— Може, він змінить джерело натхнення, — сказала Вікторія. — Перейде на інших авторів.
— Або збільшить виробіток так званої власної продукції, — кинув Травка.
— Невже всі вже знають про мою поразку?
— Я дізналася нині, — сказала Марія. — Від Томека. Анджей з Олеком також.
— А Ірек?
— Знає, — відповів Травка. — Він учора телефонував від бабусі, то я йому сказав.
— Ти, Травко, міг би працювати передавачем, — озвалася Мілька. — Шкода тільки, що ти не подумав про Вишню. Не кожен любить бути героєм програми «Поговорімо про сусіду навпроти».
— Чого ти отак бовванієш, як пам’ятник? Щось трапилося? — допитувалася Вікторія.
Я тільки кивнула, втупившись у біло-червоні клітини на цераті, що покривала наш кухонний стіл.
— Данієль?
Я простягла їй переказ, на цілих чотириста злотих.
— Від кого?
— Не знаю, певно, від тата. Він не надіслав жодного листа чи поштівки. Нічого. Тільки переказ. Певно, хоче остаточно мені довести, яка я підла, — зітхнула я.
— Ну і що?
— Ну і це йому чудово вдалося.
Мілька пішла на побачення з Філіппом. Позавчора він зателефонував, і вони домовилися під Ощадкасою. Банально, як вважає Марія.
— Вони повинні були б зустрітись у тій блакитній кав’ярні біля галереї на Плянтах. Або в якійсь дорогій кнайпі. Нехай покаже, на що він здатен, — злостиво кинула вона.
— Чого це ти сьогодні така гостра до хлопців? — поцікавилася Вікторія. — Ну зізнавайся, тобі швидше полегшає.
Впродовж якогось часу Марія намагалася нас переконати, що гострими бувають шпичаки на трояндах. Зрештою капітулювала і зрадила причину своєї люті. Гуру.
— Ми пішли вчора гуляти з Томеком, — почала вона, досипаючи собі до чаю п’яту ложечку замінника цукру. — Було близько сьомої, і Томек сказав, що зараз мені дещо покаже. А потім привів мене до «Ікеї», до самого директора. Той прийняв нас у себе в кабінеті. Представився і зразу як ляпне: «Це та наївна дівчинка, котра повірила, що її коханий улаштував собі в „Ікеї“ безплатний пансіон?»
— Він не зловживав делікатністю, — визнали ми з Вікторією.
— На жаль, — хлипнула Марія. — А потім запевнив, що не знає жодного гуру. Але охоче з ним познайомився б, бо вже два роки має бажання повіситись у відділі іграшок. «Може, цей гуру допоміг би мені віднайти загублений сенс життя, — додав він, — якщо йому вдалося отуманити на сорок років молодшу студентку соціології».
— Який злюка, — зауважила Вікі. — І через це ти плачеш? Чи через гуру?
— Через усе! — Марія досипала чергову ложечку замінника цукру. — А найбільше через Томека! Виставити мене на посміховисько перед усім світом! І саме тому я оголошую війну всім чоловікам!
Марія перебуває у стані війни, а я й далі журюся над татовим переказом. Обгризла геть усі шкірки на нігтях. Що далі?
— Подумай про плюси, — озвався з-під столу Ірек. — Ти не маєш часу журитися над Данієлем.
Данієль. Не написав. Не затефонував. Не прийшов. Просто жодної реакції. Із Зосьчиного боку також.
— Мабуть, вона зрозуміла, що цього разу мусить покинути поле бою. А що до Данієля, то я гадаю, йому просто не багнеться міняти список літератури, — потішив мене Ірек. — Він дійшов висновку, що легше поміняти кандидатку для приголомшення. Маю надію, що я тебе не образив.
— Чим? — я подала йому гвинтик. Він упродовж двох хвилин мацав стільницю, намагаючись його знайти.
— Ну тим, що ти не бавишся в самоодурення.
— А у що тут можна бавитися? — зітхнула я.
— Ти могла б, приміром, сказати, що Данієль не одержав книжку. І що ти й далі повинна чекати його дзвінка. А якби він і далі не дзвонив…
— Я сказала б, що в нього, напевно, запалення легенів. Дай спокій, Іреку, я ж не Марія. Якби він не одержав книжку, то вже зі мною сконтактувався би. Він стільки не витримав би. Останнім часом ми бачилися принаймні раз на тиждень.
