— Слухаю.
Тремтячою рукою я відклала напівобібрану картоплину.
— Я сьогодні був в університеті, — понурим голосом повідомив мені тато, а я почула зловорожу мелодію, виконувану на старому контрабасі. — Я хотів пересвідчитись, як ти даєш собі раду. Оскільки тебе не було в жодних списках, запитав у секретаріаті і…
Все ясно. Тоді чому я не відчула полегшення?
— Ти зробила жахливу річ, — сказав тато.
— Вибач, — бовкнула я, — але…
— Незалежно від мотивів, ти вчинила шахрайство. І то щодо своїх батьків. Чому ти нам нічого не сказала, Вишеславо? Адже ми бачимося щодня, тобі не бракувало нагоди.
Може, саме тому, що не бракувало. І тому, що я могла відкласти розмову на так зване завтра.
— По-друге, — гнув він далі, — це нехтування науковою кар’єрою. І то на самому початку шляху.
А якби я знехтувала нею на п’ятому курсі? Було б краще? Поза тим, про яке нехтування мова? Адже я вчуся, складаю іспити!
— Але я вчуся, тату, — намагалась я захищатися.
— Знаю! Від секретарок, бо сама ти не мала відваги нас про це поінформувати. А чому?
Я відкрила рот, але тато закінчив за мене:
— Бо ти добре знаєш, що КАША — це ніякий не факультет, а тільки сховище для пересичених невдах. І ти, Вишеславо, серед них! — Тато вхопився за голову.
— Я думала, що там викладають найактуальніші знання і що викладачі більш…
— Думала, думала, — скипів тато. — Які думки можуть бути в наївного вісімнадцятирічного дівчиська щойно після ліцею? Що воно може знати про вищу освіту?!
Хвилину він глибоко дихав, аж урешті йому вдалося повернутися до емоційної рівноваги.
— Я йду по маму, — сказав він крижаним голосом, — а коли ми повернемося, буде серйозна розмова. Ми мусимо вирішити, як розв’язати цю проблему.
Він поправив свій улюблений шалик з університетськими емблемами й вийшов. А я, не чекаючи, поки творці парасолі з гуркотом її затраснуть, спакувала найнеобхідніші речі, прихопила вміст свинки-скарбнички (ціла тисяча на канікули) і…
— Просто вийшла.
— Ти залишила якусь записку? — запитала Вікі, відбираючи в мене рюкзак, що правило за тисячу разів повторюване «заходь» усіма мовами світу.
— Я написала на клапті серветки, що переїжджаю до вас. Але адреси не лишила.
— Ти могла б із ними щиро поговорити, — озвалася Марія. — Це деколи дуже допомагає.
— Ох, цей мені вже міф Великої Розмови, розповсюджений американськими кіносценаристами, — розізлився Травка. — Спочатку я уявляю собі родинний вінегрет. Чоловік зраджує дружину, та відповідає йому тим самим. Діти експериментують із наркотою, і раптом, за п’ять хвилин до кінця фільму, відбувається велика очищувальна розмова, внаслідок якої все повертається до норми. Чоловік кидає коханку, дружина розриває знайомство з пляжним плейбоєм, діти без жалю залишають наркозабавки. Велике поєднання! Дулю вона могла, а не поговорити. Вона вже три місяці боїться їх повідомити, що поміняла один ідіотський факультет на інший, а ти кажеш про магічну силу Родинної Розмови.
— Як це один ідіотський факультет на інший? — запитала я, трохи спантеличена.
— А так! — відрізав Травка. — Бо чим вони розрізняються? Може, котрась із вас розкриє мені цю велику таємницю?
По правді, Травка має рацію. На обох факультетах є дурнуваті пари й злостиві викладачі. Тут і там нам наказують визуджувати застарілі визначення й давно неактуальні правила. На одному і на другому є купа нікому не потрібних предметів. І на жодному немає людей, з якими можна було б потоваришувати. Зграя набундючених снобів, звісно, крім Данієля. Але хіба вистачить його одного, щоб не шкодувати?
І подумати, що за це одкровення я мусила заплатити болісною втратою парасолі.
Зазвичай я засинаю через сорок секунд після заплющування очей. Часом, коли стрес винятково дається взнаки, я потребую трьох або чотирьох хвилин. А нині? Минула північ, а я й надалі кручуся на своєму колючому вільготному матраці, нашвидку стягнутому хлопцями з піддашшя сусіднього будинку. Раптом усе почало мене дратувати. І помаранчева ляпка з двома бризками індиго. І Мільчина лампа, що звисала тут-таки над її засмаглим обличчям. І мучівні зітхання Марії. Тіні дерев на стіні й похмурий пошум вітру за вікном. На додачу, ця клята підлога. Чи вона мусить так рипіти?
