– Ми отримали наказ збудувати військовопостачально-перевалочну базу. Ми назвали її «Мінезота», в честь нашого штату.
Бурхливі оплески покрили полковникові слова. На екрані замерехкотів знов таємничий острів.
... Малайці рубають в густих зарослях стрункі бамбуки. Вояки ставлять величезні парусові намети. Вантажать скриньки з військовим спорядженням, харчами, консервами. Гори скриньок. Намети військового табору.
– Поволі фронт посувався далі. Ми здобували острів за островом. «Мінезота» була одною з допоміжних баз другої ескадри експедиційної фльоти генерала Мак-Артура. І одного разу головнокомандувач був нашим гостем.
… Генерал Мак-Артур на білому катері з штандартом головнокомандуючого підпливає до берега лагуни. Його зустрічає полковник Лендвіс. Тиснуть руки. Головнокомандувач оглядує острів. Від'їзжає.
– Починалося наше буденне життя на острові.
… Вітрець ледве гойдає перісті листя пальм, крізь які виблискує міліардами сонячних зайчиків, блакитньо-зелена вода лагуни. Двоє загорілих юнаків на човні. Один з них у масці стрибає у воду. Крізь зеленовату товщу видніється пливуче тіло – не розібрати, що то – чи риба, чи людина. Це людина. Юнак важко відсапуючися, кидає на дно човна велику перловницю. Згодом розкриває її ножем. На долоні сяє блакитним промінем перлина. Всміхається на весь екран життерадісне юнацьке обличчя.
– Після висадки в Нормандії, коли ми плили з Європи на Далекий Схід на підкріплення Тихоокеанської фльоти, на нашому кораблі несподівано з'явилися два юнаки. З ними на їх батьківщині трапилася якась велика трагедія.
Ми спочатку гадали, що вони шпигуни, але то були романтичні і чудові хлопці, вміли гарно танцювати. Вони залишилися при фльоті, були непоганими помічниками, а у вільний час, вони здобували з дна лагуни перли. І ті лови здається були не безуспішні. Я маю на згадку від них значну небесно-блакитну перлину. Але одного разу сталося нещастя. -
… Чорний дим вибуху піднявся над базою. Частина наметів у вогні. Горить база.
– Несподівано у нетрях пралісу юнаки відкрили гніздо «Каміказе». І моя нагорода – орден «пурпурового серця», за здобуття того гнізда, частково належить їм.
Ще крутиться фільм. Кадри повернення фльоти на батьківщину, закінчуються радісною зустріччю героїв.
Спалахнуло світло у залі. Глядачі сиділи мовчки з прижмуреними очима, знаходячися під впливом того фільму з життя.
– Чудово, дядьку! – вигукнула Сузана, кидаючися на шию полковникові. – Яка насолода! Я бачила твоє життя, немов сама була у легендарному поході. О, чому я не хлопець!? ... А де ті хлопці – шукачі блакитних перлів?
– Вони прибули разом з нами до Америки. Я їм допоміг отримати відповідні папери і вони, здається, мешкають на фармі мого бувшого інтенданта, містера Білаш, на півдні нашого штату.
– Я маю до тебе прохання!
– Яке?
– Але це пресова таємниця, – лукаво усміхнулася племінниця. – Я пишу новелю. Вона буде називатися «Лагуна блакитних перлів». Це такий захоплюючий і екзотичний сюжет. Тому я хочу побільшити твої кольорові кінознимки і побачити тих хлопців.
– О-кей! Я тобі це зроблю, – пообіцяв полковник.
Музика грала новий модний вальс «Здобуття Іво-Джими». Сузана танцювала, а перед її очима мерехкотіли блакитні перли...
МІССІС СУЗАНА ЛЕНДВІС.
Роман стояв перед вікном і несподівано побачив, що з модерної, новенької автомашини, яка зупинилася перед ґанком, вистрибнула струнка панна у сірому костюмі. Вона рішуче подзвонила.
– Пробачте. Це фарма містера Білаш?
– Так, міссіс.
– Я розшукую юнаків, що повернулися з далекого сходу. Прізвище одного Роман Журба. Це мабуть ви?
– Так, я. Але чим я зобов'язаний? ...– здивовано відповів Роман.
– Я журналістка. Початківець ще, – поправилася вона, – ї прошу дати мені інтерв'ю.
