Юнак оглянувся на переслідувачів, подивився вниз: «Тут смерть, там рабство, — промайнуло у нього в голові.— Ти простиш мені, Тессо, коли довідаєшся…» Більше не можна було гаятися.
Кам'яна брила, на краю якої стояв Пандіон, повисла над урвищем. На двадцять ліктів нижче видавався другий уступ. На ньому росла низенька сосна.
Окинувши на прощання поглядом любиме море, юнак стрибнув униз на густе гілля одинокого дерева. Люті крики ворогів на секунду долинули до нього. Пандіон пролетів, ламаючи сучки і обдираючи тіло, до нижніх товстих гілок, проминув виступаюче ребро скелі і впав на м'який осип сипкого схилу. Юнак скотився ще на двадцять ліктів нижче і затримався на виступі скелі, вогкої від піни, що залітала сюди під час прибою. Приголомшений, ще не усвідомлюючи, що врятувався, юнак підвівся і став на коліна. Зверху переслідувачі намагалися влучити в нього камінням та списами. Море плескалося під ногами.
Корабель наблизився, здавалося, що моряки зацікавилися тим, що відбувається на березі.
У голові Пандіона глухо шуміло, він відчував сильний біль в усьому тілі, очі заволокло сльозами. Він неясно усвідомлював: коли його переслідувачі принесуть луки, загибель буде неминуча. Море вабило його, близький корабель здавався порятунком, посланим богами. Пандіон забув, що судно могло бути чужоземним або належати ворогам, — йому здавалося, що рідне море не зрадить.
Пандіон звівся на ноги і, переконавшись, що руки діють, стрибнув у море і поплив до корабля. Хвилі накривали з головою, побите тіло погано корилося його волі, рани нестерпно пекли, в горлі пересохло.
Судно наближалося до Пандіона, з нього лунали підбадьорюючі вигуки. Почувся різкий скрип весел, корабель виріс над головою юнака, сильні руки підхопили Пандіона і підняли на палубу… Юнак, втративши свідомість, простягся на теплих дошках, як неживий. Його привели до пам'яті, дали води — він довго і жадібно пив. Пандіон відчув, що його відтягли вбік і чимсь накрили. Молодий скульптор поринув у глибокий сон.
Гори Кріту ледве мріли на обрії. Пандіон заворушився і, мимоволі застогнавши, прокинувся. Він перебував на кораблі, не схожому на судна його батьківщини — низькобортні, з захищеними плетивом з лозин боками, з веслами, виведеними над трюмом… У цього корабля були високі борти, гребці сиділи під палубними дошками, по обидва боки прорізу, що розширювався в глиб трюму. Парус на щоглі, в центрі судна, був вищий і вужчий, ніж: на еллінських кораблях.
Від куп шкір, накиданих на палубі, йшов важкий дух. Пандіон лежав на вузькій трикутній площадці біля гострого носа судна. До юнака підійшов бородатий горбоносий чоловік у грубій вовняній одежі, простяг йому чашку теплої води, змішаної з вином і заговорив незнайомою мовою з різкими металічними інтонаціями… Пандіон похитав головою. Чоловік торкнувся його плеча і владним рухом показав на корму судна. Пандіон обгорнув стегна мокрим від крові лахміттям і попрямував уздовж борту до намету на кормі.
Там сидів худий, такий самий горбоносий, як і той, що привів Пандіона, чоловік. Він розтулив у посмішці губи, облямовані жорсткою бородою, що видавалась уперед. Його сухе, обвітрене й хиже обличчя, що здавалося відлитим із бронзи, виявляло жорстокість.
Пандіон зрозумів, що потрапив на торговельне судно фінікійців і бачить перед собою начальника або хазяїна корабля.
Перших двох питань, заданих йому начальником, Пандіон не зрозумів. Тоді купець заговорив ламаною іонійською говіркою, знайомою Пандіонові, примішуючи до неї карійські та етруські слова. Він запитав Пандіона про його пригоду, довідався, звідки той родом, і, наблизивши до нього горбоносе обличчя з гострими неморгаючими очима, сказав:
— Я бачив, як ти втікав, — це вчинок, гідний стародавнього героя. Мені потрібні такі безстрашні і сильні воїни— в цих морях та на їх берегах багато розбійників, що грабують наших купців. Якщо служитимеш мені вірно, легким буде твоє життя, і я нагороджу тебе.
