Пандіон не розумів ще того, що велич мистецтва Айгюптосу чималою мірою була зобов'язана природним здібностям різноплемінних рабів, з мільйонів яких вибиралося все найталановитіше, що мимоволі віддавало свої творчі сили на прославлення країни, яка їх пригноблювала. Остаточно звільнившись від схилення перед могутністю Айгюптосу, Пандіон вирішив утекти якомога швидше і переконати друга Кідого в тому, що втеча необхідна…
З цими думками Пандіон поїхав разом з своїм начальником, Кідого та десятком інших рабів у далеку подорож до руїн Ахетатона.[52] Молодий скульптор розтинав гладеньку поверхню ріки веслами, радісно відчуваючи стрімкий біг човна за течією. Шлях був далекий. Треба було проїхати мало не три тисячі стадій — приблизно таку саму відстань, яка відділяла його батьківщину від Кріту і колись здавалася незмірно далекою. Пандіон під час цього плавання довідався, що до Великого Зеленого моря — так називали жителі Айгюптосу море, на північному березі якого чекала Пандіона його Тесса, — було вдвоє далі, ніж до Ахетатона.
Веселий настрій Пандіона швидко минув: уперше він ясно уявив собі, як глибоко знаходиться він всередині пінявої країни Африки, яка величезна відстань одділяє його від берегів моря, де він міг би сподіватися на повернення.
Молодий еллін похмуро схилявся над веслами, а човен усе мчав нескінченною блискучою стрічкою гладенької ріки, повз зелені зарості, оброблені поля, очеретяні хащі та розпечені скелі.
На кормі, в затінку строкатого намету, лежав царський скульптор, якого обвівав опахалами догідливий раб. А по берегах тяглися невеличкі тісні халупки — величезну кількість народу годувала родюча земля, тисячі людей порпалися на полях, в садах або заростях папірусу, добуваючи собі убогий харч. Тисячі людей тиснулися одне до одного на курних, випалених сонцем вулицях незліченних селищ, на околицях яких пихато височіли громіздкі велетенські храми, наглухо замкнені від яскравого сонця.
У голові Пандіона раптом промайнула думка, що не тільки йому та його товаришам випала на долю підневільна праця в Та-Кемті, а що, певно, всі ці мешканці убогих будиночків теж живуть у полоні безрадісної праці, теж є рабами великих володарів та вельмож, незважаючи на все своє презирливе ставлення до нього, жалюгідного, затаврованого дикуна…
Замислившись, Пандіон гучно стукнув веслом об весло іншого гребця.
— Гей, екуеше, ти що заснув, бережись! — почув він голосний окрик стернового.
На ніч рабів замикали в тюрми, що стояли поблизу кожного великого селища або храму.
Фараонового скульптора з почестями зустрічали місцеві начальники, і він у супроводі двох довірених слуг ішов відпочивати.
На п'ятий день плавання човен обігнув виступ підмитих рікою темних стрімчаків. За ними простяглася широка рівнина, закрита від берега рядами високих пальм та сикоморів.[53] Човен наблизився до викладеної камінням набережної з двома широкими сходами, що опадали у воду. На березі над зубчастою стіною масивним кубом підіймалася башта. Крізь непричинені важкі ворота видно було сад з ставками і квітучими лужками, вглибині стояла біла будівля, прикрашена строкатими візерунками.
Це був будинок головного жерця тутешніх храмів.
Царський скульптор, якого варта супроводила улесливими поклонами, ввійшов у ворота, а раби залишилися зовні під наглядом двох воїнів. Чекати довелося недовго — незабаром скульптор з'явився в супроводі чоловіка із сувоєм списаного папірусу в руках і повів рабів повз храми та заселені будівлі до великої площини, зайнятої напівзруйнованими стінами та лісом колон з проваленими покрівлями. Серед цього мертвого міста зустрічалися невеликі будівлі, які трохи краще збереглися. Поодинокі пеньки позначали ділянки колишніх садів; висохлі басейни, ставки та канали були засипані піском. Пісок товстим шаром покривав кам'яні плити дороги, лежав укосами вздовж поточених часом стін. Жодної живої душі не було видно навкруги, мертва тиша панувала серед висушливої спеки.
Скульптор коротко розповів Пандіону, що ці руїни були колись прекрасною столицею фараона-відступника,[54] проклятого богами. Ім'я його не повинен вимовляти жоден справжній син Чорної Землі.
