А тут і зовсім роз’юшилася дружина, яка не терпіла його в погонах, де вже було їй миритися з безробітним. Півроку вона домагалася розлучення, а розлучившись, тут же записалася з довгов’язим, як жердина, прапорщиком, недавнім своїм коханцем. Та ще поскаржилася в політвідділ на моральний розклад недавнього чоловіка. Під час чергових розборок на партбюро він, не стерпівши, кинув на стіл свій партквиток і в той же вечір добряче напився. Згодом, як не стало грошей, кудись поїхав з випадковим товаришем по чарці, у якомусь північному містечку влаштувався інженером місцевого автопарку, де через півроку його понизили до бригадира механіків. Потім кілька місяців працював звичайним шофером, допоки ДАІ не відібрала права. Мабуть, самий час було одуматись, зробити якісь висновки зі своєї кар’єри навпаки, але одумуватись зампотеху не випадало. Насамперед не було часу. Жив без сім'ї, знався з безліччю друзів-братів горілчаних, чудових, на його думку, хлопців. Хтось із них присватав його до також непоганої жіночки (немолодої, правда), яка працювала в гастрономі. Як він тепер розумів, то була терпелива жінка і хотіла йому тільки хорошого. Вона нікому на нього не скаржилася, коли він по тижню не з’являвся дома, лише частенько плакала, і якось йому стало її шкода. Коли вона сказала, що, може б, він підлікувався в ЛТП, він погодився. Три місяці він сумлінно відмучився серед таких, як сам, небораків, ковтав усіляку погань, драв кишки від блювання. Але терпів, — він справді прагнув вилікуватись і зав’язати. Він дуже зрадів, коли лікарська комісія визнала його лікування закінченим і виписала відповідний документ, який він з радістю привіз жінці. Та, не менше його зрадівши, приготувала смачний обід з українським борщем, який він завжди любив, застелила стіл новим обрусом. Однак виявилося мало хліба, і він вирішив збігати в хлібну крамницю на сусідній вулиці. Господиня дала йому грошей — двадцять п’ять карбованців однією купюрою, він хутко купив хлібину й рушив додому. Йому можна було йти навпростець, через двір, біля дитячого садка, а можна вулицею, де на рогу містилася тутешня пивничка з ласкавою назвою «Уралочка». Не подумавши, він пішов по вулиці і біля пивнички, звичайно ж, натрапив на давніх дружків — одноокого Йосю і Колю Валявку. Ті дуже зраділи зустрічі, бо не бачилися від початку літа, і спитали, де був. «Лікувався, — сказав він. — У ЛТП». «Ну, і як?»
— «Порядок. І довідку маю». Друзі дуже пожвавішали — довідку належало обмити. Він завагався, але ті сказали: «Не бійся, можеш не пити. Ми за тебе вип’ємо». Як було відмовити добрим хлопцям випити за себе, і він зайшов — на хвилинку. Та «хвилинка», однак, затягнулася, він вибрався з «Уралочки» десь опівночі в дим п’яний без грошей і без хліба. Його господиня три дні проплакала, а потім зібрала його майно в старий чемодан і виставила його на ганок. «Ти мені більше не чоловік. Тим більше, ми не розписані»…
Опісля були ще жінки, добрі і злі, декотрі спробували переінакшити його, відучити від згубної пристрасті. Були ще два ЛТП, один ганебний присуд «до хімії». І все марно, без жаданого наслідку. Колишній зампотех не міг перемогти в собі невситного сіренького пацючка, пацючок послідовно перемагав зампотеха. Останній страждав, сварив себе за невдачі і зриви, але продовжував пити, спинитись він уже не мав сили. Головне — не міг вистрибнути з певного кола друзів. Кожного дня він був під мухою — за свої, зароблені, чи на халяву, у борг. Випити було куди легше, ніж придбати поїсти, і він частенько швендявся по вулицях голодний, нервово нап’ятий від незадоволеного жадання все того ж — випити. Тільки опинившись у зоні, на абсолютній самоті, якось угамувався, може, тут посприяла природа, а може, страх набратись радіації, хто знає. Можливо, також, що справа в примітивнім ладі життя, де не було місця випивці. Справді, ніхто його тут не підохочував, не смикав і не забороняв, тут він цілий день почувався самостійним, залежним лише від власної волі. А свобода, смак якої він добре спізнав у бомжуванні, мов наркотик, тягнула його до ще більшої свободи. Здається, вже тут вона стала абсолютною, і він окриляв. Якби лише про цю атомну зону не справдилися різні страхіття — щодо радіації, опромінювання, радіонуклідів та їх наслідків. Але, думав він, хіба небезпечна тільки зона? Хіба не хворіють і не помирають звіддалі від неї — від раку, серця, від СНІДу нарешті. І яка різниця, від чого померти, коли настане той час. Він сам сто разів міг загнутись, але його час, мабуть, ще не настав. А як настане, він не шкодуватиме. Бо таке було життя.
