Втрутився ще один чоловік, смаглявий одноокий Волверстон, налаштований більш войовничо, аніж його товариші.
— Повісити його на нок-реї![24] — сердито кинув він. Його пропозицію підтримали кілька колишніх невільників із шеренги.
Полковник Бішоп затремтів. Блад повернувся до команди. Його обличчя як завше було незворушне.
— Зачекай, Волверстоне, на кораблі командуєш не ти, а я, і я вчиню так, як вважаю за потрібне. Ми так домовлялися, тож дуже прошу не забувати про це, — його слова звучали гучно, щоб чула вся команда. — Я хочу зберегти життя полковнику Бішопу. Він нам потрібен як заручник. Якщо ви наполягатимете на його страті, то вам доведеться й мене повісити разом із ним.
Запала глибока мовчанка. Гаторп лише стенув плечима й криво посміхнувся. Блад провадив:
— І пам’ятайте, друзі, що на облавку корабля може бути лише один капітан. — Він знову звернувся до полковника: — Хоч я й пообіцяв зберегти вам життя, та до нашого виходу у відкрите море я маю вас затримати як заручника, котрий забезпечить ввічливу поведінку з боку губернатора Стіда й тих, хто лишився у форті.
— До вашого вихо… — полковника пройняв такий жах, що він навіть не зміг завершити фразу.
— Ви правильно зрозуміли, — промовив Блад і звернувся до офіцерів, що супроводжували Бішопа: — Панове, ви чули мої слова. Прошу передати їх його превосходительству з моїми найкращими побажаннями.
— Одначе сер… — почав було один із них.
— Нам більше немає про що говорити, панове. Прізвище моє Блад, я — капітан «Сінко Льягас», захопив цей корабель у дона Дієго де Еспінози-і-Вальдес, котрий також перебуває на облавку цього корабля як заручник. Ось трап, панове офіцери. Гадаю, вам краще спуститися по ньому самостійно, аніж чекати, поки вас пожбурять силком за облавок. Саме так і станеться, якщо ви й далі тут стоятимете.
Незважаючи на дикий вереск полковника Бішопа, офіцери вважали за розумне якнайшвидше ретируватися. Щоправда, довелося їх підганяти мушкетами. А полковник, який залишився на палубі в оточенні своїх колишніх рабів, що мали всі підстави його ненавидіти, перелякався на смерть.
Лише шестеро повстанців хоч якось зналися на морській справі. Звісно, до їх числа належав і Джеремі Пітт, та зараз він був ні на що не здатний.
Гаторп якийсь час провів на кораблях, та ніколи не вивчав мистецтва навігації. Однак він мав певне уявлення про те, як керувати судном, тож за його вказівками вчорашні невільники почали підготовку до відплиття.
Прибрали якір, підняли вітрило на грот-щоглі, й новоспечені моряки за легкого бризу попрямували до виходу у відкрите море. Форт німував. Поведінка не викликала нарікань.
Корабель уже був неподалік мису біля східної частини бухти, як до полковника, що понуро сидів на віку головного люка, підійшов Пітер Блад.
— Полковнику, а ви вмієте плавати?
Бішоп злякано подивився на Блада. Його обличчя пожовкло, а маленькі очиці забігали ще швидше, ніж зазвичай.
— Як лікар, я призначаю вам купання, аби ви трохи охололи, — з люб’язною усмішкою промовив він. Не отримавши відповіді, продовжив далі: — Вам дуже пощастило, що я не такий кровожерливий, як ви або дехто з моїх друзів. Мені було дуже важко переконати їх забути про помсту, втім, цілком законну. Я навіть сумніваюся, що ваша шкура варта тих зусиль, які мені довелося витратити на вас.
Та насправді Блад не мав жодних сумнівів. Зараз йому доводилося брехати, адже якби він чинив так, як підказували розум та інстинкт, то полковник уже давно теліпався б на реї. Блад вважав би це справедливою помстою. Але думка про Арабеллу Бішоп змусила його зглянутися над катом і вчинити не лише проти своєї совісті, а й проти природної жаги помсти його друзів-невільників. Лише тому, що полковник був дядьком Арабелли, до нього було таке поблажливе ставлення, хоча сам Бішоп про це й не здогадувався.
