Коли бузкова темрява тропічної ночі оповила Карибське море, на облавку «Сінко Льягас» залишалося з десяток вояків охорони. Іспанці були впевнені — і не безпідставно — у повному розгромі гарнізону острова. І коли я згадав, що на облавку залишалося не більше десяти іспанців, то мав на увазі радше мету, з якою вони тут залишилися, а не обов’язки, які насправді виконували. Тоді як команда корабля пиячила і безчинствувала на березі, канонір і його помічники, що забезпечили легку перемогу, отримали з берега вино і свіже м’ясо та бенкетували на гарматній палубі. Вартові — один на носі, другий — на кормі — несли вахту. Але пильнували вони явно впівока, бо не помітили два великі човни, які відійшли від пристані і безшумно пришвартувалися під кормою корабля.
З кормової галереї так і не підняли мотузяний трап, по якому дон Дієго спустився в човен, що відвіз його до берега. Вартовий на галереї знічев’я зупинився перед силуетом людини, що стояла перед ним на останньому щаблі трапу.
— Хто це? — поцікавився іспанець, гадаючи, що то один із його товаришів.
— Це я, — прошепотів Пітер Блад чудовою іспанською.
— Педро — ти? — іспанець ступив крок до силуету.
— Так, Педро, але навряд чи той Педро, якого ти знаєш.
— Що? — здивувався вартовий.
— А ось що, — відповів Блад.
Заскочений зненацька іспанець перелетів через низький гакаборт[19] так швидко, що й звуку не встиг видати. Він каменем упав у воду, мало не гепнувшись в один із човнів, що стояли під кормою. Вартовий навіть не змусив Бладових людей напружуватися, бо був у важкій кірасі, з шоломом на голові й одразу ж пішов на дно.
— Тс!.. — подав знак Блад тим, хто чекав на нього внизу. — Піднімайтесь, але тихо.
За п’ять хвилин двадцятеро засуджених заколотників уже були на облавку. Вони видерлись вузькою галереєю і долілиць розтягнулись на кормі. Попереду горіло світло. Великий ліхтар на носі корабля осявав фігуру вартового, що проходжався по півбаку[20]. Внизу, з гарматної палуби, долинали дикі крики оргії.
Звучний чоловічий голос затягував веселої пісні, а решта хором йому підспівували: «Отакі-то славні звичаї в Кастилії!»
— О так, після всього побаченого сьогодні, це звучить як щира правда! Славні звичаї! — зауважив Блад і тихо скомандував: — Уперед, за мною!
Нечутно, мов примари, бунтівники, згинаючись, пробрались уздовж поручнів кормової частини палуби на шкафут[21]. Дехто із повстанців був озброєний мушкетами — їх із неабиякими зусиллями здобули в будинку наглядача. Зброю дістав Блад на випадок утечі. Решта ж мали при собі ножі й абордажні шаблі.
Зі шкафуту можна було розгледіти всю палубу від корми до носа, де, на свою біду, стовбичив вартовий. Бладу довелося ним зайнятися. Із двома товаришами він поповз до вартового, решту ж лишив на командування того Натаніеля Гаторпа, який колись був офіцером королівського військово-морського флоту.
Блад трохи затримався, та коли він повернувся до своїх товаришів, то вартового вже й слід прохолов.
Іспанці ж і далі собі бавилися внизу, вважаючи, що вони в цілковитій безпеці. А чого їм боятися? Барбадоський гарнізон розгромлено і обеззброєно. На березі їхні побратими почуваються цілковитими господарями міста і з жадобою упиваються успіхами легкої перемоги. Іспанці не повірили власним очам, коли раптом їх оточили напівоголені зарослі люди, що скидалися на орду дикунів, хоча видно було, що колись вони були європейцями.
Пісня і сміх різко урвалися, захмелілі іспанці з жахом вибалушили очі на дула мушкетів, спрямованих на них.
Із натовпу дикунів виступив стрункий високий чоловік зі смаглявим обличчям і світло-синіми очима, в яких палахкотів вогник зловісної іронії. Він звернувся до них іспанською:
— Якщо ви негайно визнаєте себе бранцями, то уникнете багатьох неприємностей. Тоді я, якщо не чинитимете опору, заведу вас до безпечного місця.
