Через деякий час, коли вона подоїла корів і пояснювала наймитам, що робити далі, біля двору з’явився пан Манрікес. О цій порі він найчастіше проходив пішки, але іноді проїздив верхи; чи то до Курро, послухати плітки Лейквена, чи до капітана — засвідчити свою пошану, або їхав на прогулянку. Ніхто ніколи не бачив пана Манрікеса за роботою. Це був поважний міський добродій. Всю роботу переклав на дружину, літню служницю та наймитів. На його полі сходи були погані, хоча ділянка не менша, ніж у Хуана, і земля не гірша.
Сьогодні пан Манрікес ішов пішки. Він мовчки обіперся на огорожу і слухав, як Антонія наказує вивезти на поле гній і скупати коней. Наймитам завжди треба все розтлумачити, як малим дітям, інакше вони не поворухнуть і пальцем. Наймити на кордоні — неспокійний люд, одне літо працюють тут, інше — там, але довго ніде не затримуються. А колу набридає це, той стає поселенцем.
Лоб пана Манрікеса, вкрився потом, бо сонце давно вже розігнало туман, стало жарко, а він, як і завжди, був у товстому чорному піджаку і чорному капелюсі. Його ніколи не бачили в іншому одязі, і дехто твердив, що піджак уже приріс до нього.
Та спека, здавалося, не заважала йому. Він напівнасмішкувато, напівпрезирливо дивився на білих, котрі стояли перед Антонією. Вона розуміла: він дивиться з презирством тому, що обидва наймити розуті, а насмішку викликає в нього те, що вони — двоє дужих, дебелих білих — слухають маленьку індіянку. Антонія бачила, що наймити теж розуміли його. Вона помітила це по невдоволених обличчях і уповільнених відповідях. Він не був кращий з білих, отой пан Манрікес, і тому інші білі в його присутності теж не ставали кращі.
Наймити зникли в сараї, а Антонія вже підняла повні дійниці молока, коли пан Манрікес нарешті відкрив рота.
— Доброго ранку, сусідко. — Він був улесливий, як кіт.
— Доброго ранку.
— Ви завжди такі працьовиті, сусідко.
Пан Манрікес зручніше обіперся на огорожу, як людина, що збиралася побазікати досхочу, і Антонія не могла так просто піти від нього. Вона поставила дійниці і підійшла кроків на три, не ближче.
— Комусь треба працювати, — підкреслено сказала вона.
Погляд її був спрямований на праву руку пана Манрікеса, яка безвільно лежала на огорожі, на мізинець з довгим лакованим нігтем. Пан Манрікес одростив його таким довгим на ознаку своєї знатності і того, що він ніякою працею не займається. Хто працює, у того ніготь обломився б.
— У вас працюють двоє дужих хлопців, білих, це відразу видно. — Він оглянув подвір’я, город, ніби був судовий виконавець і прийшов описувати майно.
Кров ударила Антонії в лице.
— Індіяни працюють не гірше.
— Але вони, либонь, не витримують довго.
Так, він до деякої міри мав рацію. Індіяни не витримували так довго, як білі наймити. Минало кілька тижнів, і їх тягнуло на полювання, їм надокучала постійна робота, вони тікали в свої ліси. Якщо ж траплявся серед них хтось, не схожий на інших, то Хуан через півроку чи трохи більше одсилав його назад до свого племені, щоб він навчив інших, як треба обробляти землю.
— Вони є не кращі і не гірші від білих, — Антонія промовила це, ніби так само погано володіла іспанською мовою, як молучі, що приходили в Лейквен раз чи два на рік. Вона помітила це, але не змогла інакше.
Пан Манрікес роздивлявся її мов рідкісну істоту, яку бачив вперше, і заговорив далі ще більш вишукано.
— Ні, ні, пані Моралес, вам не переконати мене. Я розуміюся на цьому. Ви і ваш чоловік — пристойні індіяни, йдеться, зрозуміло, не про вас. Але більшість — нікчеми. Всі вони ледацюги. Уявіть собі, що могли б зробити білі поселенці з індіянської території! Я завжди казав і тепер кажу: індіяни — лихо для країни. Вони заважають білим. Однак вашого чоловіка і вас це, ясна річ, не стосується. Ну, на все добре!
Манрікес підняв свого дорогого чорного капелюха і пішов, а Антонія стояла приголомшена, ніби їй надавали ляпасів, і дивилася йому вслід. Коли б він хотів зіпсувати їй день, то не міг би зробити це краще.
Вона взяла дійниці і пішла на кухню, від гніву не відчуваючи їх ваги. Хай їм чорт, отому панові Манрікесу і всім білим! Небагато таких, як він, власне, тільки учитель Гонсалес, але їй не потрібні й найкращі білі. Адже і в них є чимало поганого. З неї досить. Не треба їй ні міцного будинку, ні полів. їй досить хижки, аби тільки вона стояла там, де ніхто не дивитиметься на неї зверхньо.
Антонія сиділа на низенькому ослінчику, тримаючи між коліньми маслобійку. Хуан ганяється за химерами, а їй тим часом доводиться зносити образи. Навіть просто жити серед білих і то важко, ходиш і відчуваєш, ніби тисячі ворожих поглядів впиваються тобі в потилицю. А йому усе мало. Йому хотілося стати сержантом, захищати кордон, пильнувати мир, йому, індіянинові серед білих!
Один не може пливти проти течії. Антонія ясно відчувала це. Не слід було йти з племені. Тут треба стати тільки такими, як Курро, — “білими індіянами”, підлабузниками, а інакше білі проломлять їм потилицю. Коли б то Хуан скинув мундир.
Вона проклинала пана Манрікеса, вчителя Гонсалеса, знову згадала про нового лейтенанта і те, що розповідали про нього, згадала, що його син пішов до школи разом з Педрільо. Оце єдине справді було добре: Педрільо ходив до школи і чомусь навчався. Коли він виросте, то, може, поїде до міста. Там, певно, менше зважають на колір шкіри. А колись настане день, і він повернеться до молучів вченою людиною. Заради цього варто лишатися тут, незважаючи на сотню панів Манрікесів. Рухи у неї стали повільніші, і шибки нарешті перестали дзвеніти.
— Оце Амаро Ірігоєн, ваш новий товариш, — сказав учитель і усміхнувся так, що його довгасте обличчя геть вкрилося зморшками. Побачивши багато цікавих очей, він знову подивився на Амаро, що стояв поруч. — Де ти раніше вчився, хлопчику?
— В столиці, в Марієн-гімназії.
— В гімназії? Ну, приємно, що тепер ти вчитимешся у нас. — Він всміхнувся ще привітніше. — Сідай біля Бласа.
Блас сидів попереду Педрільо, і новий учень ішов тепер між партами прямо до Педрільо. Він був одягнутий як лялечка: біла випрасувана сорочка, довгі штани і чорні черевики, які блищали так, що можна було осліпнути.
Амаро побачив Педрільо в останній момент і зупинився, ніби наштовхнувся на стіну, кров ударила йому в обличчя. Потім пішов далі, швидше, ніж раніше, і сів поряд з Бласом, ні разу не глянувши на Педрільо. Тонкий аромат дорогого мила рознісся круг нього.
Сьогодні вчитель майже зовсім не звертав уваги на малюків. Він наказав їм переписувати й рахувати, а сам весь час лишався біля старших учнів, біля новенького, який приїхав із столиці, з справжньої гімназії і, крім того, був сином лейтенанта. Обличчя вчителя все ширше розпливалося в усмішці.
— Хто скаже мені, коли була заснована наша столиця? — Звелося з десяток рук, але вчитель хотів дізнатися про це тільки від новенького: — Ти, Амаро?
— Хто може назвати перевал між Чілі та Аргентіною? — І знову: — Ти, Амаро?
Інші вже не піднімали руки, а Блас одсунувся від свого сусіда далі, наскільки міг.
Тим часом вчитель розповідав, що раніше працював у місті, хоча й не в самій столиці, в чудовій школі, хоча й не в гімназії. Він розповідав своєму новому улюбленцю, і тільки йому, бо інші були сільські дурники — вони не заслуговували, щоб їх навчав такий учитель, як він.
Почалася перерва. Діти оточили нового учня, у якого, до речі, був з собою не тільки хліб, а й варене яйце, і, жуючи, розпитували його.
— Що таке гімназія? — поцікавився Панчо.
— Що?
— Ну, гімназія. Школа, в якій ти вчився.
— Там вчать латині.
Панчо не здивувався.
— А я знаю багато арауканських слів. Це ще важче, ніж латинь.
Білий Амаро стояв серед них, стрункий, тендітний, і дивився на всіх темними очима. Учні уже незлюбили його, по-перше, тому що він так гарно вдягнений, а по-друге, що з першого дня він став улюбленцем вчителя.
— Як від нього пахне, — сказав Лало і потяг носом. — Гірше, ніж на луках. — Він знову потяг носом і захихикав. — Блас тільки посидів поряд, а вже теж пахне, як квіточка.
Педрільо придивлявся і прислухався, але не казав нічого і тримався осторонь. Новий учень подобався йому не більше, ніж іншим, він згадував, як той жахнувся, коли побачив його. Але мати казала, що не треба звертати увагу на сорочку, важливо, що під нею. Всі — люди, і новий глянув на нього так кумедно тому, що він тут ще чужий.
Блас доводив, що він не торкався до Амаро, хоча й сидів поряд.
— Споримо, що ти не вмієш плавати? — Блас стояв перед новачком широко розставивши ноги, засунувши руки в кишені.
— А що як можу?
— Так пірнати не можеш.
Щоки Амаро поволі червоніли, і він перестав їсти.
— Ось бачиш, — тріумфував Блас. — Та що там! Тебе здує найлегший вітрець. Давай-но поміряємося силами. Я дотягну тебе он до тієї огорожі.
Коли б так тривало і далі, напевне, дійшло б до бійки, і від випрасуваної сорочки та чудових штанів лишилося б небагато.
— Облиш його, — сказав Педрільо.
Амаро озирнувся, і Педрільо помітив в його очах полегкість, та, побачивши, хто прийшов йому на допомогу, Амаро ще дужче почервонів і повернувся до Бласа.
— Про мене, давай мірятися, — хоробро промовив він.
Але до цього не дійшло. Підійшов учитель. Він оглянув учнів, що оточили Амаро, помітив, що Педрільо стояв осторонь, і просяяв.
— Подружилися?
— Так, пане Гонсалес, — відповів Панчо. — Він розповідає нам про гімназію.
— Вони розказали тобі про все, Амаро?
— Так, пане Гонсалес, — відповів Амаро, і це було з його боку пристойно. Він не поскаржився.
Кивнувши, вчитель зник у школі. Відразу продзеленчав дзвінок, перерва закінчилась, і всі зайшли до класу.
Мати сказала правду: не сорочка має значення, новий зовсім не такий уже й поганий. Педрільо помітив по інших, що вони майже пробачили Амаро запах мила. На другому уроці вчитель теж задавав питання і знову головним чином Амаро. Та цього разу хлопець відповідав не так добре, хоча йшлося про їхню провінцію і територію індіян, про речі, які всяка розумна людина знала, й не ходячи до школи. Усмішка вчителя дещо пригасла.
— Звичайно, цього не вчать у столиці, — виправдовував він Амаро. — Назви мені племена арауканців, які ти, певно, знаєш.
— Мо… молучі і… — Та більше він нічого не міг сказати.
— Пе… — силкувався вчитель допомогти йому. — По… пе… — Ні, він і справді не знав. Педрільо відсунувся подалі на своїй лавці, щоб учитель не бачив його.
— Пеуенчі, — прошепотів він.
Амаро, здавалося, не чув.
— Пеуенчі, — повторив Педрільо так голосно, що вчитель відчув небезпеку і зморщив лоба.
Амаро повернувся.
— Мені не потрібні твої підказки, — із злістю крикнув він Педрільо.
В класі запала тиша. Навіть найменші відкрили здивовано роти.
Вчитель опам’ятався перший. Замахнувшись тростиною, він підбіг до Педрільо.
— Що-о? Він підказував тобі? Встань!
Педрільо знав, що тепер буде. Він мовчки простягнув руки долонями догори. Вчитель розмахнувся. Педрільо заплющив очі і зціпив зуби. Він дістав на кожну руку по три удари. Долоні пекли вогнем, до ліктя й вище, аж до плеча. Але хлопець не видав ні звуку, тільки дихати став важче. Вчитель теж захекався.
— Після уроків вимиєш дошку і заметеш клас! — наказав він.
Потім знову пройшов наперед. У класі все ще стояла мертва тиша. Ніхто й не поворухнувся, крім Бласа, який знову відсунувся від Амаро що далі, ніж доти.
Обличчя Педрільо палало. Вчитель розповідав щось з історії, розповідав з географії, а Педрільо нічого не чув. Вій був настільки розлючений, що спалахнув, якби пан Гонсалес сказав йому хоч слово.
Продзвенів дзвоник, і закінчилися уроки, а долоні у Педрільо все ще пекли вогнем… Всі побігли з класу туди, де світило сонце і не було ніякого пана Гонсалеса, а Педрільо змушений був лишитися. Вчитель весь час сидів у нього за спиною, і коли він мив дошку, поки вона не заблищала, як нова, і коли взявся за віника. Потім учителеві набридло, і він пішов, грізно попередивши, що загляне ще раз і до того часу клас мас бути такий чистий, що хоч їж з підлоги.
Педрільо підмітав, мив, а шалена лють, яку він відчував до новачка, все зростала. Що він із себе удає, мавпа! Виказав його, а він же нічого поганого не зробив йому. Допомогти хотів. Пекучий біль у долонях все не вщухав, і Педрільо уявляв собі, як він провчить Амаро, коли той попадеться йому до рук. Він не забуде тростини і через сто років. Педрільо так махнув віником, що знялася густа хмара пилу.
Іноді він прислухався, що чути знадвору. Але на шкільному подвір’ї було тихо. Учні, певно, давно порозбігались, і новий сидів дома. Щоб він провалився! Іноді ж йому чулися за школою якісь вигуки, ніби голоси Алехо і Панчо, але то, либонь, вчувалося йому.
Нарешті Педрільо закінчив роботу і зв’язав свої книжки. Згадав матір і подумав, як пояснить їй, чому прийшов так пізно, проте, багато розповідати не слід, адже вона казала, що всі — люди, а він тепер не вірив цьому.
Хлопець вийшов на подвір’я і звернув ліворуч. Най-коротший шлях додому через луки поза школою. До того ж він ні з ким не зустрінеться. Йому не хотілося нікого бачити. Та, пройшовши якихось десять кроків, він став, ніби ноги йому вросли в землю. Від здивування Педрільо навіть забув про біль в опухлих долонях.
Біля кошари стояли Алехо, Панчо та інші, півколом оточивши когось, що притулився спиною до огорожі. Не було ніякого сумніву — то був Амаро. Хлопці не випускали його, оточили, щоб він не міг вирватись. Педрільо враз опинився поряд, розмахуючи книжками, як військовою сокирою, і щось голосно вигукуючи.
Амаро вже трохи скис. Його тонка випрасувана сорочка зім’ялася, волосся впало на лоба, він був блідіший, ніж вранці. Стиснувши кулаки, Педрільо став проти нього. Вони поб’ють його. Педрільо слід тільки почати.
— Бий його! — заволав Алехо, підстрибуючи.
— Він ще й огинається! — обурився Лало.
Педрільо побачив страх в очах Амаро, побачив, який він худий та слабий, і зрозумів, що нічого геройського не буде в тому, якщо вони його поб’ють. Та знову відчув пекучий біль у долонях, почув вигук Алехо: “Бий його!”, і його охопила така лють, що він забув про все.
— Чому ти виказав мене, донощику?
— Бо не хочу, щоб ти підказував мені, само ти! — Амаро крикнув це йому в обличчя з такою ж злістю, як і у класі. В його очах уже не було страху, — була теж лють.
Педрільо підступив ближче.
Тепер він стояв поряд з Амаро, вищий за нього на цілу голову і вдвоє ширший в плечах. Але новачок не відступив. Він навіть пішов на Педрільо сам, нахиливши голову, силкуючись штовхнути його.
Педрільо ухилився і схопив супротивника за стегна. Якусь мить вони розхитувались, а потім Педрільо підставив йому ногу, і обидва впали у високу траву під захоплені вигуки хлопців. Зверху опинявся то один, то другий, однак частіше Педрільо; вони лупцювали кулаками один одного, але за кожен свій удар Амаро діставав три. Враз Педрільо виринув, сів верхи на нового і придавив його обличчям до землі.
— Будеш лізти, донощик?
Амаро випинався, але це не допомагало, бо Педрільо стояв колінами у нього на плечах.
— Здавайся!
Амаро заскреготав зубами і знову спробував скинути з себе Педрільо. Сльози текли у нього по обличчю, проте він не здавався.
— Смердючий індіянин, — задихався він, — я вб’ю тебе, я всіх вас повбиваю.
Він усе ще не міг поворухнутися. Справді-таки слабак.
Педрільо не тішила перемога, що так легко дісталася йому. Коли б усе робилося як годиться, Амаро мусив би тепер попросити вибачення, і на цьому все скінчилося б. Але ж він не здавався, і Педрільо не знав, що робити далі. Хлопці стихли і спантеличено дивилися на істоту, що ревіла і кричала про вбивство, а сама не вміла навіть по-справжньому битися.
— Що я зробив тобі, йолопе? — люто вигукнув Педрільо. Але це була інша лють, безпорадна.