О, звичайно, не все було б утрачено, якби його послали в пустелю, примусили зняти військову форму. Кінець кінцем розум завжди бере верх, незважаючи на ірігоєнів. Однак розум перемагає не відразу, а часто-густо пробивається довгим кривавим обхідним шляхом. Від цього буває гірко. І якщо все своє життя Васкес присвятив тому, щоб уникнути кривавого шляху, якщо цій справі віддав надто багато, то тепер є від чого вдатись у відчай, якщо доведеться знімати мундир.
Втішає тільки те, що зрештою розум усе-таки переможе, хоча тебе вже не буде тут, щоб допомогти йому. І тепер розум наказує зберігати з індіянами мир. У білих ще немає сил колонізувати всю територію.
Якби у провінції було в п’ятдесят чи сто разів більше поселенців, ніж тепер, то тоді можна було б розв’язати цю проблему, а інакше — ні. Племена арауканців кінець кінцем змушені були б скоритись. Вони б визнали перевагу білих і задовольнилися визначеним для них становищем, яке все-таки було б значно краще, ніж їхнє примітивне життя з полювання і скотарства. Білі побудували б їм лікарні, залізницю і — хто знає — може, навіть школи. Треба було б ставитися до них по-батьківському суворо, але справедливо, і поступово виховати з дикунів цивілізованих людей.
Правда, багато надій Васкес на це не покладав. Індіяни — простий народ, кочівники! До цього часу всі зусилля ні до чого не привели. Капітан хотів підрахувати, скільки зусиль доклав до цього уряд, але дивно — нічого не міг згадати. Чому, власне, у всій провінції не було жодної школи для індіян? Хіба не заснував хтось кілька років тому в столиці “Спілку для сприяння арауканцям”? Та, певно, нічого з того не вийшло, бо спілку заборонили. Він оді гнав від себе ці думки. Арауканці, власне кажучи, не збиралися чогось вимагати. Вони хотіли жити й далі так, як жили досі.
Дехто з них, правда, намагався пристосуватися. У Лейквені — щоб не ходити далеко — було таких двоє: Курро та Моралес, обидва молучі. Торговець був не дуже приємною людиною, надто раболіпний і дбав тільки про власну вигоду. Однак він був тямущий. Розумів, що минулого не повернеш.
Моралес, навпаки, — повна повага до нього, капелюха геть перед цією людиною. Найкращий сержант, якого він будь-коли знав, і дійсно сповнений ідеї зберегти мир на кордоні.
Справді цікавий випадок. П’ятнадцять років тому під час великого індіянського повстання Моралес ще стояв по той бік. Тоді його звали не Моралес, а Стріла, і був він воїном молучів, одним з тисяч. І як тисячі інших, біг піл вогонь гармат, бачив, як праворуч і ліворуч падали воїни Його поранило в ногу. Сувора наука. Він так грунтовно вивчив її. Що став штабс-сержантом у форті Лейквен.
В армії інколи зустрічалися індіяни. Однак вище капрала не піднімався жоден. Йому, Васкесу, довелося добре поклопотатися перед військовим начальством, щоб добитися для Моралеса сержантського звання. Там не довіряли тим, у кого червона шкіра. Дивно! Моралес сто разів уже доводив свою надійність. Він знав, що арауканці розраховуються за всяке свавілля кров’ю і смертю, знав з гіркого досвіду. На всьому кордоні ніхто не вболівав за мир дужче, ніж він.
Отже Васкес наполягав на тому, щоб Моралесу спершу дали звання сержанта, а згодом — штабс-сержанта. В цьому випадку навіть військовий статут був на його боці, ота сто шістдесят сьома сторінка і ще далі півсторінки окостенілих положень, які він ненавидів над усе на світі. Наче можна було жити за статутом, та ще на кордоні.
Правда, у Моралеса було кілька безглуздих ідей: за фортом він протягом року обробляв невеличку дослідну ділянку, мав двох білих наймитів-поденщиків і вирощував зерно на посів. Урожай відправляв до молучів, силкуючись будь-що привчити їх до землеробства! Сміхота! Ніби можна прикладом і добрим словом щось втиснути в індіянський череп. Молучі зовсім не хотіли стати хліборобами. Вони були і лишалися кочівниками.
Але Моралес кохався в своїх фантазіях. Це нікому не шкодило. Свої обов’язки він виконував бездоганно. А як ловив контрабандистів! Безглуздо тільки, що через два, найбільш три-чотири роки їх звільнять. Таку незначну кару торговці зброєю зносили легко. Той, хто змінить його на посаді коменданта, зможе сказати, що йому пощастило — він мав такого сержанта.
