Він відчував себе самотнім, бо для білих був тільки червоношкірим, а для своїх — білим. Навіть Дикий Кінь, друг, брат по крові, не розумів його повністю. 1 все-таки він робитиме своє. Хуан стиснув широкі повні губи, випнув підборіддя і довгим поглядом окинув зелену землю, ніби хотів на сотні років запам’ятати її. Довго сидів нерухомий, як скелі навколо, поки його тінь не почала поволі коротшати.
Тоді він збіг униз, ковзаючи по схилу, перестрибуючи через уламки скель, як хлоп’я. З-під ніг у нього розліталося каміння, а гнідий, злякано форкнувши, одскочив, коли Хуан підбіг до нього. Очі у Моралеса сяяли. Як це добре — позбутися сумнівів.
Коли вій спустився, обідній час минув. І вожді вже чекали. Хуан глянув на вбивцю-воїна, який усе ще лежав так, як його кинули вранці. Тільки очі у нього були тепер широко розплющені і дивилися ніби з потойбічного світу.
В хижі сиділо до двадцяти вождів, вчетверо чи вп’ятеро більше, ніж звичайно, і це було тривожною ознакою. Такою ж ознакою була й молодість більшості вождів. Дикий Кінь був серед них найстаріший. Незважаючи на це, Моралес відчував себе впевнено. Він переконає їх!
Пошукавши очима спільників, на яких можна розраховувати, Хуан знайшов тільки двоє чи троє знайомих облич, але й ті здалися такими ж чужими, як і інші. Його зустріло вороже мовчання. Тільки Дикий Кінь привітно глянув на нього, та це був вияв давньої дружби; спільника в ньому він не мав. А для молодих воїнів, які знали його тільки з розмов, він був білий, гірше того — зрадник, індіянин, який став білим.
Нараду вів Дикий Кінь, і тому, що зібралися в його хижі, і тому, що він був найстаріший. Тільки-но Моралес сів поміж вождями, як Дикий Кінь підвівся. Він стояв прямо, тримаючи в руці знак свого сану — військову сокиру. Але на ньому ще був мирний одяг; накидка і на ногах обмотки. Та коли він скине їх, оголить торс, тоді вже буде пізно розмовляти про мир.
— Наші брати, пеуенчі, надіслали нам знак війни — вмочену у кров стрілу! — пролунав у хижі його голос. Він вирвав з одягу червону стрілу, щоб усі побачили її. — “Ми хочемо йти війною проти білих, які захопили нашу землю. Від гір до моря, з півночі на південь, стільки, як може проскакати вершник за п’ять днів, — вся ця земля має належати пеуенчам і молучам, як колись належала нашим батькам. Тому ми разом з вами нападемо на білих, на їхній форт і на їхні хати; разом ми переможемо і разом заберемо те, що належить нам”. Так сказали пеуенчі.
Дикий Кінь сів. У хатині запала сувора тиша. Відвертість, з якою він говорив перед солдатом форту про план нападу, вразила інших не менше, ніж Хуана. Спопелити форт і всі будинки білих. Яке безглуздя! Правда, огорожа форту була не дуже надійна, та й чотири невеликі гармати не могли протистояти добре озброєному ворогові. Але арауканці теж погано озброєні. Що могли вдіяти списи та дрючки проти гармат, навіть старих?
— Ти кажеш, щоб чули вуха ворога, — певдоволено зауважив літній вождь.
— Нехай знає, — заперечив Дикий Кінь. — Якщо арауканці підуть війною, вони зроблять це не як пічні злодії. Нехай знають усі білі. Це їм не допоможе.
Раптом схопився молодий воїн, нетерплячий, збуджений від бойового запалу. Він зірвав з себе накидку, і всі побачили: рішення вже прийняте — його тіло було розмальоване фарбою війни. Під блискучою темною шкірою напружилися м’язи.
— Як, ми дозволимо, щоб пеуенчі самі ішли війною? Невже наші діти колись тикатимуть на нас пальцями і казатимуть, що ми сиділи склавши руки і дивились, як інші боролися за звільнення нашої землі? Знаки сприятливі, шамани провіщають нам перемогу. Я — Гірський Орел. Я і мої люди — ми йдемо до пеуенчів.
Знову запала тиша. Всі чекали, що скаже Хуан, адже він завжди боронив мир. Моралес оглянув молоді суворі обличчя. Як добре розумів він їх. Колись і він думав так, як вони, говорив і діяв так, як тепер говорили і прагнули діяти вони. Йому довелося заплатити дорогою ціною, пережити таке, за що інші віддали життя. Чому ж кожен повинен збирати власний досвід? Чому лихо батьків не зробило синів розумними? Пеуенчі — неспокійний народ. Нікому ніколи не щастило втримати їх од війни. Молучам не слід об’єднуватись з ними заради себе самих.
