Дон Дієго опустив голову на груди й у задумі підійшов до вікна, вглядаючись у залите сонцем море. Це був його власний корабель. Англійські пси захопили його і зараз просять вивести в порт, де він назавжди пропаде для Іспанії та, імовірно, його оснастять для воєнних операцій проти його батьківщини. Ці думки лежали на одній чаші терезів, а на іншій були життя шістнадцятьох людей. Життя чотирнадцяти нічого для нього не важили, та два життя належали йому і його сину.
Нарешті він повернувся і, ставши спиною до світла, аби капітан не помітив, як зблідло його обличчя, промовив:
— Я згоден!
Розділ 11
Синівська поштивість
Після того, як дон Дієго де Еспіноза дав слово завести корабель до Кюрасао, йому відвели обов’язки штурмана й надали цілковиту свободу пересування на його колишньому кораблі. Усі повстанці шанобливо ставилися до іспанського гранда у відповідь на його вишукану ґречність. Так склалося не тому, що ніхто, крім нього не міг вивести корабель із небезпечних вод, які омивали береги Мейна[28], а й тому, що Бішопові раби переймалися власним порятунком, і не бачили тих жахіть, що їх зазнали мешканці Бріджтауна від іспанців, а то б до кожного іспанця вони ставилися як до хижої тварини, яку слід убивати на місці. Дон Дієго обідав у великій каюті з Бладом та трьома офіцерами: Гаторпом, Волверстоном і Дайком.
Дон Дієго виявився цікавим співрозмовником, а ще більшу прихильність до нього викликали витримка і невимушеність, з якими він пережив нещастя, що спіткало його.
Навіть не можна було запідозрити, що дон Дієго вів нечесну гру. Він одразу ж указав новим господарям корабля на помилку: відпливши від Барбадоса, вони пішли за вітром, тоді як прямуючи від архіпелагу до Карибського моря мали залишити острів Барбадос із підвітряного боку. Аби потрапити в Кюрасао, їм слід було виправити помилку і знову перетнути архіпелаг. Перед тим як лягти на цей курс, він попередив, що такий маневр пов’язаний із певним ризиком. У будь-якій точці між островами вони могли зустрітися з таким самим, а то й потужнішим судном. Незалежно від того, який то корабель — іспанський чи англійський, їм загрожувала однакова небезпека, адже на «Сінко Льягас» бракувало людей, тож вони не могли давати бій. Щоб максимально зменшити цей ризик, дон Дієго спершу повів корабель на південь, а потім завернув на захід. Вони вдало прослизнули між островами Тобаго і Гренада, минули небезпечну зону і вийшли у відносно спокійні води Карибського моря.
— Якщо не зміниться вітер, — мовив дон Дієго після того, як визначив місцеперебування корабля, — за три дні ми будемо в Кюрасао.
Протягом усіх трьох днів вітер не мінявся, а на другий день навіть посвіжішав, одначе з настанням третьої ночі не було видно жодних ознак суші. «Сінко Льягас» на повному ходу розтинав хвилі, та окрім блакитного неба й моря нічого довкруж не було видно. Стривожений капітан Блад запитав про це в дона Дієго.
— Землю ми побачимо взавтра вранці, — спокійно відповів іспанець.
— Присягаюсь усіма святими, та у вас, іспанців, обіцяне «взавтра» ніяк не настає.
— Не переймайтеся, цього разу «взавтра» обов’язково настане. Хай як рано ви прокинетеся — перед вами буде земля, доне Педро.
Заспокоєний капітан Блад пішов провідати свого пацієнта — Джеремі Пітта, через стан здоров’я якого дон Дієго зостався живий. Уже другий день як у нього минула гарячка, а рани на спині стали потроху затягуватися. Він почувався настільки краще, що навіть пожалівся на те, що перебуває в задушливій каюті. Блад піддався на вмовляння Пітта й увечері, із настанням сутінків, спираючись на капітанову руку, той вийшов на палубу.
Сидячи на віку люка, він з насолодою вдихав солодке нічне повітря, милувався морем і за звичкою моряка з цікавістю розглядав темно-синє небо, всипане міріадами зірок. Якийсь час він почувався щасливим, та згодом став стривожено озиратися і вдивлятися у яскраві сузір’я, що сяяли над безмежним океаном. Минуло ще кілька хвилин, і Пітт звернувся до капітана Блада:
— Пітере, ти знаєшся на астрономії?
