. З «Трематону» негайно почали вивантажувати на берег скриньки. Цей допоміжний корабель був вщерть навантажений різним добром, потрібним у великому військовому поході до далеких, необізнаних країв. Вояки мусіли везти з собою все: консервовані різноманітні харчі, воду, медикаменти, приладдя, що на перший погляд здавалося не мало ніякого військового значення.
Григорій разом з обома хлопцями сіли у невеликого моторового човна і швидко помчали до берега.
З Романом трапилася прикра несподіванка. Коли він ступив на піщане узбережжя острова, йому видалося, що ноги глибоко поринули в мякий, немов пір'я, пісок і він летить стрімголов, падає на спину. Але Роман не впав.
– Від довгої плавби морем, – пояснює Григорій Білаш, – але це нічого – перша година перебування на суходолі вилікує від цього недугу.
ВІЙСЬКОВА БАЗА «МІНЕЗОТА».
Затишна і зручна бухта, в північній частині острова, була зручним місцем для стоянки кораблів. Великі океанські пароплави приставали до самого берега. Видно з таких природніх, а разом і стратегічних причин, американське командування вирішило створити на острові свою базу. Назвали цю базу – «Мінезота».
Висажені на острові вояки, швидко будували намети і приміщення. Їм допомагали малайці. Юнаки теж знайшли собі працю на базі біля Григорія Білаша, він мав лише звання лейтенанта запасу, але був головним інтендантом на базі. Той літній чоловік був зразковий господар. Хлопці працювали на харчових склепах і виконували неважкі обов'язки, важили і видавали харчі. Й Харчування було добре і достатнє. Підсоння острова: здорове. Особливо після того, як знищили вогнища пропасниці, заливши заболочену низину біля річки нафтою.
Хлопці вже знали свої обов'язки, досить сумлінно виконували їх і мали ще час на прогулянки по острову.
Якось після нестерпної рівникової спеки, коли термометр показував у затишку пятьдесять ступнів, несподівано небо вкрилося темними хмарами. А за півгодини налетів грізний тайфун. Шквали шаленого вітру гнули додолу і трощили стрункі пальми. Оббивали ще недостиглі кокосові горіхи, що вкрили, немов круглим камінням, піщаний суходіл.
Оселя малайців мала нужденний і жалюгідний вигляд. Більшість хатин зовсім зруйнував тайфун. Багато збитків наробив він і на «Мінезоті». З головного склепу зірвав парусовий дах і закинув у море. Намета, де мешкали хлопці, вирвано з кілками і викинуто на обломаний стовбур пальми. Полотно лопотіло і надувалося, немов вітрило рибацької фелуки, що терпить біду у відкритому морі. Роман і Олекса затаївшися, сиділи у вузькій протилетунській щілині, накрившися згори плащами і з сумом спостерігали руїнницьку працю тайфуну. На їх голови падали галети, консерви, пакунки з перев'язочним матеріялом...
Але як несподівано налетів, так десь і подівся тайфун, помчав бушувати далі. Ранішне сонце освітило лагуну і величезні збитки, які наробив бешкетник – ураган. І знову праця. Вперта, віддана праця. Салдати натягли нові полотна. Роман з Олексою збирали консерви, цигарки, складали в пачки. Лише за тиждень відновили вони знову свою базу. Минали дні і коли не рахувати одного налету японских літаків, все було спокійно.
ОСЕЛЯ ЖОВТОШКІРИХ.
На березі лагуни, під скупим затінком високих пальм, розташувалася невелика оселя тубільців. Невеликі, чотирикутні хатини – куріні з бамбуку, поставлені на палях на височині півтора – два метра від землі. Єдина вулиця густо заросла лататим широким листям бананів. Підчас висадки десанту, те селище було покинуте, але за кілька днів поверталися мешканці. Спочатку жінки і діти, а потім і декілька чоловіків – малайців. Вони несли на головах усі свої нехитрі речі до примітивного людського життя у країні під зворотником, загорнуті у широкі мати, майстерно виплетені з особливої рогози і гнучких рослин.