— Клята підлога, чи вона мусить так рипіти? — буркнуло щось із-під ковдри. Мілька.
— І той вітер з Татр, який нагадує про всі нерозв’язані проблеми, — обізвалася Вікторія. — Я вже розумію, чому гуралі хляють бочівками горілку. Я й сама маю бажання вихилити цілий баняк, а перебуваю ж бо за сто кілометрів від його епіцентру.
— Як подумаю собі, що мій гуру лежить самотній на котромусь із двоповерхових ліжок в «Ікеї»… — зітхнула Марія.
— Самотність гуру чомусь не справляє на мене враження, — буркнула Мілена, садовлячись на ліжку. — А надто тому, що тут поряд сидить хтось значно самотніший.
— Хто? — запитали всі троє воднораз.
— Вишня.
— Я? — Звідки та облуда? Адже я чудово знаю, що Мілена права. Так самотньо я не почувалася ще ніколи. Хоча й не раз ночувала поза домом. — Не перебільшуй, я їздила до літнього табору й до бабусі.
— Це не те ж саме. Там ти знаєш, що повернешся. А тут відчуваєш, що закрила якийсь етап у житті. Що щось завершилося і вже ніколи не буде по-старому.
— Не буде? — я відчула, як мені стає холодно.
— Ні, — твердо повторила Мілька. — Тому, коли я вперше їхала на навчання, мій тато розплакався, як немовля. Бо зрозумів, що так уже не буде. Він усвідомив це допіру на вокзалі. І як зареве на весь перон. Моя мама аж сховалася від сорому за розклад потягів. Що гірше, тато не мав жодного носовичка, певно, думав, що до кінця буде мужнім.
— І що?
— Він утирався кленовим листям. Я ніколи цього не забуду. Старий стоїть на пероні й витирає мокрі щоки великим жовтим листком. Тепер варто мені побачити кленове листя — і зараз же стискається в шлунку.
— А я пам’ятаю, — мовила Вікторія, утрамбовуючи велетенську подушку, — як у день від’їзду мама мені сказала: «Сьогодні ти говориш: „У нас під Любліном“, а за рік питатимеш: „Як там у вас під Любліном?“» І, що найгірше, вона мала рацію. Та хата стала для мене чужою, якоюсь малою й незатишною. Я не почуваюся там удома. Тільки от де тепер моє місце?
Ми не знали, що їй відповісти. І мовчали б, певно, довго, якби не голосний грюкіт у двері. Ми настрахано завмерли. Грюкіт повторився. Я запхала голову під ковдру. Мілька писнула, ховаючи шию й зап’ястки, а Вікторія, як найсміливіша, побігла до дверей.
— Це Травка, він також не може заснути.
— Я чув ваші розмови через стіну й вирішив, що мушу приєднатися. Можна? — Він жбурнув на підлогу надувний матрац.
— Ми балакаємо про перші дні в універі, — повідомила Мілька.
— Знаю, у нас усе чутно, не треба навіть прикладати слоїк до стіни.
— Не жартуй, що ти його колись прикладав, — розхвилювалася Марія.
— Я і справді цього не мушу. Але не бійтесь, я розумію, що ви маєте секрети, і завжди затикаю вуха. Хоч знаєте, як воно спати із затичками.
— Я знаю, — зітхнула Мілька. — Сумнівна радість, хоч і дозволяє спокійно проспати кілька годин.
— Ну власне. Але сьогодні я вирішив не затикати вух. Бо вони у мене болять, і, що тут приховувати, у мене закінчився запас затичок. Тому я хоч-не-хоч усе почув. За що величезне соррі.
— Спокійно, — втішила його Мілька. — На щастя, за поняттям «усе» криються невинні спогади, а не, скажімо, код доступу.
— Доступу до чого? — здивувався Травка, аж поки допетрав. — У принципі, шкода.
— Та що ти, старий. Думаєш, існує якийсь єдиний код? — засміялася Мілька.
— Деколи мені здається, що так. І то такий самий для тисяч жінок. Інакше вони не дозволяли б намахувати себе хитромудрим крутіям.
— Я вловила алюзії, — озвалася Марія, — але не зроблю тобі такої приємності і не стану виправдовуватися, бо не маю на це жодного бажання.