– Прошу до вітальні, – запросив Роман, широко відчиняючи двері перед незвичною гістю. Вона трималася досить упевнено, здійняла свої окуляри, вийняла блокнота і сіла у мягкий фотель.
Роман здивовано дивився на молоду, вродливу гостю.
– Містер Журба, ви недавно прибули до Америки? Про це мені оповідав мій дядько, полковник Лендвіс, – запитала вона.
– Так. Зовсім недавно.
– А з якої країни ви походите?
– З України.
– Я чула про Україну, але признатися ніколи не знаходила на наших мапах..
– Я вам покажу. – Запропонував Роман, запросивши міссіс у сірому, підійти до мапи і показав низину на північ від Чорного моря.
– Чи вам подобається життя і державний устрій Сполучених Штатів?
– Так. У вас кожна людина є повним господарем власної долі. Може вголос висловлювати свої думки.
Міссіс Лендвіс замислилася і пильно вдивлялася в спокійне урівноважене обличчя гарного юнака і не поспішаючи відповіла.
– Коли вам подобається наше життя, ви повинні вчитися засадам демократії.
Ті слова, немов написані розтопленим металом, миготіли в його очах, чудодійною і хвилюючою луною найкращої музики дзвеніли у вухах. Вони були підсумковою лінією юнацьких мрій. Лінією, що розділяла юнака від молодого чоловіка, вступаючого в самостійне життя.
Роман мовчки дивився на молоду журналістку, немов назавжди хотів запамятати симпатичне, мармурове-біле обличчя у рамці неслухняних золотисто-ясних кучерів, її глибокі, великі сіро-сині очі.
– Ви маєте добрі наміри і крім того – гарну душу. Мені здається, що ви моя старша сестра, бо відкрили зворушливу істину. Відгадали мої глибокозаховані мрії, про які я, навіть, не розповідав своїм ближчим друзям. Я хочу учитися, оволодіти наукою і посвятити себе своєму народові. Від сьогодня я знаю, чого прагну!
Це було сказано з таким запалом і так щиро, що юна гостя відчувала велику повагу до хлопця. Вона протягла юнакові маленьку, тендітну руку. І стільки щастя, стільки невимовного щастя світилося на обличчі Сузани Лендвіс.
Вона була зворушена відповіддю юнака, бо відчувала своїм тонким почуттям, що від самого серця линули ті слова.
– Ви вивчали англійську мову ще раніш? – запитала вона.
– Ні, я трохи знав німецьку мову, і за два роки перебування при американському війську, вивчив і англійську.
– Ви дуже здібний до навчання.
– Я знаю лише кілька тисяч слів.
– Але ви розмовляєте зовсім вільно, – зауважила Сузана.
– Це ви говорите компліменти.
– Зовсім ні. Коли ви хочете вчитися, я вам допоможу. Мій батько сенатор. Я його попрошу, він влаштує це. Свій гонорар за новелю я подарую вам, як стипендію.
– Дуже вдячний. Але я не потребую допомоги грошима, – тактовно відмовився Роман. – Я маю трохи власних, зароблених на островах. І не хочу бути комусь за нахлібника. .
– Чому?
– Це принижує гідність людини. Але я вас буду дякувати за допомогу при вступі до школи, – промовив Роман і трохи немов вагаючися, ще раз подивився у очі міссіс. Потім швидко дістав з кишені якийсь невеликий предмет, розв'язав хустину і щось протяг здивованій міссіс.
– О! Яка прекрасна перлина! – здивовано вигукнула Сузана.
– Я здобув її з дна моря.
– Невже!?
– Я хочу продати її, щоб мати змогу вчитися.
– Таку дорогоцінну річ?
– Але мені потрібно вчитися і для того бракує грошей, – рішуче сказав Роман.
– Ви остаточно вирішили продати її? Подумали про це?
– Так! Але не знаю, як це зробити. Порадте мені.
– Я маю знайомого ювеліра, в якого наша родина завжди замовляє і купує дорогоцінности.
– Буду дуже вдячний, коли ви допоможете в цьому.
– Коли ви не хочете зволікати, можемо поїхати до нього тепер.
Незабаром авто зупинилося перед багатими скляними вітринами люксусової крамниці.
– А, міссіс Лендвіс! Чим можу бути корисним? – запобігливо заметушився ювелір, перед знаною клієнткою.
– Містер Леві! Цей молодий чоловік має на продаж коштовну перлину.