Ранньою весною міліціонери викурили їх з порожньої закинутої дачі, де він з іще одним небораком перебули зиму. Та ще навісили на них грабунок майна, якого вони й не бачили, бо дачу пограбували до них. Саме тоді він вирішив — у зону! Мабуть, іншого місця на землі для нього не залишилося. Принаймні, подумалося, що в зоні його шукати не будуть і він проживе там у спокої, скільки дасть Бог. Знову ж його напарник, колишній інструктор райкому, сказав, що в зоні або відразу гинеш, або загартуєшся, як сталь. Напарник знав, бо він сам походив з району, який опинився в зоні. Правда, разом їхати колишній інструктор не захотів, мав якісь причини. Він же значних причин не мав і поїхав, як колись їхали на цілину чи на ВАМ. Втрачати йому не було чого. Грошей він не мав, чим харчуватися в зоні, інструктор не сказав. Але в його пропотілій шапці з літньої пори стирчав ржавий рибний гачок, який його й виручив. Вже ж він беріг його, той гачок… Загалом біля річки влітку жити було можна, ніхто його тут не тривожив, за два місяці він не зустрів жодної людини. Збіглий з частини солдат був перший, хто тут з ним привітався, і він був хлопцю радий. Усе ж, мабуть, людина не повинна жити в самотності, навіть вовк один не живе.
Якби ось лише краще почуватись…
Досі у нього не було підстав нарікати на здоров’я, почувався непогано навіть на півночі. Правда, тоді він пив. А тут як вип’єш — раптом натрапив він на виразну думку, від якої останнім часом якось зовсім одвик. Не п’є — ось у чому причина, а не в тій радіації…
Ранком, як тільки почало сіріти, побіч заворочався солдат, і бомж зрозумів, що той просинається. Сам він лежав мовчки, не маючи охоти вставати і навіть розмовою порушувати ранкову тишу лісу. Не розплющуючи очей, слухав, як солдат підвівся, трохи посидів, одягнув бушлат.
— Піду. По вогонь, — сказав нарешті хлопець.
Бомж помовчав трохи. Таке рішення солдата не сказати, щоб було для нього несподіванкою, але не відгукнулося й радістю. Дуже тривожно було на душі у бомжа, і він спроквола спитав:
— І куди підеш?
— А там хутір. За річкою.
— За зоною?
— За зоною.
Солдат перевзувся, встав, зробив свою справу поблизу. Але не йшов. І бомж, набравши більше повітря в болючі груди, сказав:
— Ти той… Може, не варто і вертатися? Сюди…
— А куди ж? — повернувся до нього солдат. — Куди ж більше?
— Ну, мало куди. Світ великий.
— Світ великий, а місця нема. Вважай, для нас ніде нєт.
— Для нас нєт, — погодився бомж і ледве стримався, щоб не заплакати. Сльози чомусь підступили до нього надто близько, аж закрутило в носі. Але коротким намаганням він угамував себе.
Солдат уже скакнув з обриву, як бомж його зупинив.
— Чуєш… Ти там це… Ну, може, чверточку хоч? Ну, самогону, якщо може…
— Що?
— Ну, той… Випити мені, — слабим голосом потлумачив бомж.
— Чого захотів! — неласкаво озвався солдат і хутко пішов берегом річки.
Шлях свій сюди солдат приблизно пам’ятав, той пролягав удовж кривуляки-ріки. Звідси мо’ кілометрів п’ять було до броду, а там ще скількись полем до хутора. Заблукати він не повинен, тим паче, вдень. Тільки б не натрапити на людей, на міліцію. Головне — за річкою перейти гравійку-шосе, по якій, напевно, гасають патрулі, занепокоєно думав солдат. Усе ж як не було ризиковано, а треба було здобути вогню, без якого їм жити просто ніяк. А ще хлопець таїв прилипливу надію поїсти. Може, у старого перекусити буде що. Того разу він частував солдата картоплею з кисляком і навіть був хліб. Він довго ще шкодував, що хліба тоді з’їв одну лише скибку, і тепер відчув напівзабутий пах звареної в печі картоплі з підгарками на верхніх картоплинах. Може, йому пощастить, бо зголоднів він у зоні вкрай. А до жаб так і не подолав огиду і їв, хіба щоб не сконати від голоду. Ніщо його так не пригнічувало там, як голод, завжди хотілося їсти. Ніколи раніше не думав, що почуття голоду може бути таким невідчепним і таким гнітючим. Навіть у тому давньому випадку, коли спробував утекти від мачухи до бабусі на село і два дні просидів у порожнім хлівці без води і їжі. Їсти тоді навіть не дуже хотілося, було страшно, що його знайдуть. Його й знайшли. Дівчатка із сусіднього двора підказали міліції, і та взяла його на світанку сонного. Після був постерунок, якась дівчина в міліцейському, яка все щось від нього домагалася. Дуже соромно було затим повертатися до мачухи, і він ще день чи більше не їв. І не хотілося дурню…
Іти біля річки стежинами було досить незручно, ті тільки де-не-де залишилися в чагарниках і лозняку, а переважно позаростали поростом і кропивою — не згледіти. Тоді він випрямляв шлях і крокував де чагарниками, а де лісом; часом випадало перейти лужок з високою, до коліна травою, яка гучно шорхала по халявках чобіт. Людей не було ніде. Та, мабуть, і не могло бути — все ж тут починалася проклята зона, якої боялися за десятки кілометрів звідси. Він також боявся, але те давніше страхітливе почуття, з яким він ішов сюди, якось притупилося. Схоже, він став звикати до небезпеки чи змирився з нею як з неминучістю. Може, це й добре, а може, й ні.