Тому, що оселя знаходилася поблизу військової бази, комендант острова, полковник Лендвіс, зацікавився тими жовтощкірими. Незабаром патрулі привели до нього трьох середнього віку малайців. Один з них одягнений у легенькі білі штани і сорочку, а інші мали лише перкалеві пов'язки на стегнах. На голові вони носили широкополі, жовті капелюхи з молодого бамбуку.
При допомозі товмача, полковник Лендвіс довідався, що вони були завезені японцями з Малайського архіпелагу, незабаром після окупації тих островів. Відома японська фірма «Кабусікі-Сейкю» провадила плекання перлів. Перловиці, здобуті у глибині океану, вітрильниками перевозилися сюди, їх скидали у спокійні води мілководної лагуни. Малайці були фахівцями лову перлів. Але коли війна наближалася ближче до драматичного розв'язання, японці виїхали, крім одного і промисел той занепав.
Стрункий малаєць Уянг ламаною англійською мовою оповідав:
– Япон поганий! Ми будували під землею хати для великих срібних птиць.
– Але де вони? – зацікавився полковник тим повідоменням.
– Моя не знає... Япон водив нас туди з зав'язаними хусткою очима.
– Що ж ви гадаєте робити далі?
– Ще не знаємо. Може будемо ловити перли!
– Це згодом. Нам терміново потрібен бамбук на будівництво. Ми платимо долярами. Дамо харчів, – запропонував полковник, наливаючи малайцеві шклянку рому.
Вони згодилися.
– Сенкю.
Так були зав'язані перші дружні стосунки з жовтошкірими. Відтоді малайці почали працювати на розробітці бамбукових нетрів. Вони вирубали просіку і салдати автомашинами возили те легке, але міцне дерево на будівництво бази.
Вечорами з оселі жовтошкірих доносився дим, пахощі гострих страв і гортанні вигуки.
ПОМСТА МОРСЬКОЇ КРАСУНІ.
Лагуна пеститься, вигрівається на сонці і сяє мільярдами сліпучих сонячних зайчиків. За південним берегом острова тягнеться на кілька квадратових миль, велика мілководна затока – лагуна, огорожена від моря пісковою косою, що поросла пальмами. Вода лагуни спокійна, немов дзеркало.
Налетить легенький вітерець, порозганяє зайчиків, вони наполохані тікають і виблискують далі. В теплих водах лагуни, недалеко від берега, поволі плавають тисячі прозорих, різнокольорових морських створінь, одягнених немов у найтончі сукні з прозорого легкого шовку. Піщаний пляж усипаний ясножовтим піском. Коли сонце схиляється до обрію і стихає спека, приємно полежати після купання на піску. Він мягкий немов подушка. Юнаки щодня відвідують пляж. Роман зріс над Дніпром, з дитинства навчився плавати і плавав, як риба. Море йому рідне. Зате Олекса до моря байдужий. Він не вміє так плавати, як Роман. Ляпається, бовтає ногами по воді.
– Ти плаваєш немов баба, – сміється з нього Роман. І ниряє на дно лагуни.
Недалеко від них чорні човни жовтошкірих. Вони часто з ножами в зубах, набравши повні легені повітря, ниряють на дно лагуни. Роман придивляється до таємничого ниряння малайців Спостерігає, що вони щось дістають з дна моря. Романові здавалося, що то якісь дивні жовто-брунаті водяні створіння, які зовні нагадують людей, мешкають під водою і лише випадково з'являються на поверхні.
Роман підпливає до них, придивляється, як вони розкривають скойки і таємниче щось шукають в них. До Романа підплив малаєць Уянг і показав блискучу ясно-блакитну горошину.
– Купи, молодий капітана. Дай пляшку рому за цю гарну перлину , – шепоче Уянг.
Роман здивовано оглядає блискучу перлину.
– З охотою купив би, але не маю рому.
Поки Роман розмовляє з малайцями, Олексу зацікавили медузи, ці чудові мешканці південних морів. Олексі хочеться зловити таке створіння. Він підпливає зовсім близько до медузи, хватає прозоре, немов драглі, тіло. Важко втримати його в руках, воно вислизує, але юнак притискає до себе свою полонянку, біжить до берега, і викидає на гарячий пісок.