— Боже мій! — прошепотів канонір, хоча цей вигук нічого не значив у порівнянні з його здивуванням.
— Прошу, — показав їм напрямок Блад.
Іспанці покірно пострибали до трюму через люк, їх підганяли лише мушкетами.
Утікачі не довго роздумуючи причастилися непоганими стравами, що лишилися після іспанців. Після солоної риби та маїсових коржів, якими годували рабів Бішопа упродовж багатьох місяців, смажене м’ясо, свіжі овочі й хліб видалися їм райською їжею. Та Блад усіляко утримувався від надмірностей, для чого, по-правді, йому довелося докласти неабияких зусиль.
Зрештою повстанці виграли лише першу сутичку. Вони ще мали утримати в руках ключ до свободи й закріпити перемогу.
Слід було підготуватися до майбутніх подій, і на ці приготування пішла левова частка ночі. Та все завершилося ще до того, як з-за гори Гіллбай визирнуло сонце — воно й осявало день, такий багатий на несподіванки.
Щойно зійшло сонце, як один із колишніх рабів, котрий ходив по палубі в кірасі й шоломі, з іспанським мушкетом у руках, повідомив про наближення човна.
Дон Дієго де Еспіноза-і-Вальдес повертався на облавок свого корабля із чотирма величезними ящиками. У кожному з них було по двадцять п’ять тисяч песо викупу, які на світанку заплатив губернатор Стід. Дон Дієго плив у супроводі сина дона Естебана й шести веслярів.
На облавку фрегата панував порядок. Повернений лівим бортом до берега корабель спокійнісінько стояв на якорі. Човен із доном Дієго та скарбами підійшов до бравого облавку, з якого звисав трап. Пітер Блад як слід підготувався до зустрічі — недарма ж бо він служив під командуванням де Рітера: з борту звисали талі[22], біля лебідки стояли напоготові люди, а внизу пильнували каноніри під командуванням рішучого Огла. Самим лише своїм виглядом він викликав довіру.
Дон Дієго, нічого не підозрюючи, в гарному гуморі піднявся на палубу. Та й що йому було підозрювати?
Удар по голові, вміло завданий Гаторпом, одразу ж приспав дона Дієго. Бідолашний навіть не встиг оглянути караул, що вишикувався для його зустрічі. Іспанського гранда одразу ж занесли до капітанської каюти, а ящики із багатством підняли на палубу. Коли закінчили із завантаженням скарбів на корабель, дон Естебан і веслярі по одному піднялися драбиною на палубу — там із ними неквапом учинили так само, як і з командиром корабля. Пітер Блад виконував ці операції просто блискуче і, гадаю, не без певної театральності. Поза сумнівом, драматичне видовище, що відбувалося нині на облавку іспанського корабля, могло б стати окрасою будь-якого театру.
На жаль, цю драматичну сцену не могли побачити численні глядачі на березі через далеку відтань.
Мешканці Бріджтауна на чолі з полковником Бішопом і губернатором Стідом, котрого геть змучила подагра, понуро сиділи на руїнах порту й дивилися не на корабель, а на вісім човнів, до яких залазили іспанські головорізи, стомлені насильствами й пересичені вбивствами.
Барбадосці спостерігали за відплиттям човнів зі змішаним почуттям радості й відчаю. Вони тішилися, що кровожерні вороги йдуть, і впадали у відчай від самої лише думки про жахливі спустошення, що порушили, нехай і тимчасово, щастя й процвітання маленької колонії.
Нарешті човни відійшли від берега. Іспанці реготали й відверто глумилися над нещасними жертвами. Човни вже були на півдорозі між пристанню й кораблем, як раптом повітря розітнув гуркіт пострілу. Гарматне ядро впало у воду за кормою переднього човна, забризкавши веслярів. На якусь мить вони припинили гребти й застигли від здивування, а потім здійняли ґвалт, клянучи небезпечну необережність каноніра, котрому здумалося салютувати їм із гармати. Вони все ще лаяли його, коли друге ядро, спрямоване влучніше, розбило човна на друзки. Усі, хто був у ньому, опинились у воді.
Та якщо холодна ванна змусили цих головорізів затнутися, то лайка й прокльони на решті семи човнах лише посилились. Іспанці попіднімали весла, посхоплювалися на ноги й посилали прокльони та молили небо й чортів, аби ті повідомили їм, який п’яний довбень стоїть біля корабельних гармат.
