Один за другим виходили японці з свого сховища і один з них поважний і літній старшина, побачивши американців, що підходили, вихопив кривого ножа, на одну мить глянув на схід сонця і швидко ударив ножем у нижню частину живота. То був страшний удар, поки до японця підбігли вояки, частина кишок вивалювалася з величезної рани.
Коли японця поклали на ноші, на його жовте обличчя спадала тінь небуття, але несподівано на йому з'явилася усмішка немов від найвищого і незабутнього щастя.
Роман дивився на жовте обличчя і відчував ту глибоку фанатичну силу волі, яку зумів виховати в собі японський самурай.
БАНКЕТ ПЕРЕМОЖЦІВ.
Різні на події дні бувають у житті людини, або сірі, одноманітні, коли сьогодні подібне на вчора, і тоді губиться міра часу і вартість самого життя. Але іноді день, вирвавшися з шереги, своїми неочікуваними подіями, барвистими переживаннями, сягає у недосяжну височінь. Ї здається людині, що вона у такий щасливий день, пережила роки. День 14 грудня 1944 року в житті Романа Журби і Олекси Тарана був такий незвичний і багатий. Настав рівниковий вечір.
Величезне криваво-червоне сонце торкнулося краєм води лагуни і, немов казковий лихтар, поволі поринало в океан.
Роман з Олексою вечеряли. Кухар приніс їм подвійну порцію вершкового крему і яблучний пиріг. Хлопці віддавали належне ласощам, але в цей момент прибіг ординарець команданта й вигукнув:
– Негайно прибути до офіцерського казіно.
– Що скоїлося? – питає Роман у Олекси.
– А пиріг?
– Потім доїмо...
Величезний намет казіно, що звалося просто «бунгало», по святковому прибраний різнокольоровими хінськими лихтариками з паперу. Офіцери вже на підпитку. Назустріч хлопцям вийшов сам полковник і проголосив коротку промову:
– Ви нині герої дня! Уся команда залоги острова виносить щиру подяку за відкриття замаскованого підступного ворога у безпосередній близкості до нас... Я надіслав радіо-рапорта про сьогоднішню подію, також не забув, при цій нагоді, нагадати про ваші бажання залишитися при нашій частині. Гадаю, що вас нагородять вояцькою відзнакою «Пурпурове серце».
Музика заграла марш і піднесла мрії героїв високо, високо.
– Вип'ємо за молодих героїв!
– Віват! Віват!
Офіцери тиснули руки юнакам і поводилися з ними, як з дорослими і рівними, навипередки наливали у келехи коньяку і рому.
– Пийте! Сьогодні ви герої!
– Герої банкету переможців!
Від випитого стає веселіше, радісно крутиться голова і важко сказати, що більше вплинуло на юнаків – чи горілка, чи те що вони віддячили цій військовій частині справжнім лицарським чином за гостинність.
Хтось обсипає юнаків дощем різнобарвного конфетті, снується павутиння серпантину. Гремить музика. Роман повертається до командира і англійською мовою промовляє
– Сенкю, колонель! Вери мач!
– О! Вери мач!..
Лише чотири коротких і не зовсім добре повязаних у речення слова, але юнаків добре розуміють і грім оплесків закінчує виступ.
На серці радість. Роман дає собі слово вчитися мови. Ото хотілося б сказати багато-багато... і про Україну розповісти їм теж, про свою сонячну, любу батьківщину. Ех! за для такого дня варто жити, і такий радісний день мусить настати в житті.
Ці думки народжуються під музику військового маршу.
Роман каже побратимові:
– Олексо! Сьогодні ясний день мого життя ... Я здобуваю першу перемогу на порозі великих подій... Голубе! Я знаю для чого мушу жити!
– Гарно сказано, але Романе... не гнівайся лише на мене – не варто нам більше пити.
– Згода! Для кожного великого вчинку мусить бути тверезий розум.
Компанія офіцерів весилилася по свойому: одні співали пісень, інші згадували своїх наречених, але більшість була п'яна. Юнаки тихо вийшли на повітря. Десь у траві співали цикади. Роман прислухався.
– Чи не нагадує тобі наш степовий вечір... Але не чути тут рідних співів...
