У цьому не мав сумнівів і сам містер Блад. У собі він ніколи не сумнівався. І все ж тоді він не погодився із своїм співрозмовником. Якби не подальші події, він, можливо, ніколи не пристав би на пропозицію стати піратом, хоч би яких зусиль докладала більшість його товаришів, схиляючи його на це.
Серед останніх найупертішими були, мабуть, Хагторп, Піт і велетень Волверстон, який втратив око під Седжмуром. Бладові дуже добре будувати плани повернення в Європу, казали вони. Він володіє мирним мистецтвом лікування і може заробити собі на прожиття у Франції чи Фландрії. А вони — люди моря і нічого більше не вміють. Та й Дайк, що служив молодшим офіцером у королівському флоті до того, як прилучився до політики й повстання, поділяв такі ж погляди, а гармаш Огл вимагав, щоби бог, чорт чи Блад сказали йому, які гармати може довірити Британське військово-морське міністерство людині, що приєдналась до Монмута.
Становище складалось таке, коли Пітерові Бладу не лишалось іншого виходу, як розлучитися з людьми, що через спільне нещастя стали йому дорогими. Саме за таких критичних обставин доля обрала своїм знаряддям капітана Істерлінга і поставила його на шляху Пітера Блада.
Одного ранку через три дні після розмови з містером Бладом у губернаторському домі Істерлінг підійшов у шлюпці зі своєї шхуни до борту «Сінко Льягаса». Випхавши важке тіло на шкафут, він зразу ж почав роздивлятись на всі боки своїми гострими чорними очима й побачив, що «Сінко Льягас» був не лише добре обладнаний, але й бездоганно доглянутий. Палуби надраєно, снасті згорнуто, все — на своєму місці. Мушкети стояли в козлах біля грот-щогли, мідь на бачках з питною водою сяяла, наче золото під яскравим сонцем. Кінець кінцем не такі вже недотепи були ці каторжники, з яких складалася Бладова команда.
На шкафуті капітана Істерлінґа зустрів сам містер Блад — у своєму чорному, вишитому сріблом убранні він мав вигляд іспанського гранда. Він скинув капелюха з темно-червоним страусовим пером і змахнув ним, схиляючись у глибокому поклоні, аж пасма перуки звісились у нього перед обличчям, наче м'які вуха мисливського собаки. Біля нього стояли Натаніел Хагторп — приємний на вигляд джентльмен такого ж віку, як і містер Блад: його спокійний погляд і чисто виголене обличчя свідчили про гарне виховання; Джеремі Піт — молодий біляво-чубий корабельний майстер з Сомерсета, та невисокий на зріст кремезний Ніколас Дайк, який колись був молодшим офіцером і служив під рукою короля Якова, коли той був ще герцогом Йоркським. Жоден з них не скидався на голодранця, хоч цього хотів Істерлінг. Навіть великий, дужий і хрипкоголосий Волверстон задля такого випадку втиснув свої м'язи в іспанське манаття.
Відрекомендувавши своїх товаришів, містер Блад запросив капітана «Бонавентури» до великої каюти на кормі, що своїми розмірами та багатим умеблюванням перевершувала всі, до яких капітанові Істерлінгу траплялося заходити.
Слуга-негр у білій куртці — хлопець, найнятий тут же на Тортузі — вніс, крім звичайного рому, цукру й лимонів, пляшку золотистого канарського ще з старих корабельних запасів — його містер Блад гостинно рекомендував своєму непроханому гостеві.
Пам'ятаючи застереження мосьє д'Ожерона про те, що капітан Істерлінг чоловік небезпечний, містер Блад вважав за розумне приймати його з усією люб'язністю, бо, почуваючи себе невимушено, той може виказати, в чому саме він може бути небезпечний.
Вони посідали на покриті чорними подушками лави довкола столу з чорного дуба, і капітан Істерлінг почав щедро вихваляти канарське, щоб якось пояснити, чому він його стільки п'є. Потім перейшов до справи, спитавши містера Блада, чи той, бува, не змінив своєї думки відносно продажу корабля.
— Коли ви передумали, — додав він, кинувши погляд на чотирьох товаришів Блада, — то, зваживши на те, поміж скількох людей буде поділено гроші за нього, ви побачите, що я великодушний.
Він сподівався справити на цих чотирьох враження своїми словами, але незворушний вираз їхніх облич спантеличив його.
