Блад відвернувся й тужливо поглянув на блакитне море, яким він так сподівався повернутися до вільного життя!
Величезний червоний корабель до цього часу вже наблизився до берега і якраз повільно заходив у бухту. Два чи три човни відчалили від порту й прямували до нього.
Блад бачив, як виблискують мідні гармати, встановлені на носі, й навіть розрізняв фігуру матроса, що збирався кинути лот.
Чийсь гнівний голос урвав його думки:
— Якого дідька ти тут робиш?
Це був полковник Бішоп зі своїми охоронцями.
Смагляве обличчя Блада набуло протилежного виразу.
— Що я тут роблю? — ввічливо запитав він. — Як і завше, виконую свої обов’язки.
Розгніваний полковник побачив порожню фляжку поряд із колодками, в яких звивався Пітт, а ще пальмовий листок, що прикривав його спину.
— Це ти насмілився це зробити, мерзотнику? — на чолі плантатора здулися товстезні вени.
— Так, я це зробив! — у голосі Блада звучало щире здивування.
— Я наказав, аби йому не давали води і їжі до мого розпорядження.
— Перепрошую, пане полковнику, та я не чув вашого розпорядження.
— Ти не чув? Мерзото! Як ти міг чути, коли тебе тут не було?
— У такому разі, чи можна вимагати від мене, аби я знав про ваше розпорядження? — з явною досадою в голосі промовив Блад. — Побачивши, що ваш раб мучиться, я сказав собі: «Це один із невільників мого полковника, а я в нього за лікаря. Звісно, я маю дбати про його власність». Саме тому я дав цьому юнакові ковтнути води й прикрив його спину пальмовим листком. Хіба я не мав рації?
— Що? — від обурення в полковника відняло мову.
— Тільки не хвилюйтеся! — заблагав Блад. — Вам це не на користь. Вас розіб’є параліч, якщо ви хвилюватиметесь.
Бішопа так вразили Бладові слова, що він спершу не знав, що й казати. Та за мить полковник заверещав:
— Боже мій милостивий! І ти, собако, смієш зі мною говорити таким тоном? Ти насмілився ставити мені умови?
— А чому ні? — сині Бладові очі дивились на полковника — у них грав шалений демон, що з’явився од відчаю.
Кілька хвилин видались Бладу вічністю. Бішоп мовчки його розглядав, а потім промовив:
— Надто вже делікатно я поводився з тобою. Та це можна виправити. — Його губи стислись: — Я накажу сікти тебе доти, доки на твоїй паскудній спині не лишиться живого клаптя шкіри!
— Ви це зробите, сер… Гм-м… А що на це скаже губернатор?
— Ти не єдиний лікар на острові.
Блад засміявся:
— І ви насмілитеся це сказати губернаторові, котрого так розбиває подагра, що він навіть на ногах стояти не може? Ви чудово знаєте, що він не терпітиме іншого лікаря.
Та доведеного до дикого сказу полковника нелегко було вгамувати.
— Можливо, ти схаменешся, якщо виживеш після того, як над тобою попрацюють мої чорнобривчики.
Він повернувся до негрів, аби віддати їм наказ, та саме в цю мить пролунав розкотистий удар. Від несподіванки Бішоп аж підскочив на місці, а разом із ним і його чорні охоронці й навіть завжди спокійний Блад. Усі вони, наче по команді, повернулися в бік моря.
Унизу, в бухті, де на відстані кабельтова стояв великий гарний корабель, здійнялася хмара білого диму, за якою було видно лише верхівки щогл. Зграя переляканих пташок, що знялися зі скелястих берегів, з пронизливими криками кружляли в блакитному небі.
Ані полковник, ані Блад, ані Пітт, що вдивлявся каламутними очима в блакитну бухту, не розуміли, що відбувається. Так було доти, доки англійський прапор не зісковзнув із флагштока на грот-щоглі й натомість за кілька секунд замайорів золотисто-пурпуровий прапор Іспанії. Усі одразу ж зрозуміли:
— Пірати! — верескнув полковник. — Пірати!
Страх і недовіра змішались у його голосі. Бішоп зблід, а його маленькі очиці спалахнули гнівом. Чорні охоронці полковника розгублено зирили на господаря, вибалушивши білки очей і скалячи зуби.
