— Тату, зачини двері! — гукнула Мілька, чи не так голосно, як і її мама. — Сорому не маєш!
— Що? И-и-и-и? — прокректав тато. — То причиніть їх самі і не підслуховуйте, бо я не можу зосередитися!
— Втікаймо, — вирішила Мілена, — бо я зараз помру від конфузу.
— Але мені це і справді не заважає, — запевнила я. — Родинна атмосфера.
Ми збігли сходами і клусом погнали до костелу. Дорогою я загубила дві волошки й пухнасте курчатко, на щастя, Мілька зауважила, коли вони падали із серветки. Ми встигли в останню мить. Підбігли до головного проходу. Мілька відслонила вміст кошика, я зробила те ж саме.
— Нарешті кошик такий, як треба, — похвалив ксьондз, зиркаючи на рожеву Мільчину кофтинку. І замахав кропилом, рясно скроплюючи нас свяченою водою.
— Нарешті посвятили, як треба, — відповіла взаємністю Мілька, витираючи щоки. — Бувало, що до мене не долітала навіть дрібна краплинка. Добре, — обернулася вона до мене. — На хвилю спинимося перед Гробом Господнім, а потім підемо до хреста.
Ми заклякли проти пінопластового грота, облямованого фанерними брилами. На подіумі, який правив за прискалок, спочивала худюща постать, туго оповита фланелевими пелюшками, похляпаними червоною гуашшю. Одна рука безсило звисала, страхаючи кривавими ранами.
— Вона виглядає, як справжня долоня, — шепнула я до Мілени.
— Вона з воску. Спеціальне замовлення, — поінформувала мене Мілька. — Наш парох полюбляє сильні ефекти. Завтра на цій брилі повісять копію плащаниці. Теж справляє незабутнє враження, особливо на дітлашню. То що, ходімо до хреста?
Ми пішли. Терпляче вистояли в довжезній черзі. Тут-таки перед нами чекала дрібна сухенька бабуся. Ми допомогли їй заклякнути. Старенька старанно вицілувала Христові ноги. Коли нарешті дійшла до серця, дістала напад дуже мокрого кашлю.
А насамкінець чхнула, рясно зрошуючи чоло й обличчя скульптури.
— Тому я ніколи не торкаюся фігури, — таємничим шепотом повідомила мені Мілька. — Хоч часом мені кортить поцілувати її в самі уста.
— Мабуть, ти і справді любиш притягати погляди.
— Наразі я ще не зважилась. Але в моїй голові кружляють такі думки. Психолог застерігав, що це може бути початком неврозу нав’язливого стану. Добре, моя черга. — Мілька наблизилася до хреста.
За кілька хвилин ми сиділи на одній із задніх лавок.
— Хочеш іще побути? Помолитися? — допитувалася Мілька. — Спробувати добутися до духівника?
— Ні, я сповідалася ще у вівторок.
— А я, як завжди, запізнилася. Що ж поробиш, — махнула вона рукою. — Піду після свят, принаймні не чекатиму сім годин.
— Я чекала п’ять.
— Щаслива. Добре, повертаймося.
Зненацька вона вхопила мене за рукав:
— Ти диви, Філіпп. Ну, той хлопчина з потяга. Що домовився з кондуктором. Вишне, як я виглядаю?
— Як завжди, — знизала я плечима. — Тільки що заколола волосся.
— А на обличчі?
— Ну а як ти можеш виглядати? Адже я не можу сказати, що в тебе розмастилася помада.
— Але загалом! — утратила терпець Мілена.
— Загалом усе о’кей. Адже ти бачила гримасу ксьондза.
— Він просто не є естетом. Інша річ — отець Адам. — Вона нервово розглянулась. — Чи я повинна до нього підійти?
— Звичайно, якщо він тобі подобається… Він саме стоїть у черзі на сповідь. Якщо поквапишся, то станеш одразу за ним.
— Ти дійдеш додому сама?
Я кивнула.
— То візьми мій кошик, добре?
Я взяла кошики в обидві руки і смиренно подріботіла додому. Тривалий час кружляла довкола будинку, якомога довше відтягаючи зустріч із Мільчиними батьками. Недолугі розмови. Ніякову тишу.
— Вишенько?! Чого ти там сидиш сама на тій лавці?! Ходи нагору! — крикнула Мільчина мама, вихилившись через вікно до пояса.
Я пішла.
— А де Міленка? — запитала вона, відчиняючи хиткі двері.
— Вона хоче висповідатися, — відказала я, ставлячи кошики на піддзеркальник.
