А оцей білий, оцей капітан, тепер хотів якось сказати Моралесу, що йому доведеться залишити Лейквен. Хуан уже чув про делегацію. І Васкес добре бачив, що у їхній вимозі нема справедливості, і тому не знав, з чого почати розмову.
Та Хуана не тривожило це. Ще сьогодні вранці він був у відчаї і страшенно гнівався. Тепер усе минуло. Він навіть відчував до цієї літньої білої людини щось схоже на співчуття. Несподівано у нього виникла ідея, і він знову бачив шлях. Тепер він не сидітиме склавши руки, чекаючи ще одного удару. Він знав, як можна захищатися. Тоді зникне і привід війни з індіянами і французами. Це було так просто. Як раніше йому не спало таке на думку?
— Не такі вже кепські справи, пане капітан. Як я гадаю, не буде ніякої війни.
— Чому ж? — Сива голова швидко підвелася, і очі’ білого вже не уникали його погляду.
— Молучі йдуть не з французами, вони йдуть з пеуенчами. А пеуенчі теж ідуть не з французами, вони йдуть з Білим Королем. Якщо ми схопимо його, то війна з індіянами закінчиться, не розпочавшись.
— Чудово! Тепер нам слід послати отому Аврелію Атгтуану запрошення, і він добровільно здасться нам.
— Ми не посилатимемо запрошення. Ми приведемо його.
— Я мушу вриватися на індіянську територію з своїми чотирма сотнями солдатів? — почервонів капітан Васкес. — Друже, ви вже говорите так, як лейтенант Ірігоєн. Я не пройшов би й десяти кілометрів.
— З чотирма сотнями — ні, а з двадцятьма солдатами — можна.
Васкес мовчки дивився на нього. Його штабс-сержант, очевидячки, з’їхав з глузду.
— У пеуенчів та молучів тепер є зброя, але коней для війни у них не вистачає. Двадцять чоловік у цивільному одязі поженуть табун, скажімо, у п’ятсот голів десь в Аргентіну, а потім через перевал назад у Чілі, на землі пеуенчів. Вони видаватимуть себе за контрабандистів, які хочуть продати коней Білому Королю. — Так пеуенчі й повірять цьому.
— А повірили ж вони обом торговцям зброєю.
— Далі, — повільно кивнув головою капітан.
— Оті двадцять чоловік заарештують Білого Короля і привезуть у Лейквен, або…
Моралес не закінчив речення, але Васкес знав, що він хотів сказати: або ж Білий Король, Аврелій Антуан, помре.
— Вони повинні також спробувати висадити в повітря склад зброї. Певно, її роздали далеко не всю.
— А ще що? — спитав Васкес.
Він не так негативно ставився до цього, як показував. Це був ризикований план, божевільний план, але виконати його можна. Напевне, біля Білого Короля було не так уже багато людей, може, сто чи найбільше двісті. Арауканці не люблять великого гурту і військо своє збирають за кілька днів чи навіть годин перед початком походу. Та й хто не повірить двадцяти обідранцям, які наважилися проникнути на територію індіян. До того ж — цивільні. Незважаючи на це, він скривився, мовби справа була чистісіньким божевіллям.
— Більше нічого. — Моралес, здавалося, й не помітив глузування.
— Ви поїдете з оцими двома десятками смертників? — Це мало прозвучати іронічно, та іронія капітанові не вдалася.
— Якщо дозволите.
Васкес уважно подивився на сержанта. Моралес, як видно, вирішив твердо. Хай йому чорт, ніколи не знаєш, що діється в голові індіянина. Він не знав цього навіть про Моралеса, а познайомився з ним не вчора. Чому він запропонував таке? Важко пояснити! Він згадав, навіщо, власне, викликав Моралеса: щоб дати йому відпустку, одіслати його з Лейквена.
— Коли пощастить, — повільно промовив капітан, — то двадцять чоловік проникнуть на індіянську територію. А якщо вони просто щасливчики, то зуміють і вбити Аврелія Антуана. Але назад не повернеться жоден, ручуся головою головою.
— У вас є інший вихід?
Ні, у Васкеса не було ніякого виходу, ніякого, крім війни протії об’єднаних пеуенчів та молучів, до яких чи тепер, чи згодом приєднаються інші племена, гостінос і абахінос, а там невдовзі увіллються й французи. Що тут двадцять чоловік. І ще одна думка майнула у нього в голові. Він аж злякався юго звільнення, тієї радості, які відчув…
— Припустімо, що я згоден, припустімо! Тоді… тоді офіцер мусить очолити загін, вам відомо це? Я розумію, яке це має значення… — він не доказав.
