Кабуєфта сердито стукнув по підлокітнику крісла.
— Сім і сім разів до ніг Великого Дому, мого володаря, припадаю я. Тьху на тебе, — палець володаря Півдня ткнув в оторопілого начальника полювання, — бо ти грішиш проти їх величності. Ми повинні привезти їм не напівживого малюка, а звіра — нефер-неферу,[73] в розквіті сил, що вселяє повну міру страху. І не можна чекати, поки малюк підросте в нас у полоні… Наказ треба виконати з невідкладною готовністю, тим більше, що звір цей водиться далеко від Воріт Півдня.
Каравановожатий Пехені порадив відправити сотні три найвідважніших воїнів без зброї, з вірьовками і тенетами, якими можна було б зловити страховисько.
Командуючий військами Сенофрі невдоволено поморщився, насупився й Кабуєфта.
Тоді каравановожатий поспішив додати, що можна і не відправляти воїнів, а змусити нубійців самих упіймати звіра.
Кабуєфта похитав головою, скрививши рота в презирливій посмішці:
— Часи Менхеперри і Сотепенри давно минули — мерзенні жителі країни Нуб уже не зігнуті в покорі. Сенофрі знає, з якими зусиллями і хитрощами ми стримуємо пожадливість їхніх голодних ротів… Ні, це не годиться, нам доведеться самим виконати повеління…
— Коли замість воїнів пожертвувати рабами, — обережно вставив Сенофрі.
Замислений Кабуєфта пожвавішав:
— Клянуся Маат,[74] ти маєш рацію, мудрий начальнику війська! Я візьму із в'язниць бунтівників і втікачів, цих найсміливіших рабів. Вони зловлять страховище.
Начальник полювання недовірливо посміхнувся.
— Ти мудрий, володарю Півдня, але, насмілюсь запитати, чим примусиш ти рабів іти на вірну смерть від жахливого страховища? Погрози не допоможуть — ти зможеш поставити проти смерті лише смерть. Яка їм буде різниця?
— Ти знаєш краще звірів, ніж людей, Незі, тому залиш мені людей. Я пообіцяю їм волю. Ті, хто вже йшов на смерть заради неї, підуть іще раз. Ось чому я хочу взяти бунтівливих рабів.
— І виконаєш обіцянку? — знову запитав Незі. Кабуєфта гордовито відкопилив нижню губу:
— Велич володарів Півдня не дозволить мені принижуватись до брехні перед рабами, але назад вони не повернуться. Облишмо це. Краще скажи мені, скільки людей потрібно буде для того, щоб схопити звіра, і чи далекий шлях до тих місць, де він водиться.
— Треба не менше двох сотень людей. Звір розтопче половину, решта придавить його купою і зв'яже. Через два місяці почнеться час поводі, в країні Нуб підуть дощі, трави в степу оживуть. Тоді звірі підуть на північ по траву і їх можна буде знайти біля самої річки в області шостого ступеня. Найголовніше, щоб зловити звіра недалеко від ріки, бо інакше воїни не зможуть привезти страховисько вагою в сім биків живцем. А по річці ми сплавимо його у великій клітці до самого Міста…
Начальник Півдня розмірковував, щось підраховуючи, губи його ворушилися.
— Хет![75] — промовив він нарешті. — Півтораста рабів досить, коли люди добре битимуться. Сотню воїнів, двадцять мисливців і провідників. Ти візьмеш на себе начальство над усіма, Незі! Приступай до справи негайно. Сенофрі відбере надійних воїнів і мирних негрів.[76]
Начальник полювання вклонився.
Сановники залишили кімнату, посміюючись над новим дорученням Незі.
Кабуєфта посадив писаря і почав диктувати листа начальникові в'язниць обох міст, розташованих біля Воріт, — Неб і Севене.
Розділ п'ятий
ЗОЛОТИЙ СТЕП
Внизу біля сходів, що спускалися з горба до південного краю острова Неб, стояла юрба рабів, прикованих до великих бронзових кілець на стовпах з червоного граніту, які високо здіймалися на нижній площадці. Тут були всі сто чотирнадцять утікачів, що залишились живими, і ще сорок рабів, — негрів та нубійців — з лютими обличчями, з рубцями ран на тілі, що вже загоїлись. Довго томилися люди під пекучим промінням сонця, чекаючи вирішення своєї долі.
Нарешті на верхній площадці сходів показався високий чоловік у білому вбранні, в золоті, що виблискувало на лобі, на грудях і на чорному жезлі. Він ішов поволі, затінений двома опахалами, що їх несли нубійські воїни! Кілька чоловік, судячи з їх одягу — знатні сановники, оточували володаря. Це був Кабуєфта — начальник Воріт Півдня.
Воїни поспішно вишикувалися навколо рабів. Тюремний писар, що супроводив полонених, виступив наперед і вклонився аж до землі.
Кабуєфта спокійно, із закам'янілим виразом на обличчі, зійшов униз і впритул наблизився до рабів. Мигцем, зневажливо обвівши очима всіх присутніх, він бундючно сказав щось чиновникові. В голосі його було чути легке схвалення. Начальник Воріт Півдня стукнув жезлом — мідний кінець його брязнув об кам'яну плиту.
— Дивіться всі на мене і слухайте! Хто не розуміє мови Та-Кемту, тих нехай відведуть ліворуч — їм пояснять потім.
Воїни швидко виконали наказ, відвівши вбік п'ятнадцять чорношкірих, які не знали мови.
Кабуєфта, підшукуючи слова, голосно і повільно заговорив простонародною мовою. Було видно, що володареві Півдня доводилося часто зустрічатись з іноземцями.
Вельможа пояснив рабам, яке завдання покладається на них, не утаївши того, що багатьох чекає загибель, але тим, хто врятується, обіцяв волю. Більшість заколотників виявили свою згоду схвальними вигуками, менша частина вперто мовчала, — ніхто не — відмовився.
— Хет! — говорив далі Кабуєфта, і знову погляд його ковзнув по худих і брудних тілах. — Я звелю добре годувати вас і давати вам митися. Шлях через п'ять порогів Хапі важкий, швидше пливти на легких човнах. Я звелю розкувати вас, коли ви поклянетеся, що не втечете… Радісні вигуки обірвали його мову. Він виждав, поки вони стихнуть, і потім заговорив далі: — Але, крім клятви, ось мій наказ: за кожного втікача десятьох його кращих товаришів буде кинуто на пісок берегів країни Нуб зв'язаними, із зідраною шкірою, посиланих сіллю. Ті, хто злякається, побачивши звіра, і втече, будуть жорстоко покарані, бо жителів країни Нуб попереджено, що під загрозою кари вони повинні вистежити їх і зловити.
Останні слова начальника Півдня раби зустріли похмурим мовчанням. Кабуєфта, не звернувши на це уваги, став знову розглядати людей. Досвід допоміг йому вибрати без помилки потрібних людей.
— Вийди сюди ти, — володар показав на Каві. — Ти будеш начальником над ловцями, посередником між моїми мисливцями і своїми товаришами.
Каві не поспішаючи вклонився вельможі, — в бороді етруска промайнула похмура усмішка.
— Ти продаєш нам свободу, великий чоловіче, дорогою ціною, але ми її купуємо, — сказав етруск і повернувся до товаришів: — Лютий звір не страшніший за золоті копальні, а надії тут набагато більше…
Кабуєфта пішов, полонених знову запровадили в тюрму. Начальник Півдня додержав свого слова — заколотників почали добре годувати, звільнили від кайданів та нашийників і двічі на день водили купатися до Нілу, у відгороджену від крокодилів затоку. Через два дні сто п'ятдесят чотири раби приєднались до загону воїнів і мисливців, що вирушали вгору рікою на тридцяти легких човнах, сплетених із стебел очерету.
Дорога була далека. Жителі Чорної Землі налічували від Воріт Півдня до шостого порога Нілу чотири мільйони ліктів. Ріка, що протікала майже прямо через країни Вават та Іертет, утворила в країні Куш,[77] яка лежала вище, два велетенських завороти — один на захід, другий на схід.
Начальник полювання дуже поспішав: дорога мала забрати два місяці, а через дев'ять тижнів починала вже прибувати вода. Боротьба з прискореною течією уповільнила б рух уперед. Сплавити через пороги великий важкий човен із спійманим чудовиськом можна було тільки в повінь. Отже, в розпорядженні начальника полювання залишалося мало часу на повернення назад.
Рабів у далекій дорозі добре годували, і вони почували себе здоровими й міцними, незважаючи на важку щоденну працю. Вони гнали навантажені човни проти течії, що була особливо швидкою на уступах-порогах.
Полювання, яке мало відбутись, поки що не турбувало їх, кожен сподівався, що саме він врятується і дістане волю. Контраст між дикими просторами невідомої країни і чеканням жорстокої кари в ямі-тюрмі був занадто великий. І люди працювали з усіх сил, бадьорі, зміцнілі тілом і духом. Задоволений начальник полювання не скупився на їжу — її доставляли всі зустрічні селища і міста.
Зразу після від'їзду з міста Неб Пандіон і його товариші побачили перший поріг Нілу. Швидка течія стиснутої скелями річки розбивалася на окремі потоки бурхливої побілілої води, які з ревінням котилися схилом, поміж лабіринтами чорних скелястих острівців. Багато сотень років тому десять тисяч рабів під наглядом досвідчених інженерів Та-Кемту проклали серед граніту канали, якими навіть великі військові судна легко проходили пороги. Для човнів мисливської експедиції перший поріг Нілу, як і всі дальші, не був серйозною перешкодою. Раби ставали один за одним по пояс у воді, підштовхуючи човни від острівця до острівця. Іноді їм доводилося переносити човни на плечах по зручних виступах берега, що були вирізані повінню. З кожним днем мисливці просувалися все далі на південь.
Вони проминули печерний храм[78] на лівому березі ріки. Увагу Пандіона привернули чотири величезні фігури, близько тридцяти ліктів кожна, що стояли в ніші. Велетенські статуї фараона-завойовника Сотепенри мовби охороняли вхід до храму.
Експедиція подолала другий поріг Нілу, на що пішов цілий день.
Вище знаходився острів Уронарту з перекатом Семне, на порізаних скелястих берегах якого стояла величезна фортеця.
Фортеця називалася «Захист від дикунів» і була споруджена ще дев'ять століть тому, в часи фараона — покорителя країни Нуб.[79]
Товсті стіни в двадцять ліктів заввишки, змуровані з сирцевої цегли, зберігалися добре; кожних тридцять років їх підправляли. На скелях виднілись стародавні кам'яні дошки з написами, що забороняли неграм вхід у країну Та-Кемт.
Похмура сіра фортеця з квадратними баштами на кожному розі і кількома зверненими до річки, з вузькими сходами, прокладеними до ріки через скелі, височіла як втілення гордовитої могутності країни Та-Кемт. Але ніхто з рабів не підозрівав, що часи могутньої сили Та-Кемту минулися, що країну, побудовану працею незліченної маси пригноблених, розхитують до основ часті заколоти і що їй загрожує зросла сила нових народів.
По дорозі зустріли ще чотири фортеці, які стояли на скелястих островах або берегових скелях. Човни пройшли крутий заворот, у центрі якого було розташоване невеличке місто Гем-Атон. Його збудував той самий проклятий фараон, в руїнах столиці якого Пандіон відшукав статую загадкової дівчини. Тут жили єгиптяни, які в давні часи були вигнані або втекли з Чорної Землі. В кінці завороту річка, б'ючись об круті скелі темного пісковика, вигиналася під прямим кутом. Тут починався третій, крутий скелястий обрив, завдовжки майже в сто тисяч ліктів; щоб його пройти, мисливці витратили чотири дні.
Четвертий поріг, вище великого міста Напата — столиці царів країни Нуб, був ще довший і затримав подорожніх аж на п'ять днів. До того ж два дні човни простояли, поки начальник полювання вів переговори з правителями Куша. На четвертому порозі експедицію обігнали три човни з нубійцями, посланими вперед шукати звіра.
У долині ріки селища зустрічалися значно рідше, ніж у Та-Кемті. Сама долина стала набагато вужчою, і скелі безлюдних плоскогір'їв, прорізаних рікою, виразно виднілися в легкому серпанку спеки. Сотні крокодилів, що досягали інколи велетенських розмірів, ховалися у заростях очерету або нерухомо лежали на піщаних обмілинах, виставляючи під палюче сонце гребінчасті чорнозелені спини. Кілька необережних рабів і воїнів стали жертвою підступного нападу безмовних плазунів просто на очах у товаришів.
Тут було багато «бегемотів. Пандіон, етруски та інші раби з північних країн ще раніше познайомилися з потворними мешканцями річки, яких єгиптяни називали «хте». Бегемоти не виявляли страху перед людьми, але й не нападали на них без причини, тому раби близько підпливали до них. Безліч великих голубих плям виднілося вдалині перед зеленою стіною очерету, показуючи місце відпочинку бегемотів у широких ділянках долини, де ріка розлилась, мов гладке виблискуюче озеро. Мокра шкіра тварин була голубого кольору. Товсті жирні звірі стежили за човнами, вистромивши з води величезні, наче обрубані голови. Частенько тварини занурювали у воду і квадратні морди, тоді на жовтій каламуті, що виблискувала і струменіла, чорніли тільки лоби з маленькими круглими вухами, які стирчали наперед. Очі у бегемотів сиділи в опуклостях черепа — це надавало їм особливої лютості, — пильно і тупо дивилися вони на людей.
У тих місцях, де з дна річки, утворюючи пороги і перекати, здіймалися гранітні скелі, траплялись глибокі ями з прозорою і спокійною водою. Одного разу, тягнучи краєм гранітної брили човен, раби побачили на дні такої ями здоровенного бегемота, який повільно йшов по дну на своїх коротких ногах. Під водою тварина стала зовсім темносиньою. Бувалі негри пояснювали товаришам, що бегемот часто ходить по дну річки, розшукуючи коріння водяних рослин.
Долина ще раз різко вигнулася, вже востаннє. Від великого острова, родючого і густо заселеного, вона тяглася майже прямо на південь — до мети залишалась невелика частина дороги.
Скелясті краї долини знизились, їх прорізали численні широкі і сухі яри, в яких траплялись густі гайки колючих дерев. На п'ятому порозі два човни перекинулись: потонуло одинадцять чоловік, які погано плавали.
Вище п'ятого порога люди, нарешті, побачили першу притоку великої ріки. Широке гирло притоки, яка називалась рікою Ароматів[80] і впадала в Ніл з правого боку за течією, зливалося з основним річищем у великих заростях очерету і папірусу. Густа зелена стіна до двадцяти ліктів заввишки, порізана зигзагами заток і протоками, перегороджувала вхід у гирло річки. А по берегах, що поділились на окремі пасма горбів, все частіше траплялися гаї; колючі стовбури дерев були все вищі, зарості довгими темними стрічками йшли від ріки в глибінь невідомої і безлюдної країни. По схилах стриміли жмути жорстких трав, які тихо шелестіли на вітрі. Надходив момент розплати за вільне подорожування, без ланцюгів і тюрми, і в серцях рабів зростала глуха тривога.
«Скоро почнеться страшне випробування: одні врятуються ціною крові і мук товаришів, інші залишаться назавжди в невідомій країні, впавши спокутною жертвою». Так міркував Каві, мимоволі оглядаючи товаришів, намагаючись уявити собі їхнє майбутнє.
Країна, що лежала вище по ріці, набирала все більше вигляду рівнини. Болотисті береги облямовували блискотливу гладінь річки чіткою темною лінією високих трав, які простяглися скільки око сягало. Зірчасте волоття папірусу звисало над рікою, порушуючи одноманітність рівних берегів. Трав'янисті острови дробили течію на лабіринти вузьких проходів — глибока вода була таємнича і темна між високими стінами зелені. Там, де берег був більш твердий, подорожні бачили великі простори засохлої і порепаної глини, стоптані численними слідами тварин. Птахи, що були схожі на чорногузів, але майже досягали зросту людини, дивували полонених своїми страхітливими дзьобами. Здавалося, що голова птаха закінчується важкою кістяною скринею з хижо загнутим краєм верхнього віка. З-під навислих орбіт чудовиськ дивилися жовті злі очі.