Вперше у Пандіона була змога, не поспішаючи, оглядітися, придивитися до оточення.
Прямо перед ним на триста ліктів заввишки підносилася прямовисна скеляста стіна кольору червоної міді, вкрита плямами синьочорних тіней. Біля підніжжя цих урвищ розкинулася трьома широкими уступами біла колонада храму. Від прибережної рівнини піднімалась смуга гладенького сірого каменю, обрамлена двома рядами дивовижних скульптур-страховищ у вигляді левів з людськими головами,[44] що спокійно лежали. Далі широкі білі сходи з бічними схилами, на яких було вирізьблено звивисті жовті змії, по одній з кожного боку; ці сходи вели до другого уступу, підпертого низькими, в два людських зрости, колонами із сліпучобілого вапняку. В центральній частині храму видно було другий ряд таких самих колон. На кожній з них було зображення людської фігури в царській короні, з схрещеними на грудях руками.
Колонада обрамляла другий уступ храму у вигляді великої площадки з алеєю із лежачих страховищ. Тридцятьма ліктями вище розташувалась сама верхня тереса, цілком обнесена колонадою і заглиблена в півкруглу природну виїмку скель.
Нижній уступ колонади розходився в ширину стадії на півтори, по краях ішли звичайні циліндричні колони, в центрі — квадратні, вище — шести і шістнадцятигранні.
Центральні колони та верхівки бічних, карнизи портиків, а також людські фігури були покриті яскравосинім та червоним розписами, від яких сніжна білизна каменю здавалася ще сліпучішою.
Цей храм, яскраво освітлений сонцем, разюче відрізнявся від похмурих, гнітючих храмових будівель, які Пандіон бачив досі. Молодому еллінові здавалося, що нічого прекраснішого в світі не можна собі уявити, — такі радісні були ці ряди сніжнобілих колон у рамці барвистих візерунків. А на широких терасах росли ніколи не бачені Пандіоном дерева — низькорослі, з густою масою гілля, рясно всіяного дрібним листям, яке щільно прилягало одне до одного. Від цих дерев ішов сильний, тяжкий аромат, їх золотистозелене листя святково вирізнялося на білизні колонад, відтіненій червоними скелями.
Кідого в буйному захваті штовхав Пандіона в бік, прицмокуючи губами, і вигукував у захопленні якісь невиразні звуки.
Ніхто з рабів не знав, що храм, який стояв перед ними, був збудований вже давно — щось із п'ятсот років тому зодчим Сенмутом для своєї коханої цариці Хатшепсут[45] і називався Зешер-Зешеру[46] — «найвеличніший з величних». Незвичайні дерева, що росли на території храму, вивезено було з далекого Пунту, куди цариця Хатшепсут відправила велику морську експедицію. З того часу з кожним новим походом у Пунт увійшло в звичай привозити дерева для храму й поновляти старі насадження, що Ніби збереглися недоторканими з далеких часів.
Здалека почувся поклик наглядача. Раби поквапливо рушили вбік від храму і, обійшовши площадку зліва, опинилися перед ще одним стародавнім храмом, збудованим теж на уступі скелі у вигляді невеликої піраміди, що спиралася на густу колонаду.[47]
Вище по течії річки виднілося ще дві невеликих будівлі з сірого полірованого граніту. Наглядач підвів загін до ближчого з них, і партія Пандіона влилася в групу з двохсот рабів, які вже почали руйнувати храм.[48] Біла штукатурка, що вкривала внутрішні стіни, була розписана барвистими, майстерно виконаними малюнками. Але будівельні чиновники і майстри Айгюптосу, які керували роботами, турбувалися тільки про цілість полірованих гранітних глиб, з яких складалось зовнішнє облицювання портика і колонади. Внутрішні стіни нещадно руйнувалися.
Пандіон був вражений знищенням стародавніх творів мистецтва і ухитрився приєднатися до групи рабів, які вкладали кам'яні блоки на дерев'яні полозки, що їх потім вірьовками відтягали на берег і вантажили на важку низьку баржу.
Він не знав, що прекрасні храми древності вже давно розбиралися: фараони Айгюптосу не цінили пам'ятників минулого і поспішали прославити своє ім'я у віках спорудженням храмів та гробниць з готових матеріалів.