Аж раптом третє ядро перетворило на тріски ще одного човна разом із усіма, хто на ньому був. По миті зловісної мовчанки вибухнула нова лайка та незрозумілі крики. Іспанці знову взялися за весла. Вони розгубились: дехто вирішив повернутися на берег, решта хотіли попрямувати до корабля і з’ясувати, що за чортівня там відбувається. У тому, що на фрегаті сталося щось серйозне, вже не залишалося жодних сумнівів. Це було більш ніж очевидно, адже, поки вони сперечались і слали прокльони у блакитне небо, два нових ядра потопили третього човна.
Рішучий Огл тепер мав чудову можливість попрактикуватися й цілком і повністю довів, що він таки тямить на гарматній справі. Збентеження іспанців тільки полегшило його завдання, адже всі човни збились докупи.
Новий постріл поклав край суперечкам піратів. Вони, мов по команді, розвернулись, або, точніше, спробували розвернутися, та перш ніж вони встигли це зробити, ще два човни пішли на дно.
Три човни, не переймаючись долею тих, хто тонув у воді, поквапилися повернутися на пристань.
Якщо іспанці не могли втямити, що саме відбувається на кораблі, то яким було здивування острів’ян, коли замість іспанського прапора на грот-щоглі «Сінко Льягас» вони побачили англійське знамено. Та й після цього вони зніяковіло стояли та з острахом спостерігали за поверненням на берег своїх ворогів, котрі, поза сумнівом, готові були зігнати злість на барбадосцях. Проте Огл і далі доводив, що він не забув, як поводитися з гарматами, й услід іспанцям послав ще кілька гарматних ядер. Останній човен розлетівся на друзки, щойно причаливши до пристані.
Ось такий був фінал піратської команди, яка десять хвилин тому зі сміхом підраховувала кількість песо, що припадуть на кожного грабіжника за участь у страшних злочинах, які вони скоїли. Та все ж десь шістдесятьом вдалося дістатися берега. Проте чи були в них підстави вітати себе із тим, що вони уникли смерті? Не певен, адже не збереглося жодних записів, за якими я зміг би відстежити їхню подальшу долю. Відсутність таких документів красномовно говорить за себе. Нам лише відомо, що щойно іспанці вибрались на берег, як їх одразу ж пов’язали. Зважаючи на тяжкість їхніх злочинів, можна не сумніватися, що вони мали серйозні підстави шкодувати про свій порятунок після загибелі їхніх човнів.
Хто вони, ті таємничі помічники, які в останню мить помстилися іспанцям і зберегли викуп у сто тисяч песо, що його так нахабно вибили з острів’ян? У тому, що «Сінко Льягас» перебував у руках друзів, нині, після таких доказів, ніхто не сумнівався. «Та хто ж ті люди? — запитували один в одного мешканці Бріджтауна. — Звідкіль вони взялися?»
Єдине їхнє припущення було близьке до істини, що це купка сміливих острів’ян проникла вночі на корабель і захопила його. Залишалося тільки з’ясувати імена тих таємничих рятівників і віддати їм належну шану.
Саме з таким дорученням полковник Бішоп вирушив на корабель як уповноважений представник губернатора (сам губернатор не міг цього зробити за станом здоров’я) у супроводі двох офіцерів. Піднявшись по мотузяному трапу на облавок корабля, полковник побачив біля головного люка чотири ящики з грошима. Це було неймовірне видовище, тож очі полковника зблиснули радісним вогником, тим паче, що вміст одного ящика він доставив сам особисто.
Обабіч ящиків упоперек палуби двома стрункими шеренгами стояло з двадцятеро солдатів з мушкетами, у кірасах та іспанських шоломах.
Годі було чекати від полковника Бішопа, щоб він з першого погляду упізнав у цих виструнчених, дисциплінованих солдатах брудних голодранців, які горбились на його плантаціях. Не слід було й сподіватися, що він одразу ж упізнав людину, яка вийшла привітатися з ним. Це був худорлявий джентльмен із вишуканими манерами, одягнений за іспанською модою у все чорне зі срібними позументами. На розшитій золотом перев’язі висіла шпага з позолоченою рукояттю, а з-під крислатого капелюха з великим плюмажем[23] виглядали ретельно завиті локони чорної перуки.
