Справді, світ збожеволів, перевернувся догори ногами і найбожевільнішим було те, що люди стверджували, ніби все гаразд.
Може й справді на моральний стан війська негативно впливає те, що в даний час у форті служив сержант-індіянин. Гм, у всякому разі це слід мати на увазі.
Отакі очевидні зміни відбувались у звичайно спокійному житті Лейквена. Проте ніхто не хотів помічати їх, чи просто не розуміли їх значення. Згадували, скільки разів Лейквен бував на військовому положенні, а хоч коли сталося що-небудь? Ніколи нічого! Якби капітан Васкес нарешті наважився вийти з форту, якби показав червоній банді кулака, то привид війни щез би вмить. А може й у цьому не було необхідності. Може, наступного базарного дня індіяни приїдуть на базар, як завжди. Молучі не дружать з пеуенчами. Вони не підуть заодно з ними. А що стосується Білого Короля, про якого стільки базікають, так то, певно, самі балачки. Чи бачив його хто-небудь? Отож-то!
І все-таки більшість передчували, що цього разу так легко не минеться. Скидалося на грозу. Бувають такі грози, що налітають швидко і несподівано, так би мовити, з ясного неба. Вмить насуне, вразить кого-небудь на відкритому полі і так само швидко подасться далі. Лиха вони майже не приносять, тільки промочать до нитки, а тоді знову сяє сонце.
А бувають і інші. Такі, що тривають цілий день і довше. Вони повільно збираються на обрії, глухо гримлять і дають кожному час сховатися. Та мало кому це допомагає. Така гроза неодмінно завдає шкоди. Якщо налітає, то бушує над степом годинами. Блискавка палить хати, ураган зриває дахи, від дощу струмки перетворюються в річки, а річки в потоки. Худоба топиться або, якщо вона на гірських пасовиськах, осліплена страхом, зривається в урвища. Саме така гроза збиралася над індіанською територією і чи допомогло б тому, хто вискочив з дому з револьвером на поясі?
Все це в загальних рисах знали всі. І тому невдоволено мурмотіли, коли бачили червоні обличчя, зокрема обличчя Хуана. Безперечно, він мав заслуги. Але чому так високо задирав голову тепер, навмисне тримався так, мов червона шкіра — це щось надзвичайне. Дехто навіть стверджував, що чув, як він казав, наче деяким порожнім білим головам не завадило б навчитися трохи поважати арауканців. Чи не заодно він з молучами, принаймні з Диким Конем, своїм братом по крові? Переслідувати розбійників пеуенчів, як він робив досі — це одне, а йти проти своїх, як, може, доведеться тепер, — справа зовсім інша. Пан Манрікес вказав на це в присутності лейтенанта Ірігоєна. Та лейтенант промовчав.
Хуан відчував, як змінилося ставлення до нього. Він помічав це по тому, що Курро при зустрічі удавав, ніби не бачить його, помічав по настрою людей, коли розмовляв з ними, по їхніх очах. І у форті це було помітно. Солдати стали непокірні. Вони, особливо новоприбулі, неохоче виконували його накази, і він відчував їхню зловтіху, коли лейтенант Ірігоєн ганьбив його перед усім гарнізоном то за роботу, то ще за щось.
Йому, панові лейтенанту, тепер не було потреби відкрито показувати, що він хотів би зжити Хуана з світу. На нього працював час. Здебільшого він робив зауваження Хуану навіть досить поблажливо, але робив їх часто і завжди знаходив для цього привід. То одного разу Моралес неправильно відрапортував на ранковій перекличці, згодом не налагодив як слід стрільби, а то хтось переплутав розпорядок дня.
— Ну, зрозуміло, у дикунів же так не водиться, — казав тоді щось таке Ірігоєн, і по вишикуваному гарнізону пробігав сміх, від якого у Хуана приливала до голови кров.
Щовечора він сидів за шкільними підручниками Педрільо, писав денні звіти, хоча лейтенант Ірігоєн тепер не вимагав цього і удавав, ніби не помічає їх. Капітан Васкес стежив, щоб Ірігоєн не прискіпувався до сержанта, і лейтенант був обережний.
Капрал Медіна дістав два тижні арешту. Він побив нового солдата, який виявляв особливу непокору, коли командував Моралес.
Хуан чекав. Завжди так не буде. Гроза, яка надходить, колись та розгуляється, і тоді вирішиться, так чи інакше.
Антонія теж упевнилася, що навколо щось діялось. Одного ранку до неї прийшли наймити-поденщики. Вони хотіли одержати свою платню і покинути роботу.
