Сильний організм юнака витримав тяжке випробування. Не минуло й години, як воїни-дозорці повели Пандіона, підтримуючи його під руки, до фортеці.
Воїни часто відпочивали, але ще до початку найбільшої спеки молодого скульптора було приставлено до маленького укріплення, що стояло на одному з численних рукавів дельти Нілу, на захід від великого озера.
Воїни дали Пандіону води, кілька шматків коржа, розмоченого в пиві, і поклали на долівці тісного прохолодного глинобитного сарая.
Страшенне напруження не минуло даремно — гострий біль різав груди, серце ослабло. Перед заплющеними очима миготіли незліченні хвилі. В тяжкому забутті Пандіон чув, як відчинилися ветхі двері, збиті з шматків корабельної обшивки. Над Пандіоном схилився начальник укріплення — молодий чоловік з неприємним і хворобливим обличчям. Він обережно зняв плащ, накритий на ноги юнака, і довго оглядав свого бранця. Пандіон не міг і гадати, що рішення, визріле в голові начальника, приведе до нових нечуваних випробувань.
Начальник накрив Пандіона і, задоволений, вийшов:
— Кожному по два кільця міді і по глечику пива, — уривчасто промовив він.
Воїни берегової охорони принижено схилилися перед ним, а потім вп'ялися в його спину гнівними поглядами.
— Могутня Сохмет, що ми одержали за такого раба… — прошепотів молодший, ледве начальник відійшов од них. — От бачиш, він пошле його в місто й одержить не менше десяти кілець золота.
Начальник раптом обернувся.
— Гей, Сенні! — гукнув він. Старший воїн улесливо підбіг.
— Пильно дивись за ним, я доручаю його тобі. Скажи моєму кухареві, щоб він дав добру їжу, але будь обережний — бранець має вигляд могутнього бійця. Завтра приготуєш легенького човна — я пошлю бранця в дар Великому Дому,[38] Ми напоїмо його пивом із снотворним зіллям, щоб уникнути клопоту.
…Пандіон поволі підвів обважнілі повіки. Він спав так довго, що втратив всяке уявлення про час, про те, де він знаходиться. Невиразно, уривками, він пригадував, що після запеклої боротьби з розбурханим морем його кудись відвели, десь він лежав у тиші й темряві. Юнак поворухнувся і відчув скованість в усьому тілі. Він насилу повернув голову і побачив зелену стіну очерету із зірчастими волоттями вгорі. Над головою було прозоре небо; близько, біля самого вуха, стиха дзюрчала й хлюпотіла вода. Поступово Пандіон усвідомив, що лежить у вузькому і довгому човні, із зв'язаними руками і ногами. Підвівши голову, юнак побачив голі ноги людей, що штовхали човен жердинами. Люди були міцними, з темною бронзовою шкірою, одягнені в білі пов'язки на стегнах.
— Хто ви такі? Куди ви везете мене? — закричав Пандіон, намагаючись роздивитися людей, що стояли на кормі.
Один, з гладенько виголеним обличчям, схилився над Пандіоном і швидко заговорив. Чудна мова з мелодійним прицмокуванням і чіткими наголосами на голосних була зовсім не знайома юнакові. Пандіон напружився, намагаючись розірвати свої пута, і безперестанно повторював те саме питання. Скоро бідолашному бранцеві стало ясно, що його не розуміють і не можуть зрозуміти. Пандіонові вдалося розгойдати хиткого човна, але один з варти підніс вістря бронзового кинджала до його ока. З огидою до людей, до себе і до всього світу Пандіон облишив спроби чинити опір і більш не відновлював їх протягом усього довгого шляху по лабіринту болотяних заростей. Давно вже зайшло сонце, місяць високо піднявся на небі, коли човен причалив до широкої кам'яної пристані.
Пандіону звільнили ноги, вміло і швидко розтерли їх, щоб поновити кровообіг. Воїни запалили два факели і попрямували до високої глинобитної стіни з важкими дверима, окутими мідними штабами.
Після тривалих суперечок з вартою люди, що привезли Пандіона, віддали заспаному бородатому чоловікові, який з'явився звідкілясь, невеликий згорток і одержали натомість шматочок чорної шкіри.