Юнаки сиділи на камені над морем. Воно шепотіло про щось казкове. Пальми нагнулися, прислухалися до романтичної розмови.
На далекому від батьківщини острові, що загубився у безмежних просторах Великого океану, на самоті, билися два палких українських серця і мріяли про кращу долю своєї батьківщини.
ЛАГУНА БЛАКИТНИХ ПЕРЛІВ.
Роман ладнає вітрило на восьмивесельному вельботі, гукає Олексі.
– Ей там... на кормі! Підтягни-но каната!
– Єсть, підтягнути! – дзвінко відповідає юнак з загорілою темною шкірою і, коли б не мягка мова, можно подумати, що то малаєць.
– Чудово! – задоволено вигукує Роман, милуючися як легенький бриз надуває їх саморобне вітрило з полотняного намету. Вітрило не зовсім біле – жовтопіскового кольору, але це байдуже молодому капітанові.
Так! Він сьогодні справді капітан власного човна. І його команда, що складається лише з одного матроса, слухняно підкоряється йому.
У взаємовідносинах між двома товаришуючими юнаками одностійно склалися такі умови, що Роман завжди бував за старшого. Це був неписаний закон, що встановився з їх обопільної згоди. Роман був більш розвинений і здібніший. Ніколи не губився при різних умовах, краще знав мову і до нього зверталися, як до старшого.
– Підняти якоря! – гукнув Роман. Олекса напружившися, потягнув ланцюга і незабаром кинув у човен мокре колесо з розбитого японського панцерника.
Колишній пошкоджений вельбот з корабля «Ніпон Мару», знайдений на скелях був їх своєрідною трофейною здобиччю.
Хлопці засмолили його, пофарбували, намалювали розпізнавальний знак – білу зорю на бортах і написали: «Дніпрова чайка». На щоглі розвивався невеликий американський прапор і їх власний жовто-блакитний вимпель.
Роман сів за кермо, а Олекса на веслі і їх шхуна грандіозно, немов молодий лебідь, поплила лагуною. Серце юнаків наповнилося радістю. Це вже не проста забава. Це вже романтика.
– Ну от бачиш, Олексо! Ми потрапили на острів, хоч і не безлюдний, але чудовий.
Юнаки розмовляли і за балачками непомітно йшов час.
Вони вже на середині лагуни, кілометрів за три від берега.
З одного боку острів з їх базою і високими скелями, густим пралісом, а далі за низькою пісковою косою, що поросла рідкими пальмами, синіє безбрежна широчінь океану.
Роман зазирає у теплу, прозору воду лагуни, немов крізь грубе шкло видко піскове дно.
– Здається, тут малайці шукали перли? – запитав Роман, наполовину спускаючи вітрила.
– Неначе тут, – відповів Олекса.
– Віддати якоря!
Плеснуло у воду колесо і човен зупинився.
– Може пополуднуємо, Романе? Таке чудове повітря, – запропонував Олекса.
– Краще потім.
Роман роздягається, чіпляє до пояса ножа.
– Ти що у пірати хочеш пошитися? – іронічно питає Олекса. – Мені Уянг розповідав, що у води лагуни іноді запливають акули.
Олекса спостерігає, як Роман готує якийсь чудернацький прилад, чіпляє на спину невеликий балон, а на голову одягає щільну маску з шкляними очима, немов протигаз.
– Цей легкий кисневий прилад вживається до термінових робіт, коли треба оглянути підводну частину корабля. З ним можно занурюватися під воду хоч на півгодини. Про це мені розповів водолаз Вульфорд, у якого я випросив цю машинерію.
Олекса здивовано питає побратима.
– Чому ти раніше не розповів?
– Тебе не було вдома... А багато розповідати – мало робити. Олексо, я спущуся на дно на канаті, ти тримай його руками і коли почуєш, що я тричі потягнув, мерщій тягни догори. Зрозумів?
– Зрозумів.
– Чудово, Олексо! Пам'ятай мій наказ, а тепер допоможи щільно одягти маску.
Олекса перевірив, чи добре пристала до тіла пружиниста гума і відімкнув кисневий кран, поставивши на червону рису.
