— Нема про що.
— Як це нема? Наша співмешканка відкриває собі канали, після чого почне левітувати й обертати картоплини в шарлотку з крюшоном, і нема про що розповідати? — наполягала Мілена.
— Відкривання не було. Ніякої шарлотки. Ви мусите і далі вдовольнятися цукернею на розі. — Марія намагалася надати своїм словам жартівливого відтінку, але виходило це якось мляво.
— На коли ви його перенесли? — запитала Вікторія.
— На коли рак свисне! Знаєш таку дату?
— Але що трапилося? Ти ще не готова? Це тобі втулює твій гуру?
— Гуру пішов! Ви задоволені? — Марія важко опустилася на дзиґлик і заплакала. Сльози бігли по її обличчі і скапували на сукню.
— Звичайно, ні, — запевнила її Вікторія. — Чому він пішов? Повернувся до дружини?
— Є якась шоколадка? Або хоч джем? Або що-небудь?
— Одержиш, коли відповіси, що там у вас трапилося.
— Це кінець, — розклеїлася Марія. — Я вже ніколи не закохаюся! Де той джем?
— Уже шукаю, а ти розповідай, — порадила Вікторія. — Ну, кажи від початку. Ти приїхала туди і що? Він прийшов?
— Так, але запізнився. Зайшов якийсь увесь не при собі. Зітхнув, закурив цигарку, мовчить. Урешті каже, що його життя втратило сенс. Я питаю, в чому річ, а він на це, що нині вранці втратив усіх друзів. Останніх, яких мав. Бо інші загинули раніше. Знаєте, Кукучка, Руткевич…[4]
— Цю побрехеньку ми вже чули, — поквапила її Мілька. — А цих як він втратив?
— Я теж його питаю. А гуру відповідає, що місяць тому одні знайомі просили, щоб він вибрався з ними в Анди. Але він їм відмовив, через мене. «Соррі, хлопці. Я маю тут жінку, і вона дуже переживатиме розлуку», — так він їм сказав. А вони його просили та й просили: «Тільки ти так досконало знаєш Південну Америку і маєш диплом рятівника. Без тебе може статися трагедія». Але гуру твердо їм відмовив. «Не можу, я відкриваю Марії канали. Але триматимемо контакт. У разі чого телефонуйте на „мобілку“». Ну і вони поїхали без нього.
— Але це ж безум, — викрикнула Мілька, та Марія не вловила іронії в її голосі.
— Я теж йому про це казала. Але хлопці затялися.
— І, звичайно, сталася трагедія.
— Сьогодні вранці, коли ми спокійно патякали про різні дурниці, — тягнула Марія, — а гуру саме медитував. Аж раптом дзвінок. О третій ночі за нашим часом. Виявилося, що вони заблукали. Їх захопила віхола. Гуру намагався їм допомогти. Гукав у «мобілку», щоб не йшли до східної стіни, але було запізно. Він чув, як вони гинули один за одним, і нічого не міг зробити. Тільки слухати їхні розпачливі крики, коли вони летіли в провалля.
— То що, кожен із них мав «мобілку» і кричав у неї? — здивувалася Мілька.
— Я не знаю, як це виглядало з технічного боку, — психонула Марія. — І це мало мене обходить.
— А що було далі? — запитала я.
— Нічого, вони впали. Їхні тіла лежать тепер десь на дні провалля, серед каміння…
— Ну а поза тим? — запитала Мілька.
— Тобі цього мало? Загинуло п’ятеро мужніх людей, а ти питаєш, що далі?
— Я хотіла знати, що з гуру!
— А ти як думаєш? Він зламався! Уважає, що це він їх убив. Бо якби він з ними поїхав, трагедії не сталося б. Він знав цей перевал, знав, що там небезпечно.
— А де це конкретно? — допитувалася Вікторія.
— В Андах! Навіщо тобі деталі? Ти хочеш знайти їхні тіла?
— Ой, Марисю, не заводься так. Я просто хотіла знати подробиці. Може, колись виберуся в Анди. Добре було б знати, який це перевал.
— Я не знаю. Гуру був надто пригнічений, щоб мені пояснювати. Він поринув у відчай. Звинувачує себе і свою слабкість до мене. Якби він їм не відмовив, усі були б живі.
— Це, звичайно, драма, — зітхнула Мілька. — На п’ять здорових сексуальних чоловіків поменшало на цьому перевантаженому тестостероном світі.
— Ти завжди була така цинічна! Там гинули люди, а гуру був свідком цього. І не міг нічого зробити! Сказав, що ми вже не можемо бути разом, бо коли він мене бачить, то весь час згадує страшну мить власного безсилля й немочі.