Розділ 8
Іспанці
Великий корабель, якому дозволили спокійно увійти в Карлайльську бухту під чужим прапором, виявився іспанським капером[15]. Він з’явився тут не лише аби поквитатися за великі борги хижого «берегового братства», а й для того, щоб помститися за поразку, завдану «Прайд оф Девон» двом галеонам[16] із коштовностями, які прямували до Кадіса. Пошкодженим галеоном, що зник із поля бою, командував дон Дієго де Еспіноза-і-Вальдес — рідний брат іспанського адмірала дона Мігеля де Еспінози — запального й пихатого чоловіка.
Клянучи себе за поразку, дон Дієго заприсягся помститися англійцям так, що ті пошкодують, що на світ народилися. Він вирішив перейняти дещо з досвіду Моргана й інших морських розбійників та здійснити каральний напад на найближчу англійську колонію. На жаль, поруч не було брата-адмірала, котрий міг би відмовити Дієго де Еспінозу від цієї авантюри, коли до Сан-Хуан-де-Пуерто-Ріко він споряджав для цієї мети корабель «Сінко Льягас». Об’єктом свого нападу він обрав острів Барбадос. Дон Дієго гадав, що його захисники сподіватимуться на природне укріплення острова і не очікуватимуть на напад. Барбадос він намітив ще й тому, що, за шпигунськими відомостями, там стояв «Прайд оф Девон», а він прагнув, аби його помста мала ще бодай якийсь відтінок справедливості. Він обрав такий час для нападу, коли в Карлайльській бухті не було жодного військового корабля.
Хитрість вдалася, тож він безперешкодно спокійнісінько увійшов до бухти й відсалютував форту бортовим залпом із двадцяти гармат.
Декілька хвилин опісля глядачі, котрі спостерігали за бухтою, помітили, що корабель обережно суне, оповитий димом. Він підняв грот для полегшення маневреності й у крутому бейдевінді[17] наводив гармати лівого борту на форт, що не здатен був дати відсіч.
Пролунав другий залп, від якого сколихнулося повітря. Цей гуркіт вивів полковника із заціпеніння. Він згадав про свої обов’язки командира барбадоської поліції.
А внизу, в місті, гарячково били в барабани, звучав горн, наче мало було цих оглушливих вибухів.
Полковник Бішоп очолював нечисленний гарнізон форту, який щойно іспанські гармати перетворили на купу каміння. Попри нестерпну спеку й чималу вагу він миттю помчав до міста. За ним потрусили і його охоронці.
Блад повернувся до Джеремі Пітта й на обличчі його з’явилася понура усмішка.
— Справжнісіньке своєчасне втручання долі. Хоча лише дідько знає, що з того вийде.
Коли пролунав третій залп, він підняв пальмовий листок і прикрив ним спину свого товариша.
Саме в цей час на території, огородженій частоколом, з’явився наглядач Кент із десятком працівників плантації. Вони забігли до низького білого будинку й за хвилину вибігли звідтіль із мушкетами й кортиками.
Сюди ж, до білого будиночку Кента, по двоє-троє стали збиратися повстанці-раби. Їх кинула охорона, й люди відчули загальну паніку.
— Мерщій до лісу! — скомандував Кент рабам. — Біжіть до лісу! Ховайтеся там, поки ми не прикінчимо цих іспанських свиней.
Й він побіг, аби зі своїми людьми приєднатись до поліції, що збиралась дати відсіч іспанському десанту.
Якби не Блад, то раби мовчки й негайно виконали б цей наказ.
— Для чого квапитися за такої спеки? — запитав Блад. Невільників здивував вельми спокійний тон лікаря. — Ми маємо змогу спокійнісінько подивитися на цей спектакль, а як нам доведеться йти звідсіль, — провадив Блад, — то ми встигнемо зробити це, коли іспанці захоплять місто.
Раби-повстанці, а їх набралося щонайменше двадцятеро, залишилися на узвишші, звідкіля було добре видно всю сцену дій та початок несамовитої сутички.
Поліція й мешканці острова, здатні тримати в руках зброю, осатаніло намагалися відтіснити десант, бо розуміли, що в разі поразки пощади нікому не буде. Усі знали тваринну натуру іспанських солдафонів, тож навіть наймерзенніші вчинки Моргана тьмяніли перед жорстокістю кастильських насильників.