Ні дикі кочовики — гіксоси, що були завоювали Єгипет багато століть тому, ні бунтівливі раби, що підкорили собі на короткий строк країну Кемт за два століття до народження Пандіона, не зачепили розкішних будов. А тепер за таємним наказом нових фараонів Айгюптосу чинилося руйнування гробниць стародавніх царів, і викрадене золото надходило в скарбницю володарів Айгюптосу із сховищ, замаскованих під засипаними піском пірамідами Стародавнього царства,[49] з маленьких красивих гробниць Середнього царства і величезних підземель великих царів перших династій Нового царства.[50]
Пандіон брав участь у розбиранні храму лише три місяці. Він і Юдого працювали старанно, намагаючись полегшити роботу товаришів. Це було на руку наглядачам: система праці в Та-Кемті була організована так, що кволі повинні були тягтися за дужими. Неабияка сила та кмітливість негра й елліна були помічені, і друзів послали у майстерню каменярів для навчання. З цієї майстерні їх узяв до себе один з скульпторів фараона, і тоді зовсім обірвався всякий зв'язок з товаришами по шене. Пандіон і Кідого оселилися в довгому незатишному сараї, де жили інші раби, вже навчені нескладного мистецтва. Природні жителі Айгюптосу — вільні ремісники — займали кілька халупок у кутку просторого двору майстерні, заваленого необробленим камінням та купами щебеню. Єгиптяни підкреслено трималися осторонь рабів, немовби за зносини з ними їм загрожувала небезпека покарання. Як пізніше довідався Пандіон, саме так і було.
Начальник майстерні — царський скульптор — і на думці не мав, що Пандіон та Кідого — справжні скульптори, і був вражений успіхами друзів. Юнаки, знудьгувавшись за творчою роботою, жадібно взялися до улюбленої праці, тимчасово забувши, що працюють на ненависного фараона й прокляту країну рабства.
Юдого з захопленням ліпив тварин — бегемотів, крокодилів, антилоп та інших невідомих еллінові звірів; за його моделями Інші раби виготовляли фаянсові статуетки. Єгиптянин помітив у Пандіона нахил до зображення людей і сам взявся навчати екуешу, який подавав великі надії; він вимагав від Пандіона особливої старанності, коли той виконував замовлення. «Малий недогляд губить досконалість», без кінця повторював єгипетський скульптор заповіт стародавніх майстрів Чорної Землі. Пандіон наполегливо вчився, і інколи туга його ставала меншою. Еллін робив великі успіхи у витонченій обробці статуй та барельєфів з твердого каменю, а також у карбуванні дрібних речей із золота.
Супроводжуючи царського скульптора, Пандіон побував у палаці фараона, в кімнатах небаченої розкоші. На барвистих підлогах царських покоїв, у рамках хвилястих ліній або різнокольорових спіралей було з неперевершеною жвавістю зображено подвиги фараона на полюванні за левами і дикими биками. Прозора блакитна глазур покривала фаянсові плити на стінах кімнат, крізь неї ніжно мерехтіли, просвічуючись, вигадливі малюнки з листового золота — чарівний витвір мистецтва.
Серед усієї цієї пишноти молодий еллін з ненавистю помічав пихатих, непорушних придворних.
Він розглядав їхній білий одяг, запрасований дрібними закладками, важке намисто, персні та нагрудні знаки з литого золота, закручені дрібними завитками парики до плечей, вигаптовані туфлі з загнутими догори носками.
Пандіон, рухаючись безмовною тінню за майстром, що все поспішав, розглядав коштовний посуд з найтоншими стінками, вирізьбленими з гірського кришталю і твердих порід каменю, скляні вази, горщики з сірого фарфору з блідоголубими малюнками. Він розумів, як багато праці витрачено на створення цих досконалих зразків мистецтва.
Найбільше враження справив на юнака велетенський храм поблизу садів Аммона, де починав Пандіон своє життя як раб, знемагаючи за високими стінами шене.
Цей храм багатьох богів будувався вже понад тисячу років. Кожен з царів Та-Кемту вносив свою лепту, розширюючи новими прибудовами і без того величезну площу храму, що займав більше як вісімсот ліктів у довжину.
