Солдат тим часом підкладав у багаття дрова і ліз на обрив. Поблизу в бору він уже підібрав усе, що могло горіти, тепер по дрова треба було йти далі, у дрібний сосняк за боровим пагорбом. Здалеку тягнути їх до річки робилося важко (чи, може, хлопець так знесилів), кілька разів на шляху він відпочивав на землі, до решти спітнілий у своєму засмальцьованому бушлаті. Бушлата він не скидав ніколи, як ніколи не знімав своєї куфайки бомж. «Все моє ношу з собою», — сказав той одного разу, коли солдат зауважив, що треба б роздягтися, бо стало жарко. Бомж не сказав більше нічого, а солдат подумав, що той, з його немалим досвідом має щодо цього і певну рацію. Він так само ніколи тут не роздягався.
Про політику вони не говорили, буцімто політика їх не зачіпала. Схоже було, що в атомній зоні вони вийшли з зони політики, як і влади також, і підпорядковувалися лише не менш суворим законам природи, законам виживання. Тільки одного разу, коли бомж проснувся на світанні, щоб підмінити солдата біля багаттячка, сказав ніби в продовження колишньої розмови чи, може, чогось побаченого вві сні:
— Знаєш, солдате, загалом я — за комунізм. На біса мені цей капіталізм…
— Либонь, тому, що капіталу бракує? — з усмішкою кинув солдат.
— Ні, не тому. При комунізмі мене, мабуть, давно б у в’язницю посадили. А тут поки кого не заб’єш, не посадять.
— А вам що — хочеться в тюрму?
— Не те, щоб хотілося. Але в тюрмі, якщо порівняти, — рай. Особливо взимку. А що? Тепло, годують, компанія яка-неяка. А спробуй перезимувати на горищі. Чи в каналізації. Та повоювати з міліцією, з крикливими двірничками. А в сміттєвих скринях при будинках тепер що знайдеш? Люди самі все жеруть, лише целофан викидають, — мовив він з якоюсь навіть кривдою. — На дідька лисого мені цей капіталізм, краще був би соціалізм.
— Ковбаса дешева, — в тон йому зазначив солдат.
— І ковбаса, і багато чого іншого. Візьми овочі. Можна було піти і накопати картоплі чи там нарізати капусти. Нікому не шкода — все колгоспне. А тепер тебе готові з рушниці застрелити за одну морквинку. Он старого бомжа в Зеленому і стрельнули. За дві морквини віддав життя. Не віддав на війні за вітчизну, так за дві морквини віддав. Ні, нашому братові при соціалізмі ліпше.
— Либонь при соціалізмі і бомжів не було. Не дозволялося.
— Не дозволялося, еге, це правда. Навіть жебраків вивели.
— А жебраки і бомжі — це не одне й те ж?
— Велика різниця, — сказав бомж. — Жебраки просять, а бомжі — ніколи. Хіба, коли їм самі дають. Бо гідність мають.
— Он як! А я й не знав.
— Бо молодий і багато чого не знаєш. Але я тебе навчу. Розкажу про соціалізм як вищу формацію… Чого? Капіталізму чи комунізму — вже й забувся.
— Але декотрим і при капіталізмі непогано, — сказав солдат.
— Он які котеджі набудували. Знов же іномарки…
— Набудували, еге. Шахраї різні. Що — вони заробили на ті котеджі? Накрали і користаються. Була влада радянська, а стала бандитська. Знаєш, одного разу я не стерпів. Так, у Менську. Бачу, у дворі двоє корпаються в новенькому «БМВ». Знаєш, остання модель, усе в нім блищить, мов у люстерці. І ці починають у ньому розбиратись: де карбюратор, де турбонагнітач, де шрус. А розбираються слабо, одразу видно, все з німецькою інструкцією звіряються. Я підійшов, аж душа моя зніміла, кажу: дозвольте мені, хлопчики, лише зирнуть, я ж автомеханік. Вони підвели голови, побачили моє лахміття, і один зі стриженою потилицею хапає гайковий ключ — мабуть, розміру 28 на 30, і як гаркне: геть звідси, бомже смердючий! Ну, я їм показав бомжа смердючого. Я їм видав. На дворі аж купка пенсіонерів зібралася. І знаєш, мене підтримали.
— Невже підтримали?
— Їй-богу. Один сказав: уночі їм колеса попроколювати, щоб знали. Але це марно. У такого красеня колеса попроколювати рука не підніметься. Хай їздить. Але я вже більше його не побачу.