— Ви просто марнуєте час, капітане, — похитав головою містер Блад. — Хоч там що, а «Сінко Льягас» ми збережемо для себе.
— Хоч там що? — Широкі чорні брови Істерлінга полізли на його вузький лоб. — Таж ви не такі дурні, щоб вирушити до Європи, еге ж? Ну, що ж, тоді я перейду просто до діла. Я роблю вам одну пропозицію, якщо ви не хочете продати «Сінко Льягас». А саме: приєднуйтесь із цим кораблем до нашої «Бонавентури», до її ризикованих і щасливих пригод. — Він гучно зареготав з власного дотепу, показавши білі зуби, облямовані великою чорною бородою.
— Ви робите нам честь. Але в нас немає бажання займатися піратством.
Істерлінг не образився. Він махнув широкою, мов дошка, червоною долонею, ніби відмахувався від цього слова.
— Я пропоную зовсім не піратство.
— А що ж?
— Чи можу я вам довіритись? — спитав Істерлінг, ковзнувши поглядом по чотирьох Бладових товаришах.
— Ми не змушуємо вас це робити. І як би там не було, ви марно витрачаєте час.
Така відповідь не заохочувала до дальшої розмови. Однак Істерлінг не вгамувався. Вони, можливо, знають, що він плавав з Морганом. Він був з Морганом і під час великого походу через Панамський перешийок. Тепер добре відомо: коли дійшло до розподілу здобичі іспанського міста Сан-Феліче, виявилось, що частка, належна піратам, набагато менша, ніж вони сподівались. Почали поширюватись чутки, ніби Морган повівся із своїми людьми нечесно, ніби ще до розподілу здобичі він забрав собі більшу частину скарбу. Ті чутки, Істерлінг може запевнити, мали під собою міцну підставу. Там були перли й коштовне каміння казкової вартості. Але оскільки чутки посилювались і він про них прочув, то почав побоюватись обшуку, який занапастив би його. Тому напівдорозі назад через перешийок Морган однієї ночі сховав украдений скарб.
— Тільки одна людина знала про це, — мовив капітан Істерлінг до хазяїв, які уважно слухали його, бо розповідь була з тих, що за всіх часів викликають увагу. — Людина, яка допомогла йому зробити те, чого він не зміг зробити сам. Та людина — я.
Якусь хвилю він мовчав, аби дати можливість цьому приголомшливому повідомленню дійти до свідомості слухачів, потім повів далі.
Запропоноване ним діло полягало в тому, щоб утікачі на «Сінко Льягасі» приєднались до його експедиції, аби віднайти скарб; прибутки на рівних правах з його людьми і за законами «берегового братства».
— Коли я скажу, що вартість Морганового. скарбу понад п'ятсот тисяч червінців, то ще й применшу.
Почувши таку цифру, слухачі Істерлінга здивовано втупились у нього. Навіть Блад, хоч і не з таким, як у них, виразом обличчя.
— Я сказав би, що це дуже дивно, — мовив він замислено.
— Що дивно, містере Блад?
Замість відповіді Блад запитав:
— Скільки людей у вас на борту «Бонавентури»?
— Трохи менше двохсот чоловік.
— І двадцятеро моїх людей мають таке значення, що ви вважаєте вартим зробити нам таку заманливу пропозицію?
Істерлінг нахабно, хрипко зареготав.
— Бачу, що ви нічого не розумієте. В голосі його пролунало щось схоже на ірландську інтонацію містера Блада. — Я потребую не стільки людей, скільки міцного корабля, щоб зберегти скарб, коли він потрапить до наших рук. За такими ось бортами ми почуватимемо себе спокійно, наче у форті, і чхати я хотів на який завгодно іспанський галеон, що спробує причепитись до мене.
— Слово честі, тепер я розумію, — відказав Волверстон. Піт, Дайк та Хагторп і собі кивнули головою. Але холодні сині очі Пітера Блада й далі вперто дивились на огрядного, неповороткого пірата.
— Як каже Волверстон, це зрозуміло. Однак десята частина здобичі, яка відповідно до звичаїв перейде на «Сінко Льягас», за даних обставин аж ніяк не може бути достатньою.
Істерлінг надув щоки і махнув своїм ручиськом.
— А яку частку ви хочете?
— Про це треба подумати. Але не менше однієї п'ятої.
Вираз піратового обличчя не змінився. Він нахилив голову, обмотану яскравою хусткою.