— Вітаю вас на борту «Сінко Льягас», шановний полковнику! — мовив чийсь доволі знайомий голос. — На честь вашого прибуття нам по можливості довелося використати гардероб іспанців, хоча, скажу відверто, ми навіть не очікували побачити вас особисто. Ви перебуваєте серед друзів, серед ваших старих друзів!
Полковник аж остовпів од здивування: перед ним стояв Пітер Блад — начисто поголений, від чого навіть здавався молодшим, хоча фактично він виглядав відповідно своєму вікові — тридцятьом трьом рокам.
— Пітер Блад! — здивовано вигукнув Бішоп. — То це ти…
— Точно! А це мої і ваші друзі, — Блад недбало відкинув манжету з тонкого мережива і вказав рукою на застиглу шеренгу.
Полковник придивився пильніше.
— Дідько мене роздери! — з дурною радістю верескнув він. — І з цими хлопцями ти захопив корабель і помінявся ролями з іспанцями! Це дивовижно! Це героїзм!
— Героїзм? О ні, радше, це епічний подвиг. Здається мені, полковнику, ви починаєте визнавати мої таланти.
Бішоп сів на віко люка, зняв свого крислатого капелюха і витер піт із чола.
— Ти мене вражаєш! — усе ще дивувався він. — Присягаюсь порятунком своєї душі, це просто неймовірно! Повернути всі гроші, захопити такий чудовий корабель зі всіма багатствами! Це хоча б частково компенсує інші наші втрати. Дідько забирай, ти заслуговуєш непоганої нагороди за це!
— Цілком із вами згоден, полковнику.
— Хай мене чорти вхоплять! Ви всі заслуговуєте на гарну винагороду і мою вдячність.
— Звісно, — зауважив Блад. — Питання в тому, яку винагороду, по-вашому, ми заслужили і в чому полягатиме ваша вдячність.
Полковник Бішоп здивовано подивився на нього.
— Та це ж зрозуміло: губернатор Стід повідомить королеві в Англію про ваш подвиг і, можливо, вам скоротять терміни ув’язнення.
— О, ми знаємо про великодушність нашого короля! — глузливо зауважив Натаніель Гаторп, що стояв поруч, а шеренгою прокотився сміх.
Полковник Бішоп трохи зіщулився, вперше відчувши якесь незрозуміле хвилювання. Йому раптом спало на думку, що все може статися не так, як гадалося.
— Є ще одне питання, — провадив Блад. — Це питання про вашу обіцянку мене висікти. У цих справах, полковнику, ви завжди тримаєте свого слова, чого не скажеш про інших. Ви ж бо, як я пам’ятаю, обіцяли, що не лишите жодного дюйму цілої шкіри на моїй спині.
Плантатор лише недбало відмахнувся з таким виглядом, наче Бладові слова його образили:
— Чи можна згадувати про такі дурниці після того, що ви зробили, любий лікарю!
— Вельми втішений, що ви так миролюбно налаштовані. Та, гадаю, мені дуже пощастило. Якби іспанці з’явилися не вчора, а сьогодні, то нині я перебував би в такому ж стані, як і бідолашний Джеремі Пітт…
— До чого зараз ці розмови?
— Вони дуже доречні, любий полковнику. Ви стільки завдали людям зла, що заради тих, хто може опинитися тут після нас, я хочу, аби ви отримали гарний урок, який би запам’ятали на все життя. У кормовій рубці зараз лежить бідолашний Джеремі, чию спину ви розмалювали у всі кольори веселки. Небораці доведеться хворіти не менше місяця. Якби не іспанці, то я сумніваюся, що сьогодні він був би ще живий. На той світ ви могли б відправити і мене…
Аж тут наперед виступив Гаторп, високий, енергійний чоловік з різкими, але привабливими рисами обличчя.
— І ви ще гаятимете час на цю гладку свиню? — здивовано запитав колишній офіцер королівського флоту. — Киньте його за борт, та й поготів.
У полковника мало очі не вилізли на лоба.
— Що за нісенітниці ви плетете? — заревів він.
— Маю вам сказати, що ви дуже щаслива людина, хоч і не здогадуєтеся, чому саме.