Що зробив цей фараон, який царював чотири століття тому, навіщо він побудував тут нову столицю, про це Пандіон нічого не міг довідатись.
Незнайомець розгорнув сувій, і по кресленню обидва єгиптяни розшукали високу довгасту будівлю з поваленими перед входом колонами. Стіни всередині були облицьовані плитками лазурносинього каменю з золотистими жилками.
Пандіон та інші раби скульптурної майстерні повинні були обережно зняти тонкі шліфовані плитки, які щільно поприростали до стіни. На цю роботу пішло кілька днів. Раби ночували тут же, в руїнах, їжу та воду доставляли їм із сусіднього селища.
Закінчивши доручену їм справу, Пандіон, Кідого та чотири інших раби дістали наказ оглянути навмання деякі будівлі і пошукати, чи нема в руїнах красивих речей, які можна було б доставити в палац фараона. Негр і еллін пішли вдвох, уперше без супроводі вартових та уважного погляду наглядача.
Друзі вибралися на приворітну башту якоїсь просторої будівлі, щоб роздивитися. Зі сходу на руїни насувалися піски пустелі, що простяглася скрізь, куди тільки сягало око, пасмами низьких горбів та купами щебеню.
Пандіон глянув на безмовні руїни і, схвильовано стиснувши руку Кідого, прошепотів:
— Втікаймо, за нами кинуться нешвидко, ніхто не бачить…
Добродушне обличчя негра розпливлося в посмішці.
— Хіба ти не знаєш, що таке пустеля? — здивувався Кідого. — Завтра в цю пору воїни знайдуть наші трупи, висушені сонцем. Вони, — Кідого мав на увазі єгиптян, — знають, що роблять. Шлях на схід тільки один — там, де колодязі, і цей шлях стережуть. А тут міцніше за кайдани тримає нас пустеля…
Пандіон похмуро кивнув, раптовий порив його згас. Друзі мовчки спустилися з башти й розійшлися в різні напрямки, заглядаючи в провали стін або поринаючи в темряву відкритих входів.
Всередині невеликого, майже не зруйнованого двоповерхового палацу з рештками дерев'яних грат на вікнах Кідого пощастило знайти невелику статую єгипетської дівчини з міцного жовтуватого вапняку. Він покликав Пандіона, і обидва замилувалися роботою невідомого майстра. Красиве обличчя було типовим для єгиптянки. Пандіон уже знав риси обличчя жінок Айпоптосу — низьке чоло, вузькі, трохи підняті біля скронь очі, злегка виступаючі наперед щоки і товсті губи з ямочками в кутках.
Кідого поніс знахідку начальникові майстерні, а Пандіон заглибився в руїни. Машинально переступаючи через уламки, перебираючись через купи каміння, Пандіон просувався вперед, не розбираючи напрямку, і незабаром увійшов у прохолодний затінок частини покрівлі, що уціліла над колонами. Вглибині, просто перед ним, виднілися щільно зачинені двері. Пандіон натиснув на мідну оковку. Гнилі дошки розсипалися, і молодий скульптор увійшов у приміщення, ледве освітлене через щілину стелі.
То була невелика кімната в товщі кам'яних стін, викладених старанно пригнаним камінням. Два легких крісла з чорного дерева, оздоблені кісткою, стояли вкриті товстим шаром пилу. В кутку юнак побачив розвалену скриньку, крізь щілини якої блищала якась річ. Біля протилежної стіни на шматку полірованого рожевого граніту еллін побачив скульптуру з сірого каменя. Це була фігура жінки у зріст людини. Тільки верхня частина статуї була старанно оброблена.
Дві гнучкі пантери з чорного каменю, ніби для охорони, насторожено вигнулися по обидва боки статуї. Пандіон обережно витер пил із статуї і відступив у німому захваті.
Мистецтво скульптора передало в камені прозору тканину, що облягала юне тіло. Лава рука дівчини міцно притискала до грудей квітку лотоса. Густе волосся, закручене довгими дрібними завитками, обрамляло обличчя, утворюючи важку розділену проділом зачіску, що спадала нижче плечей. Чарівна дівчина не була схожа на єгиптянку. В неї було кругле обличчя, з рівним невеликим носиком, широким чолом і великими, широко розставленими очима. Нижня частина обличчя не виступала наперед, як у жінок Айгюптосу.
Пандіон глянув на статую збоку, і його вразила дивна і лукава насмішкуватість, відбита скульптором на обличчі дівчини. Такого виразу жвавості і розуму він ніколи не бачив на статуях: художники Айгюптосу найбільше любили величну і байдужу нерухомість.