— О, Гірський Орел, я вислухав тебе. — В голосі Хуана чулася насмішка. Треба словами перемогти цього вождя. — Скажи мені, скільки разів ти воював проти білих?
Гірський Орел, невдоволено буркнувши щось, похилив голову.
— Ти ще не вилазив із свого гнізда, а хвалишся, що перелетиш гори. Я воював проти білих. І бачив, як мало людей повернулося назад. Мертві тіла наших вкрили землю, а будинки білих вистояли. Я бачив також, що мир зробив Дикого Коня і його людей заможними.
— А потім твій мир з’їв його жінку! — вигукнув Гірський Орел.
— Ми покараємо обох білих, які продавали в стійбищі вогняну воду. Солдати карають кожного, хто йде проти закону.
— У твого закону два обличчя, — глузував Гірський Орел. — Добре до білих і суворе до нас. Скажи, що зроблять з ними.
Хуан махнув рукою. На цьому питанні він міг послизнутись, їм не втягнути його в розмову про це.
— Ми теревенимо, як старі баби. Білі сильні. Якщо ви підете проти форту, то доведеться вашим жінкам закрити свої обличчя і співати жалібні пісні. Краще вчіться у білих, і ви станете дужі, як вони, і ви ніколи не воюватимете.
Гірський Орел презирливо скривився.
— Робота на полі — це жіноча справа. Вона забирає силу у рук і очей. Білим тоді легко буде подолати нас.
Розмовляти з ним далі не було сенсу, і Хуан повернувся до Дикого Коня.
— Скажи, ти хочеш, щоб загинуло все плем’я через те, що загинула твоя дружина? Чи розумний пастух кидає всю отару пумі, яка розідрала одну вівцю?
— Моє серце повне горя, — похитав головою вождь, — бо погасло сонце мого життя. Воно волає помсти, але тепер йдеться про більше. Ти знаєш не все. Молучі, а тим більше пеуенчі, не тому балакають про війну, що в моїй хижі сталося вбивство. Ми бачимо, що в країну приходить все більше білих, чуємо, що вони будують нові залізні дороги, щоб привозити сюди ще і ще поселенців. Вони женуть свою худобу на наші пасовиська. Мине небагато років, і вони почнуть заганяти нас все далі в гори. Для наших отар лишиться мало пасовиськ, нам ніде буде полювати. Твоя правда, білі дужі, у них багато зброї. А що коли й ми добудемо зброю? Якщо знайдуться білі, які допоможуть нам спалити форт і прогнати поселенців?
— Які білі? Той, хто обіцяє таке, бреше!
Дикий Кінь уважно подивився на Моралеса.
— Скажу тобі, скільки можу. Прийшов Білий Король. Він поведе арауканців на війну і привезе допомогу через море.
Хуан опанував себе. Не можна, щоб помітили, як злякали його ці слова. Іноді у нього виникала думка, що якийсь білий перебіжить до індіян і заподіє лиха.
— Хто знає того Короля? — презирливо спитав Моралес. — Хто розмовляв з ним?
— Він живе у пеуенчів. Це — найголовніший вождь у них.
Хуан відчував, як стукає кров у скронях; багато пар очей не відривалися від його обличчя. Він розгубився.
— Білі солдати не раз обіцяли захищати нашу землю, — сказав вождь, що сидів поряд з Диким Конем, — і щоразу брехали. Білий Король дає нам зброю, щоб ми самі обороняли наші пасовиська і наші угіддя від полювання.
І цей відстоював війну, хоча був уже немолодий.
Хуан гарячково думав. Хто цей Білий Король? Що криється за його словами? Треба виграти час. Тепер це — найважливіше. Виграти час! Якщо молучі ще кілька тижнів не покинуть своїх стійбищ, пожежу, можливо, пощастить погасити.
— Хто бачив зброю, яку хоче дати вам Білий Король?
Відповіддю йому було недобре мовчання.
— Він обіцяв нам, — нарешті відповів Гірський Орел.
— Звідки він візьме її? Ви кажете, що білі солдати обдурювали вас. Ця людина теж біла. І я, молуч, людина вашого племені, запевняю: ви не одержите ніякої зброї. Вам не бачити більше ваших хиж, якщо розпочнете війну.