О, диво! Де поділася краса? З тварини тече вода, вона помітно меншає, тане, немов холодець. Але Олекса уже не звертає уваги на медузу. Його тіло починає червоніти, свербіти, немов обпечене кропивою. Ще хвилина і юнак качається по піску у страшних муках.
– Олексо! Що з тобою?
– Не знаю! Вогнем пече!
– О лишенько, – лементує Роман. Шкіра побратима здулася, набрякла водяними пухирями.
– Що робити? Мабуть ця слизота отруйна.
Тиждень тяжко прохорів Олекса.
Так помстилася необізнаному юнакові за свою смерть чарівна морська красуня.
ГНІЗДО «КАМІКАЗЕ».
Останні два тижні напружено працювала база «Мінезота». Готувався новий морський десант на острови, положені ближче до Японії, у просторах Великого океану. З ранку до ночі на пароплави вантажили зброю, бойові припаси і харчі. Хлопцям припало чимало праці, вони допомагали видавати з склепів тисячі скриньок сигарет, медикаментів, шоколяди.
Лихоманкова поспішність у праці надавала особливої підбадьоруючої насолоди, тим більш, що Григорій доручив юнакам відповідальну ділянку, може тому й повставало нервове напруження, очікування чогось надзвичайного.
З глибини склепів до трюмів наведено механичні транспортери. Біля однієї з машин працює Роман, його обов'язок нескладний, лише увімкнути електричний струм і слідкувати, щоб малайці вчасно клали скриньки на рухоме полотно і не розтягали багато ласощів. Іноді повз Романа пробігав заклопотаний Григорій, зупинявся на хвилинку, питав:
– Усе гаразд?
– У повному порядку!
– О – кей!
Цей американський українець, звик до того короткого слова, що поєднує у собі чимало понять, які ніяк не можна висловити короче ніж цим одним: – о – кей!
Роман любив і що раз то більше поважав цього замериканізованого українця...
Але відплив останній пароплав, замовкли транспортери. Високо у променисте небо націлили зенітні гармати, охороняючи спокій острова, від повітряних налетів ворога.
Три дні хлопці прибирали склепи, причепурили свого намета, розбитого під скупим затінком високої коксової пальми, зеленню і клечінням. Іноді до них приходили в гості вояки з залоги острова, пропонували за кумпанію випити або грати у карти. Хлопці таким чином вчилися розмовляти. Що день, то кілька нових слів збагатчували їх знання мови, але не дивлячися, що ці учителі були конче потрібні, Роман не дуже любив витрачати на це час.
У неділю вранці хлопці відвідали месу, що правилася у великій палатці – церкві. Після обіду зустрівшись з Білашом, Роман звернувся до свого шефа з проханням:
– Ми б хотіли сьогодні трохи помандрувати по острову, побачити той таємничий праліс.
– Я не маю нічого проти, але острів ще не досліджений, може там захований ворог.
– Та не лякайте нас, пане Білаш! Крім папуг і мавп там, мабуть, нікого й нема, – відповів Олекса.
– Коли вже маєте таке велике бажання – йдіть, але візьміть з собою карабіни, може прийдеться від звірини оборонятися.
Григорій раніш вчив хлопців, як поводитися з американським скорострільним карабіном і тепер з свого намету виніс зброю.
– Але глядіть, будьте надто обережні, – гукнув Григорій навздогін хлопцям.
– Невже ми маленькі!
Юнаки прямували до темного лісу, що починався стіною у яких три тисячі метрів від морської бази. За яку годину вони були біля мети подорожі й на хвилину зупинилися у лісі. Немов стовпи стояли стовбури величезних платанів, з дерева на дерево перекидалися гнучкі ліяни, надаючи того типового і таємничого вигляду тропічному пралісові.
Якийсь винятковий сморід линув з невиличкої галявини. Хлопці разом скрикнули з дивовижі. На коріннях величезного дерева цвіла надзвичайна квітка, діяметром до півтора метри. Червоні з білими плямами пелюстки нагадували неймовірного розміру гриб – мухомор. Безліч комах плазували і бруднилися об жовту пиль квітки. Від неї линув надзвичайний сморід. Юнаки стояли мов зачаровані.
– Ніколи не сподівався, що побачу це чудо рослинного світу на власні очі.