— Мабуть, надто довго засиділися на місці?
Обидва дивилися на свої босі ноги. Ні, не те. Вони тупцялися збентежено.
— Нам не підходить тут, — бовкнув один.
Антонія знала чому. Вона поклала обом платню на стіл і відпустила їх.
Нелегко було знайти інших наймитів, більше того — неможливо. Індіяни в Лейквені не показувались, а білі працювати не хотіли. Всі ніяковіли, коли Хуан чи Антонія зверталися до них, і кінець пісні бував завжди однаковий: ні, вони не можуть, принаймні тепер; може, пізніше, і не гнівайтесь на них.
Зрештою Хуан пішов до дона Мартіна. Роботи у фурмана тепер було небагато і, чим довше тривав неспокій і непевність, тим менше її ставало. Дон Мартін доставляв вантажі тільки для форту та іноді привозив з міста великі Аури різного товару для Курро.
Дон Мартін подумав і погодився. Дехто, мабуть, глузуватиме з нього, що він пливе проти течії і робить не так, як інші. Він допомагатиме Антонії, а заплатить йому Хуан після того, як зберуть урожай, пшеницею і картоплею. Кількість пшениці і картоплі, яку загадав дон Мартін, була дуже велика. У Лейквені знову змінили про нього думку. Виходить, він не дурень. Та Хуан погодився не торгуючись.
— Вже посіяно, а до жнив далеко, — сказав він Антонії: — Завжди так не буде, а Педрільо і я теж поки що дома.
Цього вечора Хуан не сів писати відразу по вечері. Він вийшов на свої поля, довго стояв і дивився на них при місячному сяйві, вдихаючи запах землі. Його земля, його посіви! Поля мали покласти початок нового життя для молучів, для їхнього племені, для всього арауканського народу. Там, за горбами, їх ставало все більше. І всюди, де на території індіян виникали поля пшениці, хтось з арауканців, сам не відаючи того, повертався спиною до старого життя і розписувався під новим, якому належало майбутнє. А тепер білі хотіли, щоб його поля засохли й запустіли, бо ніхто їх більше не оброблятиме. А яка ж доля чекає поля індіян?
Вперше Хуану стало не по собі. Він не звик сидіти склавши руки і чекати, що принесе завтрашній день. Краще примусити його принести те, що потрібно. Моралес нетерпляче повів плечима, ніби струсив невидимі кайдани. Якби йому кінець кінцем пощастило схопити за горлянку оту зрадницьку долю, яка чатує на нього скрізь. Він відчував також, як безповоротно збігає час. Якби він був молодший хоч на якісь жалюгідні двадцять років, то не треба було б так скупитися на кожен рік.
Педрільо незабаром теж зрозумів, що в житті не все гаразд.
З Алехо першого ж дня помирилися. Під час перерви вони тинялися по шкільному подвір’ю, дивилися на синє небо і темну тверду землю, ніби випадково зійшлися ближче і якийсь час краєм ока позирали один на одного.
— Слухай, — сказав Алехо хрипкуватим голосом, — сьогодні по обіді я піду ловити кроликів.
— Іди, — тільки й відповів Педрільо.
— Може й ти підеш?
— Можна й піти, — протяжно мовив Педрільо, наче робив Алехові величезну послугу, згоджуючись піти з ним ловити кроликів.
Вони глянули один на одного, засміялись і самі собі здалися дурними, що сперечалися вчора. За що, власне?
Був чудовий післяобідній час, не тому, що вони застрелили п’ять кроликів, а тому, що знову були друзями, як і раніше, і не було ні червоного, ні білого, а тільки їх двоє — Педрільо і Алехо. Однак не все було гаразд. Вони жодним словом не обмовилися ні про нового, ні про Лало, ні про війну з індіянами, хоча думали про це обидва. Раніше вони завжди радилися про все.
З іншими й зовсім нічого не виходило. Педрільо обминали, начебто тільки тепер дізналися, що він індіянин, особливо Лало та Блас. З новим раптом всі почали водитися, крім Алехо, звичайно. Його батько, лейтенант, звелів будувати за фортом справжній полігон, і учням останнього класу дозволяли там стріляти з військових рушниць. Невідомо, що буде завтра, і не завадить їм навчитись обходитися з вогнепальною зброєю. Воші вчилися також строєм їздити на справжніх військових конях.
Тільки Педрільо та Алехо не брали в цьому участі. Алехо охоче пішов би туди, і Педрільо помічав це, та вони були друзі, а якщо Педрільо не міг туди йти, то і Алехо не йшов.