Командир іспанців добре знався на своїй справі, чого не можна було сказати про барбадоську поліцію. Використовуючи перевагу раптового нападу, він у перші ж хвилини знешкодив форт і показав барбадосцям, хто нині є господарем становища. Його гармати палили з облавку корабля по відкритій ділянці за молом, перетворюючи людей під проводом неповороткого Бішопа на криваву кашу.
Іспанці вдало діяли на два фронти: вогнем вони сіяли паніку серед неструнких лав барбадосців і водночас прикривали висадку десантних груп, що прямували до берега.
Під променями спекотного сонця бій тривав до полудня. За наближенням тріскоту мушкетів можна було зробити висновок, що іспанці відтісняли захисників міста.
Надвечір двісті п’ятдесят іспанців захопили Бріджтаун.
Острів’ян обеззброїли. Дон Дієго, сидячи в будинку губернатора з підкресленою чемністю, що вельми скидалася на знущання, визначав розміри викупу губернатору Стіду, який з ляку забув про свою подагру, полковникові Бішопу й декільком іншим офіцерам.
Дон Дієго милостиво заявив, що за сто тисяч песо і п’ятдесят голів худоби він утримається від перетворення міста на купу попелу.
У той час як командир з вишуканими манерами поштиво уточнював деталі відкупу з переляканим губернатором, іспанці займалися своєю звичною справою: грабунком, пиятикою й насильством.
З настанням сутінків Блад ризикнув спуститися в місто. Про побачене там пізніше він повідав Джеремі Пітту, котрий записав Бладову розповідь у свою багатотомну працю, звідки я й узяв значну частину своєї повісті. Я не наважуся слово в слово переказати бодай щось із записів Джеремі Пітта, оскільки вчинки іспанців були вкрай мерзенні. Важко навіть подумати, що люди здатні дійти до такої жорстокості й розпусти.
Від огидної картини, що постала перед Бладом, лікар зблід. Він поквапився вибратися з цього пекла. На вузькій стежині Пітер зіткнувся з розтріпаною жінкою, що бігла навстріч, за якою то гигочучи, то лаючись гнався іспанець у важезних чоботях. Він уже майже наздогнав свою жертву, як раптом Блад перепинив йому шлях. У руках лікар тримав шпагу, яку щойно зняв з убитого солдата.
Здивований і сердитий іспанець зупинився, забачивши в Бладовій руці шпагу.
— Ах ти англійський псяко! — заревів він і кинувся навстріч вірній смерті.
— Сподіваюсь, ви готові зустрітися зі своїм творцем? — ввічливо поцікавився Блад і з цими словами проштрикнув його шпагою наскрізь. Зробив він це вельми вміло, з майстерністю лікаря і спритністю фехтувальника.
Іспанець не встиг навіть звуку подати, як упав долі. Блад розвернув до себе дівчину, що стояла, ридаючи біля стіни, і схопив її за руку.
— Йдіть за мною! — наказав він.
Та дівчина відштовхнула його й навіть не зрушила з місця.
— Хто ви? — злякано запитала вона.
— Ви чекатимете, поки я покажу вам свої документи? — огризнувся Блад.
За рогом вулиці, звідкіля вибігла дівчина, рятуючись від іспанського головоріза, долинули важкі кроки. Тому, можливо, заспокоєна його чистою англійською вимовою, вона без зайвих слів подала йому руку.
Вони вдало проскочили цю вулицю, піднялися вгору безлюдними вуличками й, на щастя, ніким не помічені, вийшли на околицю Бріджтауна. Блад із останніх сил тягнув дівчину крутою дорогою, що вела до будинку полковника Бішопа. Будинок оповила густа темінь, що вельми потішило лікаря. Якби тут були іспанці, то давно б уже палав вогонь. Блад декілька разів постукав у двері, перш ніж почув тихий голос із верхнього вікна:
— Хто там? — запитала боязко Арабелла Бішоп.
Від полегшення, що його відчув Блад, у нього підкосилися ноги. У його уяві поставали такі картини! Він побачив її в тому пеклі, з якого сам щойно вибрався. І вже було подумав, що вона вирушила вслід за дядьком у Бріджтаун або ж утнула щось інше й нерозважливе. Блада з голови до ніг пройняв дрож від думки, що могло з нею статися.
— Це я — Пітер Блад, — промовив він, переводячи дух.
— Що вам потрібно?