— А як ти пережив перші дні в універі? — ризикнула я змінити тему.
— Жахливо, — зізнався Травка. — Я проревів у гуртожитку цілий тиждень. Що було нелегко, бо я ділив кімнату з двома нещадними чурбаками з політеху. Викрий вони плаксія, от тоді я мав би привід для сліз. За тиждень я звернувся до кузена, і він виписав мені антидепресант «Прозац».
— Здається, він непогано покращує настрій, — утрутилася Мілька. — Я сама думала, чи його не брати. Але зустріла Маркуса — і все змінилося.
— «Прозац» непоганий, але не при «зрадах», — сказав Травка. — Тому він на мене не подіяв. Але сестрі Ірека нібито допоміг… на якийсь час…
— Я теж колись думала, чи його не брати, — зізналася Марія. — Але не зважилася.
— Чому?
— Бо це всього-на-всього «Прозац», а, на жаль, не поетик.
Ну так, ширяння у випарах абсурду вимагає сильніших допоміжних засобів.
— Я маю дещо, що могло б тебе зацікавити, — невинним голосом кинув Травка.
— Гей ти, перестань бавитися в ділера, — форкнула Мілька.
— Я зовсім не мав на увазі наркоту, правда.
Мілька кинула йому з-під лампи недовірливий погляд.
— Гаразд, то, може, повернешся до перших тижнів страхіття.
— Це вже краще.
— Коли я жер той антидепресант, то був такий нервовий, що не годен був конспектувати лекцій. Тоді викинув його на сміття. І знайшов інший спосіб на стрес.
— Який? — запитала я.
— Повернувся до безтурботних років за допомогою дитячого харчування. Ну знаєте: абрикосова кашка, чай із кропу й ромашки, протерті овочі в слоїках, «бебіко».
— Допомогло?
— Уже після двох поживків я відчув себе в безпеці. А коли став уживати мило й присипку для немовлят, усе як рукою зняло. Тепер у важкі хвилини я завжди тягнуся по харчі для малюків. Це відразу повертає мені рівновагу. Приміром, тепер: я вже півтора місяця живу в жахливому стресі. Але перейшов на рисове пюре з бананами, мию голову шампунем для немовлят, ну і мене ще й досі не загребли на Х’юстон.
— Який іще Х’юстон? — здивувалася Вікторія.
— Мій кузен Болек так називає околичну психушку. Зрештою, інші лікарі з його станції «швидкої допомоги» теж. — Травка на мить відлетів думками до місця роботи Болека. — Сьогодні вони мають багато викликів до Х’юстона, бо мало того, що вітер із Татр, так іще й повня.
— Я мушу спробувати цю твою дієту, — раптом запалилася Мілька, — бо мене дістають проблеми в універі. Якщо так піде далі, я завалю сесію.
— Аж так зле? — зажурився Травка.
— Краще не думати про це, бо я побіжу по цю твою кашку до «нон-стопа», а мені щось не кортить вилазити з піжами. Тож поговорімо про щось цікавіше. Може, ти, Маріє, розповіси нам про свої перші дні в універі?
— Ох, це було так давно. Майже п’ять місяців тому. Наскільки я пам’ятаю ці змерхлі часи до епохи гуру, то, мабуть, тішилася, що врешті почну справжнє життя. На жаль, тітка виявилася дрібною міщанкою. Чіплялася, приміром, через брудні склянки.
— Взагалі-то, ти могла б деколи якусь помити, — зауважила Вікторія.
— Ну ти просто, як моя тітка. Вдома мені ніхто ніколи не казав, що я повинна мити якийсь дурнуватий посуд. Автор часом робив зауваження, що я замало сплю.
— Автор?
— Мій батько.
— Класна назва, — визнав Травка. — І влучна, бо чувак створив справжній мистецький твір.
— Дякую, — сказала Марія тоном королеви. — Повертаючись до автора… Він ніколи не змушував мене займатися чимось таким приземленим, як склянки чи пил на полицях. Але тітка, на жаль, інакша. Просто щастя, що Томек знайшов мені місце у вас. Досі я вже посивіла б.
— Це і так ніхто не помітив би під фарбою, — сказала Мілена.
— Я помітила б. Бо тепер я фарбуюся тому, що хочу. А тоді я мусила б це робити.
— А ти не любиш щось мусити, — підказала Мілька.
— Власне, я ненавиджу примус. Тієї ідіотської сесії, коли людина мусить щось там складати. Я не так уявляла собі універ.
— А як?