Слова Хуана подіяли. Він помітив це по їхніх обличчях. Глянув на Дикого Коня, сподіваючись, що той теж закличе до розуму, однак Дикий Кінь мовчав. Смерть дружини гнітила його.
Знову підвівся Гірський Орел. Його голі груди схвильовано піднімались і опускалися під товстим шаром червоної фарби — фарби війни.
— Твої слова розумні, але скажи: хіба неправда, що наша земля тане, наче сніг від сонця? Хіба неправда, що білих стає дедалі більше? Хіба неправда, що вони ненавидять пас і жадібно поглядають на те, що у нас лишилося? Мине ще десять років, і ми будемо такі слабі, що не зможемо боротися, навіть якщо захочемо. Тому я кажу: давайте боротися тепер! Досить слів. Я і мої люди йдемо до пеуенчів.
Він суворо глянув на Хуана і вийшов з хижі. Троє молодих вождів пішли за ним. Гірський Орел майже годився Хуанові в сини, і в цю мить Хуан любив його як сина, бо цей вождь так гаряче і так рішуче прагнув боротися за своє плем’я. Але любити його він не повинен, вони ж супротивники, і ця любов заважала б йому виконати свій обов’язок. Треба зберігати холодний розум, бо інакше все загине. За хвилину почувся цокіт копит, поступово він віддалявся і скоро зовсім затих. Гірський Орел і його друзі залишили стійбище.
Людей у них було небагато. Напевне, всього чотириста чи п’ятсот воїнів. Впливовіші вожді ще сиділи тут, і головне, сам Дикий Кінь не сказав свого рішення.
Моралес почав знову, він умовляв не вірити Білому Королю, закликав берегти мир і водночас відчував, що не може довести їм свою правоту, бо не знає, що то за Король. Іноді він помічав на обличчях вождів сумнів. Вони вагалися. Нарешті заговорив Дикий Кінь, найстаріший і найдосвідченіший, найзаможніший вождь молучів, чиє слово важило найбільше.
— Розум підказує мені, що в твоїх словах є багато правди, однак він підказує мені також, що й Гірський Орел має рацію, як і ти; і серце моє — з Гірським Орлом. Життя за життя! Ми ділили з тобою дах над головою, разом полювали і пили кров барана. Ми — брати. Тому я кажу тобі: я почекаю і подивлюсь, чи додержить Білий Король свого слова. Якщо він дасть нам зброю і допоможе, то я не покину пеуенчів у війні самотніми. Доти буде мир.
Хуан полегшено зітхнув. Він досяг принаймні одного — виграв час, а це означало багато. А що коли розповідь про Білого Короля тільки чутка.
Прийняти все за чутку було заманливо, та Хуан одразу відмовився від цього. Дуже дивні речі розповідали Дикий Кінь і Гірський Орел про Білого Короля, для чутки — надто багато даних. Що за цим криється, він мусив дізнатися сам. Вони мовчать, бо на ньому мундир білих.
Інші вожді підтримали Дикого Коня. Нарада закінчилася.
Того ж вечора Моралес вирушив до форту. Він сидів на своєму гнідому, а Дикий Кінь стояв поряд. Вождь проводжав його, не сержанта Моралеса, а молуча Стрілу, брата по крові, і перед тим, як Хуан сів на коня, обняв його. Від кошари долинали удари невеликого барабана і монотонний спів полоненого, що лаштувався в останню путь, у путь до країни мертвих, десь по той бік океану, далеко на заході.
— Невже справді буде війна? — спитав Хуан. — Невже ми розійдемося по ворожих таборах? — Він сказав це тепер, бо ніхто третій не чув його, сказав майже благально і з надією подивився в обличчя вождя.
— Мій шлях — це шлях мого народу, — спокійно глянув на нього Дикий Кінь.
Хуан стиснув губи.
— Я теж молуч. На мені мундир білих, але кажу тобі: я більше молуч, ніж Гірський Орел і ті молоді вожді, які закликають до війни. Я ніколи не підніму рушниці проти арауканців, а особливо проти тебе і твоїх людей.
Дикий Кінь не відповів, і Хуан пришпорив коня. Удари барабана і спів ще деякий час супроводили ного. Потім спів затих, незабаром не стало чути й барабана. Навколо була тиша, м’яка трава під ногами і оксамитове чорне небо, поцятковане зірками.
Хуан знав, що відбудеться завтра біля кошар з першими променями сонця. Вони розв’яжуть того воїна, посадять його і стануть круг нього. А він співатиме свою останню пісню, співатиме, як він полював на пум> і оленя, як перепливав річку і джигітував. А в цей час коло списів повільно звужуватиметься. І коли він дійде до останньої події в своєму житті, до того, як убив воїна-молуча і дружину вождя, списи проткнуть його.