Цього разу капітанові здалося, що в темних очах майнуло презирство.
Поставте на чолі пана лейтенанта Ірігоєна.
— А ви?..
— Я наполягаю на цьому.
Він був розумний індіянин, оцей Моралес. Він розумів і без слів, що в деяких справах про арауканця не може навіть ставитися питання. Однак не тільки про це думав Васкес. У нього майнула приваблива таємна думка, що серед тих двадцяти чоловік, з котрих, мабуть, ніхто не повернеться, буде й Ірігоєн, пан лейтенант, панок, який, власне, прибув до Лейквена, щоб зіпхнути його з посади начальника форту. Та він ще захистить себе.
— Те, що ви пропонуєте, — це просто вбивство двадцяти добрих солдатів.
— Якщо ми не зробимо цього, то загинуть чотириста сорок добрих солдатів і, крім того, поселенці та гарнізони інших фортів, та й самі ви добре знаєте, що буде, коли нападуть французи.
Вони обмірковували це питання ще деякий час. Моралес добре обстоював свою точку зору, Васкес свою — дуже погано, і коли нарешті дав себе переконати, то був певен, що зробив це лише з ділових міркувань. Військова дисципліна з часом увійшла йому в плоть, і кров, і навіть в мозок. Незважаючи на ненависть до статуту, капітан Васкес у своїх міркуваннях керувався саме ним, принаймні коли було йому вигідно.
За лейтенантом Ірігоєном послали ординарця. Згодом він розбудив і капрала Медіну і теж привів його до капітана Васкеса. А годиною пізніше все було вирішено. Вранці вони вирушають.
Педрільо раптом прокинувся. Навколо було темно, хоч в око стрель. Мабуть, було десь опівночі. Чому він прокинувся? Йому почувся голос матері. Вона силкувалася говорити тихо, але не могла, бо її душив гнів і не тільки гнів.
— Тепер вони повністю зрозуміють тебе: ти йдеш з білими проти своїх, скажуть всі.
Батько відповів їй, але так тихо, що Педрільо чув лише бурмотіння.
— Вони теж молучі, твоє плем’я!
Знову почувся нерозбірливий голос батька, а потім мати сказала:
— Ти станеш для своїх людей білим індіянином, тим, хто забув, звідки він родом, кого вважають білим, білим!
Тепер Педрільо зрозумів, що, крім гніву, чулося в голосі матері: мати плакала. Вона схлипувала. Ось що він чув.
Він засунув голову під подушку, натягнув поверх ще товсту ковдру, аби тільки нічого не чути: ні плачу, ні слів, гірких і гнівних, страшних слів, що ранили, як най-гостріший ніж. Для арауканців батько був білим індіянином, тим, хто йде з білими проти власного народу. Батько разом з учителем, новим і Лало був проти нього, Педрільо? І мати плакала.
XII
Нічого дивного не було в тому, що на світанку наступного дня з Лейквена вирушив загін: двадцять солдатів, п’ятсот коней і фургон. Мабуть, вони йшли до міста, бо відтоді, як пригнали табуни з віддалених пасовиськ, у форті не вистачало фуражу. Це була слушна нагода привезти з міста свіжі запаси. Звичайна собі справа! І те, що замість восьми чи десяти чоловік, як бувало раніше, поїхало двадцятеро, теж було зрозуміло. Дорогою могли зустрітися арауканці, для яких табун коней — велика спокуса.
Насторожували тільки деякі дрібниці. З загоном їхали лейтенант Ірігоєн і сержант Моралес, а крім них, ще й капрал Медіна. Начебто гнати коней до міста — справа надзвичайної ваги.
Моралеса, правда, в рахунок не брали. В Лейквені переморгувались і говорили сердито, напівзадоволено, що він скоро не повернеться. Капітан Васкес, здається, обміркував усе не тільки серйозно, але насамперед — швидко.
Всі солдати були з поповнення. Арауканці, зокрема молучі та пеуенчі, не знали жодного з них. Не знали вони й Ірігоєна. А Моралес та Медіна по можливості менше показуватимуться на очі, якщо дійде до діла.
Вони проїхали трохи в напрямку міста. Чутка про загрозу війни з індіянами вигнала всіх людей з цієї місцевості, і загін нікого не зустрів. За кілька кілометрів звернули на схід, в мовчазну зелену горбисту пампу, а ще через годину Ірігоєн наказав зупинитися. Він покликав солдатів і звернувся до них з промовою.