На правому березі ріки, в межах столиці Нут-Аммон або просто Нут «Міста», як звали її жителі Айгюптосу, розкинувся чудовий сад з правильними рядами високих пальм, в обох кінцях якого громадилися кілька храмів. Ці споруди з'єднувались довгими алеями статуй дивовижних тварин з берегами ріки і священним озером перед храмом незрозумілої Пандіону богині Мут.
Звірі з лев'ячими тілами, висічені з граніту, заввишки у три зрости людини, з баранячими або людськими головами оправляли гнітюче враження. Непорушно застиглі, загадкові вони лежали на своїх п'єдесталах, тиснучись один до одного, і голови їхні звисали над прохожими, обрамовуючи широку алею, залиту сліпучим сонцем.
Величезні шпилі обелісків у п'ятдесят ліктів заввишки, одягнені листами яскравожовтого азему[51] — сплаву золота і срібла — горіли, ніби розпечені, пронизуючи жорстке темне листя пальм.
Кам'яні плити, якими було вимощено алеї, покриті сріблом, вдень сліпили здивовані очі, а вночі при світлі зірок та місяця здавалися струменями неземної світлоносної ріки.
Гігантські пілони, величезні площини важких стін, що трохи розходилися до основи і мали форму трапеції, загороджували вхід до храму, підносячись на п'ятдесят ліктів над алеями сфінксів. Стіни пілонів були покриті величезними скульптурними зображеннями богів і фараонів, густо списані таємничими письменами Та-Кемту. Дивовижні велетенські двері, оббиті бронзовими листами з сяючими зображеннями з азему, закривали високу проходи пілонів; їх вилиті бронзові завіси вагою в декілька биків вражали своєю масивністю.
Всередині храму тіснились товсті колони заввишки в п'ятдесят ліктів, заповнюючи важкими барельєфами горішній простір.
Величезні брили каменю в стінах, перекриттях і колонах були відшліфовані і припасовані одна до одної з незбагненною точністю.
Малюнки і барельєфи, розписані яскравими барвами, рябіли на стінах, колонах та карнизах, повторюючись кількома ярусами. Сонячні диски, шуліки, звіроголові боги похмуро дивились з таємничих сутінків, що згущалися в глибині храму.
Зовні виблискували такі ж самі яскраві фарби, золото й срібло, височіли неймовірно важкі споруди і скульптури, оглушуючи, осліплюючи й пригнічуючи.
Пандіон бачив усюди статуї з рожевого та чорного граніту, з червоного пісковика та жовтого вапняку—обожнених володарів Та-Кемту, що сиділи в нелюдськи спокійних і гордовитих позах. Іноді це були велетні з цілої скелі по сорок ліктів заввишки, висічені незграбно й грубо, або страшні своєю похмурістю, розмальовані, старанно вирізьблені скульптури, що набагато перевищували людський зріст.
Молодий еллін, що виріс у простому селищі, в постійній близькості до природи, спочатку був вражений і приголомшений. В цій величезній і багатій країні все справляло на нього надзвичайно сильне враження.
Велетенські будівлі, споруджені невідомо якими, здавалося, недоступними звичайним смертним способами, страшні боги у мороці храмів, незрозуміла релігія із складними обрядами, відбиток глибокої давнини на засипаних піском спорудах — все це спочатку гнітило Пандіона. Юнак повірив, що пихаті і надзвичайно стримані жителі Айгюптосу знають найглибші істини, володіють особливими могутніми науками, прихованими в зовсім незрозумілих для чужинців письменах Чорної Землі.
І вся країна, затиснена між смертоносними, позбавленими життя пустелями на вузенькій стрічці долини величезної ріки, що несе свої води з нікому не відомої далечини півдня, здавалася якимось особливим світом, що не має нічого спільного з рештою Ойкумени.
Але поволі тверезий розум молодого елліна, який жадав простих і природних істин, почав справлятися з безліччю вражень.
У Пандіона тепер був час для роздумування, і в душі молодого скульптора з її невпинним потягом до прекрасного народився спочатку глухий, потім усвідомлений протест проти життя й мистецтва Айгюптосу.