Заскрипіли в завісах важкі двері. Пандіонові розв'язали руки, штовхнули в середину тюрми. Озброєні списами та луками, вартові засунули важкий брус. Пандіон опинився в тісній квадратній кімнаті, набитій людськими тілами, що лежали покотом. Люди важко дихали й стогнали в тривожному сні. Задихуючись від смороду, що, здавалося, йшов від самих стін, Пандіон відшукав собі вільне місце на долівці й обережно присів. Юнак не міг спати. Він обмірковував події останніх днів, і на серці у нього було тяжко. Поволі минали безсонні години самотніх нічних роздумів.
Пандіон думав тільки про волю, але не знаходив шляхів визволення з полону. Він потрапив в глиб зовсім невідомої йому країни. Самотній, беззбройний бранець, не знаючи мови ворожого народу, який його оточує, нічого не міг вдіяти. Пандіон зрозумів, що його не збираються вбивати, і вирішив чекати. Потім, коли він хоч трохи обізнається з країною… Але що чекає його в цьому «потім»? Пандіон почував, як ніколи, гостру тугу за товаришем, що допоміг би йому подолати страшну самотність. Він думав про те, що для людини немає гіршого стану, ніж бути одному серед чужих і ворожих людей, в незрозумілій і невідомій країні — рабом, відокремленим від усього непроникною стіною свого становища. Самотність серед природи зносити далеко легше: вона загартовує душу, а не принижує її.
Еллін скорився долі і впав у дивне заціпеніння. Він дочекався світанку, байдуже розглядаючи своїх товаришів по нещастю — бранців, що належали до різних і невідомих молодому скульпторові азіатських племен. Вони були щасливіші за нього, — могли переговорюватися один з одним, ділитися горем, пригадували минуле, обмірковувати разом майбутнє. На мовчазного Пандіона були спрямовані цікаві погляди в'язнів.
Вартові кинули Пандіону шматок грубого полотна, щоб обв'язати стегна, потім четверо чорношкірих людей внесли велику глиняну посудину з водою, ячні коржі та стебла якоїсь зелені.
Пандіон був вражений виглядом зовсім чорних облич, на яких яскраво вирізнялися зуби, білки очей та коричньовочервоні губи. Юнак догадався, що це були раби, і його здивували їхні веселі й добродушні обличчя. Чорношкірі, сміялися, показуючи білосніжні зуби, глузували з бранців і один з одного. Невже мине час і він буде здатний з чогось радіти, забувши про жалюгідну роль людини, що втратила волю? Невже мине ця туга, що безперестанно гризе його? А Тесса? Боги, коли б знала Тесса, де знаходиться він зараз?.. Ні, нехай краще не знає: він повернеться до неї або помре — іншого виходу немає.
Думки Пандіона перервав протяжний вигук. Двері відчинилися. Перед Пандіоном заблищала широка річка… Місце ув'язнення було зовсім близько від берега. Великий загін воїнів оточив бранців щетиною списів. Незабаром усіх загнали в трюм великого судна. Корабель поплив угору проти течії, і ув'язнені не встигли роздивитися навкруги. В трюмі була задуха — сонце ще високо стояло і обпалювало людей, в повітрі, сповненому тяжких випарів, було важко дихати.
Увечері спека спала, і вимучені бранці почали оживати, — знову почулися розмови. Судно продовжувало свій шлях цілу ніч, вранці ненадовго зупинилося — бранцям принесли їжу, і стомлива подорож тривала далі. Так було кілька днів — їх не лічив отупілий, байдужий Пандіон.
Нарешті голоси гребців і воїнів зазвучали жвавіше, на палубі зчинилася метушня — подорож закінчено. Бранців залишили в трюмі на всю ніч, і рано-вранці Пандіон почув протяжні вигуки команди.
На курній, спаленій сонцем площадці півкільцем вишикувалася варта, виставивши наперед списи. Бранці виходили по одному і зразу ж потрапляли в руки двох воїнів величезного зросту, біля ніг яких лежала купа мотузків. Єгиптяни викручували бранцям руки так сильно, що плечі у людей вигиналися і лікті за спиною сходилися разом. Стогін і крики ані трохи не зворушували велетнів, які тішилися своєю силою та безпорадністю жертв.
Настала черга Пандіона. Один з воїнів схопив його за руку, як тільки юнак, осліплений денним світлом, ступив на землю. Від болю заціпеніння, що охоплювало Пандіона, зникло. Навчений прийомів кулачного бою, юнак легко вивернувся з рук воїна і завдав йому оглушливого удару у вухо. Велетень упав лицем у пилюку до ніг Пандіона, другий воїн розгублено відскочив убік.