Пандіон заперечливо похитав головою й нескладно розповів, що йому треба якнайшвидше повернутися на батьківщину, і благав висадити його на найближчому острові.
Очі начальника гнівно заблищали.
— Мій корабель іде прямо до Тіра,[28] на моєму шляху тільки море. Я цар на своєму кораблі, і ти — під моєю владою. Я можу наказати зараз же покінчити з тобою, якщо це буде потрібним. Ну, вибирай: або тут, — фінікієць показав униз, де під палубою розмірено рухалися весла і чувся сумний спів гребців, — ти будеш рабом, прикутим до весла, або одержиш зброю і приєднаєшся он до тих, — палець купця повернувся назад і ткнув під намет: там ліниво лежало п'ятеро здоровенних напівголих людей з тупими й звірячими обличчями. — Я чекаю, вирішуй швидше!
Пандіон безпорадно оглянувся навколо. Корабель швидко віддалявся від Кріту. Відстань між Пандіоном і його батьківщиною все збільшувалася. Чекати допомоги не було звідки.
Пандіон вирішив, що в ролі воїна йому легше буде втекти. Але фінікієць, що добре знав звичаї еллінів, примусив його дати три страшних клятви на вірність.
Начальник помастив рани юнака цілющою сумішшю і відвів до групи воїнів, доручивши нагодувати.
— Тільки добре пильнуйте його! — ідучи, наказав він. — Пам'ятайте, що всі ви відповідаєте передо мною за кожного зокрема!
Старший з воїнів, схвально усміхаючись, поплескав по плечу Пандіона, помацав м'язи і щось сказав решті воїнів. Ті голосно зареготали. Пандіон здивовано поглянув на них, глибока туга зараз відділяла його од усіх людей.
До Тіра лишалося не більш як два дні плавання. За чотири дні, проведені на кораблі, Пандіон трохи призвичаївся до свого становища. Рани виявились неглибокими і швидко загоїлись.
Начальник корабля, звернувши увагу на розум та різноманітні знання Пандіона, був задоволений юнаком і кілька разів розмовляв з ним. Від нього Пандіон довідався, що їде стародавнім морським шляхом, прокладеним народом острова Кріта до південної країни чорних. Шлях кораблів лежав повз ворожий і могутній Айгюптос, уздовж берегів величезної пустелі до Воріт Туманів.[29]
За Воротами Туманів, де скелі півдня і півночі зближувались, утворюючи вузьку протоку, лежав кінець землі— величезне Туманне море.[30] Тут кораблі повертали на південь і незабаром досягали берегів жаркої країни чорних, багатої на слонову кістку, золото, масла та шкіри. Саме цим шляхом ішли далекі експедиції жителів острова Кріту, — Пандіон бачив зображення такої подорожі у фатальний для нього день. Морський народ досяг далеких країн півдня, куди не доходили посланці з Айгюптосу.
Тепер кораблі фінікійців плавають уздовж берегів півночі і півдня, добуваючи дешеві товари і сильних рабів, але рідко заходять далі Воріт Туманів.
Фінікієць, догадуючись про неабиякі здібності Пандіона, хотів залишити його в себе. Він спокушав юнака принадами далеких мандрівок, малював йому картини майбутнього підвищення, пророкуючи, що через десять-п'ятнадцять років сумлінної служби еллін сам зможе стати купцем або начальником корабля.
Юнак слухав фінікійця з цікавістю, але він знав, що життя торговця не для нього, що він батьківщину, Тессу і вільне життя художника не проміняє на багатство в чужій країні.
З кожним днем все нестерпнішим ставало бажання побачитися хоча б на мить з Тессою, знову почути могутній шум священного соснового гаю, де проминуло стільки щасливих годин. Юнак подовгу не засинав, лежачи поруч з супутниками, що голосно хропли, і стримував биття серця, затамовуючи стогін розпачу.
Начальник корабля наказав йому вивчати мистецтво керманича. Поволі тягся час для Пандіона, коли він стояв біля стернового весла, скеровуючи напрям корабля відповідно до руху сонця, або, додержуючись вказівок керманича, орієнтувався по зорях.
Так було і цієї ночі. Пандіон спирався стегном на борт судна і, вп'явшись в рукоятку стерна, перемагав опір вітру, що все посилювався. По другий бік судна стояв керманич, з одним із воїнів.[31] Зорі блимали в просвітах хмар, надовго ховаючись в темряві похмурого неба, а тужливий голос вітру, поступово знижуючись, переходив у загрозливий гул.