В родючій країні, що не знає суворої негоди, з ясним, чистим, майже завжди безхмарним небом, у на диво прозорому життєдайному і бадьорому повітрі все, здавалося, сприяло здоровому і щасливому життю. Та молодий еллін, хоч як мало він знав країну, не міг не бачити жахливих злиднів і скупченості немху — найбідніших і найчисленніших жителів Айгюптосу. Велетенські храми і статуї, прекрасні сади не могли заслонити нескінченних рядів злиденних халуп десятків тисяч ремісників, що обслуговували палаци і храми столиці. А що ж до рабів, які знемагали в сотнях шене, то про це сам Пандіон знав краще від будь-кого іншого.
Пандіон все ясніше усвідомлював, що мистецтво Айгюптосу протилежне його прагненням і шуканням законів відображення життя.
Щось близьке й радісне Пандіон відчув лише єдиний раз, коли побачив храм Зешер-Зешеру, відкритий, злитий з навколишньою місцевістю.
А всі інші велетенські храми та гробниці наглухо замикалися високими стінами. І там, за цими стінами, майстри Айгюптосу використовували всі засоби, щоб відвести людину від життя, принизити її, пригнітити, примусити відчути свою нікчемність перед величчю богів та володарів-фараонів.
Надмірна величина споруд, колосальна кількість затраченої праці і матеріалу вже відразу пригнічували людину. Багато разів повторюване нагромадження однакових, одноманітних форм створювало враження нескінченної протяжності. Однакові сфінкси, однакові колони, стіни, пілони — все це із спрощеними та випнутими деталями, прямокутне, непорушне. У темних проходах храмів велетенські одноманітні статуї височіли по обидва боки коридорів, зловісні та похмурі.
Люди Айгюптосу боялися простору: відокремлюючись від природи, вони нагромаджували в середині храмів кам'яні маси колон, товстих стін, кам'яних балок, що іноді займали більше місця, ніж прольоти між ними. В глибині храму ряди колон ставали ще щільнішими, зали, недостатньо освітлені, поступово поринали в цілковиту темряву. Через безліч вузьких дверей храм ставав таємничо неприступним, а темрява в приміщеннях ще більше посилювала страх перед богами.
Пандіон усвідомив цю навмисну дію на душу людини, досягнуту віками будівельного досвіду майстрів Айгюптосу.
Але коли б Пандіону пощастило побачити дивовижні піраміди, що різко виділялися своїми правильними гранчастими формами над м'якими хвилями пустельних пісків, тоді молодий скульптор ясніше відчув би гордовите протиставлення людини природі. В цьому гордовитому протиставленні таївся страх володарів Та-Кемту перед незрозумілою і ворожою природою, страх, відбитий в замкнутій таємничій релігії єгиптян.
Майстри Та-Кемту звеличували своїх богів і володарів, прагнучи зобразити їхню силу в колосальних статуях фараонів, у симетричній непорушності масивних тіл.
На стінах самі фараони зображалися у вигляді великих фігур. Біля їхніх ніг копошилися карлики — всі інші люди Чорної Землі. Так царі Айгюптосу користувалися будь-яким приводом, щоб підкреслити свою велич. Царям Та-Кемту здавалося, що, всіляко принижуючи народ, вони підносяться самі, зростає їхній вплив.
Пандіону здавалося, що сам він піде іншим шляхом. Еллінові прекрасне уявлялося живим, гармонійним і пропорціональним, як саме людське тіло. Він мріяв про твори, які б не гнітили і не давили людини, а навпаки, підносили. Він почував, що справжнє мистецтво — в радісному і простому злитті з життям. Воно повинно також відрізнятися од усього створеного в Айгюптосі, як відрізняється його батьківщина різноманітністю полів, лісів, рік, моря і гір, строкатою зміною пір року від цієї країни, де так одноманітно височать скелі по берегах єдиної, всюди однакової річкової долини, оточеної піщаними хвилями розпечених пустель і заповненої розкішними садами. Тисячі років тому жителі Айгюптосу ховалися в долині Нілу від ворожого світу. Тепер їхні нащадки намагалися. відвернути обличчя від життя, ховаючись у своїх храмах і палацах.