— Закоханий, — підсумував Ірек. — Ну, готово.
— Як це готово? Адже ти не пригвинтив кришку корпусу.
— Ну, — притакнув він. — Зумисне.
— А чому? — з цікавістю допитувалась я.
— Друзяка інформатик зрадив мені один секрет. Ніби якщо пригвинтиш кришку корпусу, то негайно виявиться, що щось полетіло, щось не запускається і треба знов її відгвинчувати. І подумати тільки, що останні два роки я даремно мордувався.
— Ірек цього не знав? — пирхнув Мілош. — Я свою ніколи не пригвинчую. Якось спробував і зразу мусив міняти модем. А кажуть, що ваше покоління знається на комп’ютерах, як жодне інше.
— Цікаво, що говорять про твоє, — втрутилась я, перевіряючи його домашню роботу.
— Шкода цитувати, — він скорчив знуджену гримаску. — Ну хіба окрім одного твердження. Воно дуже мені сподобалось.
— Якого? — наставила я вуха.
— Що в п’ятнадцять років нас доведеться годувати вилами крізь ґрати. Найліпше сирим м’ясом.
Нині я втратила останні ілюзії, що Данієль спробує бодай щось мені пояснити. Ми розминулися в коридорі як студентка з асистентом. Може, я повинна була з ним привітатися?
Я поверталася додому пішки, проводячи кінчиками пальців по стінах кам’яниць. Навіть не відчула, як стерла подушечки до крові. А поза тим усе спокійно.
Сьогодні Травка врешті збагнув, що Марія оголосила війну чоловікам. І таким чином утратив останні ілюзії стосовно їхнього спільного сонцесяйного майбуття.
— Ти казав, що твій батько — волоцюга й філософ! — виплюнула вона із себе, пережовуючи булочку із сезамом.
— Я казав? — здивувався Травка. — Я казав, що мій старий не може знайти своє місце!
— Ну власне! А я думала, що він мандрує світами в пошуках сенсу життя! — Марія для різноманітності потягнулася до кренделя з маком.
— Ти хочеш зустрічатися зі мною чи з моїм старим? — розізлився Травка.
— Із жодним із вас, — випалила Марія, — бо нарешті зрозуміла, для чого існують чоловіки!
— Для чого? — зацікавлено запитала я.
— Для того, щоб міняти пробки, тягати важкі торби, ходити до пивниці по слоїки і потім їх відкорковувати! — перелічила вона. — І звісно, багато заробляти.
— Супер, — похвалила її Мілька, розвалившись на Травчиних золотавих подушках. — Гібрид електрика зі скарбницею й вантажником.
— Я помітила вплив твоєї тітки, — зауважила Вікторія, забираючи з-під Маріїного носа тарілку з кренделями. — А колись ти нарікала, що вона дрібна міщанка.
— Колись, — зі зневагою форкнула Марія. — Це було колись.
— Що ти їй сказав? — допитувалася Мілена. — Окрім того, що зробив із неї посміховисько перед босом «Ікеї»?
— Нічого! — божився Травка. — Тільки те, що зав’язав із травкою. І взагалі з наркотою.
— І справді, — зауважила Вікторія. — Тебе вже тиждень не супроводжують випари.
— А мені вже тиждень чогось бракувало, — озвалася Мілена. — А я не знала, чого саме.
— То вже знаєш, — зітхнув Травка, нервово скубаючи ліву брову. — А я нарешті знаю, що Марія анітрохи не збирається повторювати історію Маріанни. Мабуть, я мушу її розлюбити. Тільки от як це зробити?
— Що він такого тобі сказав? — діставала Марію Мілька. — Окрім того, що виставив на посміховисько в «Ікеї»?
— Нічого, — присягнула Марія. — Тільки те, що зав’язує з наркотою. Він вирішив жити винятково коханням.
— Хіба це погано?
— А хто мене буде утримувати? Хто зароблятиме на мої артистичні пошуки? І різноманітні, ще не виявлені захоплення?
На це питання ми не потямили відповісти.
— Я думала, що коли ти сама ширяєш у верхньому шарі атмосфери… — нарешті обізвалася Мілька.
— Певно, що ширяю, але це не означає, що мій хлопець повинен мене наслідувати, — пояснила Марія. — Нехай зостається на землі, щоб сплачувати рахунки.
— Ну і вилізло шило з мішка, — підсумував Ірек. — Тобто так звана артистична натура Марії.