Через кілька днів Лало зачепив Педрільо на перерві. Він ніби ненавмисне налетів на нього, відскочив і заволав:
— Караул, індіяни нападають!
— Не дурій! — стиснув кулаки Педрільо. Він не хотів битися з Лало. Але й терпляче зносити зневаги теж не буде.
— Гляньте, яке у нього дикунське обличчя. Зараз він усіх нас оскальпує.
І нараз поряд з Лало стали Амаро, Блас і навіть Панчо. Правда, він тримався за їхніми спинами.
— Відлупцювати цього зухвалого індіянина! — Новий аж затремтів, повно, згадавши, як відлупцював його Педрільо.
— Спробуйте. Я справлюся з вами трьома.
Вони обережно підійшли ближче і вже оточили його, та раптом біля Педрільо виріс Алехо.
— Троє проти одного! Щезніть, або…
Хлопці завагалися.
— Сам починає, а тоді боїться, — глузував Лало.
— Дурниці. Облиш його! — Це озвався Панчо.
Однак новий та Лало не хотіли облишити Педрільо.
— Зразу видно, які індіяни боягузи! — вигукнув Амаро.
— Хочеш, щоб ще раз показав, який я боягуз… — Педрільо ступив до нього крок, і блідий Амаро зблід ще дужче.
— Заждіть, Педрільо зараз гукне батька. Він же індіянський генерал, — з отрутною злістю вигукнув Лало. — Головне, візьміть це до уваги.
— Не чіпай батька! — Ще хвилина і Педрільо вчепився б у горлянку всім трьом, вчепився б у сотні таких, як ці.
І ось уже Блас опинився поряд. Власне, він нічого не мав проти Педрільо. Він ходив тепер з Лало і Амаро, бо разом з ними стріляв і їздив верхи, але дратувати Педрільо отак до нестями було надто цікаво, і він не міг відмовити собі в цьому.
— Який там генерал! Для батька Амаро він не більше, як вошивий сержант.
— Його батько повинен чистити чоботи батькові Амаро! — крикнув Лало. — Якщо лейтенант накаже йому: “Стрибай!” — то він стрибатиме. Я чув від свого татка, а той…
Педрільо, осліплений гнівом, метнувся до нього, і почалася велика бійка. Вони билися так, що не почули дзвоника, а тут нагодився вчитель. Лало розбили носа, у Алехо підбили праве око.
Вчитель потяг Педрільо та Алехо в клас. Юрба сунула позаду, і всі кричали, що все то Педрільо та Алехо. Обидва хотіли розповісти, як усе сталося насправді, але далі перших слів їм не вдалося нічого сказати, і вчитель загорлав на Педрільо, щоб він принаймні нахабно не брехав.
Пан Гонсалес одшмагав його тростиною по руках, по п’ять ударів на кожну руку — і з такою силою, що здулася шкіра. Наступні два тижні Педрільо щодня мусив підмітати клас. Алехо вчитель не покарав. Він тільки вилаяв його, що той підтримує індіянського бовдура, та ще в такий час, як тепер. Вдруге він цього так не облишить.
Педрільо ненавидів усіх, ненавидів Алехо, який ні в чому не був винен і навіть допомагав йому. Але у нього теж біла шкіра, і завдяки цій священній білій шкірі його не побили тростиною. Педрільо ніколи вже не піде з ним полювати на кроликів. Він ненавидів увесь Лейквен. Хай би арауканці хоч завтра сплюндрували його, — тільки б прийшли. Він радітиме, коли не побачить жодного білого обличчя, скільки житиме на світі. Хай їм чорт усім! Хай їм чорт, і місту, і школі, де навчають будувати залізниці, мости, будинки. Там теж самі білі, і як тільки він закінчить початкову школу, то піде до молучів.
Педрільо клекотів од люті. Він нічого не чув з того, що казав учитель, і коли той викликав його, не зміг відповісти і на додачу до всього дістав погану оцінку!
А тут на обрії спалахнула перша блискавка. Гроза не жартувала, і не чути грому вже було неможливо. Він добре переполошив Лейквен, і хто ще сподівався, що все минеться, як багато разів раніше, той просто нічого не розумів.
До Лейквена за п’ятсот кілометрів прибули рибалки і привезли капітанові Васкесу звістку, що обидва французькі крейсери однієї ночі підпливли до берега на кілька сотень метрів і щось вивантажили, а загін пеуенчів одразу ж переправив той вантаж у глиб країни. Що то за вантаж, зрозуміла б і дитина: зброя, рушниці, боєприпаси. За Білим Королем крилися французи, і якщо повстання матиме успіх, вони не тільки дадуть зброю, а висадять солдатів. Що станеться тоді з прикордонною провінцією? Вони примусять замовкнути Лейквен, крихітний форт з дерев’яними стінами і чотирма гарматками!