— Думала, що це буде час безперервних вечірок за спільною плящиною вина й гітарою. Думала, що ми одразу станемо згуртованою групою, яка буде окуповувати модні клуби й паби. А тут виявилося, що в пабах просиджують пересичені тинейджери з приватних шкіл, а мій курс — це купа заучок, котрі не хочуть казати, що було задано.
— І ніхто не позичає конспектів, — хором додали ми з Міленою. Ще одна подібність між КАША і СНОБом.
— І кожен тільки й думає, як доробитися до стипендії. Який же щасливий той, хто її одержав, — зітхнула Вікторія.
— А як ти даєш собі раду без стипухи? — зацікавився Травка.
— Маю три уроки німецької на тиждень і надію, що щось зміниться.
— Трохи замало, — визнала я.
— Замало? То спробуй собі уявити, що ти маєш тільки три уроки.
Неділя. Як каже Данієль, саме завдяки їй люди терпляче пхають свої грабарки, замість того щоб кинути все під три чорти і втекти. От тільки куди?
3.02. Ми заснули далеко по четвертій. А коли врешті розплющили запухлі повіки, годинник вибив першу.
— Ой, бляха, — скрикнула Мілена таким тоном, ніби почула про трагічну загибель вокаліста гурту «Брейншторм».
— Що трапилося? — запитали ми, блимаючи виряченими очними яблуками з-під пледів, ковдр і перин.
— У Марії сьогодні відкривання каналів. І вона вже пішла, отак, не попрощавшись.
— Боже, а я думала, що щось трапилося з хлопцями з «Брейншторму» чи з Анастейшею, — з полегшенням зітхнула Вікторія.
— Чого ви так казитеся через той «Брейншторм»? — озвався Травка, пригладжуючи розкошлані патли. — Я не можу цього зрозуміти. Ірек теж.
— Не через весь «Брейншторм», а тільки через вокаліста, — спростувала Вікторія.
— Через нього? — здивувався Травка. — Та вже Ірек виглядає краще.
— Ми, до речі, так і не знаємо, як виглядає Ірек, бо він завжди лежить під комп’ютером, — кинула Мілька, безтямно тиняючись кімнатою. — Бляха, я щось зробила б. Мене так і несе. Це, мабуть, нерви через Марію.
— А коли конкретно буде це відкривання?
— Здається, зразу по заході сонця. Треба докинути якихось півгодини на перебування в екстазі, тож вона повинна повернутися десь за чотири години.
— Це ще багато часу.
Ми випили гарячого шоколаду. Травка пішов до себе, сказав бо, що не в стані витримати згущеної атмосфери нервового очікування. А ми повернулися до буденних занять. Вікторія вдавала, що читає. Я вдавала, що вчуся. Мілена вдавала, що малює нігті на ногах. Але кожна з нас без угаву зиркала на годинник. Марія вийшла три години тому. Узяла понад тисячу п’ятсот злотих (повна вартість відкривання каналів), пачку свічок і свої балахони. Цікаво, чи змінить її це відкривання? І чи побачимо ми якісь зміни? Марно отак гадати.
— Гей, Вишне, котра вже там? — Вікторія затраснула книжку й відкоркувала мініатюрну бляшанку соку з рамбутану.
— Майже сьома, — відповіла я. — Добрий цей сік?
— Спробуй, — подала вона мені бляшанку. Я зробила невеличкий ковток. — І що? Такий собі, правда? Як і більшість подібних ласощів.
— То навіщо ти їх купуєш?
— Бо мене спокушають усілякі кулінарні новинки, а найліпший спосіб здолати спокусу — це піддатись їй. Принаймні так стверджує Вайльд.
— Слухайте, вже сьома, — занервувала Мілька. — Може, з Марією щось сталося? Адже вона вже повинна була повернутись якнайменше дві години тому.
— Може, вона й повернулася, просто ми її не бачимо, бо вона перейшла в інший вимір?
— Знаєш, ти мене якось не потішила.
Врешті-решт ми почули скрегіт ключа. Дівчата кинулися до дверей.
— Ну нарешті! Ми вже збирались обдзвонювати лікарні.
— Це перебільшення, дівчата. Я поверталася значно пізніше. Навіть виходила значно пізніше, — здивувалася Марія.
Вперше від листопада на ній були нормальні лахи, тобто чорна джинсова сукня й кілограми мідної біжутерії. Ніби все, як тоді, а все ж таки не до кінця. Може, це були зміни після відкривання каналів?
— І як воно було, Маріє, розповідай! — згоряла від нетерплячки Мілена.