— А може, Марія має рацію. Адже хтось мусить ходити по землі, щоб хтось мав змогу ширяти в підхмар’ї.
— Якщо Травку влаштує такий розклад.
— А тебе?
— Якби я закохався, то хтозна. Але для себе самого я цього не хочу. Може, з погляду людей успіху я і є невдахою, але мені чомусь не хочеться ганяти спортивною тачкою й захаращувати апартаменти дорогим мотлохом.
— І ти ніколи не мав такої спокуси?
— Коли я маю спокусу, то закидаю у «відик» фільм із вісімдесятих років або який раніший. Помилуюся на меблі з попередніх епох, кутасті тачки й неоковирну музичну апаратуру, сьогодні таку смішну й нікчемну, а тоді вершину марень. І мене зразу попускає. Не варто вбивати заради предметів, які колись смішитимуть наших дітей.
— Я тобі заздрю, Іреку, — зітхнула я. — У тебе все так упорядковано і ти знаєш, що в житті важливо.
— Якби я знав, то не мусив би втікати у світ віртуальних потвор.
Ми сиділи в Ірековій кімнаті, завзято сперечаючись, де б то провести довгі вихідні, коли зателефонував тато.
— Ну то один день позаду, — сказала я, намагаючись сховати за спину тремтячі долоні із забинтованими подушечками. — Тато просив, аби я приїхала. Він хоче серйозно поговорити.
— Може, нам поїхати з тобою? — озвався Ірек, шпортаючись у шнурах під столом. Знати, фокус із непригвинченою стінкою корпусу йому не вдався.
— Ні, йдеться про маму. Схоже, вона дуже змінилась. І тато непокоїться.
— То повертайся швидше, бо ми помремо з туги, — крикнув Ірек.
За годину я сиділа в рідній кухні. А тато навпроти мене. Якийсь блідіший і дрібніший, ніж три місяці тому.
— Я вже й сам не знаю, з чого почати… — Він нервово розкладав за розмірами кухонне причандалля. Спершу ополоник, потім ніж для хліба, ніж для м’яса, відтак кілька виделок і ложок, а насамкінець ножик для сиру.
— Може, з того, коли ти помітив тривожні зміни?
— Надто пізно, — буркнув він. Окинув заплаканими очима кухонне причандалля й поправив середню виделку.
— Тобто коли саме? Півроку тому? — не вгавала я. Бо пригадала собі нетипову мамину поведінку на Різдво.
— Вперше, здається, на свята. Пам’ятаєш Святий вечір у Мар’яна? — Я кивнула. — Такий сором. Але це була тільки увертюра до справдешнього концерту, — зітхнув він. — Потім, на День святого Валентина, вона подарувала мені «Сто років самотності» Маркеса. Я повинен був здогадатися, що тут щось негаразд, судячи з назви.
Він повинен був здогадатися вже п’ять років тому, коли одержав на Валентина «Драстуй, смутку». А потім почергово: «Ласкаво просимо до мавп’ячого розплідника», «Будинок духів» і «Смерть прекрасних сарн».
— А потім, — вів далі тато, бавлячись ножиком для сиру, — перед Великоднем вона почала мити вікна.
«Стандартна поведінка перед святами», — подумала я, але не обривала тата.
— Бачила б ти, як вона їх мила, ті вікна. З такою люттю! Мало не розтовкла шиби!
— Може, вона поспішала?
— Може, — погодився тато. — Я навіть зробив їй зауваження, що вона так недбало їх протирає. Що тільки ляпне ганчіркою посередині й біжить далі. Знаєш, що вона мені відповіла?
— Що?
— Чекай, чекай. Я зараз тобі прочитаю… — Він витяг із шухляди синю папку. — Цитую: «Тішся, що я хоч це роблю, бо наступного року вихухаю посередині маленьку дірочку і то тільки в кухні, де я мешкаю, працюю й животію».
— Сильно, — визнала я.
— А на Великдень спекла тільки свій улюблений сирник. «Ти завжди буркотів, що в нас забагато їжі, — пояснила вона, — то нехай нарешті буде по-твоєму». У Велику Суботу подала на стіл колу й соломку.
— Колись, — пригадала я, — вона лякала, що влаштує нам свята на сучасний манер, якщо ми гребуємо традицією.
— Я пам’ятаю. Але я думав, що все закінчиться погрозами.
— І вона навіть не почастувала тебе сирником?