— Щось тут запахло Фрейдом. Ти асоціюєшся в нього зі страшною миттю немочі.
— Облиш той секс, Мілено! Він мав на увазі ту мить в Андах, і я його розумію. Бо я також є безпосередньою винуватицею їхньої загибелі. Розумієте, який тягар на мені лежить? Тому я мушу негайно щось з’їсти! Інакше зі мною щось трапиться!
— Маріє, ти, мабуть, повинна піти до лікаря, — обережно почала Вікторія. — Цей апетит ненормальний. Адже ти ніколи не любила джем…
— Самі лікуйтеся! Від нечулості! — крикнула Марія і стала нервово прочиняти всі шафки.
— Що робимо? — запитала Мілька.
— Якщо вона не перестане нипати до ранку, викличемо «швидку», — сказала Вікторія. — Хіба що в неї раніше лусне шлунок.
— Ви знали, що в неї бувають такі напади? — пошепки запитала я.
— Досі вона не мала таких струсів. Але час од часу в нас зникали різні продукти.
— А виглядає так аристократично, — зітхнула Вікторія.
— Принцеса Діана теж так виглядала, а здається, теж могла впакувати до шлунка вміст холодильника, — сказала Мілька, спираючись на відомості з глянцевих журналів своєї мами.
— Яке щастя, що в нас немає холодильника.
— І жодних припасів. Я мала сьогодні вийти по харчі, але відчуваю, що витримаю кілька днів.
— Що ви там шепочетеся? — Марія зайшла до кімнати, витираючи розпухле від сліз обличчя. — Тішитеся, що гуру пішов?
— А ми виглядаємо на втішених? — відповіла запитанням Мілена.
— Не знаю, може. Я вже нічого не знаю, — хлипнула Марія. — Тобто знаю, що тепер моє життя тимчасово не має сенсу. Воно порожнє, і я мушу його чимось заповнити. Принаймні джемом.
— Щоб ти тільки не репнула, як той чувак із «Монті-Пітона», — шепнула Вікторія.
— То, може, я покличу Травку? — запропонувала я.
— Біжи, може, він щось придумає.
Я пішла. Хлопці саме розмовляли про улюблену Ірекову гру «Diablo».
— Як там Марія та її канали? — поцікавився Травка.
— Вона повернулася цілковито зламана, — відказала я. — Розсталася з гуру і тепер виїдає з шафок усе, включно з папером для сніданків.
— Боже, — озвався з-під столу Ірек, — моя сестра мала напади апетиту, але порівняно з Марією це були дитячі забавки.
— Вона і справді поводиться, як мураха. Пожирає все, що тільки потрапляє їй у руки.
— Тепер ти вже розумієш, чому я волію «Diablo»? — звернувся Ірек до Травки. — У грі все просто. Ти вбиваєш потвору і йдеш далі. А що робити з потворами в реальному житті?
5.02. Ми чергуємо біля Марії, люто голодні, бо вона забарикадувалася в кухні-лазничці і далі жере. Травка намагався вступити з нею в контакт, але вона закидала його порожніми пляшками з-під пива й рапсової олії. Тож чекаємо далі.
— Мене так смокче, — вхопилася за живіт Вікторія, — що зразу спадає на гадку блокада Ленінграда. Я замислилася над тим, чи могло б мене щось змусити пожирати трупи.
— Мене, мабуть, ні, — озвалася Мілена. — Хоч і визнаю, що мій шлунок дедалі голосніше нагадує про порцію палива. Я замислилася над тим, коли вже Марія зрештою спам’ятається. Бо я так довго не витримаю.
— Ірек таки має рацію, — буркнув Травка. — Легше розправлятися з потворами з гри. Тільки що вбивство кількох драконів не допомагає розв’язати справжні проблеми.
— Але допомагає про них забути, — сказала Вікторія. — Я це знаю, бо колись багато бавилася в «Unreal». Аж певного весняного дня прокинулася без гроша за душею, зате з купою заборгованостей і трьома «двійками» в заліковці.
— Я теж багато грав, — зізнався Травка. — Ви чули про «Кульки»?
— Ні.
— На поділеному на клітини полі ти маєш кілька різнобарвних кульок. Твоє завдання — складати з них рядки: горизонтальні, вертикальні, навскісні. Завжди з п’яти кульок одного кольору. Якщо тобі це вдається, рядок зникає, і ти маєш на полі більше місця. Проблема в тому, що при кожному русі з’являються три нові кульки. Тому ти мусиш думати про складання кількох рядків одночасно і вважати, щоб не вискочило забагато кульок, бо чим більше кульок, тим менше можливостей рухатися. Миттєва неувага — і ти заблокований на полі, до країв заповненому кульками. Кінець гри…
— Складного сценарію тут немає, — сказала Мілена.