Ювелір крізь побільшуюче шкло, розглядав дорогоцінність.
– Вона має історію чи назву? – запитав він.
– Так. Я хочу, щоб вона називалася «Небо України», – відповів Роман.
– Так. Це чудова і рідкісна перлина. Ще недавно вона коштувала б величезні гроші. Але тепер на світовому ринку дуже поширилися перли і вони впали в ціні. Японці плекали їх штучно, але це справжня перлина, походженням з Індійського океану. Але потім... її трохи зіпсували, бо вона має більше глибинного сяйва, ніж на поверхні. Це – дивна річ, і на знавця навіть краще... Хочете, я розповім коротку історію?
– Прошу.
І ювелір пильно вдивляючися в перлину оповідав:
– Це була величезна перловниця, яка виросла в глибині океану, але потім перенесли десь у мілководну лагуну, в інші умови і за них наросла ця нова, трошки інша офарбленням оболона.
– Я знаю історію цієї перлини і справді це так, – відловів Роман. – Ви можете купити її?
– Так. Я зможу заплатити готівкою дев'ять тисяч долярів, – запропонував купець.
Дев'ять тисяч! Романове серце затріпотіло у радісному хвилюванні. Стільки грошей Григорій Білаш має від своєї фарми за цілий рік. Таки коштовна його знахідка, здобута з дна лагуни. Шкода, що він не шукав ще більше перлів, пронісся вир думок у Романовій голові. Він глянув на обличчя Сузани Лендвіс, немов питаючи її остаточної поради, вона без слів зрозуміла юнака.
– Дев'ять тисяч – це замало. А в тім ми маємо ще порадитися з моїм батьком. До побачення, містер Леві, – рішуче промовила Сузана. Роман здивувався з поведінки тієї особи, що в своїй душі він називав вже ангелом-хоронителем. Вже на шумному пішоході він запитав:
– Чому ви не згодилися. Цих грошей мені вистачить на яких два – три роки.
– За два роки ви не здобудете вищої освіти. Вдруге знайти таку перлину тепер неможливо. І запам'ятайте, що вона повинна коштувати набагато дороще.
– Невже дороще?
– Витримка, юначе! У мене є ідея. Я гадаю, що ви отримаєте втричі більше грошей. А покищо сховайте вашу перлину. Незабаром я вас повідомлю. Гуд бай, містер Журба.
– Гуд бай, міссіс Лендвіс, – відповів Роман, дивлячися вслід швидко від'їзжаючому авто.
ЗА ПОРІГ ВИЩОГО СВІТУ.
24 -ге вересня 1946 року до фарми Білаша пошта приставила два рекомендованих відправлення на ім'я містера Романа Журби. Та пошта викликала великий неспокій в його серці. Швидко розірвавши бандеролю, Роман побачив чудово виданий ілюстрований часопис. Його зацікавила прекрасна обгортка з кольорового фото.
– Що це? Так подібне до його обличчя... і вітрило таке, як у «Дніпрової чайки». Що це, невже сон?
Роман вщіпнув себе за руку, відчув біль і підскочив з радощів, голосно гукаючи:
– Олексо! Марко! Йдіть сюди!
– Що сталося?
Троє хлопців гуртом швидко переглядають часописа і зупиняються на вкладках з кольорових малюнків.
– Та це ми! – радісно вигукнув Олекса – Дивіться, це наша лагуна і острів, ось малайці, а ось і ти, Романе, у водолазній масці.
– Невже!?
Марко читає нариса «Лагуна блакитних перлів», де описується острів, цікаві і романтичні випадки з війни, морські пригоди. Майже цілу сторінку присв'ячено описові лагуни і лову перлів, де головними героями були два юнаки, які випадково потрапили до військової фльоти. Роман розуміє все по-англійському, Олекса лише на половину, але він навіть не дихає, щоб не пропустити жодного слова.
Марко кінчив читати.
– Ви – герої! Я вам просто заздрю, – щиро признався він, – коли б там на острові ми були в трьох, ото б наробили чудес.
Старий Білаш з Білашихою теж довго розглядали часописа.
– Вітаю. Ви попали на сторінки великої преси. Це вже слава, – щиро промовив він.
В другому конверті Роман знайшов запрошення:
«Високоповажному містеру Журбі.
