– Дванадцять, – запропонував хтось із залі.
– Дванадцять раз, – вдарила Сузана молотком.
– Чотирнадцять...
– Сімнадцять...
– Двадцять...
– Двадцять дві
– Двадцять дві. Раз... Два..
– Двадцять дві, – довга пауза.
Заля мовчить.
– Двадцять дві... Три! – промовляє Сузана.
Колотиться Романове серце. Купець перлини полковник Лендвіс. Він дістав розкішне вічне перо, виписав чек та простяг його Романові. Полковник прямував до Сузани, що сяла в радісній посмішці.
– А тепер ти, чарівна перлина нашого вечора, повинна носити перлину, здобуту з дна моря, – урочисто промовив він.
Сузана здивована, якийсь момент мовчить, а потім палко вигукує:
– О, дядю! Я не сподівалася на такий коштовний подарунок...
Роман стояв, немов приголомшений, спостерігаючи, а коли вщухли бурхливі оплески гостей, підійшов до господині дому.
– Я радий, що перлина потрапила до вас, вона в добрих руках і нехай вона принесе щастя, – поважно промовив Роман.
– Я сьогодні п'яна від щастя, дякую, – всміхнулась Сузана...
… Незабаром Роман Журба знов отримав два запрошення. Згідно першого, відвідав відомого адвоката містера Ріплі. Той радив:
– Мені рекомендувала вас міссіс Лендвіс, така чудова молода панна й письменниця. Вона просила мене порадити, як краще помістити ваш капітал, щоб на проценти ви могли вчитися.
– Дуже дякую панні Лендвіс за турботу, – чемно вклонився Роман.
– Я вам пораджу вибрати «Меріленд». Це солідна фірма і дає вісім процентів зиску. На двадцять дві тисячі – це тисяча сімсот шістьдесят долярів щорічно. Ощадно витрачаючи цю ренту, ви зможете вчитися, не витрачаючи основного капіталу.
– Так. Я згоден. Дуже дякую.
Роман склав коротеньку угоду і незабаром обміняв свого чека на акції з купонами... Другого дня Роман відвідав учителя Джексона, захопивши свої зошити і альбома. Старий педагог привітливо зустрів юнака.
ДВА ЧОРНИХ ЗОШИТИ.
Минав третій місяць гостювання на фармі в південній Мінезоті. Після бурхливих несподіванок і мандр, переїздів і невідомости військового положення, життя обох юнаків стало розміреноспокійне і входило в ту нормальну колію, коли у людини виробляються певні звички і навіть деякі традиції. Може тому, що за своє багате на події і бурхливе життя, вони змінили чимало осель, країн і, навіть, опинилися на іншому континенті за шістнадцять тисяч кілометрів від батьківщини. Юнаки швидко вбивалися на новому місці. Так сталося з ними на фармі Григорія Білаша. Вони допомагали в господарстві – помпували електричним смоком воду, напували худобу, давали коням обрік, чистили стайню. В осени, коли настала пора копання корнеплодів – викопували кормовий буряк, турнепс, звозили у кагати недалеко короваоні. Звідтіль покладено рейки, щоб вагонетками возити буряки до електричної корнерізки.
– Все продумано і пристосовано, – казав Роман, звертаючися до Олекси.
– Тому на такій чималій фармі, працює лише троє людей.
– Колись, коли Бог дасть, ми повернемося додому і заведемо в свойому господарстві такий лад.
– Коли б Бог дав, мати свій хутір десь на Україні... Ти знаєш, що таке селянинові-хліборобові своє.
– Знаю, друже. Своє – це святе, – мрійливо відповів Роман.
Минав день за днем, вони були присвячені праці в гостинній родині, що прийняла до себе двох скитальців. І вони дякували господарям своєю працею. Хлопців ніхто не будив рано, не примушував і ніколи не кликав до праці, але вони залюбки робили, бо хотіли віддячити Білашевій родині. Олекса вчився працювати на машинах і мріяв стати механіком.
Вечори хлопці використовували, як хотіли. Після праці Олекса разом з Марком ходили по рибу на стави, що розлилися ланцюгом по долині. На березі росли рясні верби. Вони, немов пишні молодиці, нахилилися до дзеркала – води, милуючися своєю красою. До ставу приходили дівчата з околишніх фарм, шуткували, сміялися, співали пісень і полохали рибу...
Коли Олекса виряжався по рибу, Роман підіймався до своєї кімнати, переодягався у чистий одяг і сідав за стіл.
Григорій Іванович Білаш мав власну книгозбірню, щось зо двісті різних книг. Крім словників, підручників і проспектів, було кілька десятків українських книг, виданих у Америці, також і Європі, головним чином – у Львові.