— Хто ж винуватий…
— Звичайно, сам винуватий, — озвався бомж і переінакшив розмову. — Ну, як там наші жабенята? Чи ворушаться?
На той час вони зробили деякий харчовий запас — наловлених у болоті жаб посадили у викопану на березі ямку, напустили туди води, щоб жаби почувались краще. А щоб вони не вилазили, бомж прикрив їх згори тонкими жердками.
Тепер майже весь час він пропадав на болоті. Правда, поблизу жаб хутко не стало, чи він їх половив, чи, може, відчувши небезпеку, ті перебралися в дальній кінець болота, де було глибше і ріс очерет. Часто лазити туди в багно бомж остерігався; знову ж там стали траплятися дивнуваті жаби, либонь, жаби-мутанти, чи що? Декілька раз він ловив їх з двома парами довгих задніх лап і спершу аж порадувався: буде більше наїдку. Але згодом покидав їх у багно — невідомо ще, чого чекати від такого наїдку. Іншим разом йому трапилися невеликі жабки з дивно скособоченою головою — не в кінці тулуба, а нібито збоку. Цих також довелося відбракувати. За той час бомж уже набув певних знань про жаб і розбирався в них не гірше за якогось професора. Та й не диво: стільки часу пробув у болоті сам на сам з жабами. Його тільки трохи дивувало, що жаби ніде не квакали, буцімто всі втратили свій незвичайний жаб’ячий голос.
Погода на той час загалом сприяла їхньому бомжуванню. Зранку видавалися негусті тумани, на траву клалася роса. Опівдні ж було навіть спекотно, і тоді солдат перебирався на обрив, у затінок, під сосни. На сонці він став почуватись кепсько: дуже паморочилася голова, часом мутніло в очах, і він переставав бачити вдалину. Але це все з голоднечі, від недоїдання, заспокоював себе хлопець. Про гірше не хотілося думати. З обриву він не переставав стежити за вогнищем, яке слабенько диміло, ховаючи в приску не потрібний до часу вогонь. Якось він задумався на обриві й раптом зауважив, що багаттячко міцно задимувало, заіскрило під свіжим подихом вітру, що налетів од річки. Тоді хлопець зирнув у небо і сполохався — з-за бору сунула сиза з загорнутими краями хмара, вперше загуркотів далекий розкотистий грім.
На випадок дощу у бомжа була підготована неширока печерка в обриві, де лежало кілька потушених головешок. Обпікаючи руки, солдат почав переносити з багаття дрібні головешки, ховати їх у печерку, але він не встиг. З неба раптово ринув дощ-ливень, береговий пісок умить змокрів, річка задимила від струменів і бульбашок, багаття хутко осіло й потухло. Вже змокнувши в своєму бушлаті, солдат подався до печерки, щоб якось урятувати наношені головешки, але з обриву туди також полилися дощові ручаї, вони хутко залили і печерку, і всі головешки в ній. Тоді хлопець став побіч і розпачливо опустив руки…
Незабаром прибіг з болота бомж, так само весь змокрілий, але з жабами в полі куфайки. Відразу зрозумів, що сталося і, може, вперше бридко вилаявся.
— Ну що тепер? Сирими їх жерти?
Солдат змовчав, не знаючи, що сказати, — все ж він почувався винним, що не вберіг багаттячка. Але як-таки було вберегти за такої зливи? Мабуть, бомж розумів це й не докоряв хлопця, тільки якось надто засумував одразу. Його звично діяльний, бадьорий настрій, вочевидь, змінився на заклопотано-похмурий.
— Кепські справи, — роздумливо сказав він. — Що їсти будемо?
Що їсти, солдат не знав; не знав, що в цій ситуації можна було придумати, і він винувато мовчав. Бомж в’яло опустився на мокрий пісок.
— І мені щось сьогодні… — сказав він і не скінчив. Солдат занепокоєно підвів голову.
— А що?
— Та в грудях душить…
Солдат мовчав, чекаючи, що бомж скаже щось іще, але той не сказав більше нічого. Вони обидва стихли під здрібнілим уже дощем, розмова далі не йшла, кожен понуро віддався своєму клопоту. Спільний клопіт, схоже, разом з дощем відійшов кудись убік. Згодом солдат повернувся і помалу рушив змокрілим берегом, шльопаючи підошвами по набряклому піску.
Становище їхнє гіршало. Тільки посподівалися на ліпше, знайшли, як урятуватися від голоду, та раптом злива відібрала у них надію. Що вони тепер без вогню? Та й бомж почав нарікати на здоров’я. А ще ж недавно вихвалявся: загартований організм, жодна радіація не бере. Ні, мабуть, перед атомною чумою ніхто не втримається. Справа тільки в часі…
Але що ж їм робити?