— Вам доведеться трохи поплавати, — продовжив Блад. — До мису всього з чверть милі, тож, якщо нічого не станеться, ви легко туди дістанетесь. До того ж ви маєте таку солідну статуру, що вам неважко буде триматися на воді. Швидше! Не зволікайте! А то вам доведеться вирушити з нами в далеке плавання, й тільки сам чорт знає, що з вами станеться завтра чи післязавтра. Тут вас люблять не більше, ніж ви на те заслуговуєте.
Полковник Бішоп узяв себе в руки й підвівся. Нещадний тиран, котрий ніколи не стримувався, тепер поводився, як сумирна овечка. Пітер Блад розпорядився, аби впоперек планшира[25] приладнали довгу дошку.
Полковник кинув лютий погляд на Блада, та миттю стер із лиця цей вираз. Він швидко зняв із себе черевики, скинув на палубу свій гарний камзол із світло-коричневої тафти та поліз на дошку.
Тримаючись руками за ванти[26], він із жахом поглядав униз, де за двадцять п’ять футів од нього плескались зелені хвилі.
— Ну ж бо, ще крок, любий полковнику, — промовив позаду нього спокійний, насмішкуватий голос.
Хапаючись за ванти, полковник Бішоп боязко озирнувся й побачив уздовж фальшборту[27] засмаглі обличчя. Ще вчора вони зблідли б від одного його погляду, а зараз усі зловтішно шкірилися.
І лють перемогла в ньому страх та обережність. Він голосно вилаявся, кинув мотузку і пішов по дошці. Бішоп ступив три кроки, втратив рівновагу і полетів сторч головою у морську безодню.
Коли він виринув на поверхню, жадібно хапаючи ротом повітря, корабель був за кілька сотень ярдів од нього, та до Бішопа ще долітали глумливі прощальні вигуки бунтівників. Безсила злоба каменем упала в його душу.
Розділ 10
Дон Дієго
Дон Дієго де Еспіноза-і-Вальдес прийшов до тями й відчув сильний біль у потилиці. Мутним поглядом він окинув каюту: сонячне світло струменіло крізь квадрати вікон, заливаючи своїм сяєвом весь простір. Він застогнав від болю, заплющив очі й лежачи спробував визначитися у часі й просторі. Та дикий біль у потилиці й хаос у голові заважали зв’язати думки докупи.
Проте відчуття внутрішньої тривоги змусили його знову розплющити очі і ще раз роззирнутися довкола.
Поза сумнівом, він лежав у великій каюті на своєму кораблі «Сінко Льягас», а якщо це так, то його ніщо не мало тривожити. Та все ж якісь уривки споминів нав’язливо підказували йому, що не все гаразд.
Якщо визначати за сонцем, зараз має бути ранок — це якщо корабель прямує на захід. Та йому спав на думку інший здогад. Вони могли йти на схід — тоді зараз друга половина дня. Корабель, безперечно, рухався — це легко визначити за слабкою кільовою хитавицею. Та як так могло трапитися, що він, капітан, не мав зеленого уявлення, йдуть вони на захід чи схід?
І він став пригадувати вчорашні події, якщо це справді відбулося вчора. Він чітко уявив свій успішний напад на Барбадос. Усе це він згадав у деталях аж до свого повернення на облавок корабля. Аж тут усі його спогади раптово уриваються.
Дон Дієго вже не знав, що й думати, як раптом розчахнулись двері й він із подивом побачив, як до каюти зайшов його найліпший камзол. Це був навдивовижу елегантний, оздоблений срібними позументами іспанський костюм із чорної тафти, пошитий рік тому в Кадіксі. Командир «Сінко Льягас» так добре знав усі його деталі, що ніяк не міг помилитися.
Камзол зупинився, щоб зачинити за собою двері, а потім попрямував до дивана, на якому лежав дон Дієго. У камзолі був високий, стрункий джентльмен, приблизно однакового зросту і статури з доном Дієго. Завваживши, що іспанець здивовано його розглядає, джентльмен підійшов до нього й запитав іспанською:
— Як ви почуваєтесь?
Ошелешений дон Дієго побачив сині очі. Смагляве насмішкувате обличчя джентльмена обрамляли чорні локони. Він схилився над ним і чекав відповіді, та іспанець був надто схвильований, аби дати відповідь на таке просте питання.
Незнайомець торкнув рукою потилицю дона Дієго — іспанець скривився й простогнав.
— Боляче? — запитав незнайомець, узявши дона Дієго за руку трохи вище кисті великим і вказівним пальцями.
Спантеличений іспанець запитав:
— Ви лікар?