Дико! Криваво! Жахливо! Білі, певно, поводяться з своїми в’язнями ввічливіше, посадять на кілька років у в’язницю, а якщо ті мають щастя і доброго адвоката, то їм не доведеться відсиджувати цей час, невдовзі вони знову торгуватимуть горілкою та зброєю. Але що ж жорстокіше — закони арауканців чи закони білих?
VII
— Педрільо! Педрільо!
Хлопець одіпхнув руку і глибше сховався під теплою ковдрою. Однак рука і голос не давали йому спокою.
— Педрільо, вставай!
Повіки були страшенно важкі, і, здавалося, минула вічність, поки він підняв їх. За вікном повис густий туман; у кімнаті було темно.
— Сніданок готовий.
Мати схилилася над сином.
— Добре, я зараз.
Вій не знав, що казав, хотів тільки, щоб його не чіпали і знову можна було б поринути в приємну темряву сну. Та рука і голос не відступали.
— Якщо не встанеш, прийду з ганчіркою.
Це подіяло. Він сів, одкинув ковдру, підставляючи тіло ранковій прохолоді, і, позіхаючи, протер очі.
Бувало, хлопець схоплювався на ноги з першим криком півня. Але іноді у нього не вистачало сили одірватися від подушки, тіло було ніби налите свинцем, і він ніяк не міг вирватися з обіймів сну.
Педрільо вийшов надвір, невдоволений, ображений на весь світ, який примушує його вставати і йти до школи, коли так хочеться спати. Він підставив голову під кран. Крижана вода потекла по спині і освіжила голову, але він все ще не прокинувся повністю.
Цієї ночі йому погано спалося. Пізно заснув, і винен у цьому був новий учень, який сьогодні вперше прийде до школи. Ввечері Педрільо думав про нього і довго не міг заснути, а тепер відчував, що не виспався; коли, одягнений і причесаний, він сидів за столом, його нижня губа все ще ображено була випнута вперед.
Він глянув на матір, засовався на стільці. Вона помітила це; мати бачила, що син чимось заклопотаний, але мовчала. Сам скаже, що у нього на серці. Він завжди говорив їй усе.
— Мамо!
— Ну?
— Сьогодні прийде новий учень.
Вона знала, про кого йдеться, і все-таки спитала:
— Хто він?
— Син лейтенанта, — Педрільо помовчав. — Вони живуть в Алехо. Алехо казав, що у нового така ж біла сорочка, як у купців з міста. У нього є навіть справжні черевики, хоча тепер не зима.
— Ну, і…?
— І він син лейтенанта.
Он воно що. Новий — син лейтенанта, а батько Педрільо тільки сержант. Серед інших хлопців, синів солдатів та поселенців, Педрільо завжди визнавали ватажком. Він був дужий, плавав найкраще, а його батька вважали першим після капітана відтоді, як старий лейтенант Осоріо залишив форт. А тепер з’явився новий лейтенант і привіз з собою сина.
— Біла сорочка не має значення, — повільно відповіла мати. — Важливіше те, що під нею.
— Алехо казав, що він пихатий. Учора пішов до Курро щось купити. Але в крамниці було двоє індіян, то він тільки тоді зайшов туди, коли вони вийшли. А побачивши, що н Курро індіянин, повернувся і подався геть, не промовивши й слова.
Мати, вразлива, як ніхто на світі, коли йшлося про індіян і білих, тепер, здавалося, нічого не побачила в цьому.
— Коли я вперше зустріла білого, я теж обминула його, — сказала вона. — Досить про це, всі — люди. І впертий осел стає смирний, зрозумівши, що ніхто не чинить йому зла.
— Алехо каже, що у нього нема матері.
— Ну, ось бачиш, — відповіла вона і кивнула головою, ніби пояснювала цим усі дурниці, які раніше робив той хлопець і може зробити ще. — Поквапся, синку, пора.
— Так, мамо.
Вона стояла на дверях і дивилася, як він ішов: довгі темні ноги, коротенькі штанці і безліч разів прана жовта сорочка. Напівдорослий, напівдитина. Босі ноги збивали порох, на ходу він розмахував книгами, зв’язаними товстим ременем. Їй хотілося думати, що новий учень, син того лейтенанта, не заподіє йому нічого лихого, їй дуже хотілося, щоб було так. Різне розповідали про пана лейтенанта, і вона не була спокійна, хоч і силкувалася удавати це. Потім вона пішла до корівника. День довгий, але для всього, що треба зробити, його ніколи не вистачало.