Якби тільки пощастило на хуторі, думав солдат. Якби не зустріти чужих там, а дід йому допоможе. Як допоміг першого разу, так допоможе і ще. Та й він зважив на старого — пішов, щоб того не обвинуватили, що сховав. Через той випадок дід ніби став його співучасником і, напевно, також підлягав відповідальності. Цікаво, а чи підлягає відповідальності бомж? Мабуть, так. Все ж солдат розповів йому про вбивство, значить, той повинен доповісти владі. Принаймні не переховувати злочинця. Такі ось закони і таке право — донести на того, хто поряд, з ким поділяють хліб і ліжко… Дуже моральний закон, — нічого не скажеш, міркував солдат. Найбільшого лиха належало чекати від людей, які дуже дружили із законами, а бомж його не продасть, те солдат відчував певно. Чому він так відчував, хтозна. Мабуть, почуття не мають відповідальності перед законом, так само як і перед розумом, тому вони й звуться почуттями.
Одне було певно — за весь цей час бідування у солдата не стало нікого ближчого за двох чоловік — діда і бомжа, ось у чім справа. Вже вони втрьох також, мабуть, зв’язані одним нещастям, і коли що — з ними трапиться одна біда. Чи вже, може, трапилась…
А може, плюнути на все і мотати кудись подалі, — не в лад з власним настроєм подумав солдат. Куди тільки?
Так міркуючи, він ішов краєм бору, перейшов невисокий боровий горбок. Стало тепло, він угрівся, відійшов від учорашнього зливного холоду. Бушлат його майже висох. Навколишній боровий ліс, як завжди, ласкавою радістю клався на душу. Хлопцю було в нім гарно і приємно, і хоч тимчасово пропадало пригнічене почуття, що не зникало ніколи. Він захоплено озирав майже кожну соснинку і думав, що, може, це в його генах відгукується далеке замилування предків до лісу? Чи, може, лісу до предків — тепер як дізнаєшся? І раптом попереду перед ним розкрився величезний пустий прогалок, над яким широко світилося небо; багато сонячного світла розлито було так само на землі. Солдат підійшов ближче — на величезнім, у декілька гектарів просторі стояли сохлі руді сосни з так само усохлим рудим гіллям, з якого обсипалися додолу хвоїни. Все виглядало здаля ніби давнє величезне згарище. Але прикмет вогню тут не було видно, жодна сосна не обгоріла. Значить, це звідти, від Чорнобиля, вражений, здогадався солдат. Либонь, добре, однак, сипонуло сюди стронцієм або цезієм чи ще якоюсь трясцею, і ліс не витримав. Лише кілька молодих осичок несміливо зеленіли поміж мертвих сосен, більше жодного життя тут не було видко.
Аж здригнувшись від страхітливого почуття, солдат збочив зі свого шляху. В цей неживий ліс страшнувато було поткнутися, і він пішов ув обхід. Для того йому знадобилося зробити чималий крюк, перейти невеличке, поросле вільхою болотисько, і нарешті він вийшов до річки.
Те, що він називав бродом, був колишній річковий переїзд — з обох берегів до річки вели зарослі вже чорнобилем та кропивою автомобільні колії, налиті від вчорашньої зливи водою. Солдат зняв чоботи і, ковзаючись у грязюці босими п’ятами, перейшов неглибоку річку. Опинившись на другому березі, подумав, що десь тут кінчалася зона і могли трапитись люди. Однак до шосе ніхто йому не трапився, він перебіг некурну після дощу гравійку і попрямував у поле. Закинуте після чорнобильського вибуху поле густо заросло невідомо чим — латки низькорослого жита чергувалися із заростями вівсюга і вики, якогось пишного різнотрав’я, серед якого де-не-де стирчали кволі кукурудзяні стеблини, а то починав яскраво квітувати люпин. Все те не перший рік буяло і росло без потреби і рук людини, самохіть в’яло і дичіло, нікому не потрібне. Люди втратили цікавість до цієї землі. Хіба опріч діда.
