тупіт півсотні пар ніг. Люди вихолодилися за ранок на глинистій змерзлій землі, тому відразу рвонули дружно, однак шлях їх пролягав угору, бігти було чимало і такого запалу вистачило ненадовго. Правий фланг першого взводу незабаром загнувся і почав відставати; це було погано, проте лейтенант Климченко не наважився порушити тишу, щоб закричати на молодшого сержанта Голоногу, який там командував. Стиснувши в кулаці пістолет з ремінцем, причепленим до пояса, він біг з усіма якнайшвидше туди, вгору, де, зготувавши кулемети, чекали, щоб разом ударити, німці. Зліва від нього і далі під ліс, трохи повільніше, відстаючи, трюхав з ординарцем Орловець. Інколи він повертався до першого взводу і мимохідь тряс кулаком — хутчій! Климченко, однак, не дуже зважав на це; тепер у ланцюгу він певним чином став незалежним від ротного, сам знав, що треба хутчій, тільки солдатські сили не дуже підпорядковувались і йому. Лейтенант біг, відчуваючи, як дотліває в нім решта давнішої злості, що прорвалася там, у рові. Він почав уже звикатися з думкою, що капітан «арап» і «горлопан», що він не пошкодує батька, щоб вислужитись, — випнутись перед начальством. Але все ж він мусив слухатися ротного і навіть більше: після його образ був сповнений рішучості ввірватися в траншею що б там не було. Тому він і біг так. Це був розрахований на одну лише несподіванку ривок, від його запалу залежало, чи поляжуть вони тут, на голому прмерзлому схилі, чи, якщо пощастить, візьмуть висоту.
«Шасть-шасть… Шасть-шасть», — м’яли струхлявілу стерню недоношені взимку валянки, гамаші з зеленими, сивими, чорними обмотками, тупали цупкі англійські черевики, стоптані кирзачі. Поблизу в когось на ремені чи в речмішку розмірено й нудно брязкав порожній котелок. «Не міг приладнати, нехлюй!» — злісно озирнувся Климченко. Люди бігли обабіч його; розширені очі боязко метушилися по висоті; хакали осиплі від стоми й застуди груди; метлялися чіплянки автоматів. Вітер курів по стерні пасмами пилу, вгорі в непогідному небі пливли й кудлилися сірі хмари. Вітряні пориви роздували забруднені землею поли кожуха взводного, дули крізь дірку в бік, шмагали по розгарячілому обличчю мотузками від шапки, але Климченко не помічав цього — біг. Одна лише думка керувала тепер ним — хутчій. Хутчій, поки не вдарили німці, поки тихо, пробігти б хоч зайвий десяток метрів до цієї висоти, куди, знав він, шлях ось-ось обірветься шквалом вогню.
Рота вибігала з-за пагорба на відкрите. Климченко вже побачив перекопану траншеєю висоту — всю, від лісу до пологого схилу в бік села, на якому по розорах і під обніжками біліли рідкі плями брудного, замерзлого вранці снігу. І тоді згледів, як скрізь на бруствері метлянулися в боки і завмерли приплюснуті каски. В ту саму мить вітер доніс ослаблений відстанню вигук:
— Фойєр!..
Раніше, ніж остаточно згас у повітрі цей вигук, тиша вибухнула громом, який проковтнув команду, й тупіт, і важкий зморений сап людей. Перші черги рвонули туге повітря над їх головами, побіч хтось тоненько, не по-чоловічому, зойкнув. Климченко хитнувся нижче, пригнувся, але відразу ж випростався, озирнувся — у п’яти кроках ззаду, розчервонівшись молодим білявим обличчям, біг з автоматом його ординарець Кость. Каска раптом гойднулася на його голові, певно, зачеплена кулею, сковзнула на вухо; хлопець пхнув її на місце рукавицею, знов підхопив за ствол автомат і коротенько, одними очима, посміхнувся командиру. Одначе лейтенант уже не помітив тієї усмішки, він побачив, що правий фланг відставав усе більше. Неверткий старий Голонога з підіпхнутими під ремінь полами шинелі, видно, приставав: то біг, то спинявся — кидався вбік, щось кричучи на бійців, які все більше сповільнювали біг і, схоже, готові були залягти. Цього допустити було ніяк, і Климченко, відчуваючи, як ззаду кричить і сварить його Орловець, також скинув угору обидві руки і затряс ними, гукнувши зірваним, осиплим голосом:
— Голоного! Таку твою… Вперед! Бігом!