Пандіона оточило тридцять ворогів із спрямованими на нього списами.
Охоплений шаленою люттю, юнак стрибнув уперед, бажаючи загинути в бою, — смерть здавалася йому порятунком… Але він не знав єгиптян, що мали тисячолітній досвід приборкання рабів. Воїни миттю розступилися і кинулися ззаду на Пандіона, який вистрибнув за коло. Хоробрий юнак був збитий з ніг і придушений тілами ворогів. Тупий кінець списа сильно вдарив його між ребра в нижню частину грудей. Вогненночервоний туман поплив перед очима юнака, дух йому перехопило. В цю мить єгиптянин звів докупи закинуті над головою руки Пандіона і з'єднав їх у зап'ястях дерев'яною, схожою на іграшкового човника річчю.
Воїни відразу ж дали юнакові спокій.
Бранців швидко зв'язали і погнали вузькою дорогою між берегом річки і полями. Молодий скульптор відчував страшенний біль: руки, підняті догори над головою, були защемлені в дерев'яній колодці з двома гострими кутами, які стискували кістки зап'ясть. Цей пристрій не давав змоги зігнути руки в ліктях і опустити їх на голову.
З бокової доріжки до групи Пандіона приєдналася друга партія бранців, потім третя, — число рабів зросло до двохсот чоловік.
Всіх їх зв'язали найбезжальнішим способом, руки були в таких самих колодках. Обличчя бранців були спотворені від болю, бліді і вкриті потом. Юнак ішов, наче в тумані, ледве помічаючи те, що було навкруги.
Але довкола лежала багата країна. Повітря було надзвичайно свіже і чисте, на вузьких дорогах панувала тиша, величезна ріка повільно несла води до Великого Зеленого моря. Пальми ледве хитали верхівками під легеньким північним вітром, достигаючі зелені поля невисокої пшениці чергувалися з виноградниками і фруктовими садами.
Вся країна була величезним садом, вирощеним протягом тисячоліть армією рабів.
Пандіон не міг роздивлятися на всі боки. Він брів, зціпивши зуби від болю, повз високі стіни, що оточували будинки багатіїв. Це були легкі і стрункі будівлі на два поверхи, з вузькими і високими вікнами, над дверними нішами, обрамленими дерев'яними колонами. Білосніжні стіни, розмальовані складним візерунком яскравих і чистих фарб, виступали надзвичайно чітко в сліпучому сонячному світлі.
Раптом перед бранцями постала велетенська кам'яна споруда з прямими зрізами небачено товстих стін з великих брил каміння, притесаних навдивовижу правильно. Похмура і таємнича будівля, здавалося, простягшись, безмовно осідала на землю, тиснучі її своєю страшенною вагою. Пандіон пройшов уздовж ряду товстих колон, що непривітно сіріли на фоні яскравої зелені саду, що розкинувся на рівнині. Пальми, смоковниці та інші фруктові дерева чергувалися поміж собою, утворюючи прямі лінії, що здавалися нескінченими. Горби були вкриті густою зеленню виноградників.
В саду біля річки стояла висока і легка будівля, розмальована такими ж яскравими фарбами, як і інші будинки в цьому місті. Біля фасаду, зверненого до річки, за широкими воротами піднімалися високі, мов щогли, стовпи, на яких майоріли жмути стрічок. Над широким входом висів величезний сніжнобілий балкон, обрамлений двома колонами і прикритий зовсім плоскою покрівлею. По карнизу покрівлі йшов барвистий візерунок, в якому поєднувалися яскравосиня і золота фарби. Яскравосині і золоті зигзаги прикрашали верхню частину білих колон.
У глибині балкона, затіненого килимами та шторами, видно було людей в сніжнобілій довгій одежі з дрібно плісированої легкої тканини. Чоловік, що сидів у центрі, схилив над поруччям балкона голову, обтяжену високим червоно-білим убором.[39]
Варта, що супроводила бранців, і начальник, який пихато виступав попереду, вмить простяглися ниць. За помахом руки фараона — а то й був живий бог, верховний володар країни Та-Кемт — бранців вишикували одного за одним і почали повільна проводити перед балконом. Придворні, що товпилися тут же, напівголосно обмінювалися зауваженнями і весело сміялись. Краса палацу, розкіш одягу фараона та його близьких осіб, їх вільні гордовиті пози так разюче відтінялися спотвореними обличчями змучених бранців, що в душі Пандіона знялося люте обурення. Він майже не тямив себе від болю в руках, тіло його тремтіло, ніби в гарячці, закушені губи пересохли й запеклися, але юнак випростався, глибоко зітхнув і повернув до балкона гнівне обличчя.