Роман постояв яку хвилину, глибоко дихаючи, погоджуюче кивнув головою і поволі почав занурюватися у зеленовату воду.
Зникли бульки на поверхні води. Олекса пильно дивиться, як Романове тіло переломлюється в воді, немов чудернацьке створіння, виблискуючи фантастичними очима. Ось, він уже на дні. Ходить по дну моря , немов у садку – думає Олекса, – але що намагається знайти впертий Роман?..
Якісь скойки. Але з того нічого не вийде... Марно витрачається час, проте це дуже цікаво... Олексі трохи заздрісно, чому не він, а Роман вигадав це таємниче шукання.
Минають хвилини. Олекса непокоїться. Чи не трапилося що з Романом на дні?..
Тричі шарпає канат. Олекса тягне до гори. Винирнула голова з окулярами маски. Роман відсапується, кидає на дно човна дві великих плескатих, немов тарілки, скойки і скидає кисневий прилад.
– То за цим ти спускався на дно?
Роман не відповідає, немов не чує питання. Він чимось заклопотаний. Олекса лише спостерігає. Тоді Роман ножем розкриває скойку. Піниться поранений молюск між блискучою перламутровою скойкою.
– Нічого! – розчаровано вигукує Роман.
Порожня була і друга. Кілька разів занурюється юнак на дно моря, витягає купу скойок, але всі вони, немов пустоцвіти... До їх вітрильника швидко мчав моторовий катер, розсікаючи, мов ножем, спокійну воду лагуни, залишаючи за собою довгий, пінистий слід. По вимпелові Роман пізнає катер коменданта залоги острова. Ще хвилина і моторка зупиняється біля них.
– Що робите? – запитав полковник Лендвіс.
– Шукаємо перли, – відповів Роман.
– Цікаво. А як це ви робите?
Роман зніяковів... На дні човна лежав кисневий апарат. Полковник може розгніватися на Вульфорда, – думав юнак. Але полковник уже перескочив на їх вітрильник і, побачивши маску, сміється. Відлягло Романове серце.
Юнак готує прилад і мерщій спускається у воду. Полковник підійняв до ока невеликого кіноапарата, натиснув гашетку. Скрекоче апарат. Роман спускається на дно. Полковник звертається до своїх супутників – двох молоденьких лейтенантів:
– Бачите, яка цікава сьогоднішня морська прогулянка.
Олекса дістав сигнал. Тягне канат. Ось показалася голова хлопця. Він кидає три скойки на дно човна. Полковник кінематографує. Ловець розкриває одну перловицю – нічого. Друга теж порожня. Олекса розтинає третю і о – диво! Світ закрутився в Романових очах. На створці скойки, між тілом слизняка і перламутром, лежить дивне сяюче створіння. Може то пухир? Але ні – воно тверде, важке і сяюче, немов блакитне пташине яєчко.
– Перлина! – радісно вигукує Роман, протягає полковникові, – справді це перлина, чи ні?
Полковник поважно оглядає блискучу знахідку, підкидає в руці, і безапеляційно говорить:
– Так. Це справжня перлина... Що ви гадаєте робити з вашою знахідкою?
Роман сам не знав, що робити йому з перлиною, адже ж він не дівчина, щоб носити коштовну прикрасу. Він дістав величезну насолоду з її здобуття, а що робити з нею, ще не знав. Але йому зразу прийшла в голову думка.
– Я хочу подарувати її вам. Ви для нас зробили чимало добра.
Полковник замислився.
– Що ви гадаєте робити далі? Скажемо, коли скінчиться війна?
– О, ми б хотіли побачити ще Америку.
– Це добре.
– Містер Лендвіс, візміть цю перлину, подаруєте вашій лружині чи може доньці.
– Я б з охотою придбав би цю річ, тим більше, що я бачив, як вона здобута з дна моря. Але я хотів би віддячити вам. Ви дійсно дали слово мандрувати навколо світу без цента в кишені, чи це лише вигадка?
– Ми так казали, тому що не мали грошей.
– Ол райт!
Полковник дістав з кишені білого кітеля гаманець і новеньку банкноту.
– Ось вам від мене сто долярів, на щастя.