Дівчина була схожа на жінок Енніади або, скоріше, на прекрасних жінок з островів його рідного моря.
Ясне і розумне обличчя статуї було таке далеке від похмурої краси творів Айгюптосу, воно вирізьблене з такою незрівняною досконалістю, що нестерпна туга знову повернулася до Пандіона. Стиснувши руки, молодий еллін намагався уявити собі модель скульптора, цю близьку йому чимсь дівчину, що невідомо якими шляхами потрапила до Айгюптосу чотири століття тому. Була вона такою ж, як і він, бранкою чи з доброї волі приїхала з невідомої країни?..
Промінь сонця пробився через щілину вгорі, запорошене світло впало на статую. Пандіонові здалося, що обличчя дівчини змінило вираз — очі загорілися, губи затремтіли, наче трепет таємничого, прихованого життя виник на поверхні каменя.
Дійсно, ось як треба робити статуї… от у кого треба повчитися передавати живу красу… у цього майстра, що помер так давно!
З шанобливою обережністю Пандіон поклав пальці на обличчя статуї, намацуючи майже невловимі, найдрібніші деталі, які так вірно передавали життя.
Довго стояв Пандіон перед прекрасною дівчиною, що посміхалася до нього дружньо і лукаво. Йому здавалося, що він знайшов нового друга, який освітив своєю ласкавою посмішкою довгу низку безрадісних днів.
І мимоволі думки юнака перенеслися до Тесси. Перед ним виник її живий образ.
Очі Пандіона задумливо блукали по розписах стелі і стін, де спліталися зірки, букети лотосів, візерунки ламаних ліній, голови биків. Раптом Пандіон здригнувся: видіння Тесси зникло, і перед ним на темній стіні з'явилося зображення полонених, яких, зв'язаних спина до спини, волокли до ніг фараона. Пандіон згадав, що вже пізно. Треба було поспішати з поверненням і виправдати свою затримку. Але, глянувши ще раз на статую, Пандіон зрозумів, що не зможе віддати її в руки свого хазяїна-скульптора. Юнакові це здалося зрадою, другим полоненням невідомої дівчини у ворожому до іноземців Айгюптосі. Він швидко оглянувся, згадавши про скриньку, помічену ним у кутку. Ставши на коліна, Пандіон вийняв звідти чотири фаянсових келихи у вигляді квітів лотоса, покритих яскравою блакитною емаллю. Цього було досить. Пандіон востаннє поглянув на статую дівчини, намагаючись запам'ятати кожну рисочку її обличчя, і, тяжко зітхнувши, виніс келихи надвір. Оглянувшись на всі боки, молодий скульптор нашвидку завалив вхід великим камінням і, згрібаючи жменями щебень, старанно присипав загородження, намагаючись надати йому вигляду давно обваленої стіни. Потім він обережно зав'язав келихи в пов'язку на стегнах, мимоволі послав прощальний жест у бік статуї, що залишилася у своєму сховищі, і поспішив назад. Напрямок йому вказували крики рабів, які, очевидно, розшукували його. Серед них виділявся дзвінкий і сильний голос Кідого.
Царський скульптор зустрів Пандіона гнівними погрозами, але відразу пом'якшав, як тільки побачив коштовну знахідку.
Подорож назад тривала на три дні довше — гребцям доводилося боротися з течією. Пандіон розповів Кідого про статую, і негр схвалив його вчинок, додавши, що, можливо, ця дівчина була родом з народу машуашів, який жив на північному краю великої західної пустелі.
Пандіон умовляв Кідого втікати, але друг у відповідь тільки заперечливо похитував головою, відкидаючи всі плани елліна.
За сім днів плавання Пандіону так і не пощастило переконати друга, але сам він уже не міг зоставатися: надалі бездіяльним; йому здавалося, що ще трохи — і він не витримає і загине. Він тужив за товаришами, що залишилися на будівельних роботах і в шене. У них він відчував ту силу, яка могла б привести до визволення, подавала надії на майбутнє. А тут не було надії на визволення, — Це примушувало Пандіона задихатися і від безсилої люті.
Через два дні після повернення в майстерню скульптор фараона повів Пандіона в палац головного будівничого. Там готувалося свято. Пандіон повинен був виліпити з глини моделі статуеток і зробити по них форми для виготовлення солодкого печива.