— На астрономії, питаєш? На жаль, я не можу відрізнити пояс Оріона від пояса Венери.
— Шкода. І решта членів нашої різношерстої команди, мабуть, такі ж неуки в цьому, як і ти?
— Точніше сказати, вони знають навіть менше за мене.
Джеремі показав на яскраву зорю праворуч носа корабля:
— Це Полярна зірка. Бачиш?
— Звісно, бачу, — лінивим голосом відповів Блад.
— А якщо Полярна зірка висить перед нами майже над правим бортом, то це означає, що ми йдемо курсом норд-ост-вест чи норд-вест, адже я сумніваюсь, що ми перебуваємо більше ніж за десять градусів на захід.
— То й що ж? — здивувався Блад.
— Ти казав, що проходячи між островами Тобаго і Гренада, ми попрямували до Кюрасао на захід від архіпелагу. Та якби ми йшли цим курсом, то Полярна зоря мала бути в нас на траверсі[29] — он там.
Блад миттю наче збудився від сну. Його серце стислося від негарного передчуття. Він хотів було вже щось сказати, як раптом промінь світла, що линув із дверей каюти на кормі, прорізав чорноту над їхніми головами. Двері зачинилися й вони почули кроки по трапу. Це був дон Дієго. Капітан Блад стиснув пальцями плече Джеремі і, покликавши іспанця, звернувся до нього англійською, як це завше робив у присутності людей, які не знають іспанської мови.
— Доне Дієго, ви маєте розв’язати нашу невеличку суперечку, — жартома сказав він. — Ми тут із Піттом сперечаємося, котра із цих зірок — Полярна.
— І все? — спокійно запитав іспанець. У його тоні вчувалась явна іронія. — Здається, ви казали, що сеньйор Пітт ваш штурман.
— Так, ліпшого не маємо, — ніби сміючись зауважив капітан. — Та зараз я готовий посперечатися на сто песо, що он та зірка, — і він недбало тицьнув на першу-ліпшу точку в небі.
Згодом Блад зізнався Пітту, що якби дон Дієго погодився з ним, то він пришив би його на місці. Та іспанець відверто висловив своє презирство до Бладових знань в астрономії.
— Доне Педро, ви програли, бо он Полярна зоря, — мовив він, вказуючи на неї.
— А ви певні в цьому?
— Любий доне Педро! — хмикнув іспанець, котрого потішала ця розмова. — Хіба я можу помилятися? Та й, зрештою, я можу довести це завдяки компасу. Йдімо подивимося, яким курсом ми прямуємо.
Він говорив це з такою відвертістю, поводився так природно, як людина, якій нічого приховувати, тож і підозри у Блада вмить розвіялись. Однак Пітта переконати було не так легко.
— У такому разі, доне Дієго, чому ми йдемо до Кюрасао таким дивним курсом? — запитав він.
— Ви маєте всі підстави питати мене про таке, — миттю відповів дон Дієго, зітхаючи. — Я сподівався, що ніхто не помітить моєї помилки. Зазвичай я не здійснюю астрономічних спостережень, адже покладаюсь лише на навігацію. Та, на жаль, не можна аж надто бути впевненим у собі. Я сьогодні взяв до рук квадрант і, на свій сором, виявив, що ухилився на півградуса, тому Кюрасао зараз перебуває від нас майже на північ. Ось і причина нашої затримки, однак уранці ми будемо на місці.
Це пояснення звучало так відверто, що не можна було засумніватися у щирості дона Дієго. Коли іспанець пішов, Блад пошкодував, що даремно запідозрив іспанця. Хай яким було його минуле, він довів свою чесність словами, що краще помре, ніж прийме на себе зобов’язання, які могли б заплямувати його честь або честь його батьківщини.
Капітан Блад уперше плавав у водах Карибського моря й зовсім не знав поведінки тутешніх авантюристів, тож і мав щодо них певні ілюзії. Та події наступного дня їх грубо розвіяли.
Коли на сході сонця він вийшов на палубу, то побачив перед собою туманну смугу землі, обіцяну іспанцем напередодні. За десять миль од корабля тягнулась берегова лінія, що простиралась по горизонту далеко на схід і захід. Перед ними був великий мис. Береги збентежили Блада. Він насупився, адже не знав, що острів Кюрасао може бути такий великий. Здавалося, перед ним був не острів, а цілий материк.
По правому борту, за три-чотири милі від них, ішов великий корабель, не менший за «Сінко Льягас». Поки Блад спостерігав за ним, корабель змінив курс, розвернувся і пішов на зближення.