Ще одну звістку приніс у Лейквен вершник, який примчав на змиленому коні. Це був золотошукач, єдиний з п’ятнадцяти, що лишився живий! Пеуенчі напали на них, коли ті прямували з гір до міста, і тільки йому одному пощастило втекти, бо у нього був кращий кінь, та й вечір уже настав. Але найважливіше ось що: у пеуенчів є добра, сучасна зброя. Вже годі було й думати про підготовку повстання — воно почалось. А що біда не ходить сама, то слідом прийшла й третя фатальна звістка. її приніс дозор: Дикий Кінь і його люди залишили стійбище біля Кам’яної Голови. Дикий Кінь пішов до пеуенчів. Ще кілька тижнів, і все плем’я молучів приєднається до повстання. Тоді буде вже не повстання, тоді спалахне війна.
Поселенці не відходили далеко від форту. Вони працювали на полях групами по двадцять-тридцять чоловік, тримаючи напохваті рушниці. Збіжжя вони давно знесли до форту, і капітан Васкес написав окружному командуванню, що треба евакуювати жінок та дітей. Він зробив це того ж дня, коли дізнався, що Дикий Кінь приєднався до пеуенчів.
Наступного ранку у нього знову були гості. З’явилася друга делегація — з приводу Моралеса. Цього разу питання вирішувалося не після випитої горілки, цього разу делегацію обирали від усіх лейквенців. У чоловіків були напружені обличчя і суворі очі. Якщо молучі пішли війною на білих, неможливо тримати у форті штабс-сержан-та з молучів, до того ж брата Дикого Коня по крові.
Капітан давно розумів це. Він не сліпий. Він знав настрої солдатів. Перебування у форті Моралеса давало привід для недобрих розмов, недовіри і ворожнечі. Згадати хоча б, що Медіна побив нового солдата.
У Васкеса особисто не було недовіри до Моралеса. Капітан поклав би за нього руку в огонь. Але що це дасть, коли індіянин своєю присутністю підривав моральний дух війська.
Що ж би вони хотіли, спитав він більше для того, щоб виграти час, ніж сподіваючись на розумну відповідь.
Вони не хочуть нічого несправедливого, не наполягають, щоб Моралеса вигнали з армії чи щось таке, але нехай капітан одішле Хуана у відпустку доти, поки на кордоні не настане спокій. “Тобто, якщо буде кордон”, — додали вони.
Всупереч його сподіванням, це була розумна пропозиція. Може, він і сам зробив би так. І все-таки він вагався. Це був би тріумф для Ірігоєна, для пана лейтенанта, котрий ще з самого початку прагнув вислати Моралеса з форту. Він не доставить Ірігоєну такого тріумфа.
Це буде краще для всіх, для нього і для самого Моралеса, наполягали вони. Та й пізніше йому ніхто не дорікатиме.
Слід було визнати: те, що вони вимагають, дійсно не було несправедливим. Він обміркує це, сказав капітан, серйозно обміркує, і в тоні його майже чулася обіцянка. Це задовольнило їх. Добре й так, інакше його впертість могла б взяти верх, і найкращі докази розуму нічого б не дали.
Ввечері він викликав Моралеса.
— Ви… є… ви давно у форті?
— Дванадцять років.
Звичайно, ніби він сам не знав цього!
— Яка нерозумна річ оце повстання. На мою думку, для вас як арауканця — особливо…
Хуан подивився на капітана, на його втомлене старе обличчя, значно світліше, ніж його, і Васкес одвів погляд. О, Хуан знав, що думав капітан, знав точно. Васкес був добра людина, та ж він білий. А коли справа стосувалася індіян, навіть найкращий білий бачив не далі свого носа. “Індіяни, індіяни! — кричали вони. Індіяни роблять це, індіяни роблять те; вони піднімають повстання, вони розпочинають війну!” Насправді ж то роблять не індіяни, а самі білі. Одні крадуть у арауканців землю, інші таємно припливають сюди на військових кораблях, щоб загрібати жар руками арауканців. Кожен білий думає лише про себе, а індіяни підходять для того, щоб з їхньою допомогою влаштовувати свої справи. Якщо вони хотіли навести лад у власній хаті, то повинні були б дотримуватися багатьох чудових законів, які уклали самі, тоді враз зникла б індіянська проблема.