— Тільки не тут! — гукнула вона мені просто до вуха. — Це ж бутафорія, склепана Рисеком! Я вже не можу дочекатися, коли вона розвалиться.
— Вже скоро. Задня ніжка ледве тримається, — втішив її автор конструкції, обкладений чотирилапими від ніг аж до буйної чуприни. — Ну, прошу дуже. Мілька на сповіді. Здається, вона вперше встигне до обливаного понеділка.
— Може і не встигнути. Вона шістдесята в черзі.
— Котра?! Таж я мушу щось занести їй до костелу! Бо вона помре там з голоду!
— Не треба. Вона взяла собі з кошика булку й кусень хрону.
— Хрону? — верескнула мама, аж мені забриніло у вухах. — Та дівчина анітрохи про себе не дбає! Вона заробить виразку, якщо ще досі її не має!
— Але Мілька просила, щоб їй нічого не заносили, — сказала я. — Якщо вона зголодніє, то вийде з черги. Так вона сказала.
— Ти чула, Ядвіго? Вона прийде. Краще заопікуємося Вишнею, бо вона почне шкодувати, що до нас приїхала.
— Справді! То, може… — на хвилю замислилася мама. — Може, я покажу тобі Міленину кімнату?!
— А та вчорашня?
— Ви спали у спальні! — пояснила вона. — А ми у великій кімнаті! Коли приїжджає Мілена, ми завжди переселяємося, бо в неї немає ліжка! Воно не вміщається на чотирьох квадратних метрах!
— Ага, — встигла сказати я, бо мама почала презентацію Мільчиної кімнати.
— Оце саме і є її кімната, а заразом доказ того, що в Рисека руки ростуть не з того місця!
— Ну, — погодився Мільчин тато, анітрохи не зачеплений критичним підходом до його персони. — Золотою ручкою я не є.
— М’яко кажучи! — підсумувала мама. — Дивися, Вишне, на ті панелі!
Я подивилася. Півметровий відрізок нерівно покритих лаком дощок.
— Цікаво, навіщо комусь потрібні сорок п’ять сантиметрів панелей?! — розмірковувала мама, певно, не вперше у своєму житті.
— Як то навіщо? Для краси, ясна річ.
— Ну так, я забула! — усміхнулася мама й повернулася до презентації. — А тепер подивися на той столик!
Столик як столик. Таких повно в старих школах, бібліотеках і конторах. А на столику — високий бронзовий дзбан, на дзбані прямокутний шматок скла, який править за підставку під акваріум.
— Як ти гадаєш, що відчувала б ця риба, — показала вона на несвідомого загрози меченосця, який саме пожирав клаптик великодньої шинки, — що вона відчувала б, якби знала, на чому стоїть її акваріум?
— Я зі страху, певно, вискочила б на килим, — зізналась я.
— Ви думаєте, що наш світ стабільніший, ніж цей акваріум? — розсміявся Рисек.
— Не лякай молодь, досить і того, що вони чують про себе з телевізора! — гукнула мама.
— Ну власне, — притакнула я. — Усі трактують нас як сарану.
— Або грибок на нігтях, — додав тато. — А тим часом, це ж не ваша провина, що двадцять років тому людям часто вимикали світло. Настругали дітлахів і тепер верещать, що насувається цунамі. Що є загроза для ринку праці.
— Шкода про це й говорити! — зітхнула Мільчина мама. — Ліпше змінимо тему, бо в мене відкриваються всі ножі в кишені!
— То, може, покажи Вишні кухонні полички, — запропонував Рисек. — Теж моя робота.
— Власне, ходи й дивуйся!
Я ввійшла до кухні, де, крім мийки, газової плити й столика для семирічних малюків, були ще тільки дві полиці. Якщо можна так назвати нестругані дошки, що трималися на пластикових шнурах для білизни, почеплених до кривих цвяхів.
— Вони принаймні висять на цвяхах, бо поличка в спальні тримається на сірниках, огорнутих ватою. Я тільки й чекаю, коли вона завалиться!
І вона завалилася. Нині вночі, коли всі дев’ятеро (ну хіба за винятком меченосця) спали важким кам’яним сном. Десь біля другої сірники, що підримували полицю, вирішили, що не дадуть собі ради з додатковим тягарем у формі Мільчиного будильника, і тріснули, падаючи на паркет. Разом із ними впала полиця і все, що на ній лежало, а саме п’ять кілограмів книжок у твердих палітурках, а також уже згадуваний будильник, який, зустрівшись із підлогою, активізував свій дзвінок.
— Що це? Що трапилося? — верескнула Мілька, рефлекторно ховаючи зап’ястки.