Недавно ще багато в чому, що стосувалося їхнього тут побуту, солдат сподівався на бомжа, людину більш досвідчену в зоні, мабуть, як і в житті так само. Але от виявилося, що й бомж не все може і навіть не все знає. Про дещо треба докумекувати самому. Якщо не пізно…
Тим часом насувала сира, холодна ніч, належало потурбуватись, як ночувати. У землянці-норі все обвалилося, лізти туди було ніяк. Трохи зачекавши, поки стихне дощ, вони почали влаштовуватись на обриві. Недалеко в лісі солдат наламав ялинкових лап, які перетягнув до обриву, удвох з бомжем вони розклали їх під крайньою сукуватою сосною.
— Ну й нічого! Правда, солдате? — підбадьорив себе і його бомж. — Головне, не падати духом. А там як-небудь…
Схоже на те, що сам він падати духом усе не хотів, усе чіплявся за якусь примарну надію. Врешті, так, може, і краще, думав солдат. Замість того, щоб марніти й стогнати, ліпше робити вигляд, що гірше не настало. Коли настане, тоді й заголосиш.
Але ж як жити з таким відчуттям?
Усе ж, мабуть, треба б йому мати інший характер, не реагувати так драматично на негоди життя, — може, так було б краще. Навчитись більше терпіти, чого він не вмів, хоча вже й так натерпівся немало. Якби там, у казармі, він якось стерпів, пережив сором і образу, як повівся тоді його земляк Петюхов, може, усе й обійшлося б. А так наробив біди і цьому собаці Дробишеву, і собі так само. І якщо Дробишев заслужив, що одержав, то защо він отак покарав себе?
Але як було реагувати інакше чи не реагувати зовсім? Не міг він ні скаржитись начальству, ні дарувати кривдникам образу. Скільки він наслухався в житті та начитався в книжках, що людина є створінням найвищим і повинна мати спроможність оборонити свою гідність. Отож він і оборонив цю гідність. І чого тим домігся?
Домігся гіршого, ніж заплямована гідність, — цього разу загрози життю. Що вже тут клопотатися про гідність, якщо зникає можливість жити…
От потрапив у вовчу яму. Скільки куди не стрибай — не вискочиш.
Ще не зовсім стемніло, як бомж ліг на колючу ялинову купу, підкорчив ноги.
— Ну, а ти що? — гукнув він солдатові. — Іди кладися. Удвох тепліше буде…
Солдат довго і мовчки сидів поруч, думав. І коли зовсім стало темно, також ліг спиною до бомжа. Спрокволу буцімто зробилося тепліше, помалу вгамувалася набридла дригота. І він заснув.
Бомж лежав тихо, старався зайвий раз не ворушитися, щоб не тривожити хлопця. Сну в нього не було, почувався він погано, до речі, не перший уже день. Спочатку думав, що, може, простудився на болоті, як ловив жаб, але на простуду було несхоже. Знов же щодо простуди, він був загартований, давно не кашляв і не сякався, забувся, коли і хворів на грип. Тепер було таке відчуття, ніби в нього злиплася права легеня, боліла, що не вдихнути; кілька днів він обходився частими дрібними вдихами, працювати швидко не міг, міг лише спроквола, помарудивши; навіть управлятися з важкуватим вудлищем йому було трудно. Не легше було й нагинатися за жвавими жабами. Менше виснажувало, коли спочатку було їх багато. Після, однак, поменшало, і він, ганяючись за кожною, просто знемагав до вечора.
Серед самої ночі він, здається, заснув, але проспав зовсім мало. Проснувся і лежав так, слухаючи лісовий шум. Таємничі звуки лісу давно його не тривожили, нічого він не боявся ні в лісі, ні в місті. І навіть тут, у зоні, здається, ніщо його не могло наполохати. Солдат за плечима рівно і глибоко дихав, від нього линуло добре, густе тепло, воно заспокоювало. Все ж куди краще за самоту було удвох, хоч би й з дезертиром, може навіть, з убивцею. Але з молодшим. Усе ж старому потрібен молодий побіч. Зі старим часом цікаво, але не завжди приємно — молодий же обнадіює, ніби молодить навіть. Навіть такого застарілого бомжа, як він.
А втім, бомж не завжди був бомжем, колись мав ім’я власне і навіть погони на плечах, — коли служив у війську заступником командира по технічній частині. Останні п’ять років його служби минали в далекому приполярному гарнізоні, де він зміцнював ракетний щит вітчизни і жив разом з дружиною, завідувачкою офіцерської їдальні, і маленьким синком Дениском.
