— Під час війни? Жінка? — в голосі Венегаса чулося недовір’я.
— Не під час війни.
Хуан сів, дивлячись на вогнище. Він сидів по-індіянському, навпочіпки, обхопивши руками коліна. Його одяг, штани і чоботи зливалися з темрявою; він був зараз індіянин у повному розумінні. І говорив наче індіянин, приспівуючи так, як арауканці розповідали свої легенди, хоча й іспанською мовою, мовою білих.
— Як розповідають старі люди, у давнину на цій горі жив найбільший бог молучів Пілан. Хата у нього була з вогню, і дим бачили по всій країні. Пілан розгнівався на молучів, бо вони воювали з своїми сусідами, і послав великий дощ, який погасив вогонь у хижах; тільки на оцій горі він ще палав. Од Піланового гніву двигтіла земля, а з неба падали попіл та каміння. Ніхто не наважувався наблизитися до гори. У хижах було холодно, гинула худоба. Голод та злигодні оселилися серед молучів.
Тільки Польова Квітка, дочка найстарішого вождя, не втрачала надії. Вона була вродлива, як день, з очима чистими, як вода, з голосом дзвінким, як у гірської голубки. Батько, мати і всі люди благали її не йти. Вона ніколи не дійде до підніжжя гори, казали вони, а якщо все-таки дійде і гляне у Піланове обличчя, то обернеться на камінь. Але це не спинило Польову Квітку. Наділа вона свій найкращий святковий одяг, найкрасивіші оздоби і пішла туди, де жив Пілан.
Бурхливі річки перетинали їй дорогу, та вода розступилася перед нею; дівчина перебиралася через ущелини та скелі, і урвища не поглинули її. І от досягла вона підніжжя Піланової гори. Бачила дим над житлом бога, блискавки з його гнівних очей; чула його глухий рокотливий голос, від якого двигтіла земля. Та Польова Квітка подумала про горе свого народу, і страх її минув. Вона розповіла Пілану, як тяжко живеться молучам і що від гніву його загинуть арауканці. І почав стихати грім, перестала двигтіти земля.
Вище лісу піднялася на гору Польова Квітка. Широкими потоками стікав по схилу вогонь Пілана, а серед диму стояв він сам в подобі вогненного стовпа. Вона опустила очі до землі, аби не стати каменем, і ще раз розповіла про горе молучів. Її голос, голос гірської голубки, умилостивив Пілана. Дощ ущух.
Тоді Польова Квітка взяла довгу гілку і, одвернувшись, аби не обпалило лице, сунула її в огонь, що пробивався поміж камінням. Гілка спалахнула, і понесла Польова Квітка в горщаті вогонь молучам. Знову закурився дим над хижами, виросла трава на луках, засяяло сонце на небі.
Та на третій день померла Польова Квітка. Біля підніжжя Піланової гори поховали її молучі, і могила її — святе місце для них. Вона померла, щоб жили молучі, і поки стоятиме цей надгробок, доти Пілан житиме в мирі з арауканцями.
Хуан поворушив кінцем гілки пригаслий жар. Солдати мовчали. Венегас засовався.
— Пілан! Боги! Які дурниці! То було виверження вулкана. А все інше — дурні забобони індіян! — грубо порушив тишу голос лейтенанта Ірігоєна.
Хуан підвівся. Солдати знову побачили його чоботи і мундир, одяг білої людини. Він перестав бути індіянином.
— Авжеж, забобони, — промовив він.
Два дні загін переходив через гори. Спершу йшли попід горою. Голий гірський схил, усіяний уламками скель, здіймався над ними, як стіна.
Дорога ставала все крутіша й вужча. У фургон впрягли восьмеро коней, і все-таки добра половина людей підставляла плечі, щоб на крутизні він не скотився вниз. Солдати обливалися потом, лаялися, коліна тремтіли у них від напруження.
Праворуч і ліворуч стояв ліс. Він підступав усе ближче, все- дужче звужував дорогу і ставав усе густіший. Згодом він зімкнувся над ними, як тунель. Гір вони не бачили, так само, як і сонця. їх огортали присмеркові сутінки, поросль, серед якої на висоту сорок-п’ятдесят метрів, наче колони велетенської будови, височіли араукарії та південний бук. Знову і знову доводилося братися за мачете, щоб розширити дорогу для фургона. А ще важче було тримати коней вкупі. Тільки-но якийсь одійде кроків на десять, і вже зник у порослі та плетиві повзучих рослин. Земля на метр була вкрита старим, прілим листям.
Щоразу, коли здавалося, далі вже не пройти, Хуан знаходив інший, кращий шлях, завжди знав, як витягти фургон. Якщо колеса дуже глибоко пірнали в опало листя, він вставав і допомагав витягати їх. Він всюди з’являвся своєчасно: на чолі загону, біля фургона чи коней.
Тепер у солдатів не лишалося часу для роздумів, і це було добре, бо інакше вони, можливо, думали б про те, що з кожним кроком наближаються до небезпеки. З переправою фургона і табуна вистачало клопоту. Це було їм майже понад силу. Навіть у наймолодших і найсильніших з лоба стікав піт. Щоразу, коли Хуан допомагав біля фургона, у нього темніло в очах, пливли мерехтливі цятки та кола. Але він не показував цього. Тим більше привертав до себе увагу Ірігоєн. Той теж робив усе, щоб скрізь встигати своєчасно. Але у нього не виходило. Він пхав фургона, коли й інші пхали, вставав з коня, як і всі, тягнув його за вуздечку на крутих місцях. Однак це перевершувало його можливості. Очі у нього запали і блищали від напруження. Показати себе на подвір’ї форту одне, а тут — зовсім інше. Найголовніше, він не знав гір і лісу, і командував тепер Хуан. А це для лейтенанта було найгірше.
Ополудні мало не скоїлося лиха. Солдати тягли фургон на особливо крутій стежці, що бігла вгору. Восьмеро коней попереду і п’ятнадцять чоловік позаду, серед них Ірігоєн. І не могли витягнути.
— Треба впрягти ще двох коней, — задихаючись сказав Венегас.
— Це довго! Вперед! — Ірігоєн люто навалився на заднє колесо.
Всі розуміли, що Венегас має рацію, але Ірігоєн був офіцер.
Ще півхвилини — і один кінь упав, інші злякались, і фургон покотився назад. Ірігоєн не встиг одскочити. Колесо вдарило його, він посковзнувся; ще мить — і лейтенант попав би під фургон. В цей момент підскочив Хуан і відтягнув його вбік.
— Вчасно, — мовив Венегас, коли до нього знову повернулася здатність говорити. — Важке колесо поламало б Ірігоєну всі ребра.
Лейтенант промовчав і після того не брався командувати там, де нічого не тямив.
Два дні і ніч пробирався загін через гори. Надвечір першого дня вийшли з лісу, і перед ними відкрився перевал, глибока сідловина між скелястими горами, через яку треба було перебратися. В місячному сяйві блищали снігові поля. Відпочивати не можна. Тут вгорі, як тільки ховалося сонце, ставало холодно, і коні були наче хворі. їм треба було весь час рухатись.
Але йти тепер стало легше. Підйом не такий крутий, і, головне, не треба прокладати дорогу. Доводилося тільки стежити, щоб не падали коні чи не зламалося колесо. Люди проклинали важкий фургон, який завдавав їм стільки клопоту, і ще частіше висловлювали бажання кинути його. Але цього не можна було робити. Торговці худобою завжди їздили фургоном, а вони не могли викликати підозри.
Десь опівночі знявся вітер, пронизливий ураган жбурляв в обличчя дрібні колючі крижинки. Солдати спішились: у сідлах заніміло тіло. Мовчки переступали з ноги на ногу. Хотілося відпочити, але спокою не було. Мусили їхати далі, далі.
Ірігоєну доводилося найтрудніше. Розріджене повітря дуже утруднювало дихання, лейтенанта більше ніщо не цікавило, він збирав усі сили і волю, аби не лягти на холодне, голе каміння і спати, спати. Хуана він не чіпав з учорашнього дня, відтоді, як той витяг його з-під фургона.
Рано-вранці перейшли через сідловину і внизу, за дві тисячі метрів під собою, побачили країну по той бік гір; темні лісисті пагорби, а нижче — степ. Почався спуск, який тривав цілий день. Спускати фургон крутим схилом виявилося не легше, ніж тягти його нагору. Але звідси до індіянського перевалу перед ними лежав більш-менш зручний шлях.
Люди попадали в траву там, де стояли, смертельно втомлені. Венегас розшнурував чоботи і, стогнучи, тер набряклі ноги.
— І все це через того Білого Короля, — пробурмотів він.
— Не через Білого Короля, а через отих клятих червоношкірих, — промимрив його сусіда. Він лежав, витягнувшись на своїй ковдрі, і вже майже спав.
Хуан сидів з другого кінця табору, якнайдалі від Ірігоєна. Ще чотири, щонайбільше п’ять днів, і вони будуть у пеуенчів. Він ішов з білими проти арауканців, однак недовір’я солдатів оточувало його непробивним муром. Ірігоєн не довіряв йому, хоча сержант, може, врятував йому життя. А арауканці? Він діяв за власною волею і все-таки сумнівався; Чи не надто великий тягар узяв він на свої плечі? В якомусь куточку мозку у нього жила думка, що десь там попереду, у пеуенчів, був Дикий Кінь, його друг і брат по крові.
XIII
На дорогу від Лейквена до округи і назад потрібно два дні. Якщо додати ще добу на перебування там, то лейтенант Ірігоєн мав повернутися до форту вже на четвертий день. Це було настільки очевидним, що не викликало й сумніву. Сподівалися також, що лейтенант привезе новини: що вирішили в окрузі, як збираються допомогти їм тут, на крайньому форпості на кордоні з індіянами, чи відправили вже підкріплення з північних гарнізонів і що взагалі скоїлося.
Та коли Ірігоєн не повернувся ні на четвертий, ні на п’ятий день, лейквенці стали похмурі. Ранком на шостий день з міста прибула поштова карета. їхала вона вночі, бо так безпечніше, і під захистом підрозділу кавалерії.
Ще не було й семи годин ранку, однак у Курро вже сиділи чоловіки і горілкою та розмовами про тривожні часи підігрівали себе. У Лейквені тепер з’явилось чимало зайшлого люду: мисливці, які не могли лишатися в горах, дрібні скотарі, що не мали змоги виганяти худобу на пасовиська, золотошукачі, яких затримало тут повстання арауканців. Люди марнували час з ранку до вечора, а коли розмова заходила про індіян — а про них розмовляли часто, — очі у всіх суворішали.
Сьогодні пан Манрікес теж прийшов випити зранку кухоль пива, хоч арауканці не заважали йому працювати вдома.
Коли мимо проїхали велика жовта карета і солдати, всі вибігли на вулицю. Та то був не Ірігоєн, а чужі солдати з міста. Проїхавши ще кілька десятків метрів, карета зупинилася. Командира конвою, молодого, кароокого сержанта оточили люди. Один з золотошукачів схопив коня за вуздечку.
— Хай йому чорт, ми чекали щонайменше на полк, а приїхало, — він кинув погляд на солдатів, — якихось дванадцять чоловік.
— Який полк? Звідки мені знати, на що ви тут чекаєте.
— “Звідки мені знати, на що ви чокаєте…” — передражнив його золотошукач. — На те, щоб ви зрештою навели лад на кордоні і християни лягали спати без страху, що червоношкірі переріжуть їм горлянку.
У сержанта були червоні запалені очі, які просто благали про відпочинок; чоботи, форма, кепі — все вкрите товстим шаром пороху після довгого нічного переходу. Отже, він не мав ніякого бажання дарма гаяти час. А може, йому заборонили говорити.
— Поскаржся командуючому, якщо це втішить тебе, а мого коня облиш.
Пап Манрікес протиснувся до нього.
— Зрозумійте, пане сержант. Люди хвилюються. Не дуже приємно сидіти на пороховій бочці.
Сержант справді втомився. Він хотів доповісти у форті, а потім виспатись, і люди його теж не бажали нічого іншого.
— А може, зробите нам честь і вип’єте з нами?
Сержант завагався. Пити він хотів не менше, ніж спати.
— Тут усього кілька кроків, — умовляв його пан Манрікес.
— Ну, добре, але тільки одну.
При самій згадці про горілку горло його стало шорстке, наче тертушка.
Він зліз з коня, і всі тріумфуючи повели його до Курро.
Пан Манрікес поцікавився, чи він справді не знає, що думає робити окружне командування.
— Ні. — Сержант дивився, як Курро наливав горілку, і все ще був не дуже привітний. — Вживати якісь дії повинен комендант форту.
— Капітан Васкес? — Пан Манрікес одмахнувся. — Він так закохався в індіянина, що й пальцем об палець не вдарить. Якби не лейтенант Ірігоєн… — Він не закінчив речення. — Коли повернеться пан лейтенант?
— Який лейтенант?
Курро нарешті налив, і сержант одним духом вихилив пекучий напій.
— Він погнав коней до міста.
— Не чув ні про якого лейтенанта і коней не бачив, — сержант обтер рота. — Вельми дякую.
Інші мовчки прислухалися до розмови і, супроводжуючи сержанта, вийшли на вулицю разом з паном Манрікесом.
— Але ж минуло чотири дні, як лейтенант поїхав.
Сержант знизав плечима.
— У місті його не бачили, — він оглянувся і помітив, як жадібно всі дивляться йому в рота. — Скільки чоловік було з ним?
— Двадцятеро.
— Ну, не могли ж вони розтанути в повітрі. Може, він поїхав зовсім не в місто.
Вони дивилися, як сержант підійшов до свого коня, сів на нього і поїхав з загоном до форту. Неподалік через вулицю містилася школа, і повз них проходили учні різного віку з сумками і зв’язками книжок, бо через кілька хвилин мали початися уроки. Чоловіки не звернули уваги, що один з них зупинився і прислухався. Це був Лало — саме він, звичайно. Чоловіки стояли і дивились, і кожен думав одне.
— Де ж у біса йому бути з кіньми, як не в місті? — спитав один, не звертаючись ні до кого.
— Коли б це не скінчилося погано, — похитав головою інший.
Вони знову посунули до крамниці Курро, щоб за чаркою обміркувати, де ж поділися лейтенант і його люди. Кінець кінцем ті могли наскочити на засідку, і чи це не витівки індіянина Моралеса?
Так приблизно зрозумів Лало і, згоряючи від бажання розповісти новину, помчав геть од шинку.
Тим часом сержант доповів капітанові Васкесу про шлях з міста до Лейквена. Власне, й доповідати було нічого. Вони не бачили й сліду індіян. Тільки в Лейквені, здається, всі турбуються про якогось лейтенанта, що ніби погнав коней до міста. А його там ніхто не бачив.
— Ви сказали людям, що не бачили його в місті?
По голосу капітана сержант зрозумів, що тут щось не гаразд.
— Не прямо… тільки…
— Сказали чи ні?
— Так точно, пане капітан.
— Нічого розумнішого ви не придумали? Яке діло цивільним, куди я посилаю своїх людей!
Він добре вилаяв сержанта. Той уже картав у душі себе, і свою спрагу, і насамперед пана Манрікеса. Нарешті капітан одпустив його. Ще сьогодні ополудні треба піти до Курро, вирішив капітан, і навести порядок. Він міг би присягнутися, що там уже вигадали якусь дурницю.
Педрільо мало не спізнився. Коли він зайшов до класу, вже продзвенів дзвінок, і кульгавий Педро замикав двері. Та йому було байдуже, якби він і справді запізнився. Його не обходив гамір, що стояв у класі, наче туди влетіли рої бджіл. Його взагалі ніщо не обходило. Не підводячи голови, він сів на своє місце.
Так тривало п’ятий день. “Білий індіянин” чи щось подібне сказала мати батькові. Була війна, і батько пішов з білими проти арауканців, проти своїх. Навіть Курро ніколи не воював з рушницею проти свого племені. А батько завжди казав, що він усе життя лишиться індіянином. Він був найкращою, найхоробрішою і найрозумнішою людиною в світі. Але ж і мати була найкращою, найхоробрішою і найрозумнішою жінкою, а вона назвала батька “білим індіянином”. Як звести все це докупи? Йому було так боляче, що він волів не бачити жодної живої душі, в тому числі ні батька, ні матері.
До класу зайшов учитель, і всі замовкли. Був урок історії, і учитель мав розповісти, як республіка Чілі дістала свою конституцію і які чудові закони тепер у чілійців: кожен міг жити в спокої та мирі і взагалі не мати ніяких турбот. Але вчитель не став розповідати про конституцію та чудові закони. Він хотів ще раз розповісти учням про завоювання Чілі, хоча вони проходили це минулого року. У такі часи, які настали тепер, кожен мусить пам’ятати, скільки натерпілися білі від тих індіян. З тих пір весь світ нібито тільки й балакав про війну з індіянами. Учитель теревенив щодня одне і те ж.
Сьогодні він розповідав про Лаутаро, арауканського вождя, який спершу увійшов у довір’я до білих, а потім напав на них, про обманщика Лаутаро, про зрадника Лаутаро, про вбивцю Лаутаро. В підручнику з історії про Лаутаро було сказано тільки в маленькому абзаці, а Гонсалес розповідав про нього, згадуючії різні назви і подробиці. Та Педрільо не звертав уваги на ті назви, вій забув, як йому було боляче, забув, що він не хотів нікого ні бачити, ні чути.