Я не встигла зорієнтуватися, бо до спальні ввірвалися Мільчині батьки у супроводі всієї зграї (бракувало тільки меченосця).
— Ну нарешті! — Мільчина мама підвела руки у вдячному жесті. — Сталося!
Ця подія розвеселила і псів, бо вони стали ганятися кругами, плигати на постіль і лизати мені ніс. Кожну ніздрю окремо.
— Аза дуже тебе полюбив, — сказав Мільчин тато. — Він далеко не кожному так захланно вилизує ніс. Зазвичай мазне тільки по кінчику. А тобі? Прошу дуже. Настав йому ще й ліве вухо. Він буде на сьомому небі від щастя.
— А мене зараз чорти візьмуть, якщо ви не заберете всієї худоби з кімнати! — гукнула Мілька. — Я хочу спати!
— Ну добре, — погодився тато, анітрохи не перейнятий її риком. — Ми вже йдемо. Азо, зостав вушко. Господар дасть тобі обидва своїх і ще й пальці на ногах.
Ми залишилися самі.
— Але ти на них і гримнула, — пошепки обізвалась я.
— Вони стійкі, — пояснила Мілька. — Двадцять років практики відшліфовує майстерність. І чудово притуплює слух.
— Але ти могла сказати це спокійно.
— Тоді вони сиділи б до ранку. А так ми можемо ще поспати.
Я сіла на край ліжка.
— Мені щось перехотілося.
— Мені теж, — зізналася Мілька. — Може, щось почитаємо?
— Тільки що? Торбу зі своїми книжками я лишила в коридорі. І не ризикну проходити крізь велику кімнату.
— Тут у шафці повинно бути якесь читво. Я принесла кілька книжок від себе, бо не могла заснути на Щепана. Сумніваюся, щоб мама їх рухала.
— Є, — зраділа я, заглядаючи до шафки.
— Вибери собі якусь.
Кілька романів Кундери, трохи заскладних як на безсонну ніч. О, спробую цю. Оповідання. Супер, бо встигну їх прочитати й не сушитиму голову, що там було далі. Прочитаю зо два — і в люлю. А може, навіть і три, такі великі літери й купа малюнків.
Я прочитала всі. Не в змозі відірватися, зокрема коли через кілька перших сторінок наштовхнулася на фрагмент про псів і котів. На диво знайомий. А потім на наступний. Про жінок, котрі клеяться до чоловіків, що видають негативні сигнали. Про горня, що наповнюється, коли тобі виповнюється тридцять. Про кохання, яке так важко знайти. Про шанс бути скривдженим, якого не варт уникати. Про птахів, котрі нагадують про те, що життя таке просте. І багато-багато інших.
— Я знайшла половину золотих думок Данієля, — звірилась я Мільці, обгризаючи шкірки з чергового пальця. Вказівного на лівій руці.
— Другу половину ти чи не повністю знайдеш у двох інших книжках Кундери, — легко сказала вона. — Решта, якийсь там один відсоток, це його власна продукція.
— Я терзалася, що мої роздуми не такі глибокі, а досить було взяти до рук книжку Кундери. І ти про все це знала.
— На жаль, — кивнула вона.
— Чому ти нічого мені не сказала?
— Я намагалася, — виправдовувалася Мілька. — Пам’ятаєш? Я казала, що в ньому щось не грає. Але тоді побачила вираз твого обличчя і…
— Ти сказала, що Данієль занадто ідеальний, — згадала я.
— Ну. Я подумала, що якщо він тобі до душі, то я не буду заважати. Зрештою, яке має значення те, що чоловік говорить цитатами з книжок? Адже ми всі наслідуємо чиїсь думки, поведінку. Поза тим, він хотів тобі сподобатися.
— Створюючи ілюзії? — скипіла я. — І цитуючи визуджені напам’ять фрагменти з трьох книжок! Шахрай!
— Якщо мова про шахраїв, — підключилася Мільчина мама, — то Рисьо перед весіллям вихвалявся, що збудує гранітний палац, купить «Наутілус» і візьме мене в подорож до центру Землі!
— Я перебував тоді під враженням романів Жуля Верна, — втрутився тато з безтурботним усміхом, а потім просто змінив тему. — Коли ми вже сядемо за стіл, бо в мене шлунок присохнув до хребта?
— Одразу, як прийде твоя непунктуальна сестра! — Мільчина мама зиркнула на годинник. — Майже одинадцята, а її немає! Як завжди!
— Може, почнемо зараз, а яйцем поділимося, коли припреться Ганька, — запропонував тато, нервово зиркаючи на скибки копченини, розкладені у зграбні пірамідки.