Стривожена Бладова команда кинулася до бака, нетерпляче позираючи на сушу.
— Це і є обіцяна земля, доне Педро, — почув Блад за спиною чийсь голос, що промовляв іспанською.
Нотка прихованого тріумфу, що звучала в цьому голосі, одразу ж викликала в капітана підозри. Він так рвучко розвернувся до дона Дієго, що перехопив іронічну посмішку, котру іспанець не встиг прибрати з обличчя.
— Я не втямлю, чого ви радієте при вигляді цієї землі, — зауважив Блад.
— Та це не дивно, — іспанець потер руки. Блад помітив, як вони тремтять. — Це радість моряка.
— Точніше, зрадника, — спокійно промовив Блад. Коли іспанець позадкував від нього, Блад уже не сумнівався. Він вказав рукою на сушу й різко запитав: — Чи вистачить вам нахабства і зараз запевняти, що це берег Кюрасао? — Він наступав на дона Дієго, який крок по кроку відступав назад. — Можливо, ви хочете, аби я сам назвав вам цю землю? Хочете?
Упевненість, із якою говорив Блад, здавалося, вразила іспанця. Він мовчав. І тут капітан навмання, а, можливо, й не навмання, ризикнув висловити свій здогад. Якщо ця берегова лінія не належала Мейну, що було геть неймовірно, то вона могла належати або Кубі, або Гаїті. Та, поза сумнівами, острів Куба лежав далі на північний захід. Тоді Блад зметикував, що дон Дієго, задумавши зрадити, міг привести їх до найближчої до іспанських територій землі.
— Ця земля, зраднику, — острів Гаїті!
Він пильно вдивлявся у сполотніле обличчя іспанця, аби переконатися, як він реагуватиме на його слова.
Зараз іспанець дійшов до середини шканців[30] і там бізань[31] заважала англійцям, котрі стояли внизу, бачити Блада і дона Дієго. Іспанець скривив губи у презирливій посмішці.
— Ти надто багато знаєш, англійський псяко! — промовив він і вчепився Бладові в шию.
Зав’язалась жорстока боротьба. Блад підставив іспанцеві ногу й разом з ним покотився по палубі. Іспанець надто сподівався на свої сили, розраховуючи, що зможе задушити Блада й матиме півгодини, аби до них наблизилось те розкішне судно. У тому, що воно було іспанським, не було сумнівів, бо жоден корабель іншої держави не міг так сміливо крейсувати в іспанських водах біля берегів Гаїті. Та дон Дієго дав маху, і зрозумів він це надто пізно, коли сталеві м’язи стисли його кліщами. Притиснувши іспанця до палуби коліном, Блад покликав своїх людей.
— Чи не час тобі помолитися за свою брудну душу? — розлючено запитав Блад.
Та дон Дієго, становище якого було геть безнадійним, змусив себе посміхнутися. З кепкуванням у голосі він запитав:
— А хто помолиться за твою душу, коли цей галеон візьме вас на абордаж?
— Цей галеон? — перепитав Блад, усвідомивши, що їм не уникнути наслідків зради дона Дієго.
— Так, цей галеон! Ти знаєш, що це за корабель? Це «Енкарнасіон» — флагманський корабель головнокомандувача іспанського флоту в тутешніх водах — адмірала дона Мігеля де Еспінози, мого брата. Це напрочуд вдала зустріч. Усевишній, як бачиш, на боці католицької Іспанії.
Світлі Бладові очі зблиснули, а обличчя набуло суворого виразу.
— Зв’язати його! — наказав Блад своїм людям і додав: — І щоб із голови цього мерзотника не впала жодна волосина!
Таке попередження було геть не зайве, адже його люди оскаженіли від думки, що їм загрожує рабство ще страшніше за те, що їм довелося пережити. Тож вони готові були роздерти іспанця на шматки. І якщо зараз вони підкорилися капітану й утрималися від цього, то лише тому, що сталева нотка у Бладовім голосі обіцяла дону Дієго де Еспіноза-і-Вальдес щось вигадливіше за звичайну смерть.
— Брудний пірате! — презирливо кинув Блад. — Де ж твоє слово честі, падлюко!
Дон Дієго подивився на нього і засміявся.
— Ти мене недооцінив, — промовив він англійською, аби всі його зрозуміли. — Так, я казав, що не боюся смерті, й доведу це! Ясно тобі, англійський псяко?