Роман вагався, чи взяти гроші чи ні, але полковник поклав йому банкнота на коліна. Містер Лендвіс фотографував хлопців у всіх виглядах. Закладав касету за касетою в кіноапарат. Врешті скінчилася вся плівка. Катер від'їхав. Роман дивився услід, тримаючи в руці коштовний папірець з портретом президента. Олекса мовчав. Він просто був приголомшений цією кінематографічною подією. Незабаром до їх вельботу каюком підплив Уянг. Він щурив свої косі очі.
– Капітана! Туан! Капітана! – нема перли?
– Нема, Уянг.
– Капітана, продай мені це, – таємниче шепотів Уянг, показуючи на маску. – Дай мені це. Я тоді знайду. Іо – Шіму? Я тобі покажу, де перли.
– Не можу, Уянг. Цей прилад належить фльоті Сполучених Штатів, – відповідає Роман.
«Дніпрова чайка» плила до острова...
ДОРОГОЦІННА ЗНАХІДКА.
Фортуна моря – немов зрадлива дівчина. Всміхнеться, подарує щось, а потім образиться, загордиться – і немає успіху коханець ...
Третій місяць, майже щодня після праці, виїзджали хлопці на шукання перлів. Роман підняв з дна моря сотні скойок, але крім незначних перлин, вартістю по два-три доляри, вони не знаходили більш нічого коштовного. Одну перлину, але теж з невеликих, Олекса подарував Вульфордові.
Навпаки, малайці мали деякі успіхи і завели на острові велику торгівлю з американськими вояками.
Минали дні. Хлопці поважно взялися до свого ремесла.Олексу більше кортіло піти до пралісу, постріляти дичину, або пополювати на диких качок. Правда їх м'ясо в ту пору не смачне, бо відгонить рибою. До того ж Олекса не любив моря, після випадку з медузами...
Роман спустився на дно, блукає між довгими водоростями, що колишуться від течії, немов дерева від вітру.
Він блукає, спостерігає особливе життя, таке відмінне, особливе від надводного. Роман вже знає таємниці морського дна. Ось червоніють актинії, немов чудернацькі, величезні вусаті гриби, ніжні медузи – цнотливі балерини південного моря закрутилися в танку. Он плавають табуни різномаітних риб – від дрібненьких, немов ґудзики до великих, завдовшки більше метра. Зарившися у пісок, притаївся вісьминог, дивиться на юнака своїми маленькими оченятами. Роман береться за держака ножа і відходить від небезпечного хижака. Лише три дні тому, величезний спрут намагався здушити його в своїх обіймах, але стратив одне по однім свої щупальця, які Роман обтяв гострим ножем. Щось жовте, велике метнулося над головою і зникло. Хлопець насторожі. Ще момент і велика акула пливе просто на нього. Роман пригнувся і ножем розпорює живіт морському чудовиську.
Може потягти мотузка? Але ні – ще немає здобичі. В голові калатає, це від того, що Роман довший ніж треба час пробув під водою.
Що це? Якась тварина немов розлила пляшку чорнила. Це каракатиця – так вона захищається, побачивши небезпеку.
Романова нога натикається на великий, слизький камінь, що до половини занурився у пісок. А може перловниця? – думає хлопець, нагинається, щупає пальцями. Перловниця, але така велика...
Дійсно, величезна вузловата скойка, зовсім загрузла у пісок. Роман підіймає її руками – важка. Хлопець подає сигнал і ледве доносить важку здобич, жбурляє у човен.
– Що з тобою? – запитує Олекса. – Випий-но філіжанку кави.
Але Роман знепритомнів.
Олекса розкриває скойку. З неї плинув сморід.
– Ой лишенько! Що ти дістав? – Олекса збирався викинути мертву перловницю за борт, але в цей момент Роман кинувся до нього, щось блиснуло.
– Чи не галюцинація це?
Роман вихопив з гнилого, смердючого тіла скойки щось округле, швидко обмив у воді і дивне яйце засяяло різнобарвною веселкою, де переважав блакитний тон.
– Перлина!!! – вигукнув Олекса. – Я мало не викинув її в море.
– Перлина ! Але яка прекрасна. Немов небо. На Україні таке небо. Олексо! Це наше багацтво!