— І лікар також, — відповів смаглявець, і далі слухаючи пульс свого пацієнта. — Пульс хороший, рівний, — нарешті визначив він, відпускаючи руку. — Вам не завдали великої шкоди.
Дон Дієго ледь звівся на оббитому червоним плюшем дивані.
— Хто ви, в дідька, такий? — запитав він. — І якого ляда ви залізли в мій костюм та на мій корабель?
Прямі чорні брови незнайомця піднялися, а на губах майнула посмішка.
— Здається, ви й досі марите. Це не ваш корабель, а мій. І костюм цей також належить мені.
— Ваш корабель? — ошелешено перепитав іспанець, і ще з більшим здивуванням додав: — Ваш костюм? Але тоді… — Геть нічого не тямлячи, він роззирався довкола, а потім ще раз уважно огледів каюту, зупиняючи погляд на кожному знайомому предметі. — Може, я з’їхав з глузду? — врешті запитав він. — Але ж це точно «Сінко Льягас»?
— Так, це «Сінко Льягас».
— Тоді…
Іспанець притих, а погляд його став ще тривожніший.
— Господи помилуй! — вигукнув він, і в його голосі звучала страшна розпука. — Може, ви мені скажете зараз, що ви ще й дон Дієго де Еспіноза?
— О ні. Мене звати Блад, капітан Пітер Блад. Ваш корабель, як і цей вишуканий костюм, належать мені як воєнні трофеї. А ви, дон Дієго, мій полонений.
Це було вельми несподіване пояснення, та все ж воно трохи заспокоїло іспанця, адже було природнішим, аніж те, що він собі вже понавигадував.
— То… це означає, що ви не іспанець?
— Ви лестите моїй іспанській вимові. Я мав честь народитися ірландцем. Очевидно, ви гадаєте, що сталося якесь диво. Так, це і справді так, але я є творцем цього дива. І в мене — це ви можете оцінити за результатами — непогано варить голова.
І капітан Блад стисло виклав йому події попередньої доби. Під час його розповіді іспанець то бліднув, то червонів. Торкнувшись ґулі на потилиці, що виросла до розмірів голубиного яйця, він цілком переконався у щирості Бладових слів. Із виряченими баньками він заверещав до усміхненого Блада:
— А мій син? Де мій син? Він був поруч мене, коли я піднімався на корабель.
— Ваш син у безпеці. Він разом із каноніром, його помічниками та веслярами міцно закутий у кайдани й сидить сумирно в затишному трюмі.
Дон Дієго видихнув, та його блискучі чорні очиці й далі уважно вивчали смагляве обличчя чоловіка, який стояв перед ним. Він був людиною доволі небезпечної професії, тож мав залізні нерви й умів швидко опанувати свої емоції. Цього разу фортуна була не на його боці. Його змусили відмовитися від ролі саме тоді, коли він тримав успіх у своїх руках. Зі спокоєм фаталіста він змирився з новими обставинами й холоднокровно запитав:
— То що далі, пане капітане?
— А далі, — відповів капітан, якщо погодитися зі званням, яке він сам собі присвоїв, — як гуманна людина я маю висловити співчуття, що ви не померли від завданого вам удару. Адже це означає, що вам доведеться пережити всі неприємності, пов’язані з необхідністю помирати знову.
— Справді? — дон Дієго ще раз глибоко зітхнув і спокійно запитав: — А чи є в цьому потреба?
У синіх Бладових очах майнуло схвалення: йому подобалось, як іспанець тримається.
— Поставте це питання собі, — промовив він. — Як досвідчений і кровожерний пірат скажіть мені: що б на моєму місці зробили ви?
— Та ми ж різні, — Дон Дієго вмостився зручніше, спершись ліктем на подушку, аби продовжити обговорення цього серйозного питання: — Відмінність полягає в тому, що я не називаю себе гуманною людиною.
Капітан Блад примостився на краєчку великого дубового столу.
— Та й я не дурень, — промовив він, — і моя ірландська сентиментальність не завадить вчинити так, як належить. Залишати на кораблі вас і десяток живих мерзотників — небезпечно. А ще вам має бути відомо, що в трюмі мого корабля не так уже й багато води та харчів. Щоправда, в мене нечисленна команда, та ви з вашими співвітчизниками збільшуєте кількість ротів. Самі бачите, що ми маємо тверезо оцінити ситуацію і відмовитись від вашого товариства. Тому й маю підготувати ваше вразливе серце до неминучого й люб’язно запросити вас вистрибнути за борт.