Роман цікавився історичними книгами з славного минулого і боротьби українського народу. Він вдруге перечитував видані у Америці «Листи до братів-хліборобів» В'ячеслава Липинського. Та книга ознайомила юнака з думками і бажанням хліборобів. Вона дала поштовх до власного думання. Роман не лише читав, але і почав писати. Писання давалося йому легко і в міру. Після короткого опису власного життя і подій, які довелося пережити, Романові захотілося зайнятися чимось більш поважнішим. Він придбав два грубих зошити, оправлених в шкіряні палітурки і гарним круглим начерком, на першій сторінці написав наголовок: «З джерел розуму». У той зошит юнак старанно занотовував вислови і гасла великих людей. Кілька перших сторінок заповнив цитатами з «Листів до братів-хліборобів», висловами Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Винниченка.
У другому зошиті занотував лише власні висновки і думки, що повстали від спостереження над околишнім світом, взаєминами між людьми. Тих думок щодня ставало все більше і більше. Вони приходили, немов крізь широко розкриті двері, то поодинці, то цілою черідкою і товклися в черзі, щоб потрапити на сторінки зошита, якому дано назву:
«Думки і міркування скитальця з України, Романа Журби.
Почато у жовтні 1946 року в Америці».
Перша сторінка відограла ролю вступу. Роман писав:
«Відкинувши зайве і непотрібне, стислою мовою конспекту, занотувати головне, підкоривши усі висновки найкоротшим формулюванням. Словам має бути тісно, а думкам – просторно».
Конспекти починалися з деяких опреділень, написаних самим юнаком, що ставав уже свідомим молодим чоловіком, здатним до глибокого і самостійного мислення. І дуже вартісне було в тому самонавчанні, що Роман Журба до всього доходив власним, глибоким самородним розумом.
Молодий скиталець між іншим пише: «Мрія – це накреслений у розумі, але ще не виконаний плян найкращих бажань людини. Мрія голодного – хліб. Сліпого – зір. Мета невільника – воля. Життя є порожне, без згадок про минуле, без мрій про краще майбутнє. Моя головна мрія є бажання – краща будучина мойому народові і сонячній Україні.
Лицарі не родяться. Вони виховуються і повстають від умов, у які потрапили, підносяться своїми вчинками і діями поза межі звичайного життя. Тому герої стають вищими над звичайними людьми».
Роман пише і ще раз замислюється. Перед ним склянка чорної кави, яка збуджуюче діє на його істоту: Голова жевріє від напруження і думок. Хочеться якнайбільше вкласти у рядки, сторінки. І він старанно шліфує думки, немов хлібороб відвіває від дрібної пшениці полову.
– Хто я? Чого прагну і домагаюся я – молодий парубок, що пережив три різноманітні політичні режими і опинився далеко поза межами своєї батьківщини? – І Роман відповідає на своє запитання – я знаю, чого, бажаю і чого хочу від життя.
Світогляд Романа Журби формувався в такий історичний час, коли величезні події прискорювали звичайну розмірену ходу і темп життя. Тому його розум був розумом людини, набагато старішої віком. Він знав і бачив в свої дев'ятнадцять років багато такого, чого не доводилося бачити за все життя навіть сивобородим людям. Юнацька романтика і військові події з застосованням складної модерної техніки і небувалого розвитку авіяції, коли людство опанувало час і простори та застосувало вперше новітню і грізну вирішальну силу – атомову бомбу. І, мабуть, незабаром настане такий час, коли сучасне авто і паровий двигун можуть стати архаїзмом і будуть здані до музею матеріяльної культури. Це все не могло не вплинути на психіку і створення нового світогляду Романа Журби. Саме в той час трапилися величезні події вплинули на ставлення його власного до навколишнього світу...
Пізно увечорі повертався додому веселий і надто жвавий Олекса.
– Йому простіше здається життя, тому йому легше, – думає Роман про побратима.
– Як риба? Клювала?
– Романе, там так весело, дівчата приходять.
– Ти вже до дівчат залицяєшся?
– А ти Журба все журишся? – питанням на питання відповів Олекса.
– Декому треба й журитися. Що ж ти вдієш. А як ти гадаєш, де зараз наша Оксана? Що вона робить? Як живе?
Давай но напишемо їй листа, – запропонував Роман.
Хлопці писали листа до Європи.
На фармі заспівали півні...
ЖУРАВЛІ ЛЕТЯТЬ У ВИРІЙ.
Жовтіли платани в долині Мінезоти. Дерева одяглися в жовтогарячий оксамит. В осінньому небі летіли ключі журавлів.
– Кру, кру, кру, – неслося з висоти.
Молодий, гарний юнак у сірому спортовому вбранні блукав у ту пору, серед напівсонних дерев і спостерігав вирій.
– Вони так само кричать, як на моїй Україні, – вголос промовив хлопець. Журавлі внесли великий неспокій і смуток в Романове серце. Він заспівав сумну і жертвенну народню пісню:
«Кру, кру, кру,
В чужині помру.