Сьогодні рівно о шостій вечора, Вас запрошується до «Маунт-Гоуза» на вечірку до родини Лендвіс з приводу дня народження міссіс Сузани.
Родина Лендвіс».
Цілий день хвилювання. Старанно прасується святкове вбрання, чиститься взуття, готується крохмалевий комірець. Перукар старанно стриже каштаново – чорне волосся і вперше голить ніжне лице юнака...
Великий будинок в парку. Роман прибув трохи зарано і мусить чекати п'ять хвилин. Він звик поважати точність.
В дверях вітальні він подає запрошення. Швайцар чемно вклонившися, проводить до вітальні, яка нагадує оранжерею. Там повно різноманітних квітів в кошах і букетах. Он цілі снопи розкішних оргіній, різноманітних фарб, айстри ніжних, пастельних розквіток, білих хризантем.
Романа зустрічає з посмішкою Сузана, прямує до нього, немов до найдорожчого гостя.
О, Боже, яка вона прекрасна в цьому небесного кольору вбранні, мало що не вигукнув Роман, але лише ввічливо чемно говорить:
– Поздоровляю вас з днем народження. Бажаю всього кращого в ваших задумах, особливо літературних. Ви чудово пишите. Немов самі пережили все, так природньо і правдиво описали наш острів.
– О, дякую містер Журба... Ваша відзнака краща тих квітів, що мені сьогодні принесли.
Між поважними гостями є і декілька молодих чоловіків, які офіційно чемно, але не без цікавости оглядають Романа. Сузана знайомить їх.
– Це містер Дебрі. Студент університету, майбутній хемик. Ось містер Мак-Магон – майбутній літератор, а це панове містер Журба, славетній шукач щастя і перлів, також мандрівник.
Роман потиснув руки і вклонився, подумавши: – Хто я? Якби мав освіту, а так – шукач загубленого щастя і перлів. І якби не випадок, ніколи не потрапив би сюди. Ці молоді люди задоволені своїм положенням, а я прагну чогось. І я мушу добитися... Так! Так! Так! – калатає Романове серце. Студенти, побачивши струнких юних пань, пішли зустрічати їх. Сузана показувала Романові великі портрети в золотих рамах.
– Це наші діди. Вони приймали участь у визвольній війні Сполучених Штатів.
Роман вдивляється в суворо ясні обличчя перших піонерів Америки, у париках і генеральських мундирах. Він поважає їх. Сузана веде далі. Вони йдуть поряд. Роман бачить у величезному дзеркалі себе у весь зріст. На ньому добре лежить сірий спортовий костюм, білий комірець відтіняє смагляве обличчя. Він ще глянув і побачив іскри власних очей. Рядом Сузана. Вона теж глянула в дзеркало і всміхнулася. Старі поважні пані, що сидять у м’яких фотелях у затінку величезних вазонів, крізь лорнети оглядають молоду пару, щось шепочуть між собою. Роман не чує, але знає напевне, що говорять про них. Його цікавить думка пань. І він чує лише обривки речень.
– Це той шукач перлів...
– Життерадісний хлопець...
Урочисто б'є гонг.
– Містер Журба, я мушу йти запрошувати гостей до столу. Прошу йти до гостиної.
Романове кріселко недалеко від Сузани. Розкішний стіл. Сервети, виделки і виделочки, ножі і ножики, тарілки і тарілочки. Що і до чого, важко розібрати Романові. Він придивляється, як роблять інші, думає: – Ну, Романе, не вдар лицем в болото...
Полковник Лендвіс привітався з гостями, з кожним окремо і, побачивши Романа, кинув репліку:
– А ось і наш острівний герой!..
Підняли чари за здоров'я Сузани. Гості промовляли тост за тостом і Романів настрій кращає. Після вечері – танці. Молодь захоплюється новим вальсом.
В кінці банкету Сузана з'явилася в залі з величезним бутафорським білим молотком, непоспішаючи піднялася на естрадку музик.
– Леді і джентльмени! Мої дорогі гості! Юнакові, що мною описаний в «Корнет», якого ви бачили у фільмі мого дядька, і сьогодні за нашим столом, потрібно вчитися. Америка завжди допомагала кращим людям, які зверталися до неї. Цей юнак має коштовну перлину, знайдену на острові. Ось вона, разом з фотознимками та історією. Хто з моїх шановних гостей бажає придбати цю перлину? Вона продається за десять тисяч долярів. Хто дає більше?