Але слова його глухли у вихорі бою, він і сам не почув їх і, зрозумівши це, ще кілька раз потряс у повітрі кулаком з пістолетом. Після рвонувся за ротою. Кулі густо низали повітря, зикали, верещали, на всі голоси скиглили, довбали мерзлу землю під ногами, пирскаючи жорствою. Хмарне піднебесся гуло, голосило, пищало; здавалось, якась оскаженіла сила роз’юшено бешкетувала вгорі, і навіть не вірилося, що все це громове страхіття спрямоване проти ріденького ланцюжка вщент зморених людей, які падали, ішли і трюхали по сірому схилу, марудно наближаючись до висоти.
— Вперед! Вперед! — кричав лейтенант, наздоганяючи ріденький шерег людей, які подолали вже, мабуть половину шляху.
Але шквал вогню з висоти робив свою справу: бійці сповільнювали біг, нижче пригиналися до землі, дехто вже лежав на стерні, і ніколи було докумекати, убиті це чи ті, що просто злякалися. В якійсь секундній паузі скреготу він, однак, уловив слухом слабенький, боязкий стук певно того ж котелка і коротенько, радісно подумав — живий! Але тепер не до того було, щоб гадати, хто це. Климченко відчував, що перший такий добрий ривок змарнів і що взвод от-от заляже. Серце його шалено калатало в грудях, гіркота від стоми розпирала легені, у скронях з натужним дзвоном билася кров. «Хутчій! Хутчій! Хутчій!» — стукотіла в голові уперта думка. Вже недалеко пролягала дорога — розталий з-під снігу, підмерзлий і вузенький польовий шлях з рідкими гривками чорнобилю обабіч. Від нього до траншеї було не більше сотні кроків, у жодному разі не можна дозволити взводу залягти тут, треба було за будь-яку ціну дорватися до бруствера.
Однак не встигли вони добігти до тієї дороги, як звідкілясь від села у фланг їм ударила автоматична гармата. Перші її дрібнокаліберні черги важно загрюкали вдалині, сині трасери мелькнули по чорній землі, і колючі клубки розривів розсипалися по ниві. Декілька бійців упали і суконними грудками застигли на стерні, один упустив автомат і, обхопивши долонями лице, з криком кинувся назад по схилу. Тієї ж миті хльосткі гарячі траси різонули біля взводного, вдарили по землі ззаду, метлянулися далі вдовж нерівного ланцюга роти. Від несподіванки Климченко на мить розгубився, але зразу ж з неабиякою виразністю стямив, що треба зробити, і рвонувся вперед. Він обминув сусіднього в ланцюгу бійця з розшматованим на спині речмішком, з якого висунулися онучі; вітер застьобав по плечах кінцем рушника. Боєць марудно, напружуючи сили, спробував підвестися на коліна, але хитався, мабуть, поранений, і врешті ткнувся обличчям у стерню. Вітер пружною хвилею бив у лице взводному, який, не озираючись, вслуховувався лише в тупіт Костьових чобіт ззаду. Він уже не пробував підганяти бійців, перестав подавати команди, лише біг, випереджаючи всіх, розуміючи, що тільки так можна не дати людям залягти. Ззаду і по боках мерзлу землю злісно лупцювали пильні черги тієї автоматичної торохтілки.