Пітер Блад розумів її страх, адже їй варто було боятися не лише іспанців, а й рабів з плантації її дядька — вони могли здійняти бунт і стати не менш небезпечними за іспанців. Аж тут дівчина, котру врятував Блад, почувши знайомий голос, скрикнула:
— Арабелло! Це я, Мері Трейл.
— О, Мері! Ти тут?
Після цього здивованого вигуку голова зникла й за декілька митей двері розчахнулись. У просторому вестибюлі стояла Арабелла Бішоп зі свічкою в руках. Мерехтливе сяєво свічки таємниче освітлювало її струнку фігуру в білому одязі.
Блад забіг досередини й одразу ж зачинив за собою двері. Його супутниця впала на груди Арабеллі й зайшлася гірким плачем. Та Блад не зважав на дівочі сльози — не можна було гаяти жодної миті.
— У будинку є хто зі слуг? — різко запитав він.
Із чоловіків-слуг у будинку був лише старий конюх негр Джеймс.
— Він нам і потрібен, — промовив Блад, згадавши, що Джеймс був грумом[18]. — Накажіть подати коней і негайно вирушайте до Спейгстауна. Там ви будете в цілковитій безпеці. Тут не можна залишатися. Не зволікайте!
— Але ж битва закінчилась… — пролепетала нерішуче Арабелла й зблідла.
— Найстрашніше попереду. Міс Трейл дорогою вам усе розповість. Заради бога, повірте мені й зробіть усе, як я вам кажу!
— Він… він мене врятував, — ледь стримуючи ридання, прошепотіла міс Трейл.
— Урятував тебе? — спитала вражена Арабелла. — Мері, від чого він тебе врятував?
— Потім про це! — сердито урвав їх Блад. — Ви балакатимете цілісіньку ніч, коли виберетеся звідсіля в безпечне місце. Будь ласка, покличте Джеймса й зробіть усе, як я кажу! Негайно!
— Ви не кажете, а наказуєте.
— Боже мій! Я наказую! Міс Трейл, та скажіть нарешті, чи маю я для того підстави…
— Так, так, — відгукнулась дівчина, навіть не дослухавши його. — Арабелло, молю, послухай його!
Арабелла Бішоп вийшла, залишивши міс Трейл із Бладом.
— Я… я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили, сер! — промовила Мері, а очі її були повні сліз.
Тільки зараз Блад до ладу розгледів тоненьку, тендітну дівчину, що скидалась на дитину.
— Мені в житті доводилося робити й дещо серйозніше, — ласкаво промовив він і додав з гіркотою: — Тому-то я й опинився тут.
Звісно, вона не зрозуміла його слів, та й не намагалася вдати, що розуміє.
— Ви… ви вбили його? — з острахом запитала Мері.
Блад пильно поглянув на дівчину, що її освітлювало мерехтіння свічки, й відповів:
— Сподіваюсь на те. Це імовірно, але зовсім неважливо. Важливо лише, аби Джеймс якнайскоріше подав коней.
Нарешті подали коней. Їхало четверо: провідник Джеймс, Арабелла, Мері й служниця Арабелли, котра нізащо не бажала залишатися самотою в темному будинку.
Блад посадив легку, мов пір’їнка, Мері Трейл і повернувся, аби попрощатися з Арабеллою, котра вже сиділа на коні. Він побажав їй щасливої дороги. І ще хотів щось додати, та передумав.
Коні незабаром щезли у бузковій пітьмі зоряної ночі, а Блад усе ще стояв біля будинку полковника Бішопа.
Із пітьми раптом пролунав тремтливий дівочий голос:
— Я ніколи не забуду того, що ви для мене дробили, містере Блад! Ніколи!
Та ці слова не принесли Бладу особливої втіхи. Йому хотілось, аби щось подібне було сказане іншим голосом. Так він постояв ще кілька хвилин, спостерігаючи за світлячками, що кружляли над рододендронами, поки не стих цокіт копит. Він зітхнув і спустився з небес на землю. На нього ще чекало багато справ.
До міста він спускався зовсім не для того, щоб на власні очі побачити, як поводяться завойовники. Він мав дещо вивідати. Із цим завданням він швидко впорався й повернувся до палісаду, де з тривогою й надією на нього чекали друзі — раби полковника Бішопа.
Розділ 9
Засуджені заколотники