Молодий скульптор, скінчивши роботу, за наказом хазяїна лишився в палаці до кінця бенкету, щоб разом з іншими рабами нести царського скульптора додому. Пандіон, не звертаючи уваги на рабів та рабинь, безліч яких сновигало по палацу, пішов у сад.
Смеркло. На темному небі зайнялися яскраві зорі, а бенкет усе тривав. Снопи жовтого світла, проникаючи в сад через широкі віконні прорізи, виривали з темряви стовбури дерев, листя і квітучі кущі, виблискували червоними вогниками на дзеркальній воді басейнів. Гості зібралися у великому нижньому залі, оздобленому колонами з полірованих кедрових стовбурів. Залунала музика. Пандіон, що так давно не чув нічого, крім журливих і незнайомих пісень, непомітно підкрався до великого низького вікна, сховався в кущах і почав спостерігати.
З наповненого людьми залу йшов тяжкий аромат пахощів. Стіни, колони й рами вікон були обвішані гірляндами свіжих квітів, найбільше, як помітив Пандіон, лотосів. Строкаті глечики з вином, плетінки і чаші з фруктами стояли на низьких підставках біля сидінь. Розчервонілі від вина гості, облиті пахучою помадою, тиснулися вздовж стін, а посередині, між колонами, повільно танцювали дівчата в довгому одязі. Чорне волосся, заплетене в численні тонкі кіски, розвівалося по плечах танцівниць, широкі браслети з різнобарвного бісеру обхоплювали зап'ястя, пояски з кольорових бус просвічували крізь тонкі тканини. Пандіон не міг не помітити деякої незграбності в будові тіла жінок Айгюптосу, що відрізнялися від струнких дівчат його батьківщини. Осторонь молоді єгиптянки грали на різних інструментах: дві дівчини — на флейтах, одна — на багатострунній арфі, ще дві викликали різні тремтячі звуки з довгих двострунних інструментів.
Танцівниці тримали в руках блискучі листи тонкої бронзи, час від часу перериваючи мелодію короткими дзвінкими ударами. Незвична для вуха Пандіона музика складалася із високих та низьких нот, що, різко стогнучи, чергувалися то в повільному, то в прискореному темпі. Танці закінчилися, стомлені танцівниці поступилися місцем перед співцями Пандіон» прислухаючись, намагався розібрати слова. Це йому вдавалося, коли мелодія линула повільно або звучала на низьких нотах.
Перша пісня прославляла подорож у південну частину Та-Кемту. «Ти зустрічаєш там красиву дівчину, вона вважає тебе за іншого і віддає тобі цвіт своїх грудей», — зрозумів Пандіон.
В іншій пісні з войовничими вигуками прославлялася хоробрість синів Та-Кемту у пишномовних виразах, що здалися Пандіону безглуздими. З роздратуванням молодий еллін відійшов від вікна.
«Ім'я хороброго не загине на всій землі довіку», — долетіли до нього останні слова, і співи припинилися. Почувся сміх, пожвавлений рух, і Пандіон знову зазирнув у вікно.
Раби привели світлошкіру дівчину з коротко підстриженим хвилястим волоссям і виштовхнули її на середину зали. Вона стояла, зніяковіло і перелякано оглядаючись, серед розтоптаних на гладенькій підлозі квітів. З натовпу гостей вийшов чоловік і сказав дівчині кілька сердитих слів. Вона покірно взяла простягнену їй лютню з слонової кістки, і пальці її маленьких рук забігали по струнах.; Низький і чистий голос дівчини розлився по залу, гості замовкли. Це не була уривчаста єгипетська мелодія, що спадала і знову йшла вгору, ніби стрибаючи, — звуки лилися вільно і сумно. Спочатку вони падали повільно, наче окремі дзвінкі краплі, потім злилися в розмірене коливання, зарокотали, зашепотіли, наче хвилі, і полинули з такою безмежною тугою, що Пандіон завмер. Йому здавалося, що вільне море колишеться в пісні, в незрозумілих звуках чарівного голосу. Море, незнайоме і нелюбиме тут, в Айгюптосі, рідне і світле для Пандіона. Він вперше стояв приголомшений—так багато затаєного на дні душі раптом виринуло назовні. Туга за волею, така близька і зрозуміла Пандіону, владно кликала, плакала і нудьгувала в пісні. Затуливши вуха і зціпивши зуби, щоб не скрикнути, він побіг у глиб саду. Там, кинувшись на землю, в темряві під деревами, Пандіон тяжко і нестримно заридав…