— Нема також фіналу чи драматичного розвитку подій, — визнав Травка, — але втягає як пилосос. Єдине, що ти робиш, це складаєш рядок за рядком і чекаєш, коли вискочать нові кульки. Тобі може поталанити, і тоді вдасться виграти, попри помилку чи миттєву неувагу. Або може не поталанити, і кулька іншого кольору заблокує майже готовий рядок. Від втуплювання в екран печуть очі, але ти й далі складаєш, не в змозі зупинитися.
— Це не має сенсу, — сказала Вікторія. — Хоча, якщо трохи помізкувати, нагадує справжнє життя. Постійне складання рядків і чекання, де вигулькнуть нові кульки-проблеми.
— Ну, власне, — втішився Травка, — тому я вирішив поставити на реальність.
У кухні щось зашурхотіло, двері прочинились, і ввійшла Марія. Якби не синці довкола підпухлих очей, вона виглядала б цілком пристойно, хоч і важко було назвати її взірцем здоров’я й щастя. У тремтячій долоні стискала пензель.
— Я вирішила багато змінити у своєму житті, — заявила вона, наблизилася до стіни і кількома мазками замалювала обидві ляпки кольору індиго. — Я викреслила гуру зі свого життя раз і назавжди, — сказала вона, а нам усім спали з плечей велетенські чавунні плити.
7.02. Марія поволі повертається до норми. Вже майже не плаче і, що найважливіше, покінчила з хворобливою пажерністю. Навіть застелила своє ліжко й викинула різні дрібнички з «Ікеї». А коли вдягла свій фіолетовий, артистично розкошланий светр і велетенський кулон із символом Сонця, ми вирішили, що можемо на хвилю вийти з хати. Вона нічого лихого собі не заподіє. Мілена побігла на іспит (перший у тій сесії), Вікторія — до споживчої крамниці й цукерні за рогом, а я вирушила на пошуки телефонної буди.
— Я мушу нарешті зателефонувати до батьків і повідомити їм свою адресу, — сказала я Марії. — А може, й не доведеться повідомляти, бо я просто повернуся. Мене зустрінуть як блудну доньку.
— Тату? — почала я і змовкнула.
— Слухаю, — відповів він голосом, сухим, як піски Сахари.
Я хотіла сказати, що шкодую про свою втечу і що радо повернуся додому, до своєї кімнати та знайомих меблів. Хотіла, але не казати ж цього отак напрямець. Тож почала так:
— Я живу в подруг у Кракові, хочу дати тобі адресу й номер телефону.
— Не треба, — присадив мене тато. — Якщо ти вибрала таке життя, якщо ти нас зреклася, то ми зрікаємося тебе.
— Ага, — тільки й мовила я.
— Ти розчарувала нас, Вишеславо, змінивши факультет, — гнув він далі, — а своєю втечею розчарувала нас удвічі. Але ти доросла і мусиш розплачуватися за своє рішення. Що ж поробиш, якщо ти волієш притони й підозріле товариство.
І він поклав слухавку, доки я встигла пояснити, що аж ніяк цього не волію.
— Ти виглядаєш, наче хтось запхав тобі до черевиків десятикілограмові гирі, — зауважила Вікторія. — Що, телефонувала додому?
— Ну, — буркнула я, не в стані розвивати тему.
— Саме тому я так рідко телефоную до своєї мами, — продовжила Вікі. — Суцільні розчарування. А від минулого року я розмовляю з мамою тільки про погоду й ціни на ранню городину.
— А що тоді трапилося? — запитала я більше із ввічливості, ніж із цікавості.
— Ти і справді хочеш знати?
— Я хочу, — виявила зацікавлення Мілена.
— Ти це вже чула.
— Але хочу почути ще раз, бо знаю, що Вишня така прибита, що й сама не знає, чого насправді хоче.
— Це довга історія, ви маєте час?
Ми згідно кивнули головами.
— Ну то запускаймо плівку.
Вікторія поступила на соціальну реабілітацію в Познані. Через два місяці безтурботного студентського життя її викликали до адміністрації гуртожитку номер п’ять.
— Ти мусиш негайно звільнити кімнату, — почула вона. — Наш комп’ютер щойно видав перелік нелегальних мешканців.
— Ну та й що? — зацікавилася Вікі.