Капітан знову подумав про нового лейтенанта, аристократа Ірігоєна, якого чекав завтра, і насупився. Знадвору через рівні проміжки часу долинав перегук варти: “Пост перший, все гаразд! Пост другий, все гаразд!” Форт Лейквен ніс вахту.
III
Сонячні промені зазирали у вікно, надворі греблися кури; певно, було вже нерано. Педрільо підхопився. Та нараз згадав, що сьогодні неділя, до школи не йти і можна спати скільки заманеться. Він випростався, потягнувся, аж хруснули кістки.
Це була не просто неділя, а базарний день, що буває раз на місяць. Сюди звідусіль сходилися арауканці — пеуенчі, молучі, а часом і гостінос. Несли виткані вручну ковдри, клубки вовни, вели коней та овець. У базарний день з міста приїжджали купці і поважно походжали повз довгі ряди індіян, які сиділи на землі зі своїми скарбами або стояли біля невеличких отар. Люди купували, продавали, торгувались. І все це тривало доти, поки на високому флагштоці перед фортом тріпотів прапор.
У Педрільо часу сьогодні не злічити. Він міг подивитися на солдатів, як вони миють коней і чистять зброю. Міг побігти до Куррової крамниці і послухати новини. Люди, зійшовшись на базар, розповідають такі історії, що аж рота розкриєш — історії з міста, з території індіян, з інших фортів. Він міг піти поплавати чи порибалити або те й друге разом. Міг потинятися по базару або вбити дику качку чи навіть зайця. Неділя схожа на помазаний медом пиріг, один шматок якого смачніший за інший, і шкода тільки, що не можна з’їсти весь воднораз.
Погано, що батько не лишився дома. Матері теж не сподобалося, що він так скоро зібрався в дорогу. Вона нічого не сказала, але Педрільо помітив, як сердито торохтіли у неї в руках миски. Пізніше, коли він уже лежав у ліжку, батьки ще довго розмовляли на кухні, і їхні тихі голоси долинали до нього разом з приємним запахом тютюну з батькової люльки. Тоді по-справжньому пахло домом.
Тепер з кухні линули інші пахощі: там варили каву і смажили яєчню. У Педрільо в шлунку загарчало, як собака на ланцюгу, і хлопець скочив з ліжка. В самій сорочці вибіг на подвір’я і підставив голову під кран. Вода була крижана і вмить прогнала дрімоту. На честь неділі й базару Педрільо надів нові темно-сині штани і зробив такий прямий проділ на голові, як довга тополева алея від селища до Млинової річки.
Потім вся родина сіла снідати: їли яєчню і пили каву. Без мундира батько не мав вигляду найповажнішої після коменданта людини у форті, а був як і всі батьки. Тільки волосся в нього було довге і підв’язане, за звичаєм індіян, червоною пов’язкою.
— Що нового в школі, хлопче?
— Нічого, тату.
— Чому ж нічого? Ви щось там вчите?
— Я навчився вираховувати, скільки стебел кукурудзи росте на полі. Треба тільки спочатку полічити ряди.
— Скільки росте кукурудзи — це добре. Ти й справді можеш полічити?
— Я покажу тобі.
— Гаразд, — мовив батько приглушено, бо в роті у нього був шматок гарячої яєчні. Він проковтнув її, запив кавою і спитав: — Ну, а що робить пан Гонсалес?
— Що й повинен робити вчитель-мучитель. — Ні, про його дурні жарти Педрільо нічого не розповідатиме.
— Тобто пан Гонсалес, а не вчитель-мучитель, — промовив батько ніби суворо, але його вузькі темні очі всміхалися.
З кухні прийшла мати і поставила перед ними тарілку з паруючими жирними оладками. Коси, які вдень мати підбирала у вузол, тепер звисали на спину, довгі чорні коси, зовсім без сивини.
— Тату, а хто оті двоє, яких ти вчора привіз у форт?
— Торговці зброєю.
— Цього року ти зловив їх аж п’ять.
— Може й п’ять.
— Тату, а чому тебе не зроблять капітаном? Ти ж виконуєш усю роботу.
Педрільо побачив, як темні батькові щоки стали ще темніші, він перестав жувати й насупив брови,
— Тому, що я ніколи не ходив до школи, хлопче. Хто хоче стати капітаном, повинен багато вчитись. — А по хвилі мовив: — Може, ти коли-небудь станеш капітаном. Через рік я пошлю тебе до школи в місто.