Коли на рівнинній далечині показався шиферний дах дідового хутора, солдат аж відчув хвилювання. Тоді, весною, добряче наблукавшись по сирих лісах і перелісках, він забрів сюди, бо далі йти не міг, зголоднів до краю. Дідове подвір’я тільки здаля нагадувало хутір, а насправді було крайньою в селі хатою. Але допоки було село. Тепер же від села, вважай, не залишилося нічого, крім хіба кількох здичавілих яблунь у колишніх садках, підмурків та колодязів. Будинки дощенту всі поруйнували, розтягли на дрова, а то й попалили. На місці декількох подвір’їв побачив хлопець смердючі, порослі лопухами згарища. Він тоді обійшов усе село і лише на останньому дворі знайшов живу людину, яка навіть спробувала тут господарити: здобула коня, натягала такого-сякого реманенту, мала корову і почала ростити теличку. Навколо садиби розробила чималеньку площину покинутої землі, на якій уже щось росло; земля була дбайливо оброблена і навіть угноєна. Дід, схоже, почував себе здоровим, не дуже боявся атома. Його приклад надав збіглому солдатові неабияку надію.
Солдат квапливо крокував до хутора по картопляному клину зі свіжо обгорнутими борознами; де-не-де вже зацвітали біло-сині квіточки. Мабуть, непогана буде в діда картопелька, по-хазяйськи подумав солдат.
Він ще не дійшов до хутора і, мабуть, мало що згледів там, коли щось йому не сподобалося. Щось там було не так, як тоді, коли він завітав першого разу. Насамперед не було воріт, і вже з поля проглядалося голе дідове подвір’я. А чи не пусте воно? Ні дідового коня, ні корови з теличкою, які тоді паслися поблизу на прив’язі, ніде не було видно. Не відзивався також пронизливим гавкотом Кудлач. Гамуючи неспокій, солдат потиху увійшов у двір і відразу побачив старого. Дід мовчки сидів на ганку і навіть не здивувався його приходу, не привітався.
— Що у Вас трапилося? — запитав солдат, уже відчуваючи певно, що скоїлося недобре.
Дід повів на нього погаслим, неясним поглядом і мовчки розвів руками. Зважаючи на все, говорити йому було тяжко.
— Але що? Що таке?
— Та ось, — мовив нарешті господар, — зруйнували, пограбували. Все! Всю мою працю. Стільки старався…
Здалося, він аж заплакав, — зморщив обросле сивизною обличчя і висякався на траву.
— Але хто?
— А хто ж їх знає — хто. Приїхали з фурою…
— 3 фурою?
— Ну цією — міжміські перевози…
— Вночі?
— Вдень. Надвечір’ям. Завантажили коня, корову з теличкою. Вигребли збіжжя, ячмінь з бодні… Перевернули все догори дном — валюту шукали.
— Валюту?
— Її.
— Але хто? Що за люди? Свої, приїжджі? — не міг угамувати хвилювання солдат.
— А хто ж їх знає. Четверо. Справні такі. У шкірянках. І з наганом. Кудлача застрелили.
— От гади!
— Он за хлівом лежить. Закопати треба..
Спрокволу старий став заспокоюватись, рукавом заношеної свитки витер змокрілі очі. Трудно піднявся з ганку. Пригнічений горем, він здався солдатові буцімто меншим у рості, ніж був раніше, схудлим і безпорадним.
— І що казали? — допитувався солдат. — Може, мене шукали?
— Ні. І не питали, грабіжники якісь.
— То, може, в міліцію треба? Заяву написати?
— Ні. Сказали: заявиш у міліцію — все спалимо. Та й міліція — чи не вона й навела цих. Вони ж усі заодно, — тихо, ніби сам із собою, міркував старий, стоячи посеред спустілого двору. Двері в хлівці й комори були розчинені навстіж, у сіни також. На траві лежали зірвані з шул ворота. Видно, старий був тяжко вражений тим, що тут відбулося, і, схоже, упав духом. Солдат так само був уражений і не знав, чим утішити старого. Але ж час ішов, довго йому тут залишатися не випадало, і він обережно спитав:
— Поїсти не знайдеться?
Дід, певно, трохи оговтався від свого лиха і відчув чужий клопіт також. Мабуть, змарнілий вигляд солдата зачепив у його дущі інші струни.