— Ну і те, що ти є в цьому переліку. Мусиш забиратися геть, — сказала комендантка, пофарбована нарудо студентка восьмого курсу спеціальної педагогіки. — Це, мабуть, просто, що ні?
— Просто. Але несправедливо.
— А тобі хтось обіцяв справедливість? Ну власне, — невідь-чого втішилася комендантка.
— То що мені тепер робити?
— Можеш написати заяву, щоб тобі надали місце. Але якщо, як ти стверджуєш, тобі його вже надали…
— Звісно, що надали, у вашому гуртожитку, — рознервувалася Вікторія.
— То, виходить, удруге ти його не дістанеш, — добила її дівчина за комп’ютером, бавлячись золотавим локоном.
— Ти можеш подати апеляцію, — озвався студент десятого курсу соціології, який підробляв у гуртожитку бухгалтером. — Але маєш небагато шансів. Місце зазвичай одержують ті, хто раніше тут уже мешкав.
— Але я саме мешкала, — з розпачем пояснювала Вікторія. — Аж до сьогодні.
— Краще тим не вихвалятися, — порадила комендантка. — Ти мешкала нелегально, і тобі може за це влетіти.
— Нехай спочатку влетить тому комп’ютеру, який це визначив, — гаркнула Вікі, і за мить її попросили залишити адміністрацію.
Почалася кривава бійка за куток. Але в середині семестру важко знайти щось годяще. На початку січня Вікторія вичерпала всі ідеї, де ще можна переночувати бодай одну нічку, й повернулася додому. Двері відчинила сама. Кинула «привіт» мамі, втупленій в екран телевізора, й повідомила, що тимчасово залишає навчання, бо не має чим платити за житло.
— Ти хоч раз у житті даси мені спокійно подивитися «Краплі кохання»? — крикнула мама.
— Вибач, — буркнула Вікторія, вішаючи плащ у коридорі.
— Ну і тепер я через тебе не знаю, чи сказав урешті Пйотр Альдоні про те, що їхній син має серйозні проблеми! Така важлива сцена! — зажурилася мама.
— Цю серію повторять завтра вранці, то й подивишся.
— Повторять, повторять, — рознервувалася мама. — Може, я не можу чекати аж до завтра.
— А може, Торочкова знає? — запропонувала інший вихід Вікторія.
— З Торочковою я не розмовляю, — буркнула мама. — І з Банасиковою теж.
— Тоді я вже і справді не знаю, чим тобі допомогти, — Вікторія безпорадно опустила руки.
— Чекай, чекай, — цитьнула на неї мама. — Зараз він, мабуть, їй скаже. Тільки не заважай мені.
Вікторія навшпиньки вийшла до кухні, де терпляче дочекалася закінчення серії «Крапель».
— Ну, він таки сказав, — повідомила мама, задоволена, що була присутня при розмові Пйотра з Альдоною. — Тепер вони разом дадуть раду проблемам сина.
— Це добре, — зраділа Вікторія. — А що поза тим?
— Пйотр дуже виправився. Він от уже три серії думає тільки про те, як допомогти синові.
— Чудовий батько, — визнала Вікі.
— Та вже не такий, як твій. Халамидник і трутень. Усе звалив на мої плечі. Самі турботи. А тепер ще й ти, напевно, привезла погані вісті.
— Не найліпші, — зізналася Вікторія. — Я повернулася, бо мені бракує грошей, аби знімати хату.
— Як це бракує? Ти не маєш грошей? — здивувалася мама.
— Не маю, — визнала Вікі. — Соціальної допомоги вистачає тільки на обіди, а з уроків я оплачую трамвай і сніданок із вечерею.
— Хіба ти не можеш знайти більше уроків?
— Я обклеїла оголошеннями ціле місто. Зголосилося тільки троє охочих.
— А якась інша праця? В крамниці, чи там прибиральницею…
— Мамо, я на першому курсі стаціонару. Мушу часом щось підготувати до семінару, вже не згадуючи колоквіумів і тестувань.
— Чому мені так не щастить? — Мама Вікторії витерла бірюзові повіки ганчіркою для посуду. — Чому мене це спіткало? Інші діти так швидко виростають і дають жити батькам. Твій татусь не вишле навіть листівки до свят, засів у тому своєму потягу і все має в носі. А я мушу мучитися і ще вислуховувати твої нарікання. Начеб не мала власних проблем. А я маю їх багато. Вугілля подорожчало. Торочкова знову залила нам балкон. І ще без угаву падає дощ.
Я повернулася після чергового іспиту і ледве дочовгала до ліжка.