Заки море перелечу,
Криленька зітру».
Коли б вони летіли на Україну, полинув би з ними і я... Але ні! Я ще молодий і мушу жити, для того, щоб колись полетіти туди, – думав юнак.
І де б не був Роман Журба, чим більше бачив цікавого і гарного, його чомусь охоплював сум. Він заходив у глухі зарослі парку і там залишався на самоті з своїми юнацькими мріями. Він глянув на годинника. Дев'ята ранку.
– Час! – промовив він. О десятій вирішується його доля, і хлопець упевненими кроками прямує до міста, що дзвенить у шаленому темпі життя. Гудуть клаксони тисяч авт, дзвенять трамваї.
Роман на хвилину зупиняється перед колонадами будинку з написом: «Колледж», потім швидко біжить сходами, заходить до вестибюлю. Там на великій дошці почеплено списки прийнятих. Роман шукає і знаходить своє призвіще. Він радісно усміхається. Несподівано він бачить, немов легкий окрилений привид, Сузану Лендвіс.
– Вітаю вас, містер Журба! Мене повідомили, що ви добре витримали іспити. Але чому ви заклопотані й сумні?
– Це з радощів. Чим мені краще, тоді якийсь смуток оповиває все моє єство, – відповів Роман.
– Ви сумуєте за матір'ю?
– Я сирота.
– Може сумуєте за батьківщиною?
– Я заздрю вам, американцям. Заздрю вашому чудовому порядку, вашому життю. Я читав історію Сполучених Штатів Америки, і мене дуже захопила визвольна боротьба вашого народу. Ваші прадіди були справжні лицарі. Наш нарід дуже позважає Америку. Чимало моїх земляків приїхали сюди шукати своє щастя, і вони його знайшли – з запалом промовив Роман.
– О, містер Журба! Який ви палкий патріот!
– Це ви вже занадто. Я покищо ще нічого не зробив. Але я мушу вчитися. У наш вік, неук – це ніщо. І тоді. Тоді.
– Бажаю вам всього кращого у ваших чудових задумах і в навчанні.
– Дуже дякую, міссіс Лендвіс.
– До побачення, містер Журба.
– До побачення, міссіс.
Всю Романову істоту наповнювала невимовна радість. Весь світ сьогодні здавався йому кращим. Осінь – немов весна. Він знає, що вона завжди приходить після осени. Я хочу, щоб вона була моєю...
Цілий день проблукав Роман в околицях міста і лише увечері повернувся до дому. Мягка матова лямпа розливала приємне світло по затишній кімнаті. Роман з приємністю оглянув своє нове житло: підлогу встелену мягким килимом, полички з книгами, ліжко.
Вранці він мав іти до колледжу. На столі лежав зошит і ще нерозв'язані математичні вправи. Роман готував лекцію, шерехкотів олівець по папері, і на ньому з'являлися стовбці чисел, підкоряючися строгому порядку точної науки.
1 ось остання вправа. Вправа з двома невідомими, що завдав її учитель Джексон, немов твердий оріх на закуску.
Два невідомих. Складна вправа до розв'язання. Юнак замислюється. Хвилини течуть у безвість. І ніщо не поверне назад розміреної ходи часу. Годинник на стіні теж у такт рахує хвилини, безпристрастно скидає з рахівниць життя у минуле.
Важка вправа. У юнака жевріє обличчя. Від напруження якісь молоточки дзвінко гупали по скронях.
Він підвів голову. Над столом висіла мапа батьківщини. Він любив ту мапу і зрадів, коли купив Її, бо вона нагадувала про рідний край.
І от в очах зарябіло. Може то сталося з великого напруження мозку, суміші різних думок, що повставали у хлопця. Змішалися, злялися до купи кружочки назв міст, розбігалися чорні лінії залізниць, розтеклися блакитні артерії річок. Захвилювався, занепокоївся і розлився Дніпро. Залив весь степ ревучою повіддю, як Ненаситець. Змивав бур’ян, що густо, густо поріс на землі. Роман бачить немов крізь передранішню імлу, як бурхлива вода змиває той бур'ян.
Мапа стала величезною у всіх вимірах
Потім немов після всесвітнього потопу, спадала вода. В степу хвилюється жовта, золота пшениця. І він – Роман немов на потужних крилах суперфортеці, з страшенною швидкістю мчить над своєю батьківщиною.
Блискуча, срібна машина купаєтся в блакитному небі, такому як була його перлина. Але де там... Що таке перлина знайдена у водах чужого моря...
Найкоштовніша перлина – небо його батьківщини. Воно оправлене у золоту величезну і неосяжну красу степу. Жовтоблакить – прапор його батьківщини. І вітер, рідний вітер, свище, буяє, бушує страшенну хуртовину від нечуваної швидкости полету, співає пісню про волю...
Травень – Грудень 1946.