Батько підвівся. Видно було, що в нього зіпсувався настрій.
— Ну, гаразд, сину. Пам’ятай: ти мужчина в домі, коли я відсутній.
— Добре, тату.
— І вчися старанно, чуєш!
— Так, тату.
— Вони беруть у місто тільки тих, хто добре вчиться!
Чоловік, який тільки-но пив каву, їв яєчню і оладки, який був схожий на всіх інших батьків, надів мундир і перетворився на штабс-сержанта Хуана Моралеса. Індіянська налобна пов’язка ніяк не пасувала до військової форми, але коли він надів кепі, її не стало видно.
— Передавай вітання вчи… панові Гонсалесу.
— Добре.
— Не забудь передати. Йому, певно, треба, щоб я передав вітання.
Це свідчило про те, що вчитель Педрільо знову чимось не догодив батькові, бо шкіра в нього потемнішала, а вилиці дужче випнулися вперед.
Сніданок закінчився. Засунувши руки в кишені і насвистуючи, Педрільо попрямував до форту, де на високій щоглі вітер полоскав прапора. Батько, який знову перетворився на сержанта, перед від’їздом ще раз пішов з матір’ю садком до самого поля.
У садку почали виглядати з землі перші зелені паростки салату, розцвітали персикові дерева, а вишні біліли так, ніби їх вкрила паморозь. Земля віддавала свою силу, наче це була перша її весна, а другої не буде — от їм і треба добре попрацювати.
Та Хуана не турбувало ні поле, ні салат, ні дерева. Він поглядав на дружину і знав, що вона думала, хоча з її вуст не злетіло жодне слово.
— Мені й самому краще було б не їхати, але не можна.
— Ти більше в роз’їздах, ніж у форті.
— Ти не справляєшся з роботою?
— З роботою я справляюсь. У мене ж є два помічники, та й Педрільо. Він гарний хлопець.
Вона схрестила руки, круглі, дужі руки, які ніколи не знали спокою. Хуан подивився їй в лице. Він бачив його все ще таким, яким було воно вісімнадцять років тому, коли воїн молучів Стріла взяв за себе тоненьку й тендітну дівчину Гірську Голубку. Тепер її лице стало кругліше, ніж тоді, брови погустішали, це було вже лице не дівчини, а жінки, матері. В голові промайнуло речення, яке він почув колись мимохідь: “Індіянин з налитими кров’ю очима страшний, але в тисячу разів страшніша індіянка, що захищає свою дитину, страшніша за поранену левицю”. Це сказав один білий.
— Ні, я не про роботу.
— А чого?
— Вчора проходив повз наш будинок Манрікес. Хвилин з десять стояв зі мною біля огорожі. — Вона нахмурила брови, силкуючись знайти потрібне слово. — Ми розмовляли з ним про се, про те, і він лащився, як кіт, але очі пожирали геть усе, що бачили: хату, сарай, поле, ніби все це належало йому. Що він хотів би мати усе це, я знаю, але хотів би мати без грошей. А коли дивився на мене, то я читала у нього на обличчі тільки одне: індіянка.
— То це ж один такий. Чому він хвилює тебе?
— Не один. Інші не кращі, тільки, не показують цього. Але ж вони білі, а ми індіяни і залишимося ними.
— Так, але настане день, коли ніхто не кривитиме рота, промовляючи “індіянин”, і країна по той бік, — Хуан описав рукою півколо у напрямку кордону, — належатиме всім.
Вона похитала головою.
— Може й настане, але я не вірю в це. В усякому разі ми з тобою не доживемо до того. І ти це знаєш. Треба дуже багато вчитися, щоб стати капітаном, сказав ти хлопцеві, а ти, мовляв, ніколи не ходив до школи. Та це неправда. Ти не можеш стати офіцером, тому що ти індіянин. Навіть якби ти вивчив напам’ять усі шкільні підручники на світі, то й тоді ніколи не матимеш лейтенантської зірки.
Тепер він опустив очі.
— Мені не потрібні лейтенантські зірки. Мені добре й так, як є. Нехай хтось спробує скоса глянути на мене, зокрема і цей пан Манрікес! — Він процідив крізь зуби слово “пан” і скоріше виплюнув його, ніж вимовив.
— Іноді, — повільно вела далі дружина, — мені здається, що я тут ніби у пастці, це буває завжди, коли білі дивляться на мене так, як пан Манрікес, а тебе нема поряд. Тоді мені хочеться забрати хлопця, свої речі і повернутися до наших людей.
— Я не затримаюся довго, щонайбільше тиждень.
— Ти завжди кажеш так. А я, я щоразу питаю себе, що я за мати, яка свідомо веде свою дитину у пастку.
— З Педрільо щось не гаразд? — спитав Моралес різко, майже гнівно.
Вона похитала головою.
— З ним усе гаразд тільки вдома. Але він теж не почуває себе дома серед білих. Я бачу по ньому. У нього іноді буває таке обличчя, ніби хтось дав йому ляпаса. Тоді, я знаю, він знову думає про свою червону шкіру. Він не може вилізти з неї і тому почуває себе, ніби в клітці. — Вона глянула на Хуана. — У молучів, звідки ми родом, над головою тільки дах з трави, а взимку, може, немає й черевиків. Але молуч ніколи не почуває себе ніби в клітці.
Він глибоко зітхнув.
— Хлопець повернеться до молучів. Тільки спочатку треба походити до школи. Він буде перший арауканець, який піде до школи в місті. А у молучів він, можливо, сам відкриє школу, першу школу для індіян, та хіба я знаю, що він зробить. Тільки з порожніми руками йому не можна туди йти.
Вона знала: це була його друга заповітна мрія.
Вони зайшли до стайні. Антонія мовчки допомогла чоловікові осідлати коня і надіти сідло — неважке військове сідло, яке він звичайно брав, коли їхав у дозор, а індіянське, з товстої попони і м’якої шкіри.
Хуан скочив на коня, дещо важкувато, вже не так хутко і спритно, як два — три роки тому. Він був уже не молодий і ні до кого не був такий безжальний і такий суворий, як до самого себе. Вона дивилася на нього і думала, що він не може бути інший, ніколи не буде інший.
— Бережи себе!
Він підняв руку до кепі. Це був напівкивок, напіввійськове вітання:
— Прощай!
Дужий гнідий жеребець пустився риссю, потім перейшов на галоп, промчав повз ниву і горбистою пампою попрямував до гір. Хвилини за дві і кінь, і вершник зникли за першими пагорбами. Тільки прозора імла куряви деякий час висіла в повітрі, а згодом розвіялась і вона. Антонія Моралес пішла додому.
Педрільо теж бачив, як поїхав батько. Йому нічого було квапитися до форту, і він никав, принюхувався до вітру, що теплим подихом пестив йому обличчя. Згодом виліз на горіх, щоб подивитися, чи лежать уже яєчка в гнізді, яке він знайшов серед гілок кілька днів тому. З цього спостережного пункту Педрільо бачив, як вершник у темно-синій формі, від’їжджаючи, пустив коня в галоп. Хлопець почекав, поки мати не зайшла до хати, поки не вляглась остання хмарка куряви над хвилястою пампою. Потім зліз.
Вартовий перед фортом сидів на камені, а рушницю приставив до стіни. Кепі лежало поряд у траві. Він кивнув Педрільо. Розмовляти вартовий не міг, бо саме жував великий шматок тютюну. Була неділя, і, хоча у форті всі дні були схожі, принаймні для солдатів на посту — все-таки цей день був особливий.
Педрільо пройшов на стайню. Біля стійл вишикувалися майже двісті коней, гнідих і вороних, буланих і білих, всі дужі і швидкі, з стрункими шиями і невеликими головами. Вдвічі більше паслося їх у пампі. У форті на кожного чоловіка припадало від двох до трьох коней.
У стайні пахло гноєм, гули великі мухи, а по довгих проходах метушилися солдати з відрами і скребницями. То з одного боку, то з другого чувся хрумкіт, коні задоволено розмелювали зубами сіно, чулася лайка: “Стій, чортів сину, ось як переверну тобі відро на голову!”
На стіні, за якою розмістилися непокірні тварини, сидів капрал Медіна і диригував усією роботою, як капельмейстер оркестром. Позад нього, внизу за дошками, час від часу лунали важкі удари копит.
— Увага! — загорлав Медіна так, мовби у стайні з’явився сам капітан.
Забряжчали відра, подекуди з-за ясел злякано визирнули спітнілі обличчя.
— Доброго ранку, пане комендант! — проголосив Медіна і козирнув, хоча кепі на голові у нього не було. — Доповідаю: перед вами сто вісімдесят дев’ять коней, серед них сто двадцять чисті.