— Солдати, ви знаєте, яке тепер становище. Кляті індіяни знову казяться з жиру. Вони хочуть розпочати нову війну, але ми перешкодимо. Зробити це буде не так просто, і хто з вас хоче повернутися назад, нехай скаже одразу. Потім буде пізно.
Голос у нього був якийсь дерев’яний. Він, певно, спеціально сказав “кляті індіяни”. Медіна глянув на Моралеса, котрий дивився мимо лейтенанта в далечінь хвилястої пампи.
— Мені здається, пане лейтенант, — засовався в сідлі солдат Венегас, чорнявий двадцятилітній юнак, — кожен з нас подумав про це раніше. Їхати з вами все-таки краще, ніж сидіти у форті і чекати, поки… — він зиркнув на Моралеса, — поки прийдуть індіяни і переріжуть нам горлянки.
Усі спішились і змінили військову форму на цивільний одяг. Тепер вони були схожі на звичайних табунщиків. Переодягання не зайняло й чверті години, і вони знову рушили далі.
Щоб заощадити час, солдати не скористалися зручним перевалом, що вів на північ, а поїхали гірською дорогою, власне, стежкою, яка вела через Анди в Аргентіну. Це був найтрудніший відрізок шляху. По той бік гір вони мали звернути на південь і як аргентінські торговці кіньми пройти через індіянський перевал в Чілі, на територію пеуенчів.
Хуан їхав попереду. Його завданням було провести загін до табору Білого Короля і повернутися назад у Лейквен, якщо вдасться повернутись. Ірігоєн, начальник загону, з половиною людей тримався біля фургона, а решта гнали коней. їм не можна було надто поспішати. Коням треба їсти, щоб не спасти з тіла. Рівнялися на фургон, і якщо табун виривався на кілька кілометрів уперед, то потім знову повертався назад.
Хуана ніхто не чіпав, ніхто з ним не розмовляв. Він не знав солдатів, з якими їхав, вони не знали його, бачили тільки, що він індіянин. Сьогодні, проте, Моралес майже не звертав на це уваги. “Кляті індіяни казяться з жиру”, — сказав лейтенант. Виходить, Білий Король — індіянин, і французи, і оті торговці зброєю, яких він спіймав кілька тижнів тому, — теж індіяни. А він сам, пан лейтенант, не казиться з жиру? Ну, нехай собі базікає. Тепер цс байдуже. Хуан знову бачив свій шлях. Ще до кінця тижня пан лейтенант заспіває іншої.
Ірігоєн теж їхав осторонь, заглиблений в думки, і солдати обминали його. їм не подобався цей лейтенант, але Моралес, сержант-індіянин, що вів їх на територію індіян, був їм ще більше не до вподоби. Взагалі, їм була не до душі вся ця історія не тільки тому, що небезпечна, а й тому, що їх вели саме Ірігоєн та Моралес.
У густих хмарах куряви, знятої двома тисячами кінських ніг, вони просувалися пампою до гір. Все вищим, все більшим ставав перед ними обледенілий конус згаслого вулкана. Це був їхній орієнтир. Там починалася дорога через гори.
Вершники оточували табун з усіх боків. Після незвично довгого перебування в стайні коні раділи волі, і раз по раз то один, то другий вискакували з гурту, щоб гайнути, випробувати свою силу. Клопоту солдатам було чимало. Ті, що їхали біля фургона, мали більше часу на думки про те, що чекає їх завтра, позавтра і взагалі в наступні дні. Чи багатьом з них пощастить знову побачити Лейквен?
Медіна деякий час їхав поряд з Венегасом. Йому подобався чорнявий юнак, якого — видно було — не вабила вся ця справа. Венегас скоса позирав на Медіну, немов хотів прочитати його думки.
— Чудовим поводирем наділив нас капітан. Ніби навмисне послав єдиного індіянина з форту.
— Моралеса? Тут все гаразд. Стривай, ти ще взнаєш його.
— А у мене нема бажання близько знайомитися з ним.
Венегас зсунув капелюха на потилицю і витер піт з лоба. Сонце палило, від куряви щеміли очі. Праворуч і ліворуч лунали різні вигуки. Це солдати підганяли коней.
— Даремно. Якщо кажу, значить, тут все гаразд. Він краще за всіх знає територію індіян і всякі хитрощі… арауканців. — Медіна мало сам не сказав “клятих індіян”.
Венегас промовчав, але, схоже, Медіна не переконав його.
— Ні, — знову промовив Медіна, — турбує мене лейтенант. Оцьому тут аж ніяк не місце.