— Тягніть своїх друзів пообідати завтра на борт «Бонавентури», і ми складемо угоду.
Якусь мить Блад, здавалось, вагався. Потім ввічливо подякував за запрошення.
Проте коли пірат вирушив додому, він поспішив припинити вияв радості у своїх товаришів.
— Мене застерегли, що капітан Істерлінг людина небезпечна. Це, звичайно, перебільшення. Щоб бути небезпечною, людина повинна бути розумною, а капітан Істерлінг розумом не світить.
— Що за химерні думки снуються під твоєю перукою, Пітере? — здивувався Волверстон.
— Я просто маю на думці те, як він пояснив своє бажання ввійти з нами в спілку. Мабуть, нічого кращого вигадати не спромігся, коли ми його прямо запитали, чого він хоче.
— Пояснення не могло бути більш переконливим, — гаряче заперечив Хагторп. Він вважав, що Блад придумує зайві ускладнення.
— Більш переконливим! — засміявся Блад. — Правдоподібним, якщо хочеш. Правдоподібним, поки не почнеш його досліджувати. Авжеж, його пояснення аж блищить, але воно не золото. Йому потрібний надійний, наче форт, корабель, щоб навантажити в нього півмільйона червінців, а ця фортеця-корабель — у наших руках. Ну й мерзотник цей Істерлінг!
Бладові товариші аж очі повитріщали, подумавши, що й справді так може статися. Тільки Піт іще вагався.
— У нього іншого шляху немає, і він вірить у нашу чесність. — сказав він.
Блад насмішкувато глянув на нього:
— Я ще ніколи не бачив, щоб людина з такими, як у Істерлінга, очима вірила у щось, крім сили. Якщо він має на думці навантажити той скарб на наш корабель, у що я охоче вірю, то це тому, що він розраховує заволодіти цим кораблем. Чесність? Тьху! Та хіба може така людина повірити, що чесність перешкодить нам однієї чудової ночі, маючи скарб на борту, втекти від нього або навіть вдарити по його шлюпу з усіх гармат і пустити його на дно? Дурний ти, Джеремі, з твоїми балачками про чесність.
Хагторпові теж не все було зрозуміло.
— Які ж, по-твоєму, в нього міркування, коли він запрошує нас приєднатись до нього?
— Свої міркування він виклав. Йому потрібний наш корабель чи то для перевезення скарбу, якщо він існує, чи то для чогось іншого. Хіба ж він не намагася спочатку купити «Сінко Льягас»? Цілком природно, йому потрібний він, а не ми, і, будь певен, він не має наміру довго з нами морочитись.
Проте, мабуть, сама лише надія вхопити частку Морганових скарбів сяяла, мов золото, як висловився Блад, і його спільники не хотіли з нею розлучитись. Аби здобути те, що їх спокушає, люди завжди готові ризикнути, вірити в те, на що сподіваються. Так само поводились Хагторп, Піт і Дайк. Вони дійшли висновку, що Блад робить поспішні умовиводи через упереджену щодо Істерлінга думку, підкинуту йому мосьє д'Ожероном, який, можливо, переслідує в такий спосіб свої інтереси. Хай же вони принаймні пообідають завтра з Істерлінгом і послухають, які умови він запропонує.
— Ви певні, що нас не отруять? — поцікавився Блад.
Та це запитання видалось їм тільки ще одним доказом, що Блад дуже упереджений. З нього досхочу поглузували. Як Істерлінг може їх отруїти, коли сам їстиме й питиме з ними? І якої мети цим досягне? Як зможе Істерлінг заволодіти «Сінко Льягасом»?
— Вдершись на його борт з чотирма десятками своїх головорізів і захопивши наших людей зненацька, коли тут не буде нікого, хто зміг би їх очолити.
— Що? — вигукнув Хагторп. — Тут, у Тортузі? В цьому пристановищі піратів? Та ти жартуєш, Пітере! Я схильний думати, що у злодіїв є трохи честі.
— Можеш думати. Щодо мене, то я вважаю за краще нічого такого не думати. Сподіваюсь, ніхто не назве мене надто боязким, але я волію, щоб мене назвали краще боязким, ніж дурним.
Загальна думка, однак, схилилась не на користь Блада. Вся команда, коли їм стала відома пропозиція Істерлінга, так само загорілась бажанням узяти участь в поході, як і троє ватажків.