Приполярний ракетний гарнізон по суті мало чим відрізнявся від колишнього ГУЛАГу[9]; там, проте, далеко не кожний міг витримати навіть рік, а вони змушені були терпіти три, чотири, а то й п’ять років поспіль, — допоки дочекаються заміни. Суцільна сніжна ніч без дня, морози і холоднеча, гнівливе почуття закинутості на край світу багато кого доводили до конфлікту з начальством, сім’єю, нерідко з самим собою, що навіть кінчалося пострілом у скроню. Мимоволі військові шукали якийсь вихід, віддушину в гнітючому житті і, зрозуміло, знаходили його в пляшці чи, точніше сказати, в бензиновій бочці, в яких «Військгендель» завозив на північ 95-градусний спирт. Цей напій мав благородний коньячний колір і за полярну ніч споживався до решти. А коли його не вистачало, тоді у військовій крамничці дуже збільшувався попит на одеколони, лосьйони всіх гатунків, на різні технічні рідини.
Зампотех тоді і вві сні не бачив свого хуткого майбутнього, був, як і всі, — в міру пив і не надто дражнив начальство. Зовсім не дражнити було ніяк, того б не зрозуміли ні друзі-товариші, ні підлеглі, ні навіть начальники. А головне, не було такої можливості, обставини вимагали. Дванадцять і більше годин у боксах біля настиглої на морозі техніки, з давно помороженими руками, на холоднечі й протягах, у неспинних сутичках з начальством — своїм штатним, штабним і перевірниками, — все те як є вимотувало сили й нерви. Єдиним порятунком від того було випити, розслабитись, оновити нервові сили, щоб завтра знову марнувати їх у тих самих боксах і тих самих сутичках.
Так тягнулося кілька років; мабуть, дотягнулося б і до жаданої заміни, якби якось у розпал полярної ночі в гарнізон не прилетів новий командувач ракетних військ. Генерал тільки-но був призначений на цю посаду рішенням Політбюро, яке підписав сам Леонід Ілліч, і мав залізну рішучість навести більшовицький порядок у найстратегічнішому роді військ. Зробивши дводенний розгон у підрозділах, знявши з посади двох командирів і трьох їх заступників, генерал вирушив на не дуже далекий (за 250 кілометрів) аеродром стратегічних бомбардувальників. Природно, як найбільший ракетний начальник, він не міг їздити на якімсь військовім «уазі», а привіз із собою в літаку спеціальний урядовий «ЗіМ», який його і підвів. А заодно знівечив і без того не дуже блискучу кар’єру дивізійного зампотеха.
А втім, давно те було, за стільки літ усе було передумано, і він давно не мав кривди на тодішнього генерала, що, як він чув, доживав свій вік на підмосковній дачі. Розумів, винен був сам, не треба було так поводитись, належало б остерегтися. Але як остережешся, якщо найближча тобі людина — дружина — тільки й пильнувала, щоб десь підловити його, підставити начальству, бачачи в тому своє мстиве жіноче задоволення. Того разу після генеральського розбору в клубі, коли командувач вже виїхав за прохідну і в полку з полегшенням зітхнули, він з дружком в акумуляторній хильнули пляшку 95-градусного і зампотех завалився спати. Минулої ночі спав усього якихось три години після шаленого передперевірочного авралу в автопарку і тепер спав, мов забитий. І раптом дружина штурхає його в плече — прибіг черговий, Черговий передає наказ командира поїхати на 27-й кілометр, де в командувача поламався «ЗіМ». Чергові вже їздили, не можуть зрозуміти, в чім справа, — двигун не заводиться. Що було робити сонному, нетверезому зампотеху? Обклав матюком дружину (навіщо сказала, де спить?) і надів кожуха. Машину він доволі хутко налагодив (у тої вийшов з ладу ланцюг високого напруження), і вона завелася. Але поки він корпався під капотом, досвідчене око командувача, либонь, щось у ньому вбачило, він спитав прізвище зампотеха і кинув ад’ютантові — запиши. Зампотех подумав: о, буде подяка в наказі, і скромно порадувався. Наказ справді незабаром прийшов з підсумками високої перевірки, і там після багато чого іншого оголошувалося про звільнення в запас невідповідних службі офіцерів. Серед інших було і його прізвище. І це за два роки до вислуги на пенсію, з неладами в сім’ї, у приполярному гарнізоні, де неможливо було знайти ні квартири, ні роботи.