Венегас рвучко обернувся.
— Послухай. Я знаю: Моралес твій друг. Я знаю й лейтенанта і волів би ліпше бачити його позаду, ніж попереду. І все-таки, коли дійде до сутички, я хотів би мати поряд будь-якого білого, ніж індіянина. Затям це.
Ввечері на галявині під горою вони зробили привал. Тут починався ліс. Прямо проти них здіймався вулкан, який вдень служив їм дороговказом, до половини він був темно-зелений, вище — чорно-сірий від потоків лави, що за давніх часів стікали по його схилах, а ще вище біліла корона з снігу і криги. Загін ступив на землі молучів, але індіян ще не бачили. Проте не пошкодило б, якби молучі побачили їх. І раніше бувало, що табуни переганяли через гори, адже з молучами було укладено мир.
Зігнавши коней докупи, солдати назбирали дров. Ірігоєн наказав розставити пости. Високо над ними на білому льодовику відбивалося останнє проміння сонця, і крига здавалася вогняною бронею. В прозорому вечірньому повітрі видно було кожен зубець і кожну розщелину на голому схилі вище лісу, а також зубці, розщели-ни і кряжі гір, що обступали загін з обох боків. Вранці доведеться підніматися туди.
Моралес знав, куди вести солдатів. Поряд був старовинний арауканський надгробок.
— Це святе місце для молучів, — пояснив Медіна. — Я дещо чув про нього.
Він сидів поряд з Венегасом, прихилившись спиною до дерева, і дивився на гору, що поступово зливалася з темним небом. На галявині потріскували три невеликих вогнища, солдати чистили казанки після вечері і, може, востаннє отак спокійно сиділи всі вкупі. Пролунав крик якогось птаха.
— Чи вдасться нам що зробити? — мовив Венегас кудись у темряву, і Медіна догадався, що він мав на думці.
— Ясна річ, вдасться. — Він намагався говорити впевнено, хоча сам не дуже вірив в успіх, і вказав головою на Хуана, що саме тінню прослизнув повз них. — З ним все вдасться.
Венегаса це не задовольнило. Він висловив уже свою думку про цього сержанта-індіянина і так швидко міняти її не збирався.
— А якщо вдасться, я маю на увазі, якщо спіймаємо отого Білого Короля, то чи справді не буде війни з індіянами…
— Напевне сказати важко. — Медіна був тепер обережніший. Він хотів, щоб юнак вірив йому. — Але я вважаю, що не буде. Ставлю дев’ять проти одного. Адже саме Білий Король збаламутив їх.
Деякий час Венегас мовчав.
— Знаєш, два роки тому, а може, трохи більше, я бачив будинок, який спалили арауканці. Ми прибули надто пізно. Крім жару й попелу, не знайшли нічого. Палії убили всіх. Тоді я пересвідчився, що індіяни не люди, а кровожерливі дикуни. Тому у мене мало прихильності і до твого Моралеса.
Він глянув на Медіну, але той не сказав нічого.
— Я не розберу його. Він більше індіянин, ніж будь-який з тих, кого я бачив, незважаючи на військову форму і все інше, однак він не дикун.
Між деревами з оберемком хмизу за плечима виринув Хуан. Він кинув хмиз у вогнище — злетіли іскри, вогонь спалахнув і освітив Медіну та Венегаса. Якусь мить і Хуан стояв, яскраво освітлений. Його індіянське обличчя чітко виступало з тіні. Потім вогонь знову опав.
Венегас глянув на Моралеса, ніби оце тільки тепер побачив обличчя Хуана, міг прочитати його таємницю. Але не встиг.
— Недавно я оглядав надгробок, — голосно промовив Венегас, і вони помітили, що Хуан, котрий стояв од них кроків за сім-вісім, прислухався. — Ніколи не подумав би, що дикуни, що індіяни можуть зробити таке. Я не зумів би. Вони навіть розмалювали його. Можна розглядіти обличчя, воно майже вродливе. Схоже на жіноче.
— Вони ховали так своїх вождів, — обізвався Медіна.
— То могила не вождя, а однієї дівчини з молучів. — Хуан мовив це, не відводячи очей од огню.
Між деревами сонно тупцялися коні. А від фургона, де сидів Ірігоєн, Медіна почув різкий звук: пан лейтенант втягав крізь зуби повітря.
— Вона врятувала плем’я, вона одна. Своє життя віддала за життя всіх.
У душі Хуана йшла якась боротьба. Солдати відчули це по його голосу. Зовні ж — ніяких ознак, хоч би вогонь горів утричі дужче.