– Отаке диво. Я її змалюю на спогад у своєму альбомі, – промовив Олекса.
– Малюй, голубе, ти до цього маєш певний хист.
Над ними нагло насміхалися папуги. Он їх зібралася ціла зграя, різнобарвних офарблень: від ясночервоних до темнозелених і фіялкових. Але вони не цікавили хлопців, бо капосні птахи вже встигли набриднути своєю нахабною поведінкою. Несподівано з під ніг вискочив великий птах з надзвичайної краси хвостом у вигляді ліри. Олекса побіг за ним. Птах немов дрочився з людиною, то підпускав зовсім близько до себе, то поспішав від переслідування. У гонитві за дивовижним птахом хлопці не помітили, як ішов час і потрапили досить далеко від своєї бази. Але несподівано сталася подія, яка відвернула їх увагу від переслідування птаха.
На галявині, серед невеликих, але надто мальовничих скель вони почули людські голоси і шум мотора. Незабаром невеликий літак, швидко пролетів над їх головами, але Роман встиг побачити жовточервоний розпізнавальний знак на крилах.
– Японці!
– Що ж робити?
Незабаром з боку моря почувся страшенний вибух.
Чорні клуби диму піднялися до неба над лагуною.
– Вибух на базі!
– Боже, врятуй Григорія. Він нині наша єдина надія і захисник
Хлопці заховалися в кущах, перед ними як на долоні маленьке літовище і четверо людей у піщаного кольору одязі викочували маленький літак з підземелля.
– Що робити? – блискавкою мерехкотить у свідомости юнаків.
Острий зір японського патруля помітив хлопців. Гремить постріл. Олекса націлюється з свого карабіна і коротка черга заганяє японця у сховище. Тоді діє Роман. Він в одну мить зважив, що інакше не може діяти. Він не кваплячися цілиться: натискає гашету зброї і поливає ненависний літак зливою гарячих куль. На швидку міняє запасну обойму набоїв і в одну мить випускає по літаку. Літак горить.
– Олексо! Швидко, що є духу до табору..
Юнаки зірвалися з місця і не звертаючи уваги, ні на дивовижні квіти, ні на папуг, бігли до берега.
Стрункі пальми немов вартували стревожений спокій лагуни. Високий стовп вогню і диму стояв над базою пального, що стояла осторонь від «Мінезоти». Біля бази метушня, працюють пожежники, але безнадійна справа швидко погасити вогонь. Повз хлопців понесли кількох поранених. Хлопці розшукують Григорія й швидко, кваплячися розповідають йому про таємниче літовище.
Незабаром сотня морської піхоти озброєна кулеметами і гранатами вирушає до пралісу. Роман з Олексою за провожатих і йдуть поряд з лейтенантом Мак- Кормиком.
Ось і літовище, але літака вже не видко. Напружена тиша. Лейтенант розглядає першу знахідку – бляшанку. З японських консервів. Залишки їжі ще не засмерділися.
– Так, тут дійсно недавно були японці, – промовив він до Григорія, – запитайте-но хлопців ще раз про обставини бою.
Роман з'ясував. Офіцер розглядав крізь далекогляд усі дрібниці. Ворог нічим не видавав себе.
– Немає сумніву, що тут чудово замасковане гніздо японських літунів смерти, так званих «каміказе», – промовив Мак-Кормик, – але ми маємо не легке завдання здобути їх. Вони можуть триматися під землею досить довго.
Поки Григорій розважав про те, як здобути підземне літовище, Мак-Кормик наказував піонерам розшукати вентилятори, при допомозі яких сховище постачалося повітрям. Швидко вони розшукали великі окремі камені, під
якими були замасковані віддушини.
– Ладнайте газові бальони! – наказав офіцер і за яких три хвилини моторовими помпами почали накачувати в підземелля гірчичний газ.
Не минуло й півгодини як захиталася скеля і почали поволі відсуватися замасковані двері, відкривалася чорна і таємнича паща великої печери.
Немов піднялася завіса і починалася напружена і цікава дія на сцені, – подумав Роман, і дійсно за хвилину з печери висунувся білий прапор, а за ним і японський літун.