— Послухай, що було далі. Я подивився на ту соломку і не зронив ані слова. А Крися відкраяла собі величезний шматок сирника і взялася його поглинати. Я витримав дві хвилини й запитую: «А для мене буде щось солодке?»
— А мама?
— Спокійно проковтнула й каже: «Спочатку наїсться королева бджіл, а як зостанеться щось для трутня, то я тебе покличу».
— Ну-ну, — сказала я, не приховуючи подиву.
— А потім я знайшов її щоденник.
Він так зашарівся, що я зрозуміла, що він не тільки знайшов, але й прочитав. Я кинула на нього осудливий погляд.
— І що?
— Я знаю, що не повинен був цього робити. Я присвятив цьому цілий розділ у «Вихованні без стресів», дві статті для конференції про загрози для сучасних педагогів…
Ну так, справжній тато. Геній порад і теоретичних розв’язань проблем.
— І що вона там написала? — обірвала я його.
— Візьми прочитай. — Він подав мені ксерокопію уривка з маминого щоденника. Який стосувався її роботи.
«Робота
Протягом п’ятнадцяти років я просиджую той самий брудно-жовтий фотель у відділі кадрів Державної фабрики паприкашів, рахуючи тижні до пенсії. Щодня від сьомої до п’ятнадцятої нуль-нуль. Раніше, о шостій, я прокидаюся з жахом, що це вже все. Що треба виборсуватися з пухового кокона й розпочинати черговий день боротьби за вогонь. Але спершу коротке розігрівання під душем. Коли змиваю рештки сну й мила, надходить час на короткі, хоча й інтенсивні пошуки колготок і чистих черевиків. Потім забава а-ля „Нові риси обличчя за сім хвилин“. Нафарбувавши губи, я вже можу їх розтулити і проковтнути імітацію сніданку (справжній сніданок я споживаю в товаристві так званих товаришок по роботі). Швидко заїдаю вчорашню булку бордовою помадою. Ковток кави — і о шостій тридцять вибігаю з хати. В останню мить залітаю у приміський, і ми мчимо. За зупинку до фабрики швидко дофарбовую недоїдені фрагменти обох губ. Пора виходити. Пунктуально о сьомій я відзначаюсь у списку й нарешті можу вмостити сідниці у своєму брудно-жовтому фотелі. Рівно о десятій перерва на другий сніданок. Булочка й ячмінна бурда, вигадливо названа кавою. О дванадцятій похід до клозету. А ще через дві години ланч, тобто вчорашня булка із сиром й листком прив’ялого салату, запита холодною ячмінною бурдою. Потім напружені розрахунки. Нарешті є! Третя! Ми всі кидаємося до дверей. Можна закреслити черговий день».
Я віддала зошит татові.
— Понуро.
— То спробуй це.
Тато випорпав із течки і вручив мені кілька пожовклих сторінок машинопису.
«Числа
Він познайомився з нею в клубі. Вона сиділа поряд, бавлячись рожевою соломинкою.
— Гарна сукенка, — сказав він.
— Дякую. — Вона не потупила очей і не відреагувала нервовим хихотінням, як усі дівчата її віку.
— Особливо ті цятки. Вони виглядають, наче намальовані, — тягнув він далі.
— Бо вони і є намальовані, — сказала вона. — Фломастером, — додала, спокійно цмулячи свій коктейль.
— А що з ними буде після прання?
— Не знаю. Я подумаю про це завтра.
Через тиждень вона переїхала до нього, а ще через два місяці вони одружилися. Вона була не така, як більшість дівчат. Захоплювала його своїми ідеями. Йому подобалися стіни, розмальовані зеленими ліанами, й важка рибальська сітка, задрапірована на вікні замість фіранки. Він мав дещо сумнівів щодо наклеєного на шиби листя, але вона пообіцяла, що перед зимою його змиє. Якось він повернувся з роботи раніш і захопив її навпочіпки, з пензлем у руці. Вона саме перефарбовувала його улюблений світло-сірий килим. На зелений, під колір ліан. Тоді вони вперше посперечалися. Наступна сварка вибухнула через тиждень. Він уранці квапився на конференцію. Нервово носився по хаті в пошуках своїх окулярів. Знайшов їх урешті в лазничці. І тільки на роботі виявив на склах великі, широко розплющені очі, намальовані водостійкою тушшю. Тремтячим пальцем накрутив номер домашнього телефону.