— Ірландський, з твого дозволу, — виправив його Блад — То де ж твоє слово честі, іспанська скотино?
— Невже ти міг подумати, що я залишу у ваших брудних лапах чудовий корабель, на якому ви воювали б з іспанцями? Ха-ха-ха! — зловтішався дон Дієго. — Йолопи! Убийте мене, і я помру з усвідомленням виконаного обов’язку. І години не мине, як вас усіх закують у кайдани, а «Сінко Льягас» повернеться до Іспанії.
Спокійне Бладове смагляве обличчя сполотніло. Тим часом розлючені повстанці оточили полоненого з бажанням розірвати на шматки — вони прагли крові.
— Не смійте його і пальцем зачепити! — владно скомандував Блад. Він круто розвернувся на підборах, підійшов до борта й застиг у глибокій задумі.
Підійшли до нього і Гаторп, Волверстон та канонір Огл. Вони мовчки спостерігали, як наближається корабель. Зараз він ішов навперейми «Сінко Льягасу».
— За півгодини гарматами він змете все на нашій палубі, — констатував Блад.
— А ми битимемося! — вигукнув одноокий гігант, вплітаючи в слова прокльони.
— Битимемося? — глузливо усміхнувся Блад. — Хіба ми можемо битися, коли нас усього два десятки? Ми маємо лише один вихід: вдати, що ми іспанці й на нашому облавку все гаразд. Тільки тоді ми зможемо йти далі.
— Та як це зробити? — запитав Гаторп.
— Як це зробити? — повторив Блад. — Звісно, якби… — він не завершив фразу, поринувши у глибоку задуму.
Схильний до сарказму Оґл запропонував:
— Звісно, ми б могли послати дона Дієго де Еспінозу з іспанськими веслярами переконати його брата-адмірала, що ви вірнопіддані його католицької величності, короля Іспанії…
Капітан вибухнув лайкою і різко розвернувся до нього з явним наміром провчити кепкуна. Та раптом вираз його обличчя змінився, а в очах спалахнуло натхнення.
— Хай йому чорт, а ти маєш рацію! Клятий пірат не боїться смерті, та його син може бути інакшої думки! Синівська поштивість в іспанців — поширене явище… Агов! — він звернувся до людей, що стояли біля полоненого: — Тягніть його сюди!
Блад, показуючи шлях, спустився через люк до трюму, де повітря було насичене запахом смоли і снастей, а потім попрямував до корми і, широко розчахнувши двері, увійшов до просторої кают-компанії.
За ним кілька чоловіків волокли зв’язаного іспанця.
Усі, хто лишився на облавку, готові були примчати сюди, аби дізнатися, як Блад розправиться зі зрадником, та капітан наказав їм не полишати палуби.
У кают-компанії стояли три заряджені щоглові гармати, дула яких витикались у відкриті амбразури.
— Оґле, берись до роботи! — наказав Блад кремезному каноніру, вказуючи йому на середню гармату. — Відкоти її назад.
Оґл одразу ж виконав капітанів наказ. Блад кивнув головою людям, що тримали дона Дієго.
— Прив’яжіть його до жерла гармати! — наказав він. Поки одні квапилися виконати наказ, Блад звернувся до решти: — Мерщій до кормової рубки і приведіть сюди решту іспанських полонених. А ти, Дайку, біжи нагору й накажи підняти іспанський прапор.
Прив’язаний до гармати дон Дієго міг лише люто зиркати очима й клясти капітана Блада на чому світ стояв. Руки іспанцеві міцно були зв’язані за спиною, а ноги прив’язані до лафета[32]. Навіть найхоробріший сміливець, що без страху дивився в обличчя смерті, вжахнувся б, знаючи, якою саме смертю йому доведеться померти.
На губах іспанця виступила піна, та він не припинив клясти свого мучителя:
— Варвар! Дикун! Клятий єретик! Невже ти не можеш прикінчити мене в якийсь християнський спосіб?
Капітан Блад не удостоїв його навіть поглядом і повернувся до шістнадцятьох закутих у кайдани бранців, котрих швидко зігнали до кают-компанії.
Коли вони сюди йшли, то чули прокльони дона Дієго, а зараз із жахом побачили, в якому становищі той перебуває. Миловидний підліток зі шкірою оливкового кольору, що вирізнявся з-поміж інших багатим костюмом та манерою триматися, кинувся вперед і вигукнув: