Триста років тому, почав учитель, з півночі прибув видатний іспанський капітан, щоб завоювати Чілі,— Педро де Вальдівія, солдат з гострою бородою і довгим мечем, його груди вкривала броня, а ще товщою бронею було вкрите його серце. Він прибув з аркебузами, гарматами і вершниками — герой і християнин.
Вальдівія прибув тоді, коли іспанці захопили велику могутню державу інків, і допоміг піджарювати ноги індіянам на повільному вогні, щоб примусити їх сказати, де заховане їхнє золото і, зрозуміло, щоб обернути їх у християнську віру, аби їхні душі потім не піджарювались у пеклі ще дужче.
Проте у Вальдівія було мало золота, до того ж він прагнув створити свою державу. Тому він прибув до Чілі з своїми людьми. Арауканці спочатку повірили, що кожен іспанець — бог війни, що сидить він з блискавкою і громовицею на якомусь чотириногому дияволі. Оце й був той час, коли іспанці захопили Чілі.
Білі сміялися з дурних арауканців і будували церкви, в яких курили фіміам білому богові і несли арауканцям свою віру. А що арауканці мусили ж якось платити їм за їхнє піклування, то білі забирали у них землю і перетворювали їх у невільників.
Жив у той час індіянин, на ім’я Лаутаро, і став він у білих доглядати коней. Його обов’язком було чистити коней, носити воду, доглядати зброю, робити все, чого він, нетямущий, не навчився раніше. Іспанці дали йому роботу і хліб, казав учитель.
Та чи відчував Лаутаро подяку за це? До там! Він був лукавий індіянин і вбив собі в голову, що раніше, коли арауканці не чистили коней і не носили води, вони жили краще. Він був дуже впертий.
До того ж він був ще й боягуз, запевняв учитель. Свої думки не відкривав нікому, не зізнавався в них, щоб іспанці не знали, як з ним поводитись, і не змогли на повільному вогні врятувати його безсмертну душу. Він мовчав, до всього придивлявся, прислухався, запам’ятовував усе, що бачив і чув: як боролись іспанці, як кували зброю, як їздили верхи і що говорили. Шпигунством назвав це вчитель, ненависнішим словом, найгіршим і най-підлішим з усіх слів.
Одного разу Лаутаро зник, навіть не сказавши, що відмовляється від служби, як це водиться між порядними людьми. Незважаючи на це, іспанці не посилали за ним погоні і не шукали його. Вони просто взяли іншого конюха, от які вони були великодушні.
А Лаутаро повернувся до арауканців. Він розповів їм, що іспанці не боги війни, а їхні коні не чотириногі дияволи. Він пояснив їм, як білі воюють і як можна боротися проти них, якщо навіть немає аркебузів і гармат. Вчитель назвав це зрадництвом.
Арауканці зробили Лаутаро своїм верховним вождем, ватажком усіх племен. Вони захопили іспанський форт, спалили його і повбивали всіх солдатів. Так завдячив Лаутаро іспанцям за те, що вони дозволяли йому доглядати їхніх коней. Голос вчителя тремтів, Гонсалес навіть ковтнув слину, щоб змочити пересохле від хвилювання горло, він був блідий як крейда. Лаутаро спалив такий форт, як Лейквен, повторив він.
Вальдівія, видатний капітан з бронею на грудях і з ще товщою на серці, був не така людина, щоб це могло сподобатись йому. Озброївши кінноту і піхоту аркебузами, він вирушив, щоб покарати нахабного Лаутаро. Він так звик бачити, як тікають індіяни від його блискавки і громовиці, від його чотириногих дияволів, що нічого іншого і уявити не міг.
Однак тепер арауканці не тікали, і винен у цьому був Лаутаро. Він розпочав справжній бій, і жоден іспанець, який міг би розповісти згодом, що сталося, не лишився живий, навіть сам Вальдівія, видатний капітан. Він лежав убитий на землі, яку прагнув захопити, і йому вже не потрібні були ні його броня, ні все золото, ні фіміам, який він курив своєму білому богові.
Та Лаутаро не вдовольнився. Він вирішив, що всі індіяни повинні бути вільні, не тільки арауканці. І, покинувши вітчизну, повів своїх людей через кордони арауканської землі на північ, туди, де жили білі. Вони тікали від нього, хоча він не мав ні громовиць, ні блискавок, ні чотириногих дияволів. Лаутаро палив їхні будинки і міста, руйнував фортеці і звільняв індіян, яких білі перетворили у невільників.
Він здобув багато перемог, і це зробило його безпечним, зарозумілим, сказав учитель. Тому загонові іспанців пощастило серед ночі підкрастися до табору і вбити Лаутаро та багатьох інших вождів. Це були ті іспанці, які вдень тікали від нього. Проте, сказав учитель, то був героїчний подвиг.
Арауканці повернулися в свою країну. Однак вони й далі воювали проти білих, вони не хотіли ні чистити їм коней, ні курити фіміам їхнім богам. Так було понад триста років, і все з вини зрадника і вбивці Лаутаро.
Педрільо ніби бачив Лаутаро перед собою: велетенського зросту, такий дужий, що міг виривати дерева. До він проходив, білі кидалися навтіки, а Лаутаро так сміявся, що чути було від моря до гір. Він був не тільки дужий, а й розумний, бо навчився у білих всього, чого треба було навчитись, і був не тільки розумний, а й добрий, бо вів війну і по тому, як вигнав білих із своєї країни, щоб звільнити всіх індіян, а не тільки арауканців.
І… і — Педрільо ледве не схопився з свого місця — батько був, як Лаутаро. Він теж прийшов до білих, щоб навчитися всього, чого можна навчитись, але залишається індіянином. І тепер він покаже, на чиєму він боці.
— Білі, — наставляв учитель, — і тепер великодушні до арауканців, хоча ті цього й не заслуговують. Це видно і тут, в Лейквені, по Курро і… — він косо глянув на Педрільо, — і інших.
У вчителя не було гострої бороди і довгого меча, не було броні на грудях, але на серці у нього, певно, була ще товща броня, ніж у Вальдівія. Всі білі мали її, і само це, а не їхня шкіра, робило їх по-справжньому білими.
Пан Гонсалес закінчив свою балаканину, і тоді, бризкаючи слиною, заговорив Блас. Він, мовляв, добре знає, які невдячні арауканці: лейтенант Ірігоєн зник разом з своїми людьми і кіньми, вони не з’являлися в місті, а у Курро казали, що, мабуть, за цим криється справа Моралеса.
Всі учні повернулися до Педрільо, всі очі невідривно дивилися на нього, ніби лейтенант Ірігоєн і його двадцять чоловік сиділи у нього в кишені і він міг витягти їх звідти, одного, двох, трьох, варто тільки захотіти.
— Що? Пан лейтенант зник?
Вчитель сполотнів так, як тоді, коли розповідав, що Лаутаро спалив іспанський форт, такий форт, як Лейквен.
— Так! Зникли! Сержант казав! Із міста! — кричали всі водночас.
Тепер і вчитель дивився на Педрільо.
— Всі індіяни — вбивці! — Це сказав Амаро. Він схопився па ноги, і голос його дзвенів. — Вони вбили мою маму. А тепер хочуть убити й тата. Сержант-індіянин хоче вбити його!
— Мій батько не вбивця! — Педрільо теж підхопився і затремтів, як і Амаро, і голос його задзвенів так само: — Мій батько, як Лаутаро: він не хоче, щоб білі забрали в індіян усю землю, але він не вбивця!
Клас перетворився на пекло. Хлопці повскакували з своїх місць, горлали, верещали. Педрільо бачив, як Алехо підскочив до Амаро, але два інші учні схопили його, повалили на підлогу і почали бити. Більше Педрільо нічого не побачив, бо ззаду хтось, певно Блас, ударив його книжками так, що аж загуло у голові. Він поточився, хотів оборонитися, та велика рука схопила його за комір і затрясла, як кролика.
— Що ти сказав? Що ти сказав?
Учитель перекричав усіх, в класі стало тихо. Педрільо швидко підвівся, з носа у нього текла кров.
— Мій батько, як Лаутаро! Як Лаутаро! Як Лаутаро! — Педрільо кричав це в обличчя вчителеві, силкувався одірвати руку, що схопила його. Але вчитель тримав міцно.
— Ну, я покажу тобі. Нехай і пан Манрікес і весь Лейквен почують, що серед нас зрадник.
Він потяг Педрільо до дверей, надвір, потім на вулицю, до крамниці Курро, а всі учні, галасуючи, бігли слідом. Педрільо опирався, захищався, хоча це й не допомагало, і весь час вигукував: “Мій батько, як Лаутаро! Мін батько, як Лаутаро!” По щоках хлопця текли сльози, сльози люті, відчаю і приниження. Так, нехай чує це весь Лейквен. Його батько мусив бути, як Лаутаро, він не мав права йти проти свого народу, бо тоді він був би “білий індіянин”, а Педрільо знав, що він не міг бути ним.
Хтось висунув голову з дверей Куррової крамниці, за нею виглянуло ще чимало відвідувачів, а потім висипала на вулицю юрба — подивитися, що скоїлося. Попереду, великий і поважний, у чорному костюмі і білій сорочці, йшов пан Манрікес. Лало побіг назустріч своєму батькові, від збудження вистрибуючи якийсь військовий танок.
— Він зізнався, що його батько зрадив лейтенанта. Він зізнався!
— Хто зізнався?
Педрільо та вчителя оточив тісний натовп чоловіків та хлопців.
— Оцей шибеник зізнався, що його батько заманив у пастку лейтенанта Ірігоєна. — Голос вчителя тремтів від обурення.
Пан Манрікес перезирнувся з чоловіками, і всі подивилися па Педрільо. Вони не вірили в те, що чули, хоча якраз розмовляли про це. Вони ще не вірили.
— Я ні в чому не зізнавався, — крикнув Педрільо і вирвався нарешті від учителя.
Та тепер це не допомогло йому, втекти він не міг. Навколо була стіна білих ворожих облич. Ні, не тільки білих. Тут був і Курро, але він не дивився на Педрільо, він щез у своїй крамниці. Яке йому діло до бешкетника того зухвалого Моралеса.
— Він бреше! Він бреше! Ми всі чули!
Дужче за всіх горлав Лало, а новий знову заревів:
— Сержант-індіянин вб’є мого тата!
— Зідрати з нього червону шкіру, — крикнув золотошукач, підступаючи до Педрільо, — тоді він скаже правду!
— Що тут скоїлося?
Вони всі пізнали цей голос. Чоловіки розступилися перед капітаном Васкесом.
— Я питаю, що тут скоїлося?
Всі збентежено мовчали. Перший промовив пан Манрікес.
— Тут скоїлося те, що вам нічого вже чекати пана лейтенанта. Червоні дияволи, напевне, перерізали йому горло. А винен у цьому батько оцього індіянського бешкетника.
— Яка дурниця!
— Спитайте у нього.
Капітан Васкес глянув на Педрільо. Він був найповажнішою людиною в Лейквені, він був добрий білий. Педрільо міг сказати йому все.
— Цс неправда. Мій батько не вбивця і не зрадник. Але він і не білий індіянин. Він не хоче, щоб у арауканців забрали їхню землю. Він, як Лаутаро.
У Педрільо все ще по щоках текли сльози, але обличчя було таке вперте і зле, ніби він збирався битися з усіма учнями і з усіма дорослими.
— Ось бачите! Його батько, як Лаутаро. Один з тих, хто спершу входить у довір’я, а потім зраджує.
Вчителеві дуже хотілося отут, серед вулиці, прочитати доповідь капітанові Васкесу та всім людям про Лаутаро.
— Неправда! — вигукнув Педрільо.
— Ти називаєш мене брехуном?
Вчитель замахнувся, щоб ударити Педрільо, та капітан Васкес став між ними.
— Тільки торкнете хлопця! — Капітан Васкес спаленів. Пан Гонсалес опустив руку. — До біса вашого Лаутаро! Я хочу знати, як ви дійшли до думки, що сержант Моралес — зрадник.
— А де тоді пан лейтенант, га? — Золотошукач, котрий прагнув зідрати з Педрільо шкіру, протиснувся вперед і став перед капітаном Васкесом, широко розставивши ноги. Він був цивільний і не з Лейквена. Капітан нічого не міг йому заподіяти. — Ще вчора він мав повернутися назад. А він і не з’являвся в місті. Так сказав сержант.
Інші кивали. Нехай спробує капітан спростувати це.
— Лейтенант Ірігоєн не в місті.
Золотошукач похмуро глянув на капітана.
— Ах, так ви навмисне послали його пасти коней, і він десь сидить і рве маргаритки, саме тепер, коли щохвилини можуть напасти червоношкірі.
— Куди поїхав лейтенант Ірігоєн, вас не стосується. У всякому разі не в місто.
Люди дивилися суворо, і видно було, що вони не вірять капітанові, хоча не наважуються сказати про це. Та Васкесу було до того байдуже.
— А тепер розходьтеся по домівках або йдіть пити горілку!
Ніхто не поворухнувся, всі жадібно поглядали на Педрільо, як зграя котів на заблудлу мишу. Тільки б пішов капітан.
— Розходьтеся, кажу вам, або, слово честі, я викличу своїх людей!
Учитель опам’ятався.
— Ідіть у клас! — закричав він на дітей, ніби вони були у всьому винні. — Чого стоїте? Урок не закінчився.
— Спокійно, панове. Нема чого втрачати голову, — обізвався пан Манрікес, ставши раптом дуже розсудливим.
Розходилися неохоче, невдоволено буркочучи. Пробіг собака і розігнав котів, але апетит на мишатину від того не пропав.
Капітан Васкес пішов разом з Педрільо, найповажніша біла людина Лейквена з індіанським хлопцем, він навіть поклав йому руку на плече.
Біля дверей свого королівства вчитель обернувся.
— А до школи більше не приходь, — крикнув він навздогін Педрільо, — знай це! Такі шибеники, як ти, нам не потрібні!
Але ні Педрільо, ні капітан Васкес навіть не повернули голови.
Чоловіки зникли у Курровій крамниці. Вони сиділи круг столу і злостилися, як і раніше, бо змушені сидіти склавши руки, а до того ж їм було соромно, що вони розбіглися від капітана Васкеса, від однієї-єдиної людини.
— Червона сволота, — промимрив золотошукач, — жодному не можна вірити, жодному.
Він глянув на Курро, котрий саме наливав йому. Той відчув його погляд, відчув його так, що рука затремтіла і кілька крапель пролилося. Золотошукач підвівся і схопив його за груди.
— Ти теж Лаутаро чи як там його звали? — Він тряс Курро, ніби хотів витрясти з нього правду. — Ти теж заодно з червоними дияволами? Кажи! Кажи-но!
Та Курро нічого не міг сказати. У нього клацали зуби, і він не в змозі був вимовити й слова. З рук вислизнула пляшка і розбилася. По крамниці пішов сивушний дух.
— Червоний пес! — Золотошукач розмахнувся і вдарив Курро в обличчя. Той втратив рівновагу і впав біля прилавка.
Білий схопив діжечку, на якій сидів Курро, і жбурнув на полицю з різноколірними пляшками. Дерево тріснуло, полиця з брязкотом грюкнула на підлогу. Він оглянувся, шукаючи, що б зробити ще. Та сусіда поклав йому руку на плече.
— Не треба, — сказав він, — не треба зараз.
Золотошукач обтер рота і вийшов. Інші мовчки попрямували слідом за ним. Вони пішли, наче ніколи не збиралися повертатися сюди. Але Курро, що лежав долі, втягнувши голову межи плечі, знав, що вони ще прийдуть, — тільки не пити. Він зиркнув, чи всі пішли. Тільки пан Манрікес був ще тут. Він надів свого дорогого чорного капелюха, збентежено кахикнув і, не глянувши на Курро, вибіг.
Капітан Васкес провів Педрільо додому. Він сів у кухні і розповів, що сталося. Може, справді було б краще, сказав він, щоб Педрільо кілька днів не ходив до школи, — звичайно, лише кілька днів, поки люди не схаменуться. Мати не відводила погляду від сина, в її очах світився гнів, страх і ніжність, але вона стримувалася. Тут сидів білий.
Капітанові було незручно, він совався на стільці. Вперше за стільки років він зайшов до хати свого сержанта.
— Ваш чоловік саме тепер робить для всієї прикордонної області більше, ніж всі оті горлохвати разом. — Йому хотілося сказати їй щось приємне, втішити її, однак обличчя Антонії лишалося нерухомим.
— Розкажіть про це тим.
Звичайно, вона була невдоволена. Він розумів її, та зрештою арауканці самі винні, що створилася така неспокійна обстановка, і в усьому, що з цього випливає. Треба зберігати розум і розсудливість, це мусять розуміти обидві сторони.
— Гарячі голови вже заспокоїлися, а з паном Гонсалесом я поговорю.
— А доти хлопець не ходитиме до школи.
— Це ненадовго. Незабаром повернуться лейтенант Ірігоєн і ваш чоловік, і тоді…
— Коли вони повернуться? — перебила вона Васкеса. — А якщо вони не повернуться, якщо Білий Король і пеуенчі уб’ють їх? Тоді вийде, що він справді зрадив і винен у всьому.
— Ну, це пусте. — Капітан рвучко підвівся. Він не хотів вислухувати таке. Він усе розумів, але не його ж вина в тому, що арауканці вже триста років вели війну. — Якщо вам потрібна буде допомога, — сказав він виходячи, — завжди до ваших послуг.
— Дуже вдячна! — Це прозвучало гірко, неприязно, суворо.
Двері зачинились, і найповажніша біла людина Лейквена пішла від них.
— Хлопчику! Мій хлопчику!