Фараон щось сказав, звернувшись до придворних, і всі схвально захитали головами. Колона бранців поволі посувалась. Незабаром Пандіон опинився за будинком, у затінку високої стіни. Поступово тут зібрався весь натовп бранців, як і раніше оточений мовчазними воїнами. З-за рогу з'явився огрядний горбоносий чоловік з довгою палицею з чорного дерева, оздобленого золотом, а з ним — писар з дощечкою та сувоєм папірусу в руках.
Чоловік сказав кілька гордовитих слів начальникові варти, той зігнувся в низькому поклоні і передав розпорядження воїнам. Скоряючись рухові пальця вельможі, воїни грубо розштовхували натовп і відводили вбік тих, на кого показував сановник. Пандіона помітили одного з перших. Всього було відібрано чоловік з тридцять найсильніших і мужніх на вигляд. Їх негайно повели назад тією самою дорогою на край саду. Потім воїни погнали бранців уздовж низької стіни. Стежка ставала все стрімкішою і привела до величезного квадрата глухих стін, що стояли у видолинку між пшеничними полями. По товстих цегляних стінах у десять ліктів заввишки вільно походжали озброєні луками воїни. На кожному розі височіли намети з циновок.
У стіні, зверненій до річки, було прорізано вхід, більш ніде не було видно ані дверей, ані вікон — сліпа зеленосіра поверхня стін пашіла спекою.
Бранців увели у двері. Воїни, що супроводили їх, швидко зникли, і Пандіон опинився у вузькому дворику між двома стінами. Друга, внутрішня стіна була нижча від зовнішньої, з єдиними дверима по правий бік. На вільному просторі стояли грубі лави, а частину двору займала низенька будівля з чорним отвором входу. Групу бранців тепер оточували воїни з світлішим кольором шкіри, ніж у тих, які привели їх сюди. Вони всі були високі на зріст, з гнучким і добре розвиненим тілом. У багатьох були сині очі та рудувате волосся. Пандіон не бачив раніше такого народу, так само як і чистокровних жителів. Айгюптосу, і не знав, що то були лівійці.
З прибудови з'явилося двоє людей: один ніс якусь річ з відполірованого дерева, другий — сірий фаянсовий посуд. Лівійці схопили Пандіона і повернули його спиною до тих, що прийшли. Юнак відчув легкий укол — до лівої лопатки його приклали відполіровану дощечку, втикану короткими загостреними пластинками. Потім чоловік різко ударив рукою по дощечці — бризнула кров, і Пандіон мимоволі скрикнув. Тоді лівієць обтер кров і почав розтирати рану ганчіркою, намоченою в рідині з фаянсової посудини. Кров швидко спинилася, але чоловік кілька разів намочував шматину і протирав рану. Тільки тепер Пандіон помітив на лівих лопатках лівійців, які оточували його, яскравочервоні знаки і якісь фігурки в овальній рамці[40] — і зрозумів, що його затаврували.
Колодку зняли з рук Пандіона, і він не міг стримати стогонів від страшенного болю в затверділих суглобах. З неймовірним зусиллям йому вдалося розвести руки. Потім Пандіон, нагнувшись, пройшов через низькі двері у внутрішній стіні. Опинившись на курному подвір'ї, юнак без сил опустився на землю.
Пандіон напився каламутної води з величезного глиняного посуду, що стояв біля входу, і почав оглядати місце, яке, на думку тутешніх володарів, повинно було назавжди стати його домівкою.
Великий квадрат землі, приблизно по дві стадії з кожного боку, був оточений високими неприступними стінами, які охоронялися вартою, що ходила зверху. Всю праву половину огородженої площі займали маленькі глинобитні хижки, з'єднані одна з одною боковими стінами і поділені вузькими поздовжніми проходами. Такі самі низенькі будиночки стояли і в лівому кутку. Передній лівий куток був обгороджений низькою стіною, звідти йшов гострий аміачний запах. Поблизу дверей стояли посудини з водою і довгий поміст заввишки в три чверті ліктя, — то був стіл для їди, як дізнався Пандіон згодом.