Отже, наступного дня, коли вибило вісім склянок, капітан Блад, всупереч власній волі, разом з Хагторпом, Пітом і Дайком вирушили обідати на борт «Бонавентури». Волверстон залишився за старшого на «Сінко «Льягасі».
Істерлінг галасливо привітав своїх гостей, підтриманий усіма головорізами, з яких складалась його команда. Понад півтори сотні їх з'юрмилось на шкафуті, на баці й навіть на кормі, і всі були озброєні. Містеру Бладу не було ніякої необхідності вказувати своїм спільникам на ту дивну обставину, що задля них усіх цих хлопців викликали з шинків, куди вони залюбки вчащали. Присутність цих негідників, їхні хитрі, лиховісно-глузливі погляди примусили трьох Бладових супутників запитати себе нарешті, чи не мав він для своїх побоювань підстав і чи не вскочили вони в пастку.
Однак відступати було надто пізно. Ближче до корми, там, де починався трап, що вів у каюту, стояв і чекав капітан Істерлінг, щоб супроводжувати їх.
Блад на якусь мить зупинився, щоб глянути в прозоре небо над щоглами, навколо яких ширяли чайки. Потім він озирнувся й пробіг поглядом по сірому форту високо на скелястій горі, що купався в гарячому сонячному промінні, по молу, безлюдному в цю полудневу спеку, по кришталево-прозорій воді, що спалахувала сонячними іскрами, і зупинив його на великому червоному «Сінко Льягасі», величному й могутньому. Його занепокоєним товаришам здалося, ніби він шукає, звідки може надійти допомога в разі потреби. Потім, відповідаючи на запрошувальний Істерлінгів жест, ступив у сутінки трапа, і його товариші пішли слідом за ним.
Так само, як і весь корабель, неохайний і брудний, що впадало в око з першого погляду, каюту на шлюпі ніякою мірою не можна було порівняти з гарною каютою «Сінко Льягаса». Вона була настільки низька, що високі на зріст люди, такі як Блад і Хагторп, мало не діставали головою стелі, а з меблів, крім прикритих подушками ящиків, що стояли навколо порізаного і вкритого плямами соснового столу, майже нічого більше не було. Вікна, що виходили на корму, стояли розчинені, але, незважаючи на це, повітря в каюті було важке від огидних запахів, серед яких вирізнялися запахи корабельного мотуззя та трюмної води.
Обід виявився саме таким, як обіцяла довколишня обстановка. Свинину й свіжі овочі під час готування було так зіпсовано, що вибагливий шлунок містера Блада мало не викидав усе назад, коли він присилував себе щось з'їсти.
Товариство, запрошене Істерлінгом, було до пари всьому іншому. З півдюжини шибайголів зображували з себе почесну гвардію. Команда обрала їх, оголосив Істерлінг, щоб вони взяли участь в обговоренні умов угоди і подбали про інтереси всіх піратів. Крім них, там ще був молодий француз на ймення Жуанвіль, секретар мосьє д'Ожерона: він представляв тут губернатора і мав надати угоді законності. І якщо присутність цього доволі-таки неавторитетного джентльмена з каламутними очима трохи заспокоїла містера Блада, то водночас вона його й заінтригувала.
Тісна каюта була переповнена, причому люди Істерлінга сіли по обидва боки столу так, що гостей з «Сінко Льягаса» було роз'єднано, Блад і капітан «Бонавентури» опинились один проти одного.
Ділову розмову відклали на той час, коли обід буде закінчено й негр, що прислуговував за столом, піде собі геть. А тим часом люди із «Бонавентури» підтримували веселощі з допомогою дуже солоних жартів, що вважалися серед них ознакою розуму. Нарешті зі столу було прибрано все, крім пляшок, з'явились пера, чорнило та два аркуші паперу для Істерлінга й Блада, і капітан «Бонавентури» відкрив переговори, а Пітер Блад уперше почув, як його величають капітаном. Істерлінг почав з короткої заяви про те, що одну п'яту частину всього скарбу, яку зажадав Блад, команда «Бонавентури» вважає надто великою.
Пітер Блад пожвавішав.
— Що ж, капітане, поговорімо відверто, — сказав він. — Ви маєте на думці, що ваша команда не згодиться пристати на наші умови?
— А що ж іще я мав би на думці?
— В такому разі, капітане, нам лишається тільки вернутися додому, подякувавши вам за щедре частування й запевнивши вас, що ми високо цінуємо знайомство з вами: воно так нас збагатило.