— Це її доконало б! — запротестувала мама. — Після розлучення вона стала дуже вразлива до будь-яких виявів неуваги!
— Після розлучення минуло дванадцять років, але тітка й надалі звертається до Марека як до чоловіка, — повідомила мені Мілька. — Приміром, телефонує до нього в офіс і каже: «Прошу з’єднати мене з чоловіком». Або: «Чоловіченьку, а коли ж ти запросиш мене на танці?»
— Ну так, для Ганьки час затримався у другій половині вісімдесятих, — озвався тато. — Еге, про вовка промовка, а вовк у хату. Ти відчиниш, Ядвиго? Бо я не хочу турбувати Мацька, — показав він на кота, який дрімав, огорнувшись довкола його шиї, як кільце ковбаси.
— Ти завжди знайдеш привід, аби не вилазити з фотеля! — буркотіла мама, прошкуючи до коридора. — Ну, якщо всі в зборі, можемо починати!
Нас розбудив іще голосніший, ніж зазвичай (невже це можливо?) лемент Мільчиної мами.
— Ти що, чоловіче, геть запав у дитинство!!! Уся постіль мокра!!!
— Хтось міг би подумати, що батько повернувся на п’ятдесят років назад і потребує пелюшок, — засміялася Мілька. — Але це мама робить істерику, бо нині ж обливаний… Бляха-муха, батьку, ти мусиш хляпатися такою зимною?! Я через тебе знову захворію!
— Я вже біжу по теплу! — Мільчин тато позадкував із відерцем до коридора, а за ним обидва коти й усі собаки.
— Я йому зараз дам теплу! — Мілька кинулася навздогін, і поки він устиг зайти до лазнички, залетіла до неї перша, замикаючись на ключ. — Мамо! Кинь мені якесь горнятко!
— Хочете обливатися, то йдіть на вулицю! — гаркнула мама, відкидаючи з лоба мокрі пасма. — Дивися, Вишне, він зіпсував мені всю зачіску! Людина промучилася цілу ніч на бігуді — і що з того? Солома!!!
— Я люблю тебе з прямим волоссям, — заявив Мільчин тато, наповнюючи в кухні своє відерце. — Тепер суперова, якихось сорок градусів за Цельсієм. Мілько, ти сама вийдеш чи я мушу відчиняти викруткою?
— Спробуй, — засміялася Мілена. — Може, тобі пощастить не зламати замок.
— Не лякай маму, — відказав тато. — Ти вилазиш чи я йду шукати викрутку?
— Я тобі зараз дам викрутку! — загриміла мама. — Бери ганчірку й витирай цю калюжу в коридорі! У кімнаті то вже не мусиш, усе всоталося в килим!
Мільчин тато слухняно взявся витирати воду, весь час чигаючи, поки донька вийде зі схованки.
— Добре, я вже витер, — крикнув він. — Іду гуляти із собаками!
Собаки, почувши слово «гуляти», зі скімлінням побігли до дверей і стали дряпати їх пазурами. Багатостраждальна петля не витримала натиску шістьох могутніх лап і відлетіла. Двері з гуркотом відчинилися, прищикнувши хвіст Кайтека, найактивнішого з усієї ватаги. Кайтек завищав, решта псів відповіла йому солідарним виттям. Вражена Мілька визирнула з лазнички. Тато тільки на це й чигав із відерцем. Мілька завищала так само голосно, як і Кайтек.
— Ти сама бачиш, Вишне! Це справжній дурдом!
Повертаємося ранковим потягом, навантажені, як верблюдиці.
— Ну і як тобі? — Мілька затягнула торбу зі слоїками на верхню полицю. — Бурхливо було, еге ж?
У відповідь я тільки покивала зболілою головою.
— Тепер ти розумієш, чому після повернення до Кракова я відчуваю страхітливу порожнечу.
Розумію. Останні дні я не мала ні часу, ані сили розмірковувати про маніпуляції Данієля, але тепер уже почну.
— Облиш обгризати ті шкірки. — Мілька ляпнула мене по руці. — Не варто калічитися заради якогось ілюзіоніста.
— Я от усе думаю, що йому сказати.
— А нічого не кажи. Просто подаруй йому книжку і почекай реакції.
Я так і зробила. Купила ту книжку й занесла до кімнати, де він чергує. Поклала на його стіл обіч комп’ютера у великому конверті з написом: «Від Вишні». При нагоді здала працю про малі групи. Цікаво, що тепер робитиме Зоська? А Данієль? Буде вибачатися? Виправдовуватися? Благати про другий шанс?