— Так-так, розумію, — в задумі відповів іспанець. Він зрозумів цю людину й намагався розмовляти з нею таким само тоном удаваної вишуканості й спокою. — Маю зізнатися вам, що слова ваші вельми переконливі.
— Ви знімаєте з мене величезний тягар, — мовив капітан Блад. — Мені б не хотілося без необхідності бути грубим, тим паче, що я й мої друзі у боргу перед вами. Хай що там сталося з іншими, та для нас напад на Барбадос завершився вельми вдало. І мені приємно чути вашу згоду, що ми не маємо іншого вибору.
— Але даруйте, друже мій, чому немає вибору? Тут я не можу з вами погодитися.
— Якщо ви маєте іншу пропозицію, охоче її вислухаю.
Дон Дієго провів рукою по своїй чорній клиноподібній борідці.
— Можете ви надати мені час для роздумів до ранку? Зараз у мене дуже болить голова і я не здатен міркувати. Погодьтесь: таке питання варто як слід обдумати.
Капітан Блад підвівся, зняв з полиці тридцятихвилинний пісочний годинник, повернув його так, аби колбочка з рудим піском опинилася вгорі, й поставив на столі.
— Шкода, дон Дієго, що доводиться квапити вас. Ось час, на який ви можете розраховувати, — і він вказав на пісочний годинник. — Коли цей пісок буде внизу, і ми не приймемо обопільно вигідне для нас рішення, мені доведеться попросити вас прогулятися за борт.
Ввічливо поклонившись, капітан Блад вийшов і замкнув по собі двері на ключ.
Дон Дієго обперся ліктями на коліна, поклав підборіддя на долоні і спостерігав, як іржавий пісок пересипається з верхньої колбочки в нижню. Час збігав, і його обличчя ставало дедалі похмурішим.
Щойно впали останні піщинки на дно нижньої колбочки, двері розчахнулися.
Іспанець зітхнув і побачив капітана Блада.
— Я маю план, сер, — одразу ж узявся до справи дон Дієго, — та його втілення залежить від вашого милосердя. Чи не можете ви висадити нас на одному з островів, віддаючи таким чином нас у руки долі?
Капітан Блад облизнув сухі губи.
— Це досить складно, — зауважив він.
— Я боявся, що ви саме так і відповісте. — Дон Дієго знову зітхнув і підвівся: — Що ж, більше про це жодного слова.
Сині очі пильно дивились на іспанця:
— Ви не боїтеся смерті, доне Дієго?
Іспанець задер голову і гордо промовив:
— Ваше питання образливе, сер!
— Тоді дозвольте поставити питання інакше, скажімо, в іншій формі: чи хочете ви залишитися в живих?
— О, на це питання я можу дати відповідь. Я хочу жити, а ще більше мені хочеться, аби жив мій син. Та хай яке б сильне було моє бажання, я не стану іграшкою у ваших руках, пане кепкун.
Це була перша ознака гніву чи незадоволення.
Капітан Блад відповів не одразу. Як і перше, він присів на краєчок столу.
— А чи не хотіли б ви, сер, заслужити життя і свободу собі, вашому сину й решті своєї команди, котра перебуває зараз на облавку?
— Заслужити? — перепитав дон Дієго. Блад помітив, що при цьому іспанець здригнувся. — Кажете, заслужити? Чом би й ні, якщо служба, яку ви запропонуєте, не збезчестить ані мене, ані мою країну.
— Як ви могли запідозрити мене в цьому! — вигукнув обурений капітан. — Я ж розумію, що навіть пірати мають честь. — Й одразу ж виклав свою пропозицію: — Погляньте за вікно, доне Дієго, там ви побачите на горизонті хмарку. Не дивуйтеся, та це острів Барбадос, хоча, ясна річ, ми намагалися якомога далі втекти від нього. Зараз ми у великій скруті, адже єдину людину, котра знається на управлінні кораблем, лихоманить, а у відкритому морі ми й поготів не зможемо попрямувати туди, куди нам потрібно. Я вмію керувати кораблем у бою, а ще на облавку є троє-четверо людей, які допоможуть мені. Та триматися берега — це означає наражати себе на нову біду. Я маю нескладну пропозицію: ми хочемо дістатися колонії Нідерландів, Кюрасао, якомога скоріше. Чи можете ви мені дати слово честі, що ви приведете нас туди в обмін на свободу? Досить лише вашої згоди, аби я в Кюрасао відпустив вас і вашу команду.