Корабель кидало, весла глухо стукали, раз у раз чути було пронизливий голос воїна, який підганяв рабів лайкою та ударами нагая.
Начальник, що дрімав у глибині намету, вийшов на палубу. Він уважно вдивлявся в море і, явно стривожений, підійшов до керманича. Вони довго переговорювались. Начальник розбудив сплячих воїнів, і, пославши їх до стернових весел, сам став поруч з Пандіоном.
Вітер різко повернув і люто накинувся на корабель, хвилі громадилися все вище, заливаючи палубу. Щоглу довелося зняти — покладена на купу шкір, вона видавалася над носом судна, глухо стукаючи об високий хвилеріз.
Боротьба з хвилями й вітром ставала все відчайдушнішою. Начальник, бормочучи про себе чи то молитви, чи то прокльони, наказав повернути корабель на південь. Підхоплене вітром судно швидко понеслося у невідому чорну далечінь моря. За важкою роботою біля стерна ніч швидко минула. Світало. У сірих сутінках виразніше стало видно розбурхані грізні хвилі. Буря не стихала. Вітер, не вщухаючи, налітав, тиснув на корабель.
Тривожні крики залунали на палубі — всі, що були на ній, показували начальникові за правий борт судна.
Там, у похмурому світанку, море перетинала величезна пінява смуга. Хвилі сповільнювали свій шалений біг, підходячи до цієї блакитнуватосірої стрічки.
Весь екіпаж корабля обступив начальника, навіть керманич віддав стерно воїнові. Тривожні вигуки перейшли у жваву, палку розмову. Пандіон помітив, що вся увага спрямована на нього: в його бік показували пальцями, загрожували кулаками. Нічого не розуміючи, Пандіон стежив за начальником, що робив гнівні жести протесту. Старий керманич, схопивши хазяїна за руку, щось довго говорив, наблизивши губи до його вуха. Начальник заперечливо хитав головою, вигукуючи уривчасті слова, але, зрештою, очевидно, здався. Вмить люди накинулись на приголомшеного юнака, закручуючи йому назад руки.
— Вони кажуть: ти приніс нам нещастя, — сказав начальник Пандіонові, презирливо обводячи рукою тих, що стояли навколо. — Ти вісник лиха, через твою присутність на судні трапилося нещастя: корабель віднесло до берегів Та-Кемту,[32] по-вашому — Айгюптосу. Щоб змилостивити богів, тебе треба вбити й кинути за борт — цього вимагають всі мої люди, і я не можу захистити тебе.
Пандіон все ще не розуміючи, вп'явся поглядом у фінікійця.
— Ти не знаєш, що потрапити на берег Та-Кемту для нас усіх є смерть або рабство, — пробуркотів той похмуро. — В стародавні часи Та-Кемт воював з морськими народами. Відтоді всіх, хто пристане до берегів цієї країни за межами вказаних для чужоземців трьох гаваней, чекає полон або страта, а все їхнє майно йде в казну царя Та-Кемту. Ну, зрозумів тепер? — урвав він свою мову, відвертаючись від Пандіона і вдивляючись у піняву смугу, що наближалася до корабля.
Пандіон зрозумів: йому знову загрожує смерть. Готовий до останньої хвилини битися за життя, яке так любив, він обвів безпорадним і ненависним поглядом розлючений натовп на палубі.
Безвихідність становища примусила його наважитись.
— Начальнику! — вигукнув юнак. — Накажи своїм людям відпустити мене — я сам кинуся в море!
— Я так і думав, — сказав фінікієць, обернувшись до нього. — Нехай вчаться в тебе ці боягузи!
Скоряючись владному жестові начальника, воїни відпустили Пандіона. Ні на кого не дивлячись, юнак підійшов до борту корабля. Всі мовчки розступилися перед ним, як перед людиною, що йде на смерть.
Пандіон зосереджено глянув на піняву смугу, що приховувала плоский берег, інстинктивно зіставляючи свої сили з швидкістю розгніваних хвиль. В голові зринали уривки думок. «Країна за смугою піних[33] — пінява країна… Африка».
Це й є той страшний Айгюптос!.. А він поклявся Тессі своїм коханням, всіма богами навіть не думати про дорогу сюди… Боги, що чинить з ним доля… Але він, напевно, загине, і це буде найкраще…
Пандіон кинувся сторч головою в бурхливий вир і, напружуючи сильні руки, відплив од корабля. Хвилі підхопили юнака. Ніби втішаючись із загибелі людини, вони підкидали його вгору, жбурляли в глибокі провалля, навалювалися на нього, душили й топили, наповняючи рот і ніс водою, хльоскаючи по очах піною і бризками. Пандіон більше ні про що не думав — він одчайдушно боровся за життя, за кожен ковток повітря, несамовито працюючи руками і ногами. Еллін, що виріс на морі, був чудовим плавцем.
Час минав, а хвилі все несли й несли Пандіона до берега. На корабель він не оглядався, забувши про його існування перед неминучістю смерті. Наскоки валів ставали рідшими. Хвилі котились повільніше, довгими валами, підіймаючи і звалюючи гуркотливі намети спінених гребенів. Кожна хвиля переносила юнака на сто ліктів уперед. Іноді Пандіон зривався вниз, і тоді велетенська вага води каскадом обвалювалась на нього, занурюючи в темну глибочінь, а серце плавця мало не розривалося від напруження.
Кілька стадій проплив Пандіон, багато часу тривала боротьба з хвилями, і, нарешті, він знесилився і відчув, що йому важче чинити опір обіймам водяних велетнів. Разом з втратою сил згасала воля до життя, все важче було напружувати ослаблі м'язи, все менше було бажання продовжувати боротьбу. Ривками майже безвільних рук юнак піднявся на гребінь хвилі і, повернувши обличчя до далекої батьківщини, закричав:
— Тессо, Тессо!.. Ім'я коханої, двічі кинуте в обличчя долі, в обличчя жахливих і байдужих сил моря, було відразу ж приглушене ревом бурхливих хвиль. Вал накрив нерухоме тіло Пандіона, з гуркотом розсипався над ним, і юнак, поринаючи, раптом ударився об дно у вихорі збаламучених піщинок.
Двоє воїнів-дозорців у коротких зелених спідничках — знак приналежності до берегової варти Великого Зеленого моря,[34] спираючись на довгі тонкі списи, оглядали обрій.
— Начальник Сенеб даремно послав нас, — ліниво промовив один з них, старший.
— Але корабель фінікійців був біля самого берега, — заперечив другий. — Коли б не припинилась буря, дісталась би нам легка здобич — біля самої фортеці…
— Поглянь туди, — перебив його старший, показуючи вздовж берега. — Бодай би я залишився непохований, коли це не людина з корабля!
Обидва воїни довго вдивлялися в пляму на піску.
— Ходімо назад, — запропонував нарешті молодший. — Ми й так багато бродили по піску. Кому потрібен труп мерзенного чужинця замість багатої здобичі — товару і рабів, що зникли разом з кораблем…
— Ти сказав не подумавши, — знову обірвав його старший. — Іноді ці купці бувають багато одягнені і носять на собі коштовності. Золотий перстень не завадить тобі — навіщо нам давати звіт Сенебові про кожного утопленика.
Воїни покрокували по щільній, утрамбованій бурею смузі вогкого піску.
— Де ж твої коштовності? — глузливо спитав молодший старшого. — Він зовсім голий!
Старший похмуро пробурмотів прокльони.
Справді, чоловік, що лежав перед ними, був зовсім голий, руки його були безпорадно підігнуті під тулуб, коротке кучеряве волосся набите морським піском.
— Подивись, це не фінікієць! — вигукнув старший. — Яке могутнє й красиве тіло! Шкода, що він мертвий — був би хороший раб, і Сенеб нагородив би нас.
— З якого він народу? — запитав молодший.
— Я не знаю: може, це туруша,[35] або кефті,[36] або ще хтось з північних морських племен ханебу.[37] Вони рідко потрапляють у нашу благословенну країну і ціняться за витривалість, розум та силу… Три роки тому… Стривай, він живий, о хвала Аммонові!
Легка судорога пробігла по тілу людини, що лежала перед ними.
Воїни, кинувши списи, перевернули непритомного й заходилися розтирати йому живіт, згинати ноги.
Їх зусилля увінчалися успіхом. Незабаром утопленик — то